fbpx

Конячка невидимка

Колись дуже давно місяць та сонце були одним цілим. Вранці сонечко прокидалося, розправляло свої золоті промінчики й до самісінького вечора освітлювало землю. А коли приходила темна ніч, зірки обсипали сонечко чарівним пилом і тоді воно потрохи щезало. Здавалося, ніби від сонечка хтось відкусив шматочок й воно перетворювалося на місяць. Вдосвіта зірки збирали пил до чану та читали заклинання для того, щоб місяць знову ставав сонечком.

І ось однієї ночі, на землі народилася крихітна конячка. В цей час на небі, зірки якраз обсипали сонечко пилом. Вдихнула одна зірочка трохи чарівного пилу, чхнула й зачепила чан. Перекинувся чан, посипався пил на землю і от лихо, якраз потрапив на конячку. У ту ж мить крихта стала невидимою.

Розгубилася конячка, злякалася. Покликала маму, а та хоча і почула голос своєї дитини, але де її крихта, зрозуміти так і не змогла. Розплакалася тоді малеча:

– Піду я по світу, шукати інших невидимок, може вони мені підкажуть, як знову видимою стати. – Попрощалася вона з матусею, обійняла її і пішла по зелених полях та дрімучих лісах, глибокі ущелини обходила та високі гори оминала.

І от, втомилася конячка та вирішила відпочити. Тільки-но захотіла крихта прилягти на березі біля річки, щоб трохи поспати, як бачить, лисички на землі лежать, за біленькі животики лапками тримаються, ледве дихають бідолашні.

Пожаліла конячка лисичок, підійшла до них… а поряд з лисичками інші лісові жителі плачуть, теж мучаться від невідомої хвороби. Захотілося крихті якось допомогти нещасним і тому вирішила вона, що залишиться до самого ранку на цьому місці й спробує лісових жителів від дивної недуги врятувати.

І от ніч знову ненадовго захопила землю в свій полон. Тихо стало в лісі. Задрімала конячка аж раптом почула чиїсь кроки, ніби хтось біля берега ходить:

– Ваша темна величність, недовго нам чекати залишилося. – Прошепотів старий і схилившись над водою доторкнувся до річки руками. – Ви вже пробачте мені, не винен я, багато років тому осліп й геть нічого не бачу, тому й повільно йду за вами, ледь встигаю. – Виправдовувався він. – Був я тут з вами вчора, все зробив, як ви наказали, самі ж бачили, страшну отруту в воду вилив, а ви мені й досі не довіряєте, кажете ніби я лісових жителів жалію.

Старий тремтів від страху, бо розумів, що чудовисько неспроста його запідозрило. Адже він на відміну від чудовиська не був злим і не бажав лісовим жителям нічого поганого. Старий понад усе хотів лісовим жителям допомогти, адже знав, що ця отрута діяла лише день й якщо він би прихитрився і цього разу вилив її на берег, тоді лісові жителі могли б вже вранці пити воду з річки й з жодним з них нічогісінько б не сталося. Але що він – сліпий старий міг зробити, коли чудовисько силою змусило його служити собі? Нічого…

От і доводилося старому, хоч і всупереч своїй совісті , все ж виконувати усі забаганки чудовиська. Тим паче сьогодні, чудовисько так само, як вчора дуже уважно стежило за кожним кроком старого й лише дочекавшись, коли сліпий вилив отруту у воду, відійшло від берега та сказало:

– Як дізнаюся, що ти мені брешеш, пошкодуєш! – Закричало воно, – ми з тобою домовились, ти кожної ночі вариш отруту, бо я цими лапами, – воно подивилося на свої величезні кігті, – не зможу сам її зварити. Але коли прийде мій час і я заволодію цим лісом, відпущу тебе на волю не з пустими руками. Дам тобі чарівну траву. Прикладеш її до очей, вмить прозрієш. А доти роби, що я кажу, бо нам з тобою ще багато разів доведеться виливати отруту у воду, доки лісові жителі нарешті не просто страждатимуть від болі в животиках, а заснуть, – закричало воно, – назавжди!

Зрозуміла конячка, чому мучаться лісові жителі. Пошкодувала їх крихта, захотіла лісових жителів від біди урятувати і дочекавшись, коли чудовисько із сліпим старим підуть з лісу, залишилася біля води й до самого ранку не стулила очей.

І от тільки ранок настав, як звірі один за одним поспішили до річки, але конячка жодному з них не дозволила води напитися. Навіть, коли лев до берега прийшов, крихта і його до річки не пустила. Здивувався лев, ніби нікого перед собою не бачить, а кроку вперед зробити не може:

– Хто ти невидимко? – Запитав цар звірів. – Відомо мені, що в цілому світі лише сонечку під силу наполовину щезати, щоб вночі продовжувати землю освітлювати.

Почула це конячка й зраділа, бо лев сам того не знаючи, підказав їй, ім’я того, хто міг би розповісти бідолашній про те, чому вона стала невидимкою? І хоча у цю мить їй захотілося як найшвидше відправитися до сонечка, все ж крихта не змогла залишити лісових жителів у біді й тому вирішила, що спочатку звірів від чудовиська врятує, а вже потім піде сонце шукати.

Підійшла конячка до лева й привітавшись, сказала:

– Я конячка невидимка.

– А я цар звірів, – відповів лев, – скажи мені, чому ти не даєш нам води з цієї річки напитися?

– Пробачте мені, але я не можу ні вам царю, ні іншим звірям цього дозволити. Вчора я бачила, як зле чудовисько отруїло воду в річці. – Конячка сумно зітхнула.

– Ой, лишенько, – розгубився цар. – В нашому лісі – це єдина річка. Усі звірі, птахи кожного дня п’ють з неї воду, що ж ми тепер будемо робити?

– Потерпіть, – попросила конячка, – а я спробую вам допомогти.

Погодився лев з конячкою і зібрав усіх лісових жителів біля річки та розповів їм про чудовисько і страшну отруту. Вислухали звірі свого царя й погодившись з тим, що цар правий, розбрелися по своїх норах…

– Як же нам від біди врятуватися? – Запитав лев у невидимки, коли вони знову залишилися сам на сам.

– Ви, царю, краще повертайтеся туди, звідки прийшли, а я тут сама лишуся. Буду чекати чудовисько. – Сказала конячка.

– Але ж моя сила та спритність могли б тобі допомогти! – Засумнівався лев.

– Не цього разу, – відповіла крихта, – краще я тут одна буду. Завдяки тому, що чудовисько мене не побачить, я спробую дізнатися, як його перемогти. Бо знайте, воно, царю, набагато сильніше та могутніше за нас, тому я перш за все спробую його не силою, а хитрістю здолати.

Пішов лев, а конячка залишилася сидіти на березі. Довго чекала, аж раптом почула чиїсь кроки. Дивиться й дійсно, чудовисько до води підійшло та дуже розсердилося через те, що нікого із звірів біля річки не побачило. Покликало воно старого, довго на нього кричало, все не вірило, що за цілий день жоден із звірів або птахів не схотів води напитися.

А коли вже чудовиську сваритися набридло, воно наказало старому повертатися разом із ним до печери. Почула це конячка й теж за ними потихеньку пішла. Але, щоб її чудовисько не помітило, вирішила вона по його слідах йти.

Довго вони йшли, доки нарешті не дісталися печери. Чудовисько наказало старому зварити нову отруту, а само спати лягло.
Пішов старий траву шукати: до землі нахилиться, понюхає, кожен листочок обмацає й лише після цього наважиться його зірвати. Нарвав він трави стільки, скільки йому було треба й перед тим, як піти, доторкнувся до однієї квітки, яка розцвітала лише вночі.

– Не можна мені тебе зірвати. Бо хоча ти здатна вилікувати від будь-якої отрути та недуги, але мене від сліпоти не позбавиш! Це лише тій траві під силу, яку від мене чудовисько ховає. Ох, якби ж я прозрів, тоді б нарешті покарав чудовисько за усі його підлі злодійства, – прошепотів старий собі під ніс й повернувшись до печери, розвів вогонь, знайшов котел та почав варити отруту.

А конячка зрозумівши, що старий не з власної волі допомагає чудовиську, швидко зірвала цілющу квітку й підкравшись до котла, кинула її до отрути і поки в кутку голосно хропіло чудовисько, крихта роздивилася по сторонах й почала шукати ту траву, яка б допомогла прозріти сліпому старому.

Крок за кроком, уважно оглядаючи кожен глечик, конячка нарешті помітила мітлу, за якою лежало безліч мішечків з травами. Їх було так багато, що конячка навіть трохи розгубилася, адже не знала, яка з цих трав зможе вилікувати сліпоту старого. Тому, вона вирішила брати з кожного мішечка трохи трави й випробовувати їх на чудовиську. Ох, що ж тут почалося…

Висипала конячка чудовиську на голову трохи трави з першого мішечка і виросли у чудовиська довжелезні вуха. Крихта схопила другий мішечок й вже за мить у чудовиська з’явилося шість лап. Третій мішечок подарував чудовиську залізний панцир, четвертий – великий ніс, а трава з п’ятого мішечка повернула чудовиську його колишній вигляд, тільки вуха залишилися такими ж довгими.

Не встигла крихта взяти наступний мішечок, як чудовисько несподівано прокинулося. Піднялося, аж раптом довжелезні вуха його до землі потягнули. Сіло на землю чудовисько й як заверещить:

– Певно, це ти старий наді мною пожартував, що ж, я тобі покажу, – і перш ніж сліпий старий встиг відповісти, чудовисько схопило один з мішечків й закричавши, – за це ти назавжди залишишся сліпим, – кинуло мішечок у вогнище.

Хотіло полум’я зжерти траву, яка б могла старого від сліпоти урятувати, але конячка не злякалася червоних язиків й стрибнувши в самісіньке вогнище, схопила зубами мішечок й сховавши його подалі від чудовиська, підійшла до старого:

– Я конячка невидимка, – прошепотіла вона старому на вухо, – обіцяю, що зір обов’язково повернеться до тебе та зараз, допоможи мені, розкажи, як чудовисько здолати можна.
– Добре, – погодився старий й вийшов з печери. За ним і конячка поспішила. – Чудовисько змусило мене собі підкорятися. Але знай, отрута вже готова і нам треба якось його перехитрити.

І тоді конячка розповіла старому, що вона кинула в котел ту квітку, до якої старий заговорив. Разом із старим вони надумали, що потрібно ще зварити трохи отрути, але цього разу до котла вже не класти цілющої квітки.

Повернулися вони до печери й доки чудовисько серед мішечків шукало ту траву, яка б зменшила його довжелезні вуха, старий швиденько зварив нову отруту, а потім розливши це зілля по глечиках, нарешті наважився звернутися до чудовиська.

Виправдовуючись перед ним, що він не винен в тому, що в чудовиська виросли довгі вуха, старий взяв в руки глечик, в якому була отрута з цілющою квіткою:

– Отрута вже готова та не знаю, – збрехав він, – наскільки вона сильна, – і перш ніж чудовисько встигло підійти до глечика старий додав, – і щоб, ваша темна величність нарешті перестали в мені сумніватись, я доведу вам свою вірність, – та випив трохи отрути з цілющою квіткою.

Як побачило чудовисько, що старий залишився при здоров’ї, геть розсердилося. Ногами затупотіло, лапами замахало, ледь на старого не накинулося. Наказало воно старому ще трохи отрути випити. Прикинувся старий ніби дуже злякався чудовиська й тому не наважився йому відмовити. Ковтнув він ще трохи отрути з цілющою квіткою і знову нічого не змінилося.

Розгубилося чудовисько. Дивиться на старого й очам своїм повірити не може. А тим часом, конячка непомітно для чудовиська підмінила глечик з отрутою й за мить в руках у старого з’явилося зілля вже без цілющої квітки! Схопило чудовисько цей глечик і випило трохи отрути. Але через те, що в цій отруті не було цілющої квітки, чудовиську стало зле. Закрутилося воно, завертілося, закашляло.

– Ти вирішив мене отруїти? – Закричало чудовисько. – Але знай, що тобі мене не перемогти. Занадто мало в мені отрути!

Побачила конячка, що чудовисько, хоч і трохи заслабло та все ж здаватися не збиралося. Схопило воно старого, от от його задушить. Поспішила крихта на виручку старому. Стала конячка бити копитами чудовисько по спині. Обернулося чудовисько, але поряд з собою нікого не побачило.

– Я тут! – Сказала конячка й чудовисько ухитрилося і зачепило крихту своїми величезними, гострими кігтями. Зрозуміла тоді конячка, що сама вона не зможе здолати чудовисько й що сили закричала: – Цар звірів, врятуйте мене від чудовиська.
Почув лев прохання невидимки, і покликавши з собою лісових жителів, кинувся виручати крихту з біди. Дуже скоро він разом з іншими звірами та птахами прогнав чудовисько з свого лісу, а конячка принесла старому мішечок з тією самою травою, що від сліпоти рятувала. Приклав старий цю траву до очей й відразу прозрів. Подякував він конячці за те, що вона йому зір повернула й розповів лісовим жителям, що вони тепер, як раніше можуть пити воду з річки. Адже отруту треба було виливати кожної ночі, а раз сьогодні вони з конячкою завадили злим намірам чудовиська, то вода у річці знову стала чистою немов сльоза.

Подякували лісові жителі конячці й спитали, чим можуть віддячити їй за такий гарний вчинок, але крихта підійшла до лева, й нагадавши царю його слова про сонечко, яке кожної ночі наполовину щезало, попросила його підказати, де їй сонечко відшукати, щоб нарешті з ним поговорити.

І лев порадив крихті, як знайти сонце. Вислухала його коняка та попрощавшись з лісовими звірами побігла шукати найвищу гору. Проте, не встигла вона піднятися на неї, як побачила хмари, що кружляли навколо сонця. Попросила крихта одну з хмарок, щоб та її з собою взяла, тому як бідолашній невидимці більш за все на світі хотілося з сонечком поговорити.

Не відмовила хмарка конячці. Схопилася крихта за неї і поплила хмарка по небу. Ось і вечір прийшов. На небі з’явилися перші зірки. Винесли вони чан, підлетіли до сонечка і обсипали його чарівним пилом. Побачила конячка, що сонечко почало потихеньку щезати і наважилася в нього спитати:

– Я, – каже, – невидимка. Але як так сталося, не знаю!

– Я розповім тобі, чому тебе ніхто не може бачити. – Всміхнулося сонечко. – Он та маленька зірочка, – і сонечко, розправивши свій промінчик, вказало на ту саму зірочку, яка у той вечір, коли народилася конячка, якраз на землю чарівний пил і розсипала, – через неї ти стала невидимкою. Та не ображайся на неї, бо вона не хотіла завдати тобі шкоди. Якщо хочеш стати такою, як раніше, попроси зірочок, щоб вони струсили з тебе чарівний пил і прочитали заклинання.

– І.., – зраділа крихта та згадавши, як завдяки тому що була невидимкою, врятувала лісових жителів від злого чудовиська, трохи посмутніла, – все?

– Так, – відповіло сонечко, – що з тобою? Може, ти вже не хочеш бути такою, як раніше?
– Не знаю. – Крихта геть розгубилася. – Я зробила багато хорошого. І нехай мене ніхто не бачив, але мої вчинки назавжди пам’ятатимуть звірі та старий, – сказала конячка, – але й залишитися невидимкою назавжди я теж не можу, бо дуже сумую за своєю матусею і хочу, щоб вона змогла мене побачити і міцно обійняти.

– Що ж, – відповіло сонечко, – коли так залишишся зі мною. Я що вечора перетворюватимуся на місяць, a ти мені будеш допомагати. Стрибатимеш по всьому небі та зриватимеш зірки. Кожного разу, як одна з них падатиме на землю, люди зможуть загадувати бажання. І хоча в той час ніхто з них тебе не побачить все ж вони будуть вдячні за те, що ти здійснюєш їхні найзаповітніші мрії. Але, коли ти втомишся, захочеш трохи відпочити і зустрітися з своєю матусею, зірочки здуватимуть з тебе пилок, і я відпускатиму тебе до мами. У ту ніч ти виконаєш лише одне бажання – своє, але, думаю, що для тебе воно найважливіше! – Сказало сонечко і подарувало конячці золоті підкови. – З моїм подарунком ти зможеш розгулювати по небі так само, як і по землі.

З тих пір кожного разу, коли люди дивляться на зірку, що падає з неба, вони загадують бажання й дякують невидимці за те, що вона щоночі дарує їм справжні чудеса!

1 Comment

  • Катерина Зінченко
    Опубліковано 09.03.2022 02:42 0Likes

    Слава Україні. Героям Слава. Інго. Ви нереально крута.

Залишити відгук