Казка про казки

Читати казку: Казка про казки

Над високими скелями, глибокими морями, густими лісами та широкими степами на блакитних хмарках, розкинулася одна прекрасна країна. Це був казковий світ, де жили тільки феї, чаклуни та відьми, які вміли літати. На жаль — це єдине, в чому вони були схожі між собою.

Злі відьми та чаклуни дуже не любили фей, бо ті щоночі дивилися у своє чарівне дзеркало і як тільки бачили, що один з малюків гірко плакав у своїй колисці, ховаючись під ковдрою, відразу обирали, хто з них полетить до крихти, щоб заспокоїти засмученого малюка та розповісти йому казку. Це й дратувало відьом та чаклунів. На відміну від фей, вони понад усе обожнювали лякати малечу й не хотіли, щоб малюки з казок дізнавалися, що будь-яке зло завжди переможуть добрі сили.

І от як тільки ніч вкривала небо чорним покривалом й казкову країну поглинала темрява, феї відправлялися до дітей. Завдяки ночі вони нічого не бачили. З собою в них були тільки маленькі ліхтарики. Тому вони часто губилися в дорозі, а іноді навіть пропадали назавжди.

Та в один з днів золоте сонечко, втомившись сяяти на небі, відправилося до своєї колиски. Веселі пташки наспівували пісень. Позіхаючи, сонце ліниво перебирало теплими променями, кидаючи на землю востаннє за цей день сонячних зайчиків. Побачивши крихітну фею, яка легко могла сховатися в долоньці у будь-якого малюка, сонце швидко заховало свої промені, щоб не обпалити її прозорі крильця, котрі були забарвлені в рожевий обідок. Схиливши голівку маленька фея кружляла між хмарками й гірко, невтішно ридала.

— Що з тобою? — стурбовано запитало сонечко.

— Я боюся темряви. Моя матуся дала мені з собою оцей ліхтарик. — фея вказала на зорю, котра сиділа у неї на плечі та перелякано дивилася на них своїми оченятами. — Мені потрібно злітати на землю і прочитати перед сном казку одній дитині, але я… — вона витерла сльози, — боюся неба, коли воно забарвлене в чорний колір.

— А що таке казка? — здивовано заговорило сонечко, тому як йому ніхто і ніколи не читав казок. Воно звикло прокидатися рано вранці й крокувати над землею, щоб обігрівати землю.

— Казка — це весь наш світ, — згадуючи про своє життя фея трохи повеселішала. — Ми феї по всьому світу збираємо усілякі дивовижні історії до своєї чарівної скрині. Багато їх є в скрині. З настання вечора ми беремо казки з собою, щоб прочитати їх дітям. Звісно, коли діти виростуть, вони забудуть про нас, але у їхніх серцях все життя будуть жити ті легенди, які ми їм колись розповідали.

Зажурилося сонечко. Як так? Цілий світ знав про казки, а воно ні! І нехай йому хотілося спати, воно не поспішало повертатися до колиски. Вперше в житті сонечко слухало дивовижні історії, які розповідала маленька фея й про кого… про самого себе.

Ох, якими цікавими здалися сонцю ці казки. Подобрішало сонечко, повеселішало і вирішило: якщо маленька фея буде щоночі йому розповідати цікаві історії, воно допоможе їм більше не губитися у темряві. Адже доки сонце буде слухати казки, воно не буде спати, а лише дрімати й зможе освітлювати феям їхній шлях до самісінької землі. Почула — це маленька фея й дуже зраділа.

Потягнулися дні, а за ними місяці. Добре жилося феям. За вечір вони встигали обійти всіх діточок, розвеселити та приголубити. Але от біда, чаклуни й відьми були цим не задоволені. Не могли вони пустувати як раніше. Завдяки сонечку їм було більше ніде сховатися та заплутати фей в дорозі, а потім зачаклувати їх, щоб вони ніколи не змогли назад повернутися.

Ох і розлютилися відьми, забурчали чаклуни. Почали думати, як сонечко обдурити, щоб воно не задрімало, а заснуло?

Зібралися вони разом, сховалися за чорними зміїними кущами, за дикими лісами, ще й накрилися зеленим болотом. Подумавши, що там їх точно ніхто не знайде, чаклуни та відьми почали радитися між собою. Кричать, пищать, прокляттями страшними фей осипають. Здавалося ще секунда та вони один на одного накинуться, тільки б змусити інших до своїх слів прислухатися.

Подивилася на це найголовніша з відьом, очі червоним вогнем запалали. Сама худа, як суха гілка. Тіло давно мохом обросло. Здавалося біля дерева стане, ніхто навіть і не помітить, що відьма за ним сховалася.

Не витримала вона криків, зашипіла, щоб усі замовкли:

— Ану, цить! На пусті балачки немає часу. Нам треба швидше повернути, як було. Бо феї геть знахабніли. За вечір встигають всіх діточок заспокоїти. От я нещодавно завітала до однієї дитини, хотіла налякати, але знаєте, що мені сказав  малюк? — спитала вона.

— Що? — почулося з усіх боків.

— … Що він, — відьма від злості ледь не луснула, — мене більше не боїться! Так і сказав: добро завжди перемагає зло. От чому вони їх вчать? Якщо малюки віритимуть в це, нам взагалі не буде що на землі робити.

— Ти права, відьмо. — вимовив чаклун, який серед усіх злих сил найхитріший був. З вигляду низенький старичок у капелюсі. На гнома схожий. Як до лісу прийде, завмре на поляні. Перетвориться на гриб й чекає, хто з людей його до свого кошика покладе, а потім перетруїть решту грибів своєю отрутою, вистрибне з кошика й думає, кому б напакостити. — Може зиму попросити раніше повернутися, тоді ніч довшою буде, не витримає сонце й нарешті засне?

— Ні, тут щось інше треба. — сказала найголовніша з відьом.

Довго ще вони перекрикувалися, лаялися, але так і не змогли нічого корисного для себе вигадати. Болото над ними вже ворушитися почало й от нарешті відьмочка, яка була онучкою найголовнішої з відьом, тихенько прошепотіла:

— Я знаю, що робити. — подивилися на неї чаклуни, замовкли відьми, навіть старе болото завмерло, бо теж дуже хотіло дізнатися, як можна фей перемогти. — Я думаю, що у фей треба вкрасти всі казки. Без них, сонечко знову буде спати вночі.

— Залякаємо усіх дітей! — закричав чаклун, який був на жолудь схожий. Він зафиркав немов самовар. — Скоріше б.

— Не хвилюйся. — загиготала найголовніша відьма і підхопивши свою онучку на руки, похвалила її за те, що серед усіх присутніх, її малеча виявилася найрозумнішою. — Як ми зможемо вкрасти їхні казки?

— Легко. — закричала відьмочка. — Давайте їх обдуримо. Напишемо свою казку, яка зачарує сонечко й воно засне, і поки феї будуть думати, що їм робити, ми полетимо і викрадемо їхню скриню з казками.

— Але, хто з нас казку напише? — жолудь геть розхвилювався. — Не легка справа казки писати.

І поки вони шуміли та сперечалися між собою, відьмочка сіла в куточок, підхопила гілку, що падає з руки своєї бабусі, дунула тричі на землю, щоб з’явився білосніжний папір, на який один за одним посипалися слова.

Прочитала відьмочка казку чаклунам та відьмам. Зраділи вони й вирішили летіти до фей.

Довго вони кружляли між хмарками кружляли, доки не знайшли фей, які нічого не підозрюючи, спокійнісінько біля сонечка сиділи та розповідали йому, хто з дітей про нього цієї ночі питав. Сонечко радіючи від того, що малюки про нього не забувають, розправило в різні боки свої золоті промінчики та попрощавшись із феями, нарешті визирнуло між хмарок.

Не помітили феї чаклунів та відьом. Ох, і злякалися вони… Затремтіли. Хотіли сховатися, але злі сили підступили все ближче.

— Не лякайтеся, — промовила найголовніша з відьом, — ми принесли вам казку, — і вона показала феям те, що створила її онука. — Будете читати діткам цю казку перед сном. — пробелькотіла відьма і схиливши голову, низенько вклонилася феям. — Чого чекаєте, беріть! — вона віддала їм крихітний листочок.

Здивувалися феї, чого злі сили стали добрими до них, але через те, що в їхніх серцях жило тільки добро, вони не подумали, що відьми та чаклуни можуть погано вчинити. Взяла одна з фей казку й почали вони її читати, як раптом сонце позіхнуло й залишивши свій піст, повернулося до колиски й заснуло, а на землю знову спустилася ніч.

Розгубилися феї, а тим часом чаклуни та відьми до їхнього замку кинулися, у кожен куточок зазирнули й знайшли чарівну скриню, яку феї ховали за дзеркалом. Забрали вони казки й наказали дзеркалу мовчати про те, що воно бачило й чуло, бо як не втримається й хоч слово скаже, вони його вмить зачаклують. Не знали відьми та чаклуни, що дзеркало й так говорити не могло, воно феям лише показувало, що було.

І от полетіли відьми та чаклуни з казками між хмарами, до свого болота повернулися. А феї кинулися до сонечка. Вмовляли вони його, плакали, просили аби хоч на мить прокинулося сонечко та воно спало настільки міцно, що жодна з фей так і не змогла його розбудити.

Довго вони думали, що їм робити далі, поки маленька фея, дочитавши казку від відьмочки до кінця, промовила:

— Сонечку потрібно прочитати наші казки. Я вірю, що після цього воно відразу прокинеться. Адже коли я йому казки читала, сонечко жодного разу не заснуло. — кинулися вони до скрині, дивляться, а її ніде немає. Зрозуміли феї навіщо злі сили принесли зачаровану казку. — Вони вкрали казки зі скрині й тепер жоден малюк не почує наших історій.

І тоді маленька фея, що дружила з сонцем, вирішила йти й шукати казки. Попрощалася вона із всіма і полетіла світ за очі. Під кожну скелю зазирнула, по сторонах подивилася, у птахів спитала, чи не бачив хто зачарованої скриньки з казками, але ніхто не відгукнувся на її слова. Й нехай казковий світ був не настільки великий, проте все одно жодної підказки вона не знайшла.

Втомилася маленька фея і прилягла відпочити біля дерева, заснула й побачила у сні чарівне дзеркало, яке її до себе покликало. Прокинулася маленька фея й полетіла до дзеркала. Глянуло на неї дзеркало й фея спитала:

— Покажи мені, дзеркало, що ти бачило? — послухало дзеркало і показало їй відьом та чаклунів, які вкрали скриню з казками. — Чому ж ти раніше нам нічого не показувало, хоча…, — здогадалася маленька фея, — Коли ми хочемо побачити, хто з дітей на землі плаче, завжди тебе просимо: «покажи», а як казки прийшли шукати, зовсім розгубилися й про те, що ти нам усе що хочемо показати можеш — не подумали. Де ці казки можуть бути? — тільки-но вимовила це фея, як дзеркало показало їй болото.

Зраділа маленька фея і поспішила до своїх подруг й розповіла їм про все, що дізналася. Почули це феї й всі разом вирішили летіти на землю. 

Навколо було дуже темно, а у них при собі, замість сонячних променів знову лише крихітні ліхтарики, та все ж вони не побоялися заради казок відправитися на землю.

Звідусіль сміливі феї чули дитячий плач. У кожне вікно дитячих кімнат зазирали страшні відьми та чаклуни, щоб налякати малюків. Матусі й татусі не знали, що з цим робити. Жоден дорослий не здатен побачити казкових істот. Важко було феям втриматися й не кинутися до дітей та вони розуміли, що без казок не зможуть їх заколихати, щоб вони скоріше заснули, тому й відправилися до болота.

Дивляться, нікого біля болота немає. Здогадалися вони під болото зазирнути, а там… онучка найголовнішої відьми сидить біля чарівної скриньки, казки читає та так цікавою історією захопилася, що навіть не помітила, як феї до скриньки підійшли. А коли побачила їх, від сорому очі сховала. Поклала казку до скрині й розкаялася, через те, що скриню з казками в них вкрала та щиро пре щиро за свій поганий вчинок вибачення попросила:

— Скільки цікавого я з ваших казок дізналася, про небо і місяць, сонце і вітер, дощ та хмари. Жалію, що хотіла відібрати у малюків скриню з дивовижними історіями.

— Дякуємо тобі, — відповіла маленька фея, — за твої щирі слова й за те, що повертаєш нам наші казки. Прилітай до нас, коли захочеш нову казку послухати.

Почула це відьмочка й дуже зраділа:

— Обов’язково, — пообіцяла вона.

Попрощалася феї з відьмочкою, забрали скриню і полетіли назад до сонечка. Відкрила маленька фея скриню з казками і як тільки читати почала, сонечко відразу прокинулося. Знову розправило свої промінчики й феї поспішили до діточок, щоб заспокоїти малечу та прочитати їм на ніч казки.