Як він створив її зі свого серця

Звісно, цього ніколи не було і це лише казка… та колись дуже давно, коли ще жили величезні дракони, небо, як і землю, вкривала темрява. Тоді не було сонця, зорь та місяця. У той час на світі існував він.

Він був той, хто мав багато імен, жив між небом та землею на скелі, яку оберігали чотири дракони. Охоронці служили йому вірою та правдою, завжди знаходилися поряд.

На землі про нього нерідко казали: “він чаклун”, не дивлячись на те, що він не знав жодного заклинання, не володів чарами чи даром предків. Деколи про нього казали: “коваль”, але він не вмів кувати із заліза. Якось не знайшовши відповіді на те, ким він є насправді, його порівняли із “теслею”, проте навіть це не дало вірної відповіді на питання, ким він був насправді. Адже з дерева, як і з заліза він також не різьбив.

Правду кажучи, він виготовляв дещо інше! Дещо насправді велике, могутнє, неосяжне, так би мовити – справжні явища.

Явища, які з’являлися завдяки йому, він видобував із власного серця. Ви спитаєте: “як таке можливо”? Кгм, скоріш за все навіть він не відповів б на це питання та саме його серце й ніщо інше – це те заради чого дракони оселилися довкола нього, щоб оберігати його.

Серце, що билося всередині нього, здавалося поєднало в собі непоєднуване. З того серця видобувалися настільки незвичайні матерії, з яких одного дня, наприклад, він створив сонце. Це прекрасне явище подарувало світло всій землі.

– Невже таке можливо? – спитаєте ви. – Адже…, – і тут буде тисяча інших доказів і зауважень.

– Так! Бо зараз ми в світі казок, а в казковому світі, як відомо можливо все!

Так от, щоб вночі більше не було безпросвітної темряви, він якось подивившись на небо, не помітив, як створив місяць, а потім на допомогу місяцю, з його серця потягнулися матерії, які за мить розсипали по небу, вкритому чорним простирадлом, прекрасні золоті зорі.

З найтонших матерій, які наче нитки тягнулися з його серця, коли він побачив, як сохне квітка на землі, він створив величезну хмару. Від неї потягнулися інші прозорі нитки, менші за розміром. Поступово хмари почали заливати землю, а він тим часом завмер в повітрі і спостерігав.

Він любив спостерігати за цими явищами, які видобував із власного серця, роздумуючи над тим, як йому це вдається? Розгулюючи між небом та землею, милувався довгими краплями дощу. Краплі, що падали з блакитних хмар, повільно опускаючись на землю, з тихим, ніжним шелестом.

Ніхто не знає, як довго він дивився на дощ, доки не зрозумів, що крім нього, потрібно створити й ще те, що спинятиме це явище. Піднявшись високо-високо, до величезної хмари, він завмер та задумався над тим, що саме має створити цього разу, аби зупинити дощ, який поступово перейшов у повінь і міг наробити лиха – лиха, якого він не бажав, не дивлячись на власну могутність!

Тож наступної миті з його серця потягнулися прозорі нитки, які закрутившись у різні боки, вималювали прозорий, тендітний стан у сукні, немов парасолька, довге волосся та величезні очі. Вона простягнула руки до гори і краплі, які торкнулися її, задзвеніли, бо утворилася вона із найпрозорішого скла, яке тільки можна собі уявити.

На його подив, вона не виглядала, як явище, але й не була людиною. Так, зовнішньо, вона, як і він, звісно, нагадувала людину, але ж вона була створена із скла, а людей із скла не існувало. Це неможливо.

Тож дивлячись на неї, він намагався вгадати, хто вона і разом з цим боявся наблизитися навіть на крок, адже скло, настільки крихка та примхлива матерія, що йому було лячно зайвий раз, навіть підвести очі і подивитися, щоб вдосталь намилуватися її неповторною вродою.

Після довгих міркувань, він вирішив бути поряд і при цьому триматися осторонь, аби жодним чином не завдати їй, тій, яка створена із скла, шкоди.

Крім того, втомившись від питань, яким він не мав пояснень, він просто радів, що тепер буде не один і з радістю спостерігав за тим, як вона підійшла до величезної хмари і піднявши свої прозорі, тонкі руки вгору, зупинила дощ, який він створив та не знав, як зупинити краплі, що заливали землю.

З тих пір, коли вона стояла, завмерши долонями вгору, над величезною хмарою – дощ вщухав та якщо вона відходила в бік, на землю знову починали падати краплі.

Це був незмінний ритуал, який комусь міг здатися одноманітним і нецікавим та для нього він став найпрекраснішою розрадою, про яку він ніколи не мріяв та яка тепер в нього була.

В моменти, коли вона зупиняла дощ, завдяки своїм прозорим долоням, вона не могла навіть поворухнутися. Щоб якось розрадити її, він продовжував створювати зі свого серця справжні дива.

Так, однієї прегарної днини на землі після дощу з його серця потягнулися найніжніші кольори, які перетворилися на прекрасну веселку, що прикрасила собою небо довкола неї. Ох, і щаслива вона була у цю мить.

Відійшовши від головної хмари, вона кружляла в повітрі, весело бовтаючи ніжками туди-сюди, немов у вальсі, намагалася обійняти веселку і постійно сміялася. Цей сміх для нього став найкращою мелодією, яку він запам’ятав, як дещо чарівне і неповторне!

Вночі, вона нерідко любила розгулювати між зірок. Помічаючи, що хтось на землі дивиться на гору і про щось мріє, (не дивлячись на те, що мокне під дощем, адже вона в цю мить не спиняла крапель), вона зривала зорі з неба і дмухаючи на долоню, відпускала їх вниз, щоб вони могли виконати чиєсь заповітне бажання.

Спостерігаючи за черговою зорею, яка повільно кружляючи, опускалася вниз, він не помітив, коли його серце створило заради неї Північне сяйво.

– Яка краса! – вперше промовила вона. – Хіба така краса може існувати? Така краса, як сонце, небо, зорі, веселка, чи це Північне сяйво?

– Ти ж існуєш, – тихо сказав він, а потім голосніше додав, – не знаю, – – як і не знаю, як зміг створити тебе. Ти найдивніше і найпрекрасніше, що могло створити моє серце.

Ледве він встиг договорити ці слова і зробити перший крок до неї, як чотири дракони опинилися біля нього. Слідом за ними прилетів й вітер. Дужий, з довжелезною бородою, яка охоплювала певно з половину безкрайнього неба. Цей вітер єдиним подихом, відкинув драконів від нього.

– Дракони не розповіли тобі? Твоє серце створено із скла, як і вона… Іншими словами, твоє серце і вона – єдине ціле. Знищиш щось одне й тієї ж миті, загине інше! Як же довго довелося чекати поки ти, крім явищ віддаси частинку себе. О! Я довго чекав! – закричав вітер і його свист пролетів шаленим вихором по всій землі. – Хтозна на що ти ще здатний після всього, що встиг створити. Тож я зроблю те, що заповідав мені старий чаклун… коли одного дня ти віддасиш частинку себе і станеш слабким, знайти тебе і знищити! Розбивши її на друзки, на шматки, я розіб’ю твоє серце і ти більше нічого не зможеш створити! Ти щезнеш, а разом з тобою щезнуть і явища, які ти встиг створити. Я впевнений нікому не потрібні твої різнокольорові веселки, чи Північне сяйво, чи те, як його – сонце?, – буркнув вітер. – Як заповідав старий чаклун на цій землі всім має керувати лише вітер, лютий, холодний вітер, тобто його величність – я! Бо ж він створив мене не просто так! Я – вітер, маю володіти всім! А в тебе на відміну від мене, навіть імені немає, ти все життя лише: “він”, – і перш ніж він встиг відповісти вітрові, той глибоко вдихнув і щодуху дмухнув на неї.

Похитнувшись, вона така тендітна і тонка, почала падати й напевно розбилася на друзки, вдарившись об землю та він перелякався, що може втратити її раз і назавжди, швидко протягнув руки вперед і піймавши, підхопив її. Прозорі нитки з його серця потягнулися до сонця, промені якого об’єдналися навколо вітру, ставши в’язницею, яка запалала червоним вогнем.

Вітер, який тільки-но показував свою силу, спробував торкнутися до сонячних ґрат, проте не зміг. Це затримало вітер на одному місці. Він потягнувся прозорими нитками до місяця, який ховався у закутку, поки не прийшов його час, зайняти місце на небі, й місяць покликав зорі… Зриваючи одну за одною, місяць загадував одне-єдине бажання, аби вітер ніколи не міг вибратися із своєї в’язниці.

Зорі, падаючи на землю, виконували бажання, посилюючи його з кожним новим промовлянням вголос. Веселка та північне сяйво осліпили вітер, а дракони, щоб раз і назавжди сховати вітер, який хотів знищити серце того єдиного, хто був здатний створювати справжні явища – великі, могутні, неосяжні, зібралися разом і схопивши в’язницю з вітром, віднесли її далеко-далеко, якомога далі від нього та неї, кинули її в глибоке море й наказали хвилям назавжди поглинути ту в’язницю, аби вона залишилася на самому дні.

І от він і вона залишилися самі. Він втомлено опустився на скелю і тихо сказав:

– Але ж вітер правий, я наче ніхто, все життя мене звуть, лише – “він”.

– Хіба це важливо, як тебе звуть? – спитала вона. – Якщо – так, то ким би ти хотів бути?

– Певно, – він довго думав, поки нарешті сказав, – тим, хто я є зараз. Тим, ким я був завжди.

– Тоді і залишайся таким, – вона радісно всміхнулася, – тим, хто створює справжні явища – великі, могутні, неосяжні.

І вони продовжили жити багато-багато років разом: він і вона, між небом і землею, на скелі… там, де він одного разу створив її із свого серця зі скла, там, де вони разом стали по-справжньому щасливими!

Автор: Інга Квітка

Залишити відгук