Я – маленька собачка з Херсону і ця історія про мене. А саме про те, як мені вдалося знайти свою Людину – американського рятувальника, який облетів півкулі заради того, щоб допомагати нашим захисникам і захисницям, а ще змінити моє чотирилапе життя раз і назавжди!Скільки себе пам’ятаю в мене не було імені, як і дому. Я – звичайний песик-безхатько. Я не знала своєї матусі і не пам’ятаю, як, чому та коли залишилася у місті зовсім сама.
Лютнева ніч цього року в моєму, рідному місті нічим не відрізнялася від інших ночей. Постійні спалахи та звуки. Я звикла до того, що треба тікати. Скільки себе пам’ятаю. Вдалині виднілася річка, але біля неї я надто сумувала. Тому найчастіше приходила до високого паркану. Довкола нього щовечора збиралася великі собаки.
Я намагалася подружитися з ними та напевно через те, що інші собачки були набагато вище за мене, вони частенько гавкали, сварилися в мій бік, я трималася осторонь. Було холодно та дуже хотілося їсти. Нам всім… і людям і тваринкам – постійно! Не забувайте, будь ласка, по це.
Вирішила знову наблизитися до величезних собак та вони знову не прийняли мене і я вкотре нерішуче відступила й подумала, що доведеться трохи підрости. Тоді я стану такою, як вони і можливо ми подружемося. Бо поки я занадто крихітна.
За моєю спиною пролунав тихий голос і покликав до себе. Я озирнулася і перше, що побачила – це дуже добрі очі, які дивилися на мене і посмішку, яка нібито промовляла, що: “все буде добре”.
Виявилося, від цієї ночі будинок за високим парканом перестав пустувати. В ньому знайшли прихисток, щоб зігрітися і відпочити рятувальники. Вони приїхали до нашого міста з далекої країни.
Можливо саме завдяки високому паркану цей будинок був цілим на відміну від інших й рятувальники вирішили зупинитися в ньому.
Інший рятувальник називав людину, яка покликала мене: “Баррі” і хоча я була крихітним цуценям, відразу запам’ятала це ім’я, повторив його про себе кілька разів.
Важко пояснити, що я відчула в той момент та все-таки наважилася підійти до Баррі. Рятувальник взяв мене в долоні, в які я повністю помістилася.
– Яка ж ти маленька, – сказав тихо американський рятувальник і подивився на свого друга.
– Заберемо її всередину, – друг Баррі, який також був рятувальником і прилетів разом з ним із США, показав на інших собак, які сварилися в наш бік. Але я все одно їх встигла полюбити. Не забувайте, про що я казала на початку.
– За парканом в крихти немає шансу. Надто маленьке цуценя. Їй не більше двох-трьох місяців. Сам знаєш, що буде, – додав він.
І хоча вони говорили іншою мовою, адже приїхали до нас здалеку – “мову” піклування мені вдалося легко зрозуміти.
Особливо, коли американський рятувальник заніс мене до їхнього двору і я вперше відчула, що я не сама.
Від його долоней відчувалося тепло. Він спеціально прилетів до нас, щоб розвозити посилки і допомагати тим, хто цього найбільше потребував.
Що я можу сказати: мені – крихітному безхатьку-цуценя цієї ночі насправді дуже пощастило. Щоб продовжити свою місію допомагати всім, хто цього потребує в Херсоні, Баррі та його друзям-рятівникам, довелося отримати спеціальний дозвіл. Він давав можливість залишитись тут ще на деякий час.
Тим часом, поки сотні думок вертілися в моїй собачій голові, Баррі обережно поставив мене на землю, а потім почав облаштовувати будку і тепле ліжко. До цього я була абсолютно непристосована, щоб жити в домі, тож моїй вдячності не було меж. Адже він дозволив залишитися в будці на ніч і обходити територію довкола. Це мене заспокоїло.
Відтепер не лише в Баррі з іншими рятувальниками, а і в мене з’явилася власна місія в житті – охороняти довірену мені територію, хоч якою крихітною я не була! Й перш за все я збиралася захищати людину, яка мене врятувала, подарував: мені-безхатьку абсолютно нове життя.
Я помітила, наскільки втомлений американський рятівник. Звісно, ви будете здивовані та зізнаюся, що ми – песики завжди відчуваємо, що всередині вас – людей. Мені не важко було почути серцем, що ця ніч для Баррі – перша і надто важка. Він виглядав вкрай втомленим і сумним від того, що побачив на власні очі моє місто і що з ним зробили підлі загарбники! Він, як і наші захисники рідної неньки і інші рятувальники мав величезне, хоробре серце і постійно думав, чим ще може допомогти.
Цієї миті я підійшла і притулилася мордочкою до ноги Баррі. Цим я намагалася показати американському рятівнику свою підтримку й те, що повністю довіряю власне маленьке чотирилапе життя.
– Мімі, – Баррі всміхнувся і погладив мене. Так в мене з’явилося ім’я. Бойовий рятувальник із США назвав мене на честь своєї прабабусі. Мені сподобалося ім’я: “Мімі” і так само, як і ім’я: “Баррі” я повторила його про себе кілька разів.
Цей момент довіри від мене став для рятувальника справжнім ковтком свіжого повітря. Думаю, він здогадався, що відтепер він є моя людина.
Тієї ночі я залишилася у будці після того, як мене нагодували. Ледве зажеврів світанок, рятувальники швидко зібрались і вийшли на вулицю. Я відразу прокинулася. Вони збиралися продовжити розвозити посилки з допомогою.
Баррі з командою зібралися та відправилися до своєї машини, яка знаходилася на сусідній вулиці. Вони швидко йшли до автівки, а я хоч і вільно почувалася за парканом через те, що знала там кожний куточок, все ж намагалася не відставати від Баррі й постійно бути поруч.
Рятувальники сіли в автівку і відправилися виконувати свою місію. Водночас я продовжила бігти за машиною, скільки могла та коли повністю вибилася з сил, зупинилася і повернулася назад. Я збиралася дочекатися Баррі перед парканом.
Коли вони повернулися назад, я радісно пискнула і побігла на зустріч до Баррі. Я буквально кинулася на ногу американському рятувальнику та почала обертатися навколо себе, аби продемонструвати, наскільки рада його поверненню. Це був другий день нашого знайомства і Баррі запам’ятав його через неймовірні емоції радості та щастя. Завдяки мені він міг хоч і ненадовго відволіктися від постійних спалахів та звуків, які лунали звідусіль. Єдина різниця, тепер я більше не тікала від них і не ховалася, адже знала, що Баррі захистить мене… і якщо вже бути геть чесною, я частенько ховалася за ноги Баррі.
Третій ранок для Баррі разом з його друзями-рятувальниками не відрізнявся від попередніх. Вони так само продовжили втілювати в життя свою місію, а саме – допомагати потребуючим, розвозячи посилки.
Я бігла швидко, як тільки могла, щоб наздогнати автівку. Мені навіть вдалося пробігти далі, ніж вчора, але потім я відстала і присіла, щоб перевести подих.
Машина періодично зупинялася і рятувальники роздавали посилки. Потім швидко повертаючись до автівки, продовжували їхали далі. Тим паче того дня вогонь з неба не вщухав ні на секунду.
В один з таких моментів, Баррі не помітив, що загубив рукавичку, яку я, дорогою назад до будинку, знайшла по запаху і забрала з собою. Я сподівалася, аби Баррі не відправився на її пошуки із своїми друзями. І дійсно, хоч його друг і помітив, що Баррі загубив одну з рукавичок, вони вирішили не повертатися за нею.
Нарешті пізно ввечері вони підійшли до паркану. Я сиділа гордо спираючись на передні лапи, під якими намагалася сховати сюрприз для американського рятувальника, а саме – загублену ним рукавичку.
Наближаючись до воріт, Баррі помітив, що я ховаю щось під лапками. Він не міг здогадатися, що в мене там й лише коли наблизився та присів навпочіпки, побачив свою рукавичку, яку я знайшла завдяки його запаху. Я хотіла вкотре показати йому, наскільки вдячна, що він забрав мене за паркан жити разом із ними.
Баррі був настільки приголомшений, коли я прибрала лапки. Він розгублено взяв рукавичку, бо все ще не вірив власним очам. Американський рятувальник погладив мене. Недалеко від нас зупинились інші рятівники і Баррі сказав:
– Це мій другий приїзд до України. Я знову приїхав допомагати людям, але, – і тут він замовк та його погляд сказав мені дуже багато. Я знала, що Баррі думав про мене – крихітну собачку Мімі. Кажуть: “рятівники, як і захисники – це не робота, а поклик душі”. Впевнена, так і є! Іншого пояснення в мене немає.
Тієї ночі гавкіт собак був занадто гучним. Баррі вийшов дізнатися, чи не пішла я за паркан. Крім того, вулицю охопила якась особлива, густа темрява. Полум’я з’являлося в нічному небі все частіше. Баррі так і не заснув. Він разом з іншими рятівниками вийшов на вулицю і відчув тепло від мого боку. Я буквально сиділа на його нозі.
Баррі взяв мене на руки і заніс до підвалу. Так, я перший раз за своє чотирилапе життя, опинилася у середині приміщення. Сама б, напевно, не змогла переступити через поріг, навіть коли спалахи були зовсім близько. Але завдяки тому, що Баррі заніс мене, я все-таки залишилася в підвалі до ранку. Бо сприймала Баррі, як альфу і в його присутності, навіть не пила воду та не їла. Таким чином я показувала рятувальнику, що все що довкола нас, належить тільки йому. Для нас собак – це вкрай важливо!
За стінами, де ми сиділи до ранку, Баррі підтримував мене долонею, а на ранок пішов радитися із своєю командою:
– Чи є в Мімі власник? Можливо, цуценя, просто загубилося і його хтось шукає? – спитав він у друзів-рятувальників.
– Не думаю, – відповів один із хлопців. – Скоріш за все цуценя народилося на вулиці. В неї немає дому чи когось, хто може зараз про неї піклуватися.
Того ранку Баррі обійшов місцевих жителів, щоб спитати, чи точно я не маю господаря й за мною ніхто не плаче. Виявилося, що ні і через те, що люди в моєму рідному місті стільки переживали через підлих загарбників, про мене навряд чи б змогли як слід подбати. Самі розумієте про що я.
Баррі повернувся назад, щоб порадитися з друзями, що буде зі мною, коли вони поїдуть. Бо це питання хвилювало його найбільше.
– Сам знаєш, що станеться, – відповів Баррі один з його друзів. – Вона надто маленька, зовсім крихта. Сама Мімі не зможе… подивись на неї.
– Що ж, – відповів Баррі й подумав про себе, що ще до поїздки в Херсон, він міркував, що буде добре, якщо випаде шанс допомагати не лише людям, а і тваринам і от ніби сама доля почула його.
Я дивилася в його очі, наповнені добротою і ще до того, як він подумки вирішив, що візьме мене, я це відчула. Десь всередині мене жила впевненість, що він не просто забрав мене тієї ночі. Я точно знала ще від вчора, що Баррі – моя людина. А це так важливо для нас чотирилапих: знайти саме: “свою людину” і довірити їй своє пухнасте життя.
Тож, коли настав час покидати місто через те, що дозвіл для рятувальників закінчився, Баррі забрав мене з собою. Так як я вже побувала в приміщенні, то раділа, що їду разом із ним. І хоча дорога у півтори доби до Києва, як для непосидючого цуценя, тривала занадто довго, головне, що ми сиділи вдвох.
Ми приїхали до столиці і оселилися в квартирі. І нехай з моменту зустрічі з Баррі зі мною постійно відбувалося щось нове, як будинок, а не біганина по вулицях, коли я ховалася через постійне полум’я довкола… Потім Баррі вперше одягнув на мене повідець, щоб ми могли прогулятися і познайомитися з новим для нас містом, я була неймовірно щаслива.
Коли він тоді застібнув його на мені, зізнаюся, що висловила протест та просто відмовилася йти гуляти. Замість цього я лягла на спину. В своєму рідному місті я могла бігати, куди захочу, проте я розуміла, що маю слухатися Баррі.
В цілому моє знайомство із всім новим, що відбувається довкола, проходить добре, хоча я і не люблю велику кількість автівок. Це дивно для мене. Також я хвилююся щодо великої кількості собак на прогулянках. Проте головне, що ми гуляємо в цей час з Баррі.
Також Баррі проводить багато тренінгів, в Києві. Він навчає інших рятувальників тому, що вміє сам. Якщо заняття не займають надто довго часу і там не має інших собак, американський рятувальник бере мене з собою. Адже я і досі крихта. Певно такою вже я є.
Проте якщо навчання триває весь день або Баррі їде за місто, американський рятівник відвозить мене до своїх друзів, з якими він товаришує понад два роки. Їх звати Тетяна і Павло. В них є маленький песик породи “ши-тцу”, якого звуть Марко. З ним ми встигли дуже зблизитися і стали друзями. Марко сприймає мене такою, як я є і це не може не тішити.
Я дуже рада, що ми з Баррі тепер живемо разом і я частенько можу приходити в гості і гратися саме із Марко. Коли я бачу інших собак, я все одно ніяковію та з Марко нам завжди весело.
Хто б міг подумати, що через стільки всього, я знайшла завдяки Баррі все те, про що навіть не могла мріяти. Тепер, я – Мімі, можу заявити, що абсолютно щаслива, адже однієї лютневої ночі, я нарешті знайшла свою людину!
Хочу ще раз щиро подякувати за підтримку куратору, волонтеру, викладачу Артему Кельбасу та бойовому рятувальнику, волонтеру із США – Баррі Вовку, який прилетів до нашої країни вдруге, щоб допомагати нашим захисникам та захисницям захищати насвід підлих загарбників… і, звісно, ж пухнастій крихітці Мімі!
На знак вдячності я подарувала американському рятувальнику Баррі та крихітці Мімі посібник з Української літератури та Читання 4-й клас, де є мій твір і розповіла, звісно, про те: “Звідки козаки брали сили захищати нашу неньку”!
З повагою, автор: Інга Квітка!
