Було це дуже давно. Всі знали, що в величезному темному лісі живуть злі та жорстокі велетні. Той ліс люди завжди намагались обходити стороною, щоб не потрапити у біду. Але йшов час й за кілька століть історії про велетнів перетворились на легенди. Люди все частіше зазирали до того лісу й не зустрічаючи велетнів, зі сміхом розповідали про те, що їх насправді не існує. 

Так було до тих пір, доки один чоловік йшов через ліс та не натрапив на дівчинку. Те, що вона була ще зовсім маленька було видно по її обличчю. Проте на зріст вона була майже така як і дорослий чоловік. Величезна голова та тіло видавали в ній справжню велетку. Було помітно, що вона загубилась. Вона бігала з боку в бік, намагаючись когось відшукати, але марно. 

Коли вона побачила чоловіка, то кинулась йому на шию й почала щось швидко розповідати та просити про допомогу. Пожалів її чоловік й не довго думаючи, вирішив забрати її до себе додому. Йому здалося, що велетка зможе жити з його родиною, рости поряд з дітьми. Покликав він її з собою. Спочатку велетка не хотіла йти та потім піддалась на вмовляння і пішла. Назвав він ту велетку Іванкою. 

Ех, не знав тоді чоловік, що на нього очікує. Жити в одному домі з велеткою геть не просто. Бо не дивлячись на те, що всі в родині прийняли велетку за свою, було багато ситуацій, які її нова родина не могла передбачити. 

По-перше велетка дуже швидко росла й скоро її голова почала впиратися в стелю. Тож довелося її названому батькові пробити стелю в одній з кімнат, щоб Іванка змогла там жити. По-друге: через те, що Іванка була вище двох метрів, коли пішла в перший клас, її однокласники жорстоко знущались над нею. Малі діти Іванку постійно ображали та принижували, але вона робила вигляд ніби не помічає цього. Їй подобалось тепло, яким її оточили вдома її нова родина.

Спочатку Іванка говорила не дуже швидко, її слова звучали поволі. Вона вчилась розмовляти заново, адже мови велетнів люди не знали, а вона не знала мови людей. Поступово вона вивчила мову людей й стала вільно спілкуватись з ними. Проте з часом Іванці все одно довелося покинути школу. Коли Іванка виросла майже до чотирьох метрів, вона просто не могла пройти через шкільні двері. 

Це стало справжнім ударом для Іванки. День та ніч вона гірко плакала і ніхто, навіть названий батько не міг її заспокоїти. Щоб хоч якось розрадити Іванку, чоловік вирішив навчати її дома. По вечорах, коли він повертався з роботи, вони разом сідали за книжки і Іванка дуже раділа. Вона любила вчитись, дізнаватись щось нове і з великою радістю присвячувала кожну вільну хвилину свого названого батька навчанню. 

Минув ще якийсь час і Іванка знову почала виходити з дому. Вона звикла, що над нею насміхались перехожі й намагалась терпіти та не звертати на це увагу. А тут ще її названий батько вигадав для неї роботу. Тепер Іванка щодня разом з татусем приходила на будівництво і допомагала йому будувати. Завдяки своєму високому зросту, вона стала справжньою знахідкою на цій роботі. Там де потрібні були будівельні крани дуже часто вистачало Іванки, яка не могла нарадуватись своїм новим обов’язкам. Та й дорослі ставились до неї з шаною, не так як малі діти в школі. 

Іванка відчувала себе щасливою, доки одного дня, коли вони не почали будувати поряд з її лісом. Постійний гвалт та шум нарешті привернули увагу велетнів, які жили в в тому лісі й вони дуже скоро вийшли до людей. На відміну від Іванки вони були дуже злі, думаючи, що в них збираються відібрати їхню домівку. 

Побачила це Іванка і кинулась захищати людей. Вона закрила їх собою й почала відганяти велетнів. Ох і здивувались велетні, коли побачили, що Іванка стала на бік людей. Тут і батьки її знайшлись, які того дня загубили її в лісі. Попросили вони інших велетнів не кривдити Іванку.

– Зрозумій, люди хочуть відібрати в нас наш дім, – пояснювали Іванці батьки. 

Іванка передала ці слова людям зрозумілою для них мовою й люди пообіцяли, что ліс, в якому живуть велетні, вони не будуть забудовувати, а залишать його таким, як є. зраділи велетні і помирились з людьми. Іванка подякувала своємо названому батькові й теж повернулась до лісу з рідними татом й мамою, але дуже часто приходила провідати свою людську родину ,взяти нові книжки, щоб почитати іншим велетням. Адже тепер Іванка створила власну школу прямо в лісі й запросила туди всіх бажаючих велетнів. 

Тим часом легенди про величезний темний ліс знову перетворились на реальні історії, в яких люди розповідали, що велетні зовсім не злі та не жорстокі. Треба лише навчитись розуміти один одного! 

Автор: Інга Квітка