Засяяло небо блакитною гладдю. Золоті промені між хмар визирнули. Поглянув Всевишній на землю. Правою рукою махнув, у ту ж мить гори виросли. Ліву руку підняв, дощ на океани перетворився. А коли очі закрив – зазеленіла земля: трава, кущі, дерева до неба потягнулися.

І от з землі виповзли черв’яки і гади. У воді почали плавати величезні риби. По лісах забігали хижі звірі. З гір спустилися перші люди. Замилувався Всевишній – зрадів. Вирішив, нехай живі істоти самі розберуться, хто на світі усіх сильніше!

Ніхто не знає, скільки часу з тих пір пройшло. Та тільки навчилися риби з води на сушу виходити. Стали звірі хижі по дну морському блукати. Птахи з гадами теж місцями помінялися. Навчилися крилаті під землею повзати, а змії літати почали. І лише люди осторонь залишилися. День і ніч каміння дробили. Дрібними камінцями стежки прикрашали, з великих брил, замки будували.

Нікому люди не заважали. Але захотілося птахам і їхнім життям трохи пожити. Вирішили вони теж гори на каміння дрібнити, щоб в майбутньому свої міста збудувати.

Спробували вони кігтями гори зачепити та лише подряпали їх й кігті собі зламали. Почали гори дзьобами довбати, проте лише їх набік звернули. Не змогли птахи хоча б крихту від гори відламати. Засумували птахи, образилися: невже, люди сильнішими за них можуть бути?

Покликали крилаті до скель гадів повзучих. За мить змії та кобри до них приповзли. Подивилися гади на їхні звернуті дзьоби та до скель підступитися не наважилися! Й доки вони між собою думали, що їм далі робити, до людей у гості риби завітали, щоб дізнатися, як ті живуть. Для чого замки будують, розвідали та й самі себе випробувати захотіли.

Відправилися риби до скель високих. Хвостами машуть, хочуть ними скелі розбити та де там: не зуміли риби скелі на каміння передробити. Зневірилися вони в своїй силі, засумували, але відступити не захотіли. Покликали звірів, щоб і ті свою силу показали.

Прибігли хижаки до скелі, ніби жертву для себе обрали. Ледь наблизяться до неї й відступлять, підкрадуться і знову крок назад зроблять. Довго бігали вони, доки нарешті не наважилися на скелю напасти. Замахали звірі лапами, в кам’яні брили вчепилися, ненадовго – вниз покотилися, але з собою жодного шматочка від скелі прихопити не змогли.

Розсердилися хижаки. Крилатих до себе покликали, гадів повзучих запросили, і про риб не забули. Стали вони радитися між собою, як їм силу людську отримати?

Задумалися гади і вирішили, що треба їм з людьми у битві великій зійтися й тим, хто зуміє людський рід перемогти й дістанеться людська сила.

Першими на людей вирішили крилаті напасти. Дочекалися, щоб люди з скель спустилися і полетіли до них. Безжально птахи людей клювали, дряпали їх, крилами били, але не здалися люди, на коліна не впали! До стежок, що були камінням прикрашені поспішили. Прихопили камінці з собою й почали від птахів відбиватися. В одного птаха жбурнуть камінням, іншого зачеплять. Не витримали птахи, на землю спустилися. Подивилися люди на тих, кого ранили – пожаліли: ліки до ран приклали. Соромно птахам стало за те, що вони людей на бій викликали, з злістю в серці до них прийшли. Попросили крилаті пробачення, голови схилили:

– Сила ваша велика, у вас залишитись повинна. Ну, а ми на ваше добро, своїм відповімо. – Сказали крилаті і стали біля людей жити. Вранці пісні ніжні співали, вечорами замість вітру крилами втому з людей проганяли. Ні на мить птахи людей не залишали.

Але прийшла та година, коли гади повзучі теж силою з людьми помірятися захотіли. Важко тоді людям прийшлося.

Змії, як блискавки в траві виблискують. Пащі роззявлять, от от вкусять. Ледве люди назад відступлять, як гади з усіх боків, нападуть! Багато у битві цій людей поранено було. Але все ж, приловчилися люди, змій відловлювати. У печери їх загнали, камінням вхід завалили.

Зрозуміли гади, що як і птахи цю битву програли та на людей гніватися перестали, пробачення в них попросили.

– Простіть нас. Думали ми вас перемогти, щоб силу вашу отримати, але побачили ми, що слабкіше за вас, тому і нападати більше не будемо. – Пообіцяли гади.

Пожаліли їх люди і на волю відпустили. Та й змії у боргу не залишилися. Нагородили людей травою чарівною, що їх від отрути зміїної зціляти могла. Приклали люди до ран траву цю і в ту ж мить всі рани щезли. Зраділи люди, подружилися з гадами.

Але недовго їм спокійно жити довелося! Виплили риби з вод морських, на берег вибралися. Поспішили вони до людей, щоб своєю могутністю з ними помірятися.
Плавниками машуть. Немов птахами себе відчули. До небес підстрибують, в хмарах плещуться, але ледве до землі дотяглися, люди, хто куди розбіглися.
Веселяться риби, радіють, перевагу свою відчувають.

Довго думали люди, як їм риб перемогти, адже без води ні вони, ні риби довго жити не зможуть й вирішили, що зловити водних жителів потрібно. До річки відправилися, сітки міцні зробили. Коли риби знову до хмар підстрибнули, прихитрилися і упіймати їх зуміли.

Засумували риби, злякалися. На волю попросилися:

– Нам воля потрібна. Хоч і сушу, ми освоїли, але вода нашим домом назавжди лишиться.

Розв’язали люди сітки міцні, щоб риб на волю випустити. Дали слово жителі вод морських: з людьми дружити, і попрощавшись, до себе повернулися. Не встигли люди дух перевести, як почули виття та рев звірів хижих.

Забурчали гості непрошені. Тигри, леви, ведмеді, вовки з усіх боків до людей підбираються. Зуби у них гострі, лапи міцні. Повільно крадуться, а як стрибнуть, перед людиною впадуть на чотири лапи і тікати від них нікуди, все одно вороги хижі в два стрибки людину наздоженуть.

Довелося людям за своє життя боротися. Камінням та палицями почали люди відбиватися. У замки звірів заманили й зібравши хижаків в домівках своїх, закрили бідолашних, немов в темницях. Скільки звірі вибратися не намагалися – все марно!

От і вони перед людьми голову схилили:

– Ох, і сильні ви люди, і розумні. Ніхто з нас перемогти вас не зміг. Що ж, заслужили ви на землі володарювати.

– А ви замість того, щоб жити життям одне одного – до своїх призначень повертайтеся і не забувайте, що ніколи вам не вдасться нас перемогти!

З тих пір і звірі, і птахи, і риби, і гади більше не намагалися вкрасти силу у людей. Розуміли, що людина, хоч і без кігтей, отрути, крил та хвостів, але все ж має те, що зветься розумом й тому перемогти її неможливо!

Автор: Інга Квітка