Один художник дуже любив блукати лісом в пошуках найгарнішого краєвиду, аби увічнити його в своїй картині. Якось шукаючи натхнення, художник забрів в глибину лісу й не помітив, як опинився на галявині. Десь поряд було чутно водоспад. Художник озирнувся, щоб побачити, звідки лине цей казковий звук й побачив вдалині зеленокосу дівчину, яка сидячи на траві, витягуючи з власного вінка, зробленого з гілок верби та квітів, мальви й саджала їх довкола себе.

Ледь торкаючись до квітів, дівчина начебто не робила чогось незвичайного та художник помітив, що вона скоріш за все володіє якимись чарами. Адже після кожного дотику, квіти розправлялися і тягнули свої ніжні пелюстки до сонця, радісно відкриваючи свої різнокольорові бутони у різні боки.

Намилувавшись вдосталь бутонами, зеленокоса дівчина повернулася до водоспаду і піднімаючи бліду руку покликала хвилі до себе. Краплини води піднялись вгору і за мить опустилися росою на пелюстки тільки-но висаджених квітів.

Після цього зеленокоса підвелася й майже не торкаючись босими ногами землі пішла геть. Художнику здалося що, навіть квіти потягнулися слідом за нею й він не помилився. Зеленокоса теж відчула це і повернувши голову, махнула рукою вдруге, керуючи легкою хвилею вітра, повернула увагу квітів до вранішнього сонця. Довге заплутане зелене волосся п’ят заважало їй йти, плутаючись між ногами, тому зеленокоса підхопила його рукою.

Художник рушв слідом за нею, забувши про водоспад та пейзаж, який він тільки-но бачив. Він намагався пересуватися тихо, щоб не злякати зеленокосу дівчину. Проте йому було цікаво подивитися, куди вона піде далі.

І от, перейшовши довгою стежкою схил, дівчина підійшла до верби. Опустивши голову, вона витягнула руки вперед і от диво, з верби потягнулися тонкі гілки, немов змії, які поступово затягнули дівчину всередину. Художник побачив спину зеленокосої дівчини. Її утроба була мертвою…Легені без повітря, а всередині сірого серця не було серцебиття… а потім гілки переплітаючись між собою, сховали її стан й зелене довге волосся перетворилося на гілки.

Художник відскочив від дерева. Він зрозумів, що перед ним, не звичайна зеленокоса дівчина, як він думав, а сама – лісова Мавка. В народі таких, як розказувала йому колись бабуся, називали “Вербицею”. Ця мавка була створена з верби і це дерево було її домівкою.

До самого вечора художник просидів біля дерева, сподіваючись, що Вербиця вийде до нього і він зможе переконатися, що це був не сон й Мавка дійсно справжня. Але скільки він не чекав, цього не сталося.

Зневірившись в те, що все це відбулося насправді, він повернувся додому. Перед очима майоріли квіти і зелені коси босоногої Мавки. Це саме те натхнення, яке шукав художник, блукаючи лісом. Тож схопившись за полотно, він почав малювати. Тієї ночі художник навіть не помітив, коли настав світанок. Отямився лише, коли бліде сонячне проміння постукало в його вікна.

Схопивши полотно та фарби, він поспішив до лісу. Пройшовши повз домівку Вербиці, художник повернувся на ту саму галявину й зрадів від того, що зеленокоса Мавка таки дійсно існувала. Вона, як і вчора сиділа на траві і дістаючи квіти з вінка, висаджувала їх на галявину.

Побоявшись її злякати, художник сів неподалік від неї і поклавши полотно собі на коліна, продовжив малювати. Він квапливо змішував фарби між собою, адже йому здавалося, що кольори, які він мав не можуть передати того дива, яке він бачив перед собою. Задумавшись, він не помітив, як відклав пензель в бік та вколовся о колючий терен. Тихенько зойкнувши, хлопець почув тихий голос біля себе:

– Приклади до рани і біль мине, – і Мавка відламала крихітну гілочку від свого вінка та протягнула її художнику. – Дивись, не згуби. Сьогодні я врятувала тебе та хтозна, можливо колись ти зробиш для мене те саме. – вона пішла геть, а художник розгублено тримав на долоні гілку, яку потім приклав до руки.

Біль вщух, наче його ніколи не було. Сховавши гілку в кишеню, художник підвівся та хотів було наздогнати Мавку, але вона, як і вчора щезла в власній домівці. Повернувшись додому художник задумався, як можна віддячити Мавці за сьогоднішній порятунок. Він глянув на картину і згадав її сплутані зелені коси.

О, колись давно перед смертю, його бабуся віддала йому свій золотий гребінець у формі місяця і попросила віддати його лише особливій людині. Звісно, Мавка – не людина, але художник вирішив, що саме вона має отримати цей гребінець.

Тому наступного ранку художник взяв з собою бабусин гребінець, полотно з фарбами і поспішив піднятися по схилу на вже добре знайому йому галявину. Зеленокоса Мавка сиділа на траві і поливала квіти росою.

Художник обережно наблизився до Мавки, яка всміхнулась до нього та коли він простягнув їй гребінця, по блідому обличчю промайнула тінь:

– Як візьму гребінець з твоїх рук, то щезну. Хіба ти цього хочеш?

Художник забрав руку разом з подарунком та трохи подумавши, запропонував самому розчесати коси Мавці, аби вони не були такими заплутаними й при цьому вона не щезне, бо ж гребінець-то буде в його руках, а не в її. Це сподобалося Вербиці і вона дозволила привести свої довгі зелені коси до ладу.

З тих пір художник щоранку поспішав на галявину до Мавки, розчісував їй коси, а потім сідав малювати свою картину. Деколи вони весело гомоніли цілий день, а інколи просто мовчали. Проте щоденний ритуал їхніх зустрічей був незмінним. Спочатку художник розчісував довге волосся зеленокосої Мавки, а потім сідав малювати. Так тривало до тих пір, поки одного дня, розчісуючи коси Мавки, художник не побачив як з них потекла кров.

Повернувшись до художника Мавка в останнє всміхнулася і прошепотіла:

– Хтось знищив мій дім, мою вербу, а разом з нею і мене. Не стало мого дерева. Тепер і мене не буде, – і Вербиця щезла.

Так і було. Коли художник добіг до верби, дроворуби вже тягнули геть зрубане та понівечене дерево. Замість співу птахів йому почувся плач Мавки. Трава навколо дерева змарніла і навіть сонце сховалось за обрій.

Хмари зблиснули і почав падати дощ. Холодні краплі привели художника до тями і підвівшись, він побрів до їхньої з Мавкою галявини, аби забрати недомальовану картину, а точніше те, що від неї залишилося. Але ж диво, здавалося дощ впав всюди довколо неї та жодна краплина не зачепила саме полотно.

Прийшовши додому художник поклав полотно перед собою та взявши пензель у руки, завис над картиною. Виявилось, що натхнення щезло і він не зміг лишити на полотні жодної нової лінії. Мавка забрала в нього найважливіше, що є в кожного художника – його натхнення.

Поступово минав час. Багато, хто приходив в дім до художника, щоб дізнатися, чи є нові картини, які можна придбати, але на жаль, крім недомальованої картини зеленокосої Мавки, в художника нічого не було, а продавати її він не хотів за будь-які скарби світу. Тому, коли скінчилися гроші, художнику довелося шукати нову роботу, аби хоч якось прогодувати себе.

Одного вечора, повернувшись додому, і як завжди схопившись за пензель, художник згадав про маленьку гілку, яку подарувала йому зеленокоса Мавка. Він спробував пригадати, де її лишив. Знайшовши потрібну кишеню в старому одязі, художник витягнув засохлу почорнілу гілку…

Тієї миті пам’ять повернула його на знайому галявину до квітів з віночка та до зеленокосої Мавки. Художник не зчувся, як заплакав. Кілька сліз впали на гілку й почорніла кора стала зеленою.

Спочатку художник не повірив своїм очам, проте гілка і дійсно неначе оживала. Щоб їй допомогти, художник приніс трохи землі та посадив в неї позеленівшу гілку.

Щоранку художник дбайливо поливав гілку, а вона у відповідь почала рости. Спочатку виріс кущ та поступово гілки ставали все вижчими, тягнулися вгору, аж поки художнику не довелося пробити стелю у власній домівці.

І от нарешті минула зима й навесні на гілках вербиці зашелестіло перше зелене листя і одного дня з дерева нарешті вийшла Мавка. Того ж дня до художника повернулося натхнення і він нарешті зміг домалювати свою картину.

І він і Мавка були дуже щасливі. Адже вони знову були разом. Єдине про що попросив художник – це на всякий випадок вдруге подарувати йому маленьку гілочку з вінка, аби якщо зеленокоса Мавка щезне, він зміг знову її повернути.
Інга Квітка