Патріотичне виховання починається з дитинства: «За що я люблю Україну»?

Друзі! Цей пост на своїй сторінці “Казочки для малечі рідною мовою” у Фейсбук я присвятила розповіді, яку почула у потязі. В той час понад три роки війна в нашій країни називалась – АТО тепер від 2022 року: повномасштабне вторгнення. Разом з тим і досі залишаються ті, хто відмовляється “розуміти” за що Варто любити Власну Країну!

За що я люблю Україну?

Складні часи для держави почали відкривати справжні обличчя людей. Хтось, проявив себе, як справжній Патріот, інший став на бік сусідньої держави, мовляв: “лише чужа країна може навести лад у нас вдома”. Та є й такі, хто досі не визначився з тим, кому віддати своє серце. 

Цю історію я почула в потязі. Віддаючи провідникові квиток на потяг: Знам’янка – Львів, я звернула увагу на одну жінку. Вона розповідала про свого маленького сина Тарасика, який цієї осені пішов до 5-го класу. Й хтось може подумати, що цікавого в тому, що Тарасик, як і тисячі інших дітей в Україні, почувши перший дзвоник, сів за свою парту, дістав зошити і підручники?

Можливо, він на перший погляд нічим й не відрізняється від своїх однолітків. Проте, коли у Тарасика почався перший урок, вчителька замість того, щоб спитати, як завжди: як діти провели це літо, запитала зовсім інше: “За що ви любите Україну”?

І саме це питання привернуло мою увагу до розповіді незнайомої жінки. Адже, як не дивно воно розхвилювало не лише Тарасика, але й його маму. Виявилося, що в дитини до тієї миті ніхто ніколи не питав, за що він любить Батьківщину. Й тому коли, вчителька попросила його вийти до дошки, Тарасик не зміг відповісти на питання, яке на сьогоднішній день здається дуже простим для мільйонів українців… і ще однієї дівчинки, яка була сусідкою Тарасика по парті. Вона підняла руку, яка була перев’язана жовто-блакитною стрічкою й звернулась до вчительки:

“- Можна, я відповім? – І вийшовши до дошки, заговорила. – Я люблю свою Батьківщину, бо тут народилася, тут живуть мої батьки, рідні та друзі. Це земля моїх пращурів. Україна – мій дім. Я багато подорожувала з батьками, але в жодній країні, я не бачила таких прекрасних гір, такого моря, не дихала таким повітрям. І хоча, багато, хто можливо скаже, що у світі є безліч красивих й більш мальовничих місць ніж в Україні та я ніколи не погоджуся з цим. Бо для мене, моя країна є найкращою. Й навіть зараз, коли ми переживаємо дуже важкі часи, я вірю в те, що наша держава, котра завжди славилася своїм незламним духом, знову переможе і стане ще сильнішою та могутнішою, бо ми захищаємо свою землю, свою державу. Ми країна великих Героїв! Ми щодня із зброєю в руках захищаємо своє право на свободу. Ми щодня ділимося тим, що маємо з тими людьми, кому потрібна наша допомога. Ми щодня підтримуємо один одного в цей нелегкий час молитвою, словом, дією. Я вважаю, що поки в нашій країні живуть ті, хто так сильно любить свою Батьківщину, ми зможемо здолати, перемогти  це страшне горе й спробувати навчитися жити з тим величезним болем у серці, болем, від зради того народу, котрий колись був для нас найближчим серед усіх інших. – Сказала вона і повернулася за свою парту, де сидів Тарасик, якому стало дуже соромно за те, що він живучи в Україні так і не зміг відповісти на таке просте питання, як: «За що я люблю Україну»?

Я дослухала її розповідь до самісінького кінця і почула від неї найголовніше: вона відчувала провину перед дитиною за те, що виховуючи Тарасика не прищепила йому з перших років життя відчуття любові, поваги та патріотизму до власної неньки!