Привіт! Давай знайомитися. Я кролик. Сьогодні я вперше відкрив свої оченята й побачив матусю. Вона ніжно пригорнула мене до себе. Я почув, як б’ється її ніжне, любляче, материнське серце.

Мої братики та сестрички теж захотіли зі мною познайомитися. Вони весело застрибали навколо мене. Я хотів радіти разом з ними. Весело вертівся на підлозі, намагаючись піднятися. Здавалося, ще зовсім трохи і я почну стрибати разом з братиками та сестричками. Та на жаль мої лапки поки не слухалися мене. Я повзав туди-сюди й не помітив морквини, яка лежала зовсім поряд. Зачепившись за неї, я впав прямісінько посеред кімнати.

Ох і сміху було. Мої братики та сестрички реготали так голосно, що їхні довжелезні пухнасті вушка аж пританцьовувати почали. Вони оточили мене з усіх боків, але замість того, щоб допомогти піднятися, заходилися насміхатися над моїми кволими лапками.

– Гей! А ну, тихо! – Наказала матуся й кроленята біля мене трохи притихли. – Згадайте, не так давно ви самі такими були. Перший крок зробити завжди найважче. – Пухнастик! – Вона ніжно подивилася на мене, – так тебе будуть звати. Не хвилюйся, мій маленький, ти ще тільки почав вчитися ходити.

– Ех, – я розсердився на себе через власну незграбність. – Як би мені хотілося стрибати так само, як вони, – сумно зітхнув я і відштовхнув від себе морквину.

– Якщо тобі вона не потрібна, я її з’їм, – відразу ж визвався один з моїх братиків. – Моє ім’я – Товстунчик. – Він мені підморгнув. Я помітив, що на вигляд Товстунчик був набагато більшим за мене. Мені навіть здалося, що коротенькі лапки от от не витримають ваги його величезного пуза й він неначе м’яч покотиться по підлозі. Проте Товстунчика це ані трохи не хвилювало. Він швидко схопив морквину й я навіть оком не встиг змигнути, як він її вже зжер. – Яка вона смачна та соковита, – прогомонів Товстунчик. – Ти знайшов морквину і віддав її мені, не знаю, чи зміг би я вчинити так само! – Я помітив, що він дуже зрадів морквині, – я вже давно тут на відміну від тебе, отож все знаю. Можу і тобі розповісти, – і Товстунчик почав свою розповідь. – Взагалі наше життя просте і веселе. Ми кролики їмо, спимо, стрибаємо. Хоча, – він на хвильку задумався, – я не дуже люблю стрибати, а от їсти, так, – він приліг біля мене – о, їсти, – розмріявся Товстунчик, – це моя улюблена справа, – додав він, перш ніж продовжити свою розповідь.

Я уважно слухав Товстунчика. По-перше: окрім нього і матусі я тут ще нікого не знав. По-друге: після мого невдалого падіння через морквину, зі мною ніхто, крім них не хотів спілкуватися. До того ж розповідь Товстунчика була цікавою, я б сказав навіть захопливою. Він багато говорив про нашого татуся. І хоча його тут поки що не було, все ж Товстунчик так детально його описав, що я певно б з легкістю зміг впізнати татуся серед всіх інших кроликів.

Я вже хотів перепитати в Товстунчика, коли нарешті побачу татуся, як нізвідки почулися чиїсь кроки. Задзвенів ключ, двері моторошно заскрипіли і відчинилися. Величезна тінь зробила крок уперед. Потім вона розповзлася темною плямою по всій підлозі. Я дуже злякався. Товстунчик теж. Як би він міг видряпатися на стіну, певно б вже це зробив. Але все на що він був здатен, це лише притиснутися своїм величезним пузом до стіни й затремтіти.

– Людина! – Закричала матуся і мої братики та сестрички розбіглися в різні боки. Хтось заховався за коритом, комусь вдалося заритися у сіно, решта забилися у найдальший куток. Злякавшись, я теж разом з іншими хотів тікати, але лапки досі мене не слухались. Отож усе, що мені залишилося – це просто притулитися до Товстунчика.

Ми бачили, як тінь доповзла до стіни, а вже за мить перед нами з’явився якийсь страшний велетень. Він наче підпирав своєю головою стелю. Велетень, якого матуся назвала “людиною”, тримав в своїх величезних лапах – ти не повіриш, мого татуся!

Так, так, так, я відразу його упізнав. Трохи сива шкірка, довгі сіренькі вушка і сумний погляд в очах. Точно – це він, наш татусь!

– Нікому ти не потрібний, старий! – Гримнув велетень і кинув татуся, який впав на підлогу. – а от ти, – він нахилився до одного з моїх братиків і схопив його за шкірку. Кролик жалісно запищав, проте велетню було все одно. – Тебе я точно сьогодні продам, – сказав він та схопивши бідолаху за вуха, щез так само несподівано, як і з’явився.

Ой, що тут почалося! Матуся гірко заплакала. Мої братики та сестрички наввипередки кинулися її втішати, проте ніхто з них так і не зміг її заспокоїти. Матуся була невтішною. Я не витримав і тихенько спитав в Товстунчика:

– А чого наша матуся така сумна?

– Ти що не бачив? – Здивувався Товстунчик. – Велетень забрав одного з наших братиків. Більше ми його ніколи не побачимо.

– Куди забрав? – Не зрозумів я.

– Куди? Куди? Звідки я знаю “куди”? – Буркнув він. – Цього ніхто не знає. Єдиний, кого велетень кожного дня повертає – це тато. Проте тато ніколи нам не розповідає, навіщо страшний велетень його забирає. Вже багато наших братів та сестер пропали кудись.

Мені стало цікаво, як велетень позбавляється від наших братиків та сестричок? Тому підійшовши до татуся, я допоміг йому піднятися і спитав:

– Я – Пухнастик. Сьогодні народився. Скажи, куди тебе велетень щодня відносить?

Але тато лише сумно зітхнув. Довелося мені повертатися назад до Товстунчика. Разом ми почали думати, як нам дізнатися, куди кролики постійно щезають? Хоча насправді про це думав лише я. Адже Товстунчик як тільки побачив капустяний листочок, відразу переключився на нього. Хоча ще зовсім недавно він з’їв цілісіньку морквину. Коли ж з листочком було вже покінчено, Товстунчик знову згадав про мене.

– В мене є план! – Таємничо прошепотів я, але мені потрібна твоя допомога.

– Тихіше!!! – Товстунчик підстрибнув й подивився на всі боки. – Нас можуть почути…

Я розповів Товстунчику про свій хитрий задум і він пообіцяв мені допомогти. А наступного ранку не встиг велетень двері відчинити, як я одразу кинувся йому під ноги. Хотів я аби він мене помітив. Тоді б він забрав мене з собою й я б дізнався, куди ж він кожного дня кроликів відносить? Та я помилився.

– Ти ще дуже маленький, – велетень відштовхнув мене від себе ногою. – Тобі, вушастий, ще треба підрости. А от від тебе, – і його величезна рука потягнулася до вуха Товстунчика, – я сьогодні точно позбавлюся!

– Ні! – Товстунчик заверещав так голосно, що мені здалося ніби від його крику навіть стіни затремтіли. – Я ще дуже маленький, просто я іноді, дуже рідко…, – виправдовувався він, – багато їм. Мені ще рано йти від матусі й татуся. Будь ласка, не заби-р-а-а-а-й мене з собою!

Проте велетень його не послухав. Він схопив Товстунчика за пухнасту шкірку і пішов до дверей. Я кинувся їх наздоганяти і перш ніж велетень встиг зачинити за собою двері, прослизнув за ними. Товстунчик мене помітив й вже хотів закричати, щоб я йому допоміг та я захитав головою, щоб він не видавав мене. Товстунчик зробив вигляд, наче мене поруч з ними і не було.

Я непомітно крокував за велетнем та раптом спіткнувся. Добре, що чоботи велетня так голосно скрипіли, що він мене не почув. Але все ж не дивлячись на це, я намагався бути вкрай обережним.

І от нарешті велетень зупинився. Я сховався під стіл аби він мене не помітив. Визирнувши з-під ніжки я побачив, що біля велетня стояла істота, простягаючи руки до Товстунчика, чимось схожа на нього самого. От тільки вона була набагато меншою.

– Це теж людина, – не стримався я. – Певно людей на світі теж багато як і нас кроликів! – Спочатку вони маленькі, як ця людина, а потім… Ох! – Здогадався я і зітхнувши додав, – то вона колись так само виросте як цей велетень й буде такою ж страшною, – я не стримався і пискнув. Розуміючи, що тільки-но знову ледь не видав себе, швидко притиснув свої довжелезні вушка до щічок й присів. Мені здалося, що завдяки цьому, я вмить став менш помітним.

– Ей, дівчино, ти зараз забереш цього кролика?

– Так, так звісно, – вона захотіла взяти Товстунчика на руки та велетень відштовхнув її.

– Спочатку гроші! – Заволав велетень, – чи ти вирішила, що я тобі подарую цього кролика? Скільки ти їх вже забрала в мене?

– Сім, – дівчина дістала щось з кишені і віддала це велетню.

– Бачу цього разу в тебе не вистачає грошей! – Розлютився велетень, – чи ти думаєш, я почну тобі кроликів задарма віддавати? – й відібравши у неї гроші, – гаркнув, – як прийдеш сюди наступного разу, щоб принесла борг за цього, – й велетень тицьнув в Товстунчика пальцем. – А як ні, принесеш мені цього кролика назад, якщо він ще буде живим, – і велетень голосно засміявся.

Почув це Товстунчик, затремтів від страху. Підхопила його дівчина на руки і пішла геть. Я теж за ними відправився. За двері вийшов, а там…

Мої лапки відразу ж потонули в якійсь білій, крижаній ковдрі. Рип-рип. Холодно. Лютий мороз боляче вщипнув мене за носа. Тут було не так, як біля матусі. Замість кроликів всюди ходили люди. Всі вони кудись поспішали. Велетні бігли, кричали, сміялися, сварилися між собою й зовсім не помічали такого вушастого крихту, як я під своїми ногами.

Секунда, друга й величезна нога застигла наді мною. Якби я не відскочив вбік, мене б напевно розчавили. Наступної миті я вже лежав на дорозі.

– Чого розлігся? – Спитав мене якийсь велетень і замахнувся на мене величезною мітлою. Та перш ніж я встиг оговтатися, він вже змів мене разом з бруднючим снігом на узбіччя дороги.

– Ой! – Я хотів встати та мені раптом стало боляче. Товстунчик все більше віддалявся від мене. – Товстунчик! Товстунчик, – закричав я, – і спробував піднятися на лапки. Одна з них дуже боліла. Проте не дивлячись на біль, я не збирався кидати свого друга.

– Пухнастик! – заверещав Товстунчик. – Не кидай мене! Наздоганяй. – Товстунчик спробував вирватися з рук своєї володарки, щоб втекти та дівчинка схопила його ще міцніше. Товстунчик теж не розгубився. Він вчепився за рукавичку дівчинки й непомітно потягнув її й кинув на землю. Це був знак, за яким я мав його знайти.

Нарешті я піднявся. Лапка ще боліла. Я намагався наздогнати Товстунчика. Побачивши рукавичку я зрозумів, що братик залишив мені підказку на землі. Мені здалося, що вдалині я помітив їх.

– Вух, я їх не загубив, – пробурмотів я і от вже друга рукавичка визирнула з-під білої ковдри. – Товстунчик, я вас бачу! – Не знаю чи почув мене мій братик та я все одно намагався кричати якомога голосніше.

І от коли нарешті я їх майже наздогнав, мене схопила за вухо чиясь рука:

– І звідки ти взявся тут, кролик?! – Маленький велетень підніс мене прямісінько до свого носа та голосно фиркнув. Мені це не сподобалося. Я легенько вкусив його за щічку. Він розлютився й його рука трохи затремтіла. Це дало мені можливість вирватися з його руки і втекти від нього. Я не став чекати, щоб він мене наздогнав і відразу кинувся тікати.

Він побіг за мною, але наздогнати мене вже було не так просто. Я тікав від цього дивакуватого незнайомця, який фиркнув на мене, сподіваючись, що все ж обов’язково встигну наздогнати Товстунчика.

В ту мить я вже й забув, що у мене боліла лапка. Роздивляючись по сторонах, я заплакав, адже зараз мене хвилював тільки Товстунчик, а його ніде не було:

– Товстунчик, Товстунчик, де ти? – Я схлипнув, – куди ж ти пропав? Невже я тебе більше ніколи не побачу? – Я був зовсім один в незнайомому мені місці. Поряд не було жодного кролика. Що ж мені робити? Я геть розгубився.

Та коли надія була майже втрачена, я помітив ще один знак від Товстунчика… а саме тоненьку нитку, що тягнулася по землі. Згодом ця нитка обривалася, але через кілька кроків знову з’явилася. Я біг за цією ниткою і от нарешті зупинився біля величезних дверей, які були зачинені. Крихітний шматочок шарфу лежав прямісінько біля них.

– Товстунчик! Товстунчик! – Пищав я, доки не захрип. – Проте двері мені ніхто не відчиняв. І от, коли я втомившись чекати під дверима, встиг задрімати від втоми, нарешті заскрипіли двері. Дівчинка побачила мене. Вона присіла і взяла мене на руки. Я прокинувся і заверещав: – Товстунчик, ти живий! Де ти?

– Я тут! – Товстунчик радісно вибіг мені на зустріч, жуючи морквину на ходу. – Тут всі наші братики та сестрички. Нам тут дуже добре, набагато краще ніж в того велетня! Ми можемо усюди гратися.

Дівчинка занесла мене в кімнату і я побачив, що Товстунчик не збрехав. По кімнаті весело гуляли кролики – тут дійсно була вся моя рідня. А скільки їжі… Кролики тільки й хрумтіли капустою та морквою, весело попискуючи між собою.

Ми міцно обійнялися з Товстунчиком. Я був дуже радий його бачити, а він мене. Товстунчик швиденько розповів, що інші кролики вельми задоволені тим, де вони всі зараз живуть. Адже тут у цієї милої дівчинки їх ніхто не ображав. Навпаки всім кроликам можна було гуляти, де їм заманеться і їх навіть гладили за вушками.

Ох і радий я був дізнатися, що всі кролики тут були дуже щасливими. Та все ж мені не давало спокою те, що наші батьки та інші братики і сестрички досі були з тим страшним та злим велетнем. Я дуже хвилювався за них і тому вирішив будь що повернутися назад, щоб їх визволити!

Я вбіг до кімнати та застрибнувши на крісло, закликав всіх довговухих:

– Браття та сестри, всі ми кролики! Поки ви тут насолоджуєтеся своїм безтурботним кролячим життям, наші рідні матуся з татусем страждають від велетня! Ім не можна веселитися, як вам тут. Там вони сидять в полоні і хтозна чи заберуть їх завтра сюди чи вони відправляться до якоїсь іншої людини, де над ними можливо продовжать жорстоко знущатися!

Кролики оточили мене з усіх боків. Хтось згадавши матусю з татусем заплакав, комусь було все одно… Я глянув на Товстунчика, який в такий важливий момент взагалі мене не помічав, адже був зайнятий тим, що намагався закотити в куток картоплю, щоб встигнути її швиденько зжерти, доки решта кроликів відволіклися на мою промову.

– Ням-ням-ням! – Товстунчик жадібно зачавкав.

– Товстунчик! – Образився я.

– Що? – Він швиденько запхав собі в рота останній шматочок картоплі та поспішив до мене. – Там холодно і страшно! – Він забрався на підвіконня. – Подивися, все в білому і ти знову хочеш туди?

– Ні! – Відповів я, – я так само боюся туди повертатися. Та не дивлячись на все це я дуже хочу врятувати нашу родину і якщо для цього мені доведеться знову блукати по білому килиму, хай так буде. – Відповів я. – Товстунчик, подумай, там же залишилися наші батьки, вся наша рідня.

– Ну, добре, – буркнув Товстунчик. – Гей, народ збираймося. Підемо за Пухнастиком. Сподіваюся, ти знаєш, куди йти?

Я заспокоїв Товстунчика, що встиг вивчити дорогу й якщо ми повернемося за ріднею, то точно не заблукаємо. Ми тихенько підібралися до виходу і тільки-но двері відчинилися, як ми усі разом вискочили на вулицю. Дівчинка помітивши, що ми тікаємо, теж кинулася за нами. Спочатку вона вирішила, що ми просто хочемо втекти від неї…

– Куди ж ви? Кролики, чого ви тікаєте? – Я зупинився біля неї і пискнув, бо не хотів, щоб вона подумала, ніби кроликам не подобається її ставлення. Подивившись в мої оченята, дівчинка здогадалася, що насправді ми біжимо не від неї, а повертаємося до того страшного велетня. – Але навіщо вам це? – Здивувалася наша добра рятівниця.

Вона не розуміла, що більше за все ми – кролики хотіли аби вся наша родина була разом. Тому як тільки ми побачили злющого велетня, як відразу накинулися на нього. Ми забиралися по ньому, чіпляючись міцно лапками й кусали його, хто за руки хто за ноги. Велетень злився, намагався скинути нас, але ми не здавалися!
Побачивши це, дівчинка нарешті зрозуміла, що чому ми вирішили втекли з її дому!

Я відчепився від велетня і побачив матусю. Кинувшись в її обійми, я радісно запищав:

– Матуся!

– Пухнастик! – Зраділа вона. Міцно мене притискаючи мене до себе матуся помітила і інших своїх діточок, – Товстунчик, ти? О, невже ви всі нарешті тут, зі мною? – Вона не переставала нас обіймати.

Татусь теж поспішив до нас. Та спочатку він накинувся на велетня і перш ніж той встиг оговтатися, дуже боляче вкусив його за ніс:

– Будеш знати, як ображати мою родину.

– Тікаймо! – Закликав всіх я і разом ми вибігли на вулицю. Дівчинка взяла мене на руки й ми залишили в’язницю страшного велетня і відправилися туди, де нас кроликів любили і поважали, а саме назад додому до доброї дівчинки, яка з радістю прийняла нас всіх! Більше над нами ніхто не знущався й не зневажав. Адже ми кролики – живі істоти і хочемо, щоб до нас ставилися з повагою, гладили нас за вушками, грали з нами й пригощали чимось смачненьким!

Автор: Інга Квітка