fbpx

Як наш Захисник на Різдво до мами повернувся

На Різдво трапляються справжні дива. От і цього року теж сталося ще одне диво. Минув перший місяць зими, а вона жодного разу не спустилася на нашу неньку. Здавалося груднем весь час весна керувала. Ні морозу, ні вітру лихого, ні снігу. Лише сонечко й подекуди дощик накрапував. Та, коли настав святий вечір, зима неначе згадала про свої обов’язки й увірвалася на землю так стрімко, як тільки могла. 

Вхурделило так вхурделило. Сніжинки посипалися одна за одною. Полетіли в різні боки підхоплені крижаним вітром, який дмухав на них, змушуючи за мить до того, як вони збиралися лягти на землю і перепочити, знову підстрибнути майже до небес. 

Стало холодніше. Зима продовжила лютувати. Засипала снігом всі стежки, а найбільше ту, що й так була ледь помітною для людських очей. Та стежка мала привести нашого Захисника – Василя додому. До тієї маленької хатини, в якій він виріс і в якій багато-багато днів чекала на нього матуся після того, як він одним з перших визвався боронити неньку від загарбників. Він мріяв знову відчути тепло найніжніших материнських рук. Василь сумував за нею щодня, щохвилини, щосекунди… і от нарешті його відпустили на кілька днів з передової, щоб він міг повернутися додому і міцно обійняти ту, яка була для нього найрідніша й найважливіша у всьому світі – свою маму! 

Проте здавалося в зими на цю стежку були інші плани. З кожним кроком, який наближав Захисника до рідної хати, зима казилася все дужче. Вона наказала вітрові дмухати щосили. Зима намовила мороз тріскотіти так голосно, як він міг. Сніжинки закрили собою небо й наш Захисник зрозумів, що навіть, коли перша різдвяна зірка з’явиться на небі, він її точно не побаче. 

Василь не знав, скільки він так йшов. Вітер та сніг так його заплутали, що він не помітив, як звернув геть у інший бік. З кожним новим кроком він все більше віддалявся від рідної хати. 

Одна стежка розділилися на кілька інших і Захисник зупинився. Що робити далі він не знав. Озирнувся і помітив, що блукає лісом, з якого навіть сонячного дня не так легко вибратися не те, що зараз. 

Невже цю ніч він проведе в лісі і він не зустріне Різдво зі своєю матусею? Але ж сьогодні святий вечір. Час, коли навіть те, що до цього здавалося геть неможливим, будь-якої миті може з легкістю здійснитися. 

Не встиг наш захисник про це подумати, як почув чийсь до болі знайомий гавкіт. Але як таке може бути? Тут в лісі, крім нього немає нікого. Та ж ні… Веселий гавкіт ставав дедалі голоснішим, ще й нагадував декого. В дитинстві в Василя був пес на ім’я Гвинтик. Він прожив довге і щасливе собаче життя і одного дня відправився жити на веселку. 

Це не міг бути він, чи міг? І перш ніж Василь встиг озирнутися, хтось легенько вдарив його лапою. 

– Гвинтик? – Василь не повірив своїм очам. Перед ним дійсно сидів Гвинтик, весело розмахуючи хвостом.

– Я! – радісно гавкнув пес. Він зиркнув за спину нашого Захисника і побачив зиму, яка лютувала. Та пса це не налякало. Він загарчав і зима боягузливо відступила. Зрозуміла, що Гвинтик вкаже вірний шлях своєму другові і відведе його додому. 

Тож за мить вітер вщух, мороз перестав тріскотіти, а сніг повільно кружляючи в повітрі, потрохи спускався на землю. – Що ти тут робиш? 

– Як добре, що я тебе зустрів! – здивувався Василь. – Але ж ти не справжній? 

– М-м, – пес зробив вигляд, що чимось дуже зайнятий, а потім знову гавкнув і махнув головою в бік правильної стежки. 

Василь засумнівався та не зчувся, як поспішив слідом за Гвинтиком. Один поворот, два, три і наш Захисник нарешті побачив рідну хатину, запорошену снігом. 

У вікні промайнула тінь його любої матусі, яка чекала на нього. Василь поспішив вперед та згадав про Гвинтика. Опустивши очі, він хотів подякувати чотирилапому за те, що той вивів його з лісу та поряд з ним вже нікого не було. 

– Гвинтик, – прошепотів Василь і помітив, як на небі засяяла перша різдвяна зірка. – Дякую тобі. 

Гвинтик весело гавкнув у відповідь. Відчинивши двері, наш Захисник переступив через поріг і кинувся до своєї матусі та обійняв її так міцно, як тільки зміг. 

– Ти вдома, – прошепотіла матуся нашого Захисника і в її очах заблищали сльози радості. – Це найкраще Різдво. Я так хвилювалася, чи встигнеш ти. Але ледь на небі з’явилася перша різдвяна зірка, як ти опинився на нашому порозі. 

– Я ж обіцяв тобі, що буду вдома на святий вечір, – відповів Василь.

Автор: Інга Квітка

8 Comments

Залишити коментар до admin Скасувати коментар