Казка про вічне кохання Пустелі та Дощу

Читати казку: Казка про вічне кохання Пустелі та Дощу

За легендою в пустелі немає пустелі. Піщане море без хвиль, над яким сяють найяскравіші зорі. Місяць перед ранком повільно крокує по чорній мантії й вимикає вогники, що сяють. Ліхтарики втомлено позіхають і вкладаються спати до наступної ночі. Ледве діставшись до сонця, місяць розсіюється й з’являється перше проміння. Прозорі хвилі повітря розфарбовують останні залишки ночі і невагомі, як пух білі хмари збираються над Пустелею й вона прокидається.

Найзолотіший у світі пісок блідим, крихким силуетом здіймається в лазурове безмежжя, сповіщаючи про початок відліку ще одного світанку й Дощ, створений з найпрозоріших сліз неба, спускається з небес до своєї коханої.

Їхня прогулянка по хмарах — щоденний ритуал вічного кохання, який можна пояснити, хіба справжнім дивом. Адже своїми кроками Пустеля та Дощ розмальовують білі хмари в рожеві, сині, жовті та червоні кольори. Скільки б люди не подорожували світом, ніхто і ніколи не бачив світанків, прекрасніших за ці… світанки, де спека лютує і вдень і вночі; світанки, де б здавалося, навіть ніч обпалює повітря, так само як день; світанки в місці, де всюди пісок.

Заради того, щоб хоч раз помилуватися світанками Пустелі і Дощу, завдяки яким встигають розцвісти найароматніші квіти, вирости найзеленіша трава та з’явитися дерева з найсоковитішими плодами, тисячі і тисячі років люди поспішають з усіх куточків планети. Зачарувавшись побаченим, вони намагаються розгадати таємницю цього дива: як можливо, що саме тут хмари розфарбовуються в найдивовижніші кольори, а крізь звичайний пісок витинаються рослини, які більше ніде не ростуть.

Так тривало до тих пір, поки через прадавню й страшну магію, якою володів один дуже сильний чаклун, Пустеля та Дощ не опинилися в темному підземеллі. Печерний морок ніколи не пропускав сюди жодної краплини сонячного проміння й тому чаклун збирався змусити Пустелю та Дощ створити ті самі найдивовижніші світанки, щоб в цьому бридкому місці також почали рости дерева, квіти та кущі.

Проте, що він не робив, як не чаклував, застосовуючи свої жахливі, найбридкіші, темні закляття, Пустеля та Дощ, не зрушили зі своїх місць, міцно тримаючись за руки й морок так і залишився мороком.

Розізлився чаклун, затупотів ногами, заверещав. Покликав чудовиськ з усіх закутків підземелля й наказав схопити Пустелю та Дощ й нарешті їх змусити виконати його забаганку. Проте як і чаклун, чудовиська також нічого не змогли зробити.

Замість цього Пустеля розсипалася на мільярди дрібних піщинок й за мить заново відтворилася за спиною у чаклуна, а Дощ, перетворився на величезну хвилю води. Він підхопив Пустелю, чудовиськ та чаклуна й підняв їх на поверхню. Вхід до темного підземелля Дощ зачинив завдяки найстрімкішим річкам з—під землі.

Обережно піднявши Пустелю, Дощ шаленою хвилею здійняв чаклуна та чудовиськ майже до самісіньких небес, щоб вони вперше побачили, як на небі місяць вимикає зоряні ліхтарики, а слідом за цим диво, яке вони знову створили разом з Пустелею.

Чаклун та чудовиська завмерли. Соромно їм стало за те, що вони хотіли забрати до підземелля найдивовижніші у світі світанки й вони попросили лише про одне: мати змогу хоч іноді бачити цю неймовірну красу.

У відповідь Дощ з Пустелею запропонували чаклуну та чудовиськам перетворитися на птахів, які замість темних чарів та життя у підземеллі, зможуть милуватися найдивовижнішими світанками скільки завгодно і якщо буде їхня ласка, сповіщати про них у своїх піснях увесь світ.

Так і сталося! Чаклун та чудовиська перетворилися на птахів і ледве місяць починав вимикати ліхтарики на небі, як вони кружляючи між хмар, починали співати: «в пустелі немає пустелі»!