Частина 2.
Сонце ще тільки прокинулося, а на полі битви вже зібралися всі, хто хотів стати охоронцем вічного дерева. Там були великі і маленькі звірі, сильні та слабкі птахи, могутні богатирі та сміливі люди. На поле битви прилетіли орли і сови. Прийшли кентаври й прибігли прості коні… хоча, кожен з них знав, що від його зграї битися вийде лише найсильніший боєць, все ж вони хотіли підтримати тих, хто наважиться сьогодні вийти й поборотися за місце охоронця!
І от сонце подивилося на землю. Воно сподівалося, що цікавість та бажання заволодіти деревом змусить чаклуна теж прийти на бій. На жаль, сонце навіть не здогадалося, що чаклун замість себе відправив свого вірного помічника.
Йшов час. Воїнів, що хотіли поборотися за почесне звання ставало все більше. Нарешті коли всі зібралися на горі, сонечко їм всміхнулося з небес й заговорило:
– Дякую, друзі, що відгукнулися на моє прохання. Можливо, сьогодні не всі змогли прийти та це нічого, адже ті, хто прийде пізніше будуть битися наступного дня. – Сказало сонце. – А зараз я хочу, щоб кожен учасник витягнув жереб. Якщо жереб співпаде в обох бійців, тоді їм доведеться зустрітися на полі битви. Якщо ні, учасники чекатимуть на переможця після бою. Переможець має право обрати серед тих, хто не знайшов собі супротивника. – Сонце подивилося на кожного бійця. – Я хочу, щоб ви розуміли. Зараз найважливіша мить для цілого світу. Проте, жоден з вас не має права забути, що вбивати не можна. На вас чекає ваша доля після битви. Й тільки стражник отримає нову. Я заберу його з собою і більше ви не побачите його до тих пір, доки не помрете!
– Деяким з вас вже не довго лишилось! – Пробурмотів чорний птах, який тим часом пробирався крізь натовп. – Геть звідси! – Крикнув він на малого зайця, котрий стояв біля богатиря. – Ну, що богатир! Ти першим відправишся до вічного дерева.
Бійці почали тягнути жереб й справді, першим на поле, щоб стати до бою вийшов богатир та кентавр. За мить вони розпочали довгий та затятий бій. Спочатку кентавр відступив. Богатир намагався поранити супротивника, розмахуючи мечем, але кентавр кожного разу ухилявся від ударів. А потім, зібравши волю в кулак, кентавр сам ризикнув піти у наступ. Піднявши гострий меч над богатирем, кентавр ледь не зніс йому голову, але в останню мить, його рука здригнулася. Кентавр згадав слова сонця й зробив крок назад.
– Він міг перемогти! – Закричав маленький заєць.
– Ну ж бо, чарівні сльози, – пробурмотів собі під ніс чорний птах. – Час діяти. Чи мені доведеться цілий день на це дивитися?
І ось зрештою все ж настав той час, коли кентавр ранив богатиря. Здавалося, що маленька подряпина, яка з’явилася на руці богатиря не могла завдати шкоди його життю. Але з кожною секундою крихітна пляма ставала все більшою. Богатир затремтів й меч вислизнув з його руки. Боєць впав на землю. Кентавр стрімко кинувся до нього, але було вже пізно. Скільки кентавр не кликав богатиря – все марно, богатир мовчав.
Сонце здивовано подивилося на рану. Не встигло воно вимовити хоча б слово, як слідом за богатирем, впав і кентавр. Його копита підігнулись немов він спіткнувся через якусь невидиму перешкоду й більше переможець так і не зміг піднятися…
Замовкли звірі, перестали щебетати птахи. Тихо стало на полі битви. Лише вітер підкрадаючись до дерев іноді колихав гілки. Богатирі кинулися до свого брата, а зграя кентаврів побігла до вожака й звісно, чорний птах теж наважився підійти до мертвих. Він непомітно відривав з їхньої голови по волосинці.
А тим часом сонце знову і знову дивилося на учасників битви, намагаючись зрозуміти, що сталося, адже богатир та кентавр мали пройти довгі життєві шляхи. На вічному дереві і досі були їхні долі сповнені перемогами та добрими вчинками. Отож, як же так вийшло, що обидва бійці загинули у всіх на очах?
Учасники битви теж шукали відповідь на те, чому бійці обидва лежать на землі? Поки вони перешіптувалися між собою, яструб піднявся в небо й тихенько спитав у сонця:
– Ти ж казав, що ніхто не помре у цій битві.
– Не думаю, що кентавр та богатир загинули на полі битви випадково. – Відповіло сонце. – Щось мені підказує, що саме підлий чаклун приклав до цього руку. Тільки-но не стало двох найсильніших бійців і я дуже боюся того, що буде далі.
– Я теж. – Погодився яструб. Проте, на відміну від сонця, птах був налаштований рішуче. – Зараз нам треба заспокоїти натовп і продовжити битву.
– Але ж загинуло двоє учасників, – сонце все ще сумнівалося.
– Якщо ми не знайдемо охоронця, загине цілий світ! – Відповів яструб. – Наказуй розпочинати новий бій.
– Так, ти правий. – Зітхнуло сонце. – Слухайте мене! – Сонце звернулося до всіх учасників битви. – Мені шкода, що так сталося. Але ми не можемо зупинити бої, бо якщо ми не знайдемо стражника, зовсім скоро на цьому світі вже ніхто не залишиться в живих всупереч волі чаклуна. Тож вирішуйте самі. Хто хоче, може зараз піти звідси, але ті, кому важливе майбутнє всесвіту, виходьте битися!
Почувши промову сонця, великі та маленькі, четверо лапі та крилаті бійці почали обговорювати, що їм робити далі. Звісно, ніхто з них не хотів залишати поле битви, але й жоден не бажав померти, щоб відправитись до вічного дерева, як померла душа, а не як відважний охоронець доль.
Поки вони сперечалися з натовпу кульгаючи, вийшов перевертень. Чорний птах його першим помітив. Помічник чаклуна ледь стримався аби не підняти кульгавого перевертня на сміх. Адже він розумів, що для боротьби з людиною зі звірячим серцем, не потрібно чарівних сліз.
Хоча перевертень все ж був особливим поміж інших бійців. Він дійсно народився наполовину звіром. Колись його родину прокляли й тому, все своє життя перевертень намагався зробити щось добре, щоб нарешті це страшне прокляття щезло. Він сподівався, що рано чи пізно прийде той час, коли він стане людиною. Проте минали роки, а він залишався тим, ким був.
І от, коли бідолашний почув про цю битву, то вирішив прийти на неї, щоб отримати для себе ще один, а можливо навіть і останній шанс змінитися!
– Друзі, я сюди не розмовляти прийшов, а битися. – Заговорив перевертень. – Я знаю, що вже старий і не такий сильний, як інші. Та ця битва кожному з нас дає шанс і я не збираюсь його втрачати. Мені дістався ти. – Перевертень подивився на тигра. Ти вийдеш на бій, адже завдяки жеребу ми обрали один одного, чи будеш ховатися за спини зайців та лисиць?
Тигр мовчав кілька хвилин, доки чорний птах не крикнув:
– А може тигр боягуз? Тоді я можу вийти замість нього! – Чорний птах насміхався з тигра. Він дражнив його, щоб той все ж вийшов на бій. Він розумів, якщо битва припиниться, тоді володар дуже розізлиться й гнів чаклуна виллється на нього! А цього птах хотів менш за все світі.
– Невже тигр боягуз? – Звірі знову заговорили між собою.
Тигр почув, що з нього насміхаються. Він не витримав цього і зробив крок вперед. Заричавши, тигр рішуче встромив кігті в землю. Сонце дозволило розпочати новий бій і тигр накинувся на перевертня. Один з найшвидших та найнебезпечніших звірів міг розірвати перевертня на шматки. Але коли перевертень ледве до нього доторкнувся, тигр впав й більше не зміг піднятися. Перевертень присів поряд з тигром, шукаючи рану, якої він не наносив та яка змогла відібрати життя в його супротивника й не помітив, як до нього підійшов яструб.
– Спочатку богатир, кентавр, а тепер тигр, – сказав крилатий.
– Ти теж думаєш, що щось тут не так? – Спитав перевертень і яструб з ним погодився. – Треба знайти того, хто вбиває найкращих бійців. – Я спробую – це зробити!
– Тобі треба відпочити й вибрати собі супротивника!
Перевертень кивнув, та кульгаючи щез у натовпі. А чорний птах підійшов до тигра і непомітно вирвав в нього трохи шерсті. А коли на полі бою загинули орел та мисливець, чорний птах знову зробив те, що йому наказав чаклун. Він діяв настільки непомітно, що навіть сонце нічого не побачило. Воно увесь день шукало чаклуна, а звичайний чорний птах, який розгулював на полі бою поряд з крихітними звірами його зовсім не цікавив.
Тим часом сонцю довелося побачити ще дві страшні втрати, після яких воно все-таки вирішило зупинити бій до наступного ранку. Побажавши всім як слід відпочити та набратися сил, сонце сховалося за хмарами.
Величезний змій махнув своїм хвостом й задів чорного птаха, який якраз збирався летіти до чаклуна. Розізлившись, чорний птах кинув на змія маленького павучка. Він не знав, що за ним дуже уважно стежив перевертень, який сховався в кущах і на відміну від сонця, слідкував за всіма, хто сьогодні прийшов на поле. Помітивши, що зробив чорний птах, перевертень задумався, а чарівний павучок заліз під шкіру змія.
Чорний птах був задоволений собою. Він тихенько промуркотав собі під ніс:
– Завтра ти осліпнеш і помреш. В мене залишився ще один павучок. Треба віддати його найсильнішому.
– Що ж ти зробив? – Прошепотів перевертень й вирішив тепер не спускати очей з чорного птаха, який озирнувшись по сторонах, полетів до чаклуна, не підозрюючи, що перевертень пішов за ним.
Прилетів помічник до схованки чаклуна, спустився на землю й увійшов до печери. Поклонився птах своєму володарю в ноги й розповів про те, що сьогодні виконав всі завдання чаклуна, адже на полі битви загинули всі, кого вони зачарували.
Зрадів чаклун, ледь танцювати не почав. Але стримався, повернувся до чорного птаха, про павуків згадав та помічник його заспокоїв, зізнався, що одного з них, підкинув змію, а іншого поки в себе залишив, адже ні сила перевертня, ні яструба його не лякали. Хоча птаху й дуже не подобалося, що яструб подружився з сонцем.
Почув ці слова перевертень, який якраз біля печери сховався й звідти все добре чув і бачив.
– Чому ж не прийшли всі найсильніші? – Закричав чаклун. – Пантера, лев? Ти ж казав, що лев обіцяв прийти.
– Обіцяв, але сьогодні його не було. Я його дуже боюсь. – Стурбовано сказав птах. – Він цар звірів, найсильніший серед них. Він з легкістю усіх переможе і стане стражником.
Почувши ці слова перевертень ледь себе не викрив. Проте він розумів, що коли могутній чаклун його побачить, то з легкістю здолає! Тому затаївши подих, продовжив уважно слухати.
– А пантера, – згадав птах про ще одного сильного звіра, – напевно зрозуміла, що програє, тому й не прийшла.
– Вона дуже хитра. Якщо щось піде не так. Я спробую з нею домовитись. – Вирішив чаклун.
– Ви думаєте, що я вас підведу? Я роблю все, щоб вам догодити. Поки все, як ви хотіли, володарю!
– Добре добре. – Відмахнувся чаклун. – Якщо лев прийде на завтрашній бій, вбий його. Окрім того, раз яструб та сонце заодно, – чаклун замислився, – може, цей крилатий і не такий сильний, як інші, проте здається мені, він дуже розумний. Отож треба нам подумати, як його здолати! А ти поки готуйся до завтрашнього бою. Зараз я зварю тобі зілля. Ти приніс мені те, що я просив?
– Так. – Відповів птах, віддаючи волосся, пір’я та шерсть. Володарю, чи треба мені і з інших мертвих бійців приносити, – й помічник вказав на свій награбований “скарб”.
– Звісно, якщо ти хочеш перемогти. Їхня сила їм вже навряд чи знадобиться. – Розсміявся чаклун і почав готувати зілля. – Він змішав у котлі те, що приніс чорний птах і додав трохи попелу, а потім прошепотів заклинання й перемішав те, що було у котлі.
Зілля закипіло і тоді чаклун, відламавши свій величезний ніготь, теж кинув його в котел. Птах кружляв навколо гарячого котла. Він хотів негайно випити зілля, але чаклун не дав йому цього зробити. Наказавши помічнику встати вдосвіта й зібрати першу росу з трави, змішати її з зіллям і лише потім випити, чаклун запропонував чорному птаху трохи перепочити, а сам перелив зілля в горщик.
Дуже скоро чаклун та птах заснули. Тоді перевертень нарешті вибрався зі свого укриття і увійшов до печери. Знайшовши у чаклуна ще один горщик, перевертень налив туди простої води, а той у якому було чарівне зілля, забрав з собою.
Виходячи з печери перевертень замів хвостом свої сліди й впевневшись, що не залишив після себе жодної згадки, спокійнісінько пішов на пошуки лева. Перевертень розумів, що йому будь що треба буде зараз знайти царя звірів, а потім попередити яструба про чорного птаха, бо завтра помічник чаклуна почне на нього полювати й хто знає, чим це закінчиться?
