Яся з дитинства захоплювалася конячками. Відтоді, як мама з татом привели дівчинку до зоопарку, де вона вперше побачила поні та диких коней Пржевальського, – Яся марила про власного коника. Вона, також, мріяла стати конюхом. Усі родичі Ясі знали про її захоплення. Бабусі й дідусі, тітка і дядько, хресні, – усі дарували дівчинці різноманітних коней: м’яких плюшевих коників, пластмасових “My Little Pony”, ковбоїв з текстильними кіньми. Але всі вони були іграшкові. Яся ж дуже хотіла мати власного справжнього коника.
Якось незадовго до Ясиного дня народження, батьки спитали в Ясі:
– Який подарунок ти хотіла б отримати у свій день народження?
– Хочу справжнього поні! – рішуче відповіла дівчинка.
– Куди ж ти його подінеш? – запитала Мама. – Він такий великий!
– Усім відомо, що поні – це маленький кінь, – відказала Яся.
– Звичайно, – погодився з нею Тато. – Але навіть він не поміститься у нашій квартирі: йому тут буде затісно.
– А він буде жити у мене на балконі! – сходу вигадала дівчинка.
– Йому потрібно буде багато сіна, і прогулянки, час від часу. Ти зможеш забезпечити це для свого поні? – запитала Мама.
– Так! Мені дарували гроші. Я куплю на них багато сіна.
– Люба доню, і ти будеш сама прибирати за коником, доглядати його гриву, купляти їжу, як справжній конюх?
– Так, буду!
Тато хитро посміхнувся, а тоді підморгнув мамі та Ясі:
– Ну, що ж, не можу обіцяти тобі, Ясю, що він буде жити у нас вдома, та ми знайдемо тобі справжнього поні у місті.
– Не хочу у місті! Хочу поні на балконі! – насупилася Яся.
– Дівчинко моя… – Мама спробувала пояснити Ясі, що поні – не домашня тваринка, і йому буде сумно й незручно жити у тісноті на балконі. Та все було марно.
Того вечора Яся нахнюпилася, майже не спробувала вечері і, навіть, не захотіла слухати на ніч казку ні від мами, ні від тата. Вона довго схлипувала в ліжечку, перед тим як заснути, і була сердита на батьків, що не хочуть дарувати їй власного поні.
Увесь наступний тиждень Яся з нетерпінням чекала на свій день народження. Вона часто перепитувала маму й тата:
– А ви вже знайшли поні? Чи справді у мене буде поні, мам?
– Треба трошки почекати. Ти все скоро дізнаєшся, – лагідно відказувала Мама.
– Тату! Тату! Це буде він чи вона? А якого кольору шорстка буде у мого поні?
– Не знаю я таких подробиць, Ясю, – посміхався Тато. – Подивимось разом у твій день народження.
У переддень свого 5-річчя Яся попросилася спати раніше. Вона хутко надягала піжамку, теж із кониками та яблучками, лягла у ліжечко. Їй хотілося негайно заснути, щоб “завтра” настало швидше. Та як це завжди буває, коли чогось дуже чекаєш, дівчинка довго крутилася у постелі й не могла поринути у сон. Коли, нарешті, Яся задрімала, їй наснилося, що мама з татом крадькома заводять у темряві великого поні у Ясину кімнату. Вона так зраділа цьому, що аж прокинулася.
На превеликий жаль, Яся побачила, що за вікном уже світить сонце, а на балконі – досі порожньо. Ніякого поні і, навіть, його слідів на підлозі балкону видно не було. Яся дуже засмутилася.
Дівчинка стала ще більш засмучена, коли побачила, що батьки увійшли привітати її без подарунку. Яся заплакала і не одразу послухалася Маму, що просила її заспокоїтися і одягнутися для прогулянки. Ситуацію допоміг вирішити тато.
– Ясю, якщо ти хочеш побачити свій подарунок, треба вийти на вулицю. А для цього потрібно вдягатися. Послухай маму.
– На вулицю? Ви лишили мій подарунок на вулиці? – з подивом перепитала Яся.
– Так. Він трохи далі від нашого дому. Ми дуже швидко дістанемося до нього пішки, якщо ти зараз зберешся.
Це подіяло. Ясі кортіло побачити, що то за подарунок, про який казав Тато. Вона швиденько вдяглася, дала мамі зачесати своє волоссячко у високий хвостик, і слухняно взула черевички, жакетик і шарфик. Батьки теж швидко вдягалися і вся сім’я вийшла на вулицю.
– Далеко ще? – записала Яся, після 2-х хвилин дороги.
– Ні, скоро прийдемо, – відповіла Мама.
– А зараз далеко? А зараз, ми вже поряд з подарунком? – дівчинка знову і знову ставила запитання.
– Майже прийшли. Потерпи, ще трошки.
За декілька хвилин Яся з батьками, дійсно, зупинилися перед старою будівлею і довгою білою загородою по обидва боки від неї. Зверху, на даху споруди височів якийсь напис.
– Що тут написано, прочитаєш? – записав Ясю Тато.
Дівчинка спробувала, але була надто схвильована, тож Мама їй допомогла.
– І-По-Дом, – промовила по складах Ясина Мама.
– Що це таке?
– Зараз побачиш, – хитро посміхнувся до неї Тато.
– Це – місце нашої зустрічі… – додала усміхнена Мама.
– З ким?
Та Мама лише посміхнулася до неї, а тоді жестом руки запросила до воріт, що виднілися у загорожі. Там, Тато і Мама накрили Ясині очі своїми руками і обережно повели її крізь ворота. Зупинилися, і гукнувши разом: “Сюрприз!” прибрали руки.
Коли Яся відкрила очі, то, раптом, побачила перед себе велике зелене поле з доріжками, а на ньому, усюди, куди не глянь, видко було коней! Вони бігали то там, то тут, стрибали через перешкоди, ходили по колу з тренерами. Ось зовсім поруч Ясі поважно процокав величезний сірий кінь. Наїздник, що сидів на рисакові, трохи сповільнив коня біля Ясі, помахав їй капелюшком, а тоді поїхав собі далі. Дівчинка була вражена побаченим.
– Дивись, Ясю, а це хто там? – Мама легенько доторкнулася до плеча доньки і вказала пальцем на дві фігури, що прямували з середини поля просто до Ясі та її батьків.
– Ой, – зойкнула дівчинка. – Це ж справжній поні! Мамо, Тату, це ж поні?!
– Так, дівчинко. Так! – усміхнулися у відповідь батьки.
Тим часом, дві фігури наблизилися до сім’ї. Приязна жіночка, що вела за вуздечку поні з шоколадною шорсткою та світлою гривою, привіталася перша.
– Доброго дня! Мене звати Олена, а це – Веселка, – погладила жіночка гладеньку шоколадну щоку поні. Веселка, натомість, весело труснула вухами та хвостом.
– Ясю, ти хочеш поїздити верхи? – запитала пані Олена.
Дівчинка тільки приголомшено кивнула головою у відповідь. Невдовзі, з допомогою Тата, Яся вже зручно вмостилася у сідлі на спині Веселки і міцно обхопила ручками її гриву, заплетену в косички. Пані Олена йшла попереду і вела за вуздечку поні. Мама і Тато йшли поруч з двох боків від поні та Ясі, що вперше в житті сиділа верхи. За годину, пані Олена разом із Веселкою показали Ясі та її батькам усі будівлі іподрому. Жіночка розповіла, що слово “іподром” перекладається з давньо-грецької як “місце для бігу коней”, і що тут проходять спортивні змагання. Від пані Олени Яся та її батьки дізналися, також, про зайняття та лікувальну терапію для діток і дорослих. І про те, як коники своїм товариством допомагають людям відновлювати сили, ставати на ноги після тяжких травм. А ще, Яся дізналася, що багато діток займаються, також, із Веселкою, по буднях після дитячого садка чи школи. Почувши це, дівчинка з такою надією в очах подивилася на батьків, що вони ледве стрималися, щоб не розказати їй свої наміри. Натомість, вони лагідно посміхнулися і кивнули доньці, мовляв: “Зрозуміли. Дивись, що буде далі”.
У кінці екскурсії іподромом, пані Олена й Веселка відвели гостей у стайню. Там, Яся і батьки побачили дім Веселки, її друзів, теж поні: Шоколадку, Лускунчика та Джека. Пані Олена подала Ясі, Мамі і Татові скибочки яблук, і вони змогли пригостити усіх коників смаколиками. Яся – пригостила навіть двічі і змогла погладити кожного з них, окрім Джека. Цей поні був норовлививіший за інших, – його зміг пригостити лише Тато. Але Яся і без того була дуже щасливою. Вона подякувала пані Олені за екскурсію, а жіночка запросила її частіше приходити в гості.
Наостанок, батьки відвели Ясю у кафе біля іподрому. Усі разом вони поласували тортиком, смачним соком і придбали Ясі величезного льодяника у вигляді підкови. Їсти його було незручно, зате льодяник був дуже гарний і смачний.
Яся була щаслива, хоча дещо її, таки, засмучувало.
– Що таке, доню? Тебе щось турбує? – запитала Мама.
– Ні. Тобто, так. Ви були праві: за поні стільки треба доглядати. Це буде дуже складно робити на балконі. У мене ніколи не буде власного поні, як Веселка, – засмучено проказала Яся і схлипнула.
– Ну, не засмучуйся так. Можемо щось придумати, – погладив по голові доньку Тато. – Якщо Веселка не може жити на нашому балконі, ми ж можемо навідуватися до неї у гості частіше, га? Хочеш, запишемо тебе не тренувальні зайняття на наступному тижні?
Ще б пак, вона хотіла! Це була чи не найбільша мрія дівчинки.
– Оце я бачу вогонь в очах! Це можливо, якщо ти цього бажаєш, – посміхнувся до неї Тато, вже відкриваючи вхідні двері у квартиру.
У кімнаті на Ясю чекав ще один сюрприз. На своєму ліжечку дівчинка побачила коника. Він був наче живий і дуже схожий на Веселку, що на ній їздила верхи Яся. Поні була маленькою статуеткою, але не зовсім звичною, бо це була точно копія того як виглядали справжні живі поні: її шорстка була такою ж гладенькою і м’якою, вуздечка звисала з м’якеньких губ конячки і була зроблена зі справжньої шкіри і, навіть, підкови на копитцях блищали наче справжній метал!
– Мамо! Тату! Вона як справжня, як Веселка! Це ж вона? Дякую вам. Дякую! – Яся кинулася обійняти батьків. До самого вечора вона гралася з маленькою Веселкою, і лягаючи на ніч спати, поклала її до себе у ліжечко на окремій подушці. Вночі Ясі наснився сон. Вона знову йде на іподром, тренуватися з поні на ім’я Веселка. Хто зна? Може, завтра це буде і справді так?
Авторка казки та зображення “Поні на балконі” Олександра Мороз.
Підписатися на один з каналів талановитої письменниці можна тут:
Телеграм-канал з аудіо творами: http://surl.li/lrhvbn
Instagram: http://surl.li/tsqsls
Букнет: http://surl.li/enyxoz
YouTube: http://surl.li/kfvnpu
З повагою авторка сторінки “Казочки для малечі рідною мовою Інга Квітка!