Охоронець вічного дерева Частина 1

Частина 1

З давніх-давен наші діди і прадіди легенду про вічне дерево розповідали. Казали, ніби воно почало рости, коли сонце перший раз його побачило. Потягнулися гілки дерева до хмар небесних, а корінь могутнього велетня під найвищими скелями сховався.

І ось, дерево виросло. На землі люди і звірі з’явилися! Почали по світу дракони та птахи літати. Тільки-но сонце когось з них побачить, відразу про нього книзі доль розповість. У ту ж мить на вічному дереві листочок з новою долею народжувався. Білі листочки життя королям передбачали, червоні – шляхи сміливих воїнів в собі хоронили, жовті – пахарям належали, а кольорові всім звірям, птахам та гадам на цьому світі.

Та от біда, жила в той час одна дуже зла відьма. Все своє життя вона від сонця ховалась, а коли дитину народила, вирішила малюка теж сонечку не показувати. Не хотіла підла чаклунка, щоб книга доль для її дитини обрала майбутній шлях та його життям, як всіма іншими на свій розсуд керувала!

Як дізналося сонце про це – дуже розхвилювалося. Захотіло воно підлу відьму покарати та так і не змогло, бо чаклунка ж лише вночі із своєї печери виходила. Чаклувала відьма, осипала страшними прокляттями книгу доль й вмираючи, наказала синові аби той ніколи до сонця не виходив. Хотіла відьма, щоб її син знищив сонце та книгу, знайшов вічне дерево й почав світом правити.

Пообіцяв маленький чаклун матері, що виконає її останню волю. Попрощався він із злою відьмою, закрила вона очі й назавжди заснула. Після себе синові лише чорного птаха залишила. Та тільки но вечір на землю прийшов, як визирнув хлопчик з печери й голосно закричав:

– Прийде той час, коли я заволодію вічним деревом!

Почув це заєць, який якраз біля печери блукав, відразу побіг до сонця і все йому розповів. Вислухало сонце крихітного звіря й до книги доль поспішило. Почула це віщунка, заворушила своїми сторінками й виповзла з них величезна тінь. Побігла ця тінь до дерева, по гілках на верх видерлась і перетворилася на чорний лист, а на білих сторінках страшне пророцтво з’явилося:

“Прийде чаклун до вічного дерева, щоб їм заволодіти. Потемніє небо від чорного птаха, який заплаче сльозами кам’яними. Будуть ці камені падати, поки вічне дерево не зламають. Та якщо знайдеться той, хто не злякається злого чаклуна й захистить вічне дерево, тоді для великої битви час прийде”…
Ворухнула віщунка білою сторінкою й більше жодного слова до пророцтва не додала, бо не могла книга долю чаклунові написати, адже ніколи його не бачила!

Довго думала вічна книга разом з сонцем, що їм робити. Ніч пройшла, день прокинувся. Йшов час, весни змінювалися на літо, за спекою приходила осінь, потім знову лютувала зима, і от, нарешті віщунка наважилася про майбутнє світу знову заговорити:

– Всі, хто на цьому світі живе вже мають свої долі. Не можу я на свій розсуд їхні шляхи змінювати. Тому напишу нову, яка буде належати захиснику нашого дерева. Цю долю отримає той, хто не злякається чаклуна й зможе заради інших від свого життя відмовитися. Саме він і буде боротися з чаклуном. – Вирішила книга.

Вийшло ясне сонечко на небо і подивилося на землю. Бачить, на високій скелі біля озера блакитного, яструб присів. Втомився, ледь крилами махнув й тихенько голову опустив. Очі закрив, от-от засне. Пожаліло його сонечко, промінчиком своїм зігріло. Розправив яструб крила, подякував сонцю за його турботу й тепло, адже усю ніч не спав, до самісінького ранку полював заради діточок своїх, щоб вони з голоду не померли.

Піднявся яструб до хмар. Біля сонця закружляв, закрутився, немов сили в нього нізвідки взялись. Туди-сюди літає, зупиниться на мить і знову до сонечка поспішає, а те й вирішило у яструба спитати, чи не знає він того, хто б захотів вічне дерево від чаклуна захистити. Розповіло сонечко яструбу і про книгу і про дивне пророцтво, яке від віщунки почуло.

– Я чув про це дерево. – Згадав яструб. – Невже прийшов цей час? Скільки ж років минуло?

– Ох і багато з тих пір. Хлопчик вже певно виріс, не сьогодні, так завтра піде дерево шукати. Отож потрібен нам той, хто чаклуна цього не злякається і наважиться з ним вступити в запеклий бій!

Не розгубився тоді яструб й підказав сонцю, як можна захисника для вічного дерева знайти. Адже той, хто проти чаклуна піде, повинен бути не лише сміливим, але ще й сильним. Тому, яструб порадив сонцю зібрати в одному місці всіх людей, птахів і звірів, щоб вони зійшлися у чесній боротьбі та знайшли переможця, який отримавши долю охоронця вічного дерева, урятував би усе живе на цьому світі!

І от, обравши для великої битви високу гору, на якій яструб вранці відпочивав, сонце продовжило на небі сяяти, сподіваючись, що може хоч сьогодні страшного чаклуна побачить. Розуміло сонечко, що чаклун усе одно про битву дізнається й спробує їм завадити знайти охоронця дерева. Тому вони з яструбом мали бути вкрай обережні.

– Що ж, – сказав яструб, – я зберу всіх біля високої гори. – Крикнув він на прощання і змахнув крилами.
Полетів яструб над широкими морями, і глибокими ярами, аж раптом побачив величезного змія. Червоні очі зміїні блищали немов справжні рубіни, з пащі валило полум’я, а довжелезний хвіст ламав все на своєму шляху. Покликав його яструб й запросив до високої гори. Як дізнався змій, чому його на битву звуть, відразу погодився. Зрадів яструб та полетів шукати тих, хто б теж погодився охоронцем дерева стати.

І от вже, коли зірки на небі затанцювали, пролітав яструб над лісом і помітив у траві лева. Спустився яструб на землю до царя звірів підійти наважився. Не знав він, що його якраз побачив той самий чорний птах, який злому чаклуну служив.

Вдень цей птах усюди літав, все винюхував та підслуховував. Чекав помічник злого чаклуна раптом, хто щось про вічне дерево знає й йому розкаже, а коли ніч зоряним покривалом небо застеляла, тоді птах до свого хазяїна повертався й розповідав йому про, що за день дізнався й відправлялися вони разом дерево шукати.

Ось і зараз, чорний птах вже збирався до чаклуна летіти, коли запримітив яструба і вирішив дізнатися, що тому у цей пізній час від царя звірів потрібно. Прислухався він й чує як яструб до царя звірів звернувся:

– Пане лев, царю ти наш благородний! Цілий день шукаю я тих, хто хоче врятувати світ від злого чаклуна, – і яструб нагадав левові про вічне дерево.

– Так, пам’ятаю, колись давно чув я цю історію, – відповів лев, – та думав, що це лише легенда, проста вигадка. Скажи мені, чи можу я чимось тобі допомогти?

Не став крилатий від царя звірів приховувати, для чого він лева до гори зве. Як почув це чорний птах, забурчав:

– Ох, дізнається мій хазяїн, нікого не пожаліє!

Дочекався помічник злого чаклуна, коли яструб з левом попрощається і як тільки цар звірів заснув, відразу до свого хазяїна полетів. Біля печери зупинився чорний птах, всередину увійшов. Спіткнувся, ледь не впав. Дивиться, а перед ним якийсь мішок лежить. Захотів він поглянути, що в ньому та не насмілився. Знав помічник злого чаклуна, що за будь-який непослух його хазяїн вмить жорстоко покарає. Тому й відступив. Обійшов мішок і біля поличок із зіллями зупинився.

Холодно було навколо, темно та бридко, лише кілька вогників на стінах висіли. Вода крапала, немов замість годинника час рахувала. Не любив сюди птах приходити та що міг зробити, коли чаклун – це місце ні за що залишати не хотів.

Аж раптом почув птах за спиною кроки свого хазяїна, який підійшов до нього. Й хоча хазяїн був ще молодий та все ж виглядав так неначе старість вже давно постукала в його двері.
Бліда шкіра була вкрита дрібним павутинням із зморшок. Вона була настільки білою, що здавалося ніби обличчя чаклуна присипали борошном. Дірки замість очей лякали своєю порожнечею. Довжелезні, худі руки, що ховалися під плащем, ледь ворухнулися і помічник нарешті насмілився підвести очі і подивитися на свого злого хазяїна. Він погладив пальцями свою довжелезну, брудну бороду.

Злий чаклун обійшов навколо птаха й підхопивши мішок висипав з нього у котел змій та жаб. Гади обвивались навколо жаб та голосно шипіли, а чаклун, діставши з полички кілька пляшечок із зіллями, вилив їх у котел і помішуючи, запалив вогонь прямо в ньому. Здавалося, що чаклун вже й зовсім забув, що поряд з ним був його вірний помічник.

Чорний птах почекав, коли чаклун заговорить до нього й так і не дочекавшись, наважився звернутися до свого хазяїна. У відповідь на неслухняність чаклун махнув рукою, немов наказуючи йому замовкнути й лише коли доварив зілля і зробив кілька ковтків, повернувся до птаха…

– … от тепер розповідай! – Наказав він, – і птах розказав злому чаклуну про все, що почув від яструба. – Отже час настав. – Зрадів чаклун. Та як я зможу битися з птахами, звірами та людьми вдень? Сонце мене обов’язково побачить! – Розізлився чаклун, махнув рукою і в ту ж мить, з його долоні вилетіла блискавка і вдарилася в стіну, яка й без того ледь трималася, хитаючись від найменшого подиху слабкого вітру. Забігав чаклун по печері, бо дуже хотів на цю битву потрапити та розумів, що це було неможливо. – Що ж, я вірю, що прийде той час, коли все зміниться. Я знайду це кляте дерево і тоді цілий Всесвіт буде в моїх руках! А потім, я знищу сонце і тоді віщунка нарешті перестане писати долі. Я буду вирішувати, кому й як жити. Тому, саме тому, – наголосив чаклун, – зараз, як ніколи ми маємо бути вкрай обережними, – чаклун повернувся до чорного птаха, – сонце сьогодні знову тебе бачило. Ввечері книзі доль про тебе розкаже. Що ж, доведеться тебе, птах, знову з попелу відродити та трохи змінити твій вигляд, – прошепотів він і перш ніж чорний птах встиг хоч щось сказати, чаклун висмикнув перо з його крила та кинув в нього блискавку. Згорів помічник, лише попіл на землю посипався. Кинув хазяїн перо у вогонь і пробурмотів над ним заклинання.

Спочатку перо безжально проковтнуло полум’я та потім червоний вогонь розколовся навпіл й нізвідки з’явилася величезна яма. З неї, немов стрімка річка повалив чорний дим. Він кружляв по печері, заглядаючи у кожен закуток. Піднявшись до самісінької стелі й завмерши там на декілька секунд, дим повернувся до вогню й загасаючи, почав знову перетворюватися на птаха.

І от ледь помітні крила визирнули з диму, потім прийшла черга пташиної голови, а потім лапи та й саме тіло птаха з’явилося перед хазяїном, неначе нікуди й не щезало. Роздивившись себе як слід, і заспокоївшись, що після повернення чорний птах лише трохи змінився, помічник відійшов від чаклуна й стрибнувши на брудний стіл, поспішив до котла із зіллям. Але зробити хоч ковток так і не встиг, бо чаклун його зупинив. Відштовхнувши свого помічника від котла, злий чаклун забігав по печері. Птахові це не сподобалося, адже помічник знав, що в котлі, де була сотня змій та жаб, чаклун знову зварив своє улюблене зілля, яке лікувало від усіх хвороб й хоча птах почував себе добре, все ж він думав, що йому не завадить випити трохи цього зілля, щоб збадьоритися, бо вважав не дуже гарною ідеєю, вмирати кожного дня для того, щоб потім відроджуватися знову. Й хоча йому дуже хотілося скуштувати того, що чаклун пив ледь не щодня, все ж він лише тихенько зітхнув та повернувся на своє місце.

– Хазяїну, я можу битися замість вас.

– Так, – погодився чаклун, – тим паче в нас немає іншого виходу. Бо на кого б я не перетворився, сонце все одно мене впізнає!

– Невже воно таке могутнє? – Здивувався помічник. – Володарю, ви, наймогутніший чаклун у світі. Ви можете перетворитися на голку, а потім вмить стати величезним драконом. Ви один знаєте найстрашніші закляття, які можуть раз і назавжди погубити будь-кого. То що якесь там сонце може вам заподіяти?

– Не кажи так. – Розізлився чаклун. – Ти не знаєш, яке сильне це сонце. Я розповім тобі на що воно здатне. Того дня, коли народився Всесвіт, з’явилася і книга доль. До того, як вона потрапила сюди, вона передбачала шляхи для інших земель й багато тисячоліть блукала від однієї планети до іншої. Ось нарешті, книга доль потрапила й до нас. Її вірний слуга – сонце опинився тут з нею, бо інакше віщунка, яка передбачає долі не могла б не тільки бачити майбутнє усього живого, що тут народжується, але й змінювати його. Вона… ж лише книга і повністю залежить від сонця, яке піднімаючись у небо кожного ранку може йти, куди захоче!

– А вічне дерево? – Спитав чорний птах.

– О! Воно стало вічним завдяки книзі. Якщо б віщунка не вигадала для нього цей шлях, воно б як і всі інші дерева, рано чи пізно, просто б померло. Та завдяки книзі воно зберігає усі долі, за якими віщунка уважно стежить, а знаєш, чому? – Чаклун несподівано зупинився, – бо вона боїться, що колись прийде той час і хтось інший замість неї буде правити цим світом. Й недарма! – Вигукнув він. – Бо я не готовий, щоб моєю долею хтось керував. Ні, цього ніколи не буде. Я заволодію вічним деревом й нарешті знищу книгу і сонце.

– Але без сонця загине все живе?

– Проте я, – Закричав злий чаклун, – житиму вічно! – І перш ніж птах встиг щось відповісти, він продовжив, – а тепер треба подумати, як ти будеш битися? Чи зможеш ти приборкати свою лють? – Запитав злий чаклун. Зараз він мав на увазі одну особливість чорного птаха. Коли той дуже злився, він розпрямляв крила і тоді замість пір’я на землю падав кам’яний дощ. – Нам не можна, щоб тебе, чорний птах, хтось впізнав. Сонце ж певно всім розповіло про страшне пророцтво! – Чаклун підняв руку й відірвавши свій ніготь, кинув його в котел із зіллям. – Ми нападемо з тобою на дерево тоді, коли ніхто цього не чекатиме!

– Я зроблю все, як ви скажете! – Пообіцяв чорний птах.

І тоді злий чаклун підставив долоню та заплакав. Як тільки по його щоці покотилася шоста сльоза, він підійшов до котла й зазирнувши в нього прошепотів:

– Я хочу бачити тих, хто прийде битися. – І поки зілля в казані почало знову закипати, чаклун сказав птахові: – Тепер, слухай мене уважно. В мене в долоні лише шість сліз. Якщо я віддам тобі сьому сльозу, то вмить втрачу всі свої сили. Бережи їх, не втрать, бо сам знаєш: вони допоможуть тобі перемогти. Та це ще не все. – Чаклун побачив у котлі тіні кентавра, тигра, орла та мисливця, – коли хтось з дуже сильних бійців зустріне свою смерть, ти от що зробиш. У звіра висмикнеш трохи шерсті, у птаха вкрадеш пір’я, у людини забереш волосину. Принесеш мені це і я зварю тобі таке зілля, що ти легко здолаєш будь-кого. Та пам’ятай, що сила загиблих буде жити в тобі до тих пір, доки ти не помреш. Та я думаю, що після завтрашньої битви, сонце обов’язково про тебе книзі розповість. Віщунка звісно відразу захоче для тебе долю написати, але не стане. Сонце їй твої перемоги нахвалювати буде. Їм зараз охоронець потрібен. Ось вони і не ризикнуть для тебе якийсь шлях вигадувати.

– А, якщо вони запідозрять щось недобре? На відміну від інших, – розхвилювався птах, – у мене немає минулого.

– Так. – Погодився злий чаклун, – та все одно, я думаю, що ти впораєшся, – і чаклун розповів чорному птахові, що треба сказати, коли сонце його про минуле запитає. Запам’ятав його слова птах, про себе повторив і почув, як повелитель додав, – а зараз нам треба зайнятися тими, чиї сили тобі для перемоги потрібні. – Чаклун зазирнув у котел і побачив майбутнє поле битви, по якому бігали крихітні зайці, – ще й їх не вистачало, невже думають, що зможуть перемогти? – І от нарешті в котлі чаклун побачив тінь богатиря, який бився з кентавром. Величезні мечі ляскали так голосно, немов грім гримів та ніхто з них не збирався відступати. Кентавр безжально бив богатиря в груди своїми копитами, але богатир все одно не здавався. Він падав на землю й за мить знову піднімався, тримав в руці меч настільки міцно, що було зрозуміло: він його ні за що його не відпустить. Побачив це чаклун і наказав чорному птаху в ту мить першу сльозу в тінь богатиря кинути, коли кентавр його ранить… І от ледь кентавр до богатиря гострим лезом доторкнувся, як із його рани на землю впала перша краплина крові. Проковтнула цю краплину земля і чаклун побажав, щоб з цієї рани кров сочилася до тих пір, доки багатир не засне назавжди. Потім безжальний чаклун зачарував орла, тигра і мисливця. Аж раптом після них на горі тінь яструба промайнула. Не сподобалося це помічнику чаклуна, забажав він і його з цього світу зжити. Проте злий чаклун відмовився інших учасників битви зачаровувати, наказав зачекати битви й подивитися, що далі буде, – будь дуже обережним! – Попередив чаклун свого помічника і помітив у котлі біля яструба ще одну тінь – то був кульгавий перевертень.– Сподіваюся, що з цим слабаком ти і без моєї сльози впораєшся, – і діставши з полиці чарівний порошок, чаклун продовжив готувати птаха до битви. Він і заклинання читав і обсипав крила птаха чарівним порошком. Та ледве ранок прийшов, й сонце визирнувши між блакитних хмар вперше за день позіхнуло, як чаклун своєму помічнику ще одну таємницю відкрив. – Запам’ятай – програєш битву, мені тебе вбити доведеться. Але цього разу ти вже не скоро оживеш.

– Чому? – Злякався чорний птах.

– Якщо ти програєш, який сенс мені тебе до життя повертати? – Чаклун загасив вогнище, що палало в котлі й обійшов навколо нього три рази.

– Ось тобі і пророцтво! А якщо я помру то як з небес на землю каміння падати буде?! – Пробурчав чорний птах.

– Ти, що не розумієш? – Розсердився чаклун. Його порожні очі потемніли і з них вилізли два крихітні павуки. – Після смерті до вічного дерева усі душі злітаються. Отже певно і тебе дерево до себе покличе. А мені треба, щоб ти шлях правильний до нього вказав і коли я нарешті вічним деревом заволодію, не хвилюйся, я зумію тебе до життя повернути й тоді тобі не доведеться кожен вечір на попіл перетворюватися. – Пояснив чаклун і віддав чорному птахові двох павуків.

– Так. – Зрадів чорний птах. – Ех, була б в мене сотня таких павуків, взагалі б ні з ким за долю охоронця вічного дерева битися б не довелося!