Берегиня неньки

За стародавньою легендою кожна частинка землі, яку пізніше люди почали називати країнами, мала свою Берегиню. Берегині були виткані з тієї частини землі, яку вони оберігали й тому жили всередині неї. 

На світі не було двох однакових Берегинь. Кожна з них вирізнялася і зовні і зсередини, відображаючи красу та чарівність природи того краю, який оберігала. Також Берегині володіли могутніми чарами. Всі вони жили між собою у повній злагоді та гармонії. Крім однієї. 

Ох, і бридка вона була, як і та частина землі, на якій вона хазяйнувала. Брррр! І описувати не хочеться. Справжня Потвора, яка до того ж знала безліч поганих заклять. 

Тому ніхто й не наважувався ту бридку Потвору назвати Берегинею. Вона ж бо уособлювала в собі все найжахливіше, найстрашніше та найбридкіше, що було в тверді земній, з якої Потвора була виткана.

Звісно, зла Потвора бачила свою ницість та бридкість і тому ненавиділа Берегинь. Кожну з Берегинь вона намагалася зачепити, отруїти своєю злістю та ненавистю, щоб пізніше та чи інша Берегиня почала отруювати ту землю, яку мала оберігати. 

Проте ницим задумам Потвори не судилося здійснитися! Час йшов і от одного дня… серед чарівних Берегинь розквітла та, кого Потвора зненавиділа дужче за інших. 

– Чому? – спитаєте ви. 

Через те, що дерева та трава, що ростуть на тій частині землі, яка нашою Батьківщиною зветься, завжди були і є – найзеленішими, пшениця – найзолотішою, річки та озера – найпрозорішими. Небо, що висить над нашою землею й справді завжди вирізнялося тим, що було найблакитнішим. Тож чи варто казати, що пташки милуючись на всю цю чарівну красу, що променіла наймальовничішими барвами вранішнього сонечка, й починали співати найдзвінкіше. Потвора чула солов’їний спів й заздрила нашій неньці ще дужче. 

І от однієї темної ночі на нашу землю напали хижі та підлі чудовиська, яких намовила Потвора. Бо ж на частинці землі, де вона хазяйнувала не жила жодна людина, лише такі ж потвори, як і вона сама.  

Так от, ступили ті жахливі чудовиська на найродючішу, найпрекраснішу землю – неньку нашу. Замість ніг мали вони величезні та грубі копита, товсті, як в слонів. Їхні тулуби нагадували зелені жаб’ячі пуза. Мали ті бридкі чудовиська по п’ять довжелезних хвостів, як в ящерів та пащі, з яких визирали зміїні очі. 

Ці чудовиська закидали списами, розірвали гострими лезами землю, пронизуючи тіло нашої Берегині наскрізь. Вона прокинулася і відкрила очі. Берегиня більше не променіла всіма барвами вранішнього сонця. Вона змарніла.  

Від болю з її величезних небесно-блакитних очей полилися гіркі сльози. Дуже скоро ті сльози прозорі, немов найчистіша роса, перетворилися на довгі річки й розтеклися тонкими цівками у різні боки. Берегиня почала підніматися з-під землі і її волосся, що було зіткане з найзолотішої пшениці, теж хвилями здійнялося нагору. За мить золотаві пасма перетворилося на гострі довжелезні стріли. Берегиня глибоко вдихнула, і озирнувшись по сторонах, рушила на зустріч до ворогів. 

Крок і ще один, наступний. Берегиня здригалася від ударів списів, але продовжувала йти вперед. Вона бачила, як народ, який вона оберігала, згуртувався та почав захищати неньку від підлих загарбників. Сміливі та відважні люди стали на захист Батьківщини і почали битися так затято, що не пропустили жодного ворога повз себе. Вони сміливо розмахували шаблями наліво й направо та підлих загарбників ставало все більше. 

– Чому? – знову спитаєте ви. 

Все просто. Ледве вдавалося відтяти голову одному ворогові, як на його місці з’являлося два нових чудовиська, потім три, чотири і більше. Що тут скажеш – справжні чари! Темна магія… і хто чаклував? Звісно, Потвора!

Здавалося, страшні чудовиська от-от переможуть. Але Берегиня збиралася будь що зупинити Потвору. Гострими списами, які колись були пшеницею, Берегиня пронизала її тіло. Тонкі цівки сліз закружляли річки навколо Потвори, утворивши коло, з якого вона не могла вибратися. 

Берегиня видихнула і вітер, що линув несамовитим вихром з неї, відкинув Потвору далеко далеко. Річки продовжували утримувати її в колі.  

Тож Потвора не могла кинутися навтьоки і продовжити чаклувати. Замість цього вона боролася з водою, яка стискала кайданами її все міцніше. Тепер, з кожним помахом шабель, коли вороги падали без голів, їх не ставало більше. А коли ніч змінилася сонячним ранком, останнього ворога було повалено. 

Замість стріл на голові в Берегині знову зашелестіла золота пшениця. Небесно-блакитні очі перестали плакати й Берегиня пішла по неньці і там, де лежали ворожі списи чи чудовиська, після її доторку з-під землі пробивалися паростки найпрекрасніших квітів, найзеленішої трави, дерев та найзолотішої у світі пшениці. 

Автор: Інга Квітка

13 Comments

Залишити відгук