Посеред густого лісу протікала річка. І була ця річка дуже вредною. Ніколи вона не дозволяла пити своєї води ні птахам, ні звірям. Довго жалілися лісові жителі один одному, що доводиться до сусіднього лісу ходити за водою. Адже річка кожного разу від них тікає.
І от одного разу потемнів пісок біля річки. Пролітав горобець, зирк, а навколо річки зібралася ціла сотня бобрів! Вирішив горобець, сісти на гілочку й подивитися, що бобри біля річки роблять. А вони… гризли дерева та пні корчували, з міцних коренів, пеньків та гілок зводили величезну греблю, щоб більше річка від лісових звірів нікуди втекти не змогла.
Шипіла зла річка. Хотіла вона втекти, але не змогла… гребля завадила. Та й дуже скоро через всю злу річку і міст з’явився. Добудували його бобри та по своїх справах розійшлися.
Зла ж річка хвилюється. Здіймаються хвилі увись та через греблю втекти не може. Недостатньо високо хвилі угору піднімає. Думала-думала вона та вирішила, попросити вітер, свого найкращого друга їй допомогти. Покликала вона вітер:
– Друже, що мені робити? Як мені врятуватися? Все життя я від лісових жителів тікала, а тепер я у їхньому полоні, – і вона розповіла вітру про те, що сталося.
Вислухав її вітер і погодився допомогти. Побачив це горобець і миттю до бобрів поспішив.
– Гей, бобри, де ви є! Не встигли ви піти, як річка змовилася зі своїм другом вітром й вирішила втекти від нас. – Кричав горобець.
Почули його бобри, вмить всі свої справи лишили та біля нього зібралися. Порадилися вони між собою і кинулися до річки. Бачать вітер її хвилі все вище піднімає, ще мить і вона утече.
Захвилювалися бобри, всі на міст поспішили:
– Як же вам не соромно! – Закричали вони один поперед одного. – Все життя ти від лісових жителів тікаєш! Бідні звірі та птахи кожного дня до сусіднього лісу ходять. Але ж ти річка! Ми лише хотіли тебе втримати заради всіх, кому ти так кожного дня потрібна. А ти, – закричали бобри до вітру. – Друзі мають допомагати один одному у добрих справах, а не в поганих, як ти. – Зітхнули вони та пішли геть.
Як почули це річка з вітром, стало їм дуже соромно за те, що вони вчинити хотіли. З того часу річка більше нікуди не тікала й з радістю дозволяла всім лісовим жителям пити свою воду, а вітер, коли бачив, що хтось з маленьких звірят боїться до води наблизитися, підганяв малечі хвилі.
Автор: Інга Квітка
