Різдвяне диво для Марічки

Читати казку: Різдвяне диво для Марічки

Найстарішому магазину з дитячими книгами, відомому на весь світ магією та дивами, на Різдво виповниться тисячу років. Ніхто не знав, скільки років його власнику, адже навіть найстарші мешканці містечка відколи себе пам’ятали, приходили сюди й розповідали, що відтоді дідусь ні крапельки не змінився.

Високі полиці в магазині вщент заставлені книгами, сяяли не гірше гірлянд. Кожна з них, наче промовляла, що прочитати потрібно саме її. Тільки-но малюк переступав поріг чарівного магазину, як історії, описані в книгах — оживали. Герої історій, створені зі сніжинок та шматочків криги, починали весело кружляти довкола дитини, розповідаючи найцікавіші моменти історій, сповнених добра, турботи та піклування, пригод, див та мрій… і от, малюк не помічав, як ловив рученятами одну, дві, три й більше книг, щоб стрімголов поспішити до каси.

Батьки раділи, що їхня дитина цікавиться книжками і якщо інколи у когось з покупців не вистачало грошей на ту чи іншу книгу, власник магазину посміхаючись, віддавав її задарма. На знак вдячності мешканці містечка пригощали його солодощами, лишали подарунки та сюрпризи біля самісінького магазина. Багато років покупці не знали, що кожна річ їстівна чи ні, яку вони приносили, за мить перетворювалася на книгу, в якій описувалася історія того чи іншого подарунку.

Так тривало до тих пір, поки одного разу, один з покупців подарувавши старенькому величезний різдвяний пиріг, який прикрасив його син різнокольоровим ангеликом, створеним власноруч, не помітив, що наступного року книга з історією про малюка, який створив ангелика для власника книжкового магазину, не потрапила до рук його дитини.

Пригадавши, як син змайстрував цей подарунок власнику магазина й про що вони з родиною говорили того вечора, чоловік кілька разів перечитав казку про пиріг, в якій, о, диво, розповідалось, як він разом із дитиною та дружиною наспівували святкову пісеньку під час приготування. Кожне слово описувало той, їхній день й в чоловіка не залишилось сумнівів, що власник магазину не є звичайною людиною — скоріше за все він є… не більше не менше, як справжнісіньким чаклуном.

З того часу, батьки ще більше почали заохочувати дітей завітати до того магазину, щоб обрати книгу до свят й, звісно, зазирнути до куточка зі скринею бажань, яка тільки й чекала, коли малюки залишать в ній листи, щоб на Різдво отримати подарунки від чарівника.

Проте не всі бажання стосувалися смаколиків чи іграшок. Були ті, в яких описувалися найзаповітніші дитячі мрії. Були ті мрії особливими. В них діти просили зробити щось для своїх тата з мамою. Одні просили здоров’я для батьків, інші — врятувати від чогось. Немало листів щороку опинялося в скриньці від дітей, які мріяли, замість усіх подарунків на світі, більше часу проводити з батьками. Тож як тільки в скрині бажань опинявся один з таких листів, вона сповіщала про це чарівника різнокольоровими вогниками із зір.

От і цього разу, ледве дівчинка забігла до магазину чарівника й залишила своє бажання у скриньці, як та до неї заговорила:

— Один чарівник любив здійснювати на Різдво найзаповітніші мрії дітей про батьків, які приходили до нього, адже понад усе на цьому світі він обожнював своїх тата і маму. Проте святкова ніч минала надто швидко, а бажань від малюків з кожним роком ставало дедалі більше і настав такий рік, коли чарівник зрозумів, що на жаль не встигне виконати всі бажання. Вночі йому наснився дивний сон, в якому батьки розповіли, що під їхнім магазином є тунель, який веде до лабіринту. Пройти цей лабіринт — справа не з легких. Якщо він наважиться й знайде чарівний годинник, який для нього залишили тато з мамою, зможе здійснювати усі-усі бажання дітей, скільки б їх не опинилося у скрині напередодні святкової ночі, — скриня бажань перевела подих, помітивши радість в очах дівчинки від того, що вона зможе здійснити не тільки власне бажання про своїх батьків, а інших дітей. Трохи зачекавши, скриня бажань продовжила, — прокинувшись, чарівник відправився долати той лабіринт. Звісно, йому довелося зіштовхнутися з різними випробуваннями. Але сміливо здолавши їх усі, він отримав подарунок від своїх батьків, який з того часу щороку здійснював бажання усіх малюків, хто залишав листа у цій, — скриня ще раз важко зітхнула, — неймовірно-важливій скрині, яка понад…, — тут вона закашлялася, — дуууже давно зберігає бажання малюків. — помітивши здивований погляд чарівника, скриня бажань поспішила додати, — так от, Марічко, — скриня бажань назвала ім’я дівчинки, — щоб знайти цей чарівний годинник доведеться виявити неабияку сміливість…, — вона хотіла ще дещо сказати та власник магазину весело посміхнувшись, показав дівчинці на стіну з дверима, які наче за помахом чарівної палички відчинилися й малеча не помітила, як її підхопила невидима сила й вона опинилася на сходах. 

Дівчинка озирнулася по сторонах, хоч побачити бодай щось крізь темряву було майже неможливо. Та сходи, які вели вниз, немов покликали її й вона наважилася рушити вперед. Довкола закружляли сотні маленьких ліхтариків із зір. Зупинившись на останній, дівчинка помітила, як перед нею з-під землі виріс справжній лабіринт. Десятки переплетених між собою стежок нагадували павутину, яка після сходів, що вели вниз, навпаки стрімко здійнялася вгору.

Стежки лабіринту, яких з кожною секундою ставало дедалі більше, перепліталися з вогню, повітря, води та землі й не важко було здогадатися, що вони уособлюють чотири стихії. Спостерігаючи за павутиною, яка одночасно: дихала, палала, пульсувала, випаровувалася й разом з тим, кожна стежка зі стихій знову ставала такою, як була, Марічка подумала, що потрібно обійти стежки з вогню та води.

Наважившись зробити перший крок, вона схопилася за стежку з землі, проте як тільки підвелася — та почала ворушитися в різні боки. Мантія піднялася і ледве не накрила Марічку, розділяючись на тонкі пластини. Дівчинка зойкнула й підковзнувшись, ледве не впала… а падати було куди.

Поглянувши вниз, Марічка відмітила, як високо її підняла стежка лабіринту. Напевно багато б хто здався та дівчинка згадала своїх тата і маму й замість того, щоб відступити, рішуче схопилася за мантію й перестрибнувши на іншу стежку, потрапила прямісінько всередину бурливого буревію.

Озирнувшись, Марічка спробувала витягнути руку вперед і зрозуміла, що вибратись з нього не так і важко, головне обрати наступну стежку. Найближчою крім вогню, виявилася стежка з води й Марічка зраділа, коли її підхопили, нехай і крижані та все ж хвилі.

Дочекавшись, коли лабіринт почне знову активніше рухатися і розділятися в різні боки новими стежками, Марічка не розрахувала наступного кроку й впала на стежку з вогню та завдяки тому, бризки від води поспішили за нею, полум’я незадоволено фиркнуло й пропало.

Марічка перевела подих та роздивилася по сторонах. Зрадівши, що вдалося скоротити шлях до кінця лабіринту, дівчинка схопилася за край стежки із землі й швидко побігла, щоб встигнути дістатися до стежки з води. Їй це вдалося. Залишилося кілька кроків, аби після стежки з повітря, нарешті вийти з лабіринту й зовсім скоро дівчинка опинилася перед сухим деревом, яке при її наближенні вкрилося зеленим листям й перед ним, вона побачила величезну змію та повзун не виглядав страшним.

Всміхнувшись, змія запитала, що тут робить дівчинка й Марічка розповіла про своє бажання стосовно батьків, які так багато і важко працювали, що їх майже ніколи не було вдома. Тож вона попросила скриню бажань, аби наступного року, якщо це можливо, вони могли більше часу проводити разом і, звісно, щоб її батьки були здоровими й щасливими. Особливо здоров’я Марічка попросила для мами, яка не шкодуючи себе в останні роки, почала надто важко хворіти. Для тата Марічка хотіла лише одного, аби він ніколи більше не знав, що таке втома. 

У відповідь змія вказала хвостом на дерево, гілки якого відкрилися й Марічка побачила той самий годинник:

— Зазвичай, я не віддаю чарівний годинник відразу, — пояснила змія і змахнувши хвостом купу снігу, який почав показувати, як книги в магазині чарівника тільки не історію, а те, як Марічка проходила лабіринт, — багато, хто відступав он тут, — й вона вказала на вогонь, — або ось тут, — і змія показала на те, як Марічка не злякавшись буревію, здолала ту стежку. — Ти згадала про своїх тата з мамою і жодного разу не озирнулася назад, щоб відступити, навіть, коли тебе накрило товщею крижаної води. Я впевнена, якби на твоєму шляху з’явилися навіть люті дракони, — й змія показала, хто саме підпалював стежку, яка палала увесь час, поки Марічка проходила лабіринт, — ти, люба дівчинко, усе одно б не відступила. Потім перегорнула мантію землі, під якою вирували страшні вулкани й через них стежки безперервно рухалися. Слідом за цим змія підняла воду стіною й замість дна, Марічка здивовано побачила, хм, це чудовисько з одного боку не мало оболонки, адже воно було водою, яка рухалася з такою шаленою швидкістю, що Марічка здогадалася — перед нею не що інакше, як цунамі.

— Ох, — тільки й змогла виговорити вона і крізь буревій в стежках, побачила вітер. Не дивлячись на те, що він був майже прозорий, все ж в його потужній швидкості, не довелося сумніватися, — то ви вирішили мені допомогти. 

— Так. — відповіла змія. Останнє, що вона показала Марічці був її лист з бажанням про тата і маму, в якому вона описувала кожен день важкої праці тата, який повертався додому лише, коли дівчинка засинала й просила, щоб він мав змогу, хоч деколи більше відпочивати й матусю, яка не звертаючи увагу на хворобу, продовжувала важко працювати й що вони так мало часу проводять вдома. Змія, як і скриня хотіла дещо додати та передумала й чарівний годинник кружляючи в повітрі, опинився в руках Марічки.

Узявши чарівний годинник, дівчинка змогла його, як слід роздивитися. Він був створений з чотирьох стихій: вогню, повітря, води та землі. Стрілки на ньому стояли нерухомо. Марічка хотіла завести його та замість цього, знову немов за помахом чарівної палички, опинилася в магазині.

— … змія не поставила тобі питання, як і чарівна скриня, — сказав чарівник і підказав Марічці, що завести годинник можна лише — розказавши йому про свої бажання. Як тільки дівчинка розповіла, що вона хоче для своїх тата з мамою, стрілки почали рухатися вперед і зі скрині, як зазвичай герої з книжок в магазині чарівника, в цьому випадку почали одне за одним визирати бажання дітей. Одне за одним вони здійснювалися. Дідусь тим часом продовжив, — зазвичай, цей годинник необхідно знаходити щороку знову та так, як ти попросила здійснити не одне бажання для своїх батьків, а кілька і кожне з них є надважливим, надто особливим, наступні п’ять років нікому не доведеться шукати цей годинник, він, завдяки тобі буде стояти, он там, — і власник магазину показав на одну з поличок, — й за цей час жоден з малюків не долатиме той страшний лабіринт, — всміхнувся він. — Зізнаюся, завдання не з легких й навіть мені не вдалося отримати його на кілька років, хоч його і створили мої тато з мамою.

— У вас, — Марічка не стримала подиву в очах та зрозумівши, що збиралася запитати, швидко припнула язика. 

— О! — здогадався чарівник, — ти хотіла запитати скільки мені, чи моїм батькам років? Хм, — задумався він і цієї миті до магазину увійшли його батьки. Сказати, що Марічка була здивована, це нічого не сказати, — добре, — розсміявся чарівник, — скажімо так, я ще застав динозаврів не в переписах легенд, а моїм батькам, ну, трохи більше, ніж мені. — й зібравши для Марічки книг, які вважалися кращими в його магазині, він провів її на вулицю, аби зачинити його до наступного Різдва.

— А що ви загадали? — розгублено спитала Марічка.

Власник магазину нічого не відповів. Він подивився крізь вікно, де стояли його тато з мамою. Неважко здогадатися, що тієї ночі він здійснив для себе мрію кожної дитини на цьому світі, аби бодай Різдво батьки могли провести зі своєю дитиною, навіть якщо це лише фантом.