Легенда про скрипку землі та небесного скрипаля

Читати казку: Легенда про скрипку землі та небесного скрипаля

Світом ходить легенда. Глибоко-глибоко під землею живе скрипка. З початку відліку часу її дар знати, що було – вона зберігала в собі кожен людський спомин, почувши який вже ніколи його не забудеш. Що є – тут і зараз, те що відтворить скрипка за твоїм проханням – не зміниться. Ти зможеш прожити цю мить, скільки забажаєш. Що з нами тільки буде – дізнавшись майбутнє, отримуєш змогу його виправити.

Люди спускалися під землю і дійсно глибоко-глибоко під нею, як і було сказано у легенді, знаходили її. Скрипку бачив кожен, хто приходив до неї та от біда – на інструменті не було струн, а отже зіграти на ній було неможливо. Люди шукали як почути від скрипки хоч щось. Вмовляння та чари, створення струн з усього що тільки можна уявити, які б допомогли відтворити їхні історії, марно.

Йшов час і знайшлися навіть ті, хто намагався підняти скрипку на гору, щоб продовжити на поверхні підбирати струни та як виявилося скрипка не лише жила під землею, вона сама була створена із ґрунту і як усе живе, що витинається з землі, мала коріння.

Важко сказати чи це дійсно правда та люди почали говорити, що йдучи за корінням скрипки дійсно бачили, що в ньому немає початку чи кінця. Здавалося, коріння скрипки охоплювало не одну планету, а цілий світ.

Це, звісно, спинило охочих підняти її нагору та не відвернуло тих, хто і далі шукав з чого можна створити для неї струни. Проте на світі дійсно не залишилось того, з чого їх можна зробити.

Знесилені люди, які прийшли за найдорожчими споминами, важливим сьогоденням або можливістю змінити майбутнє геть розгубилися аж поки над ними не піднялася мантія з ґрунту. Тієї ж миті скрипка сама відкрилась. За серцем, яке звідти піднялось прозорими обрисами потягнулась рука. Обережно закривши серце долонею, яке не вдалося взяти, обрис заговорив:

– … з початку відліку часу світом ходить легенда. Її шепоче вітер, розповідають хвилі, відлунням можна побачити в дощі чи сонці, – і поки він говорив люди у голосі вітру, хвилях, які взявшись нізвідки повільно піднявшись до неба, повернулись назад. За хвилями знизу з хмар почав накрапати дощ, в якому обрис проступив ясніше завдяки сонячним променям, – і з серця скрипки до руки піднялося усе, що було, що є і тільки буде, а обрис продовжив, – у скрипки землі немає струн та ви чуєте, бачите і відчуваєте її кожної миті, – і він показав спомин того, хто прийшов до скрипки за ним. Великий і нестримний вихор болю, який обрис забрав одного дня зі скрипки пронісся світом, а потім вщух і стало зрозуміло, що все, що є довкола і є відтворенням скрипки землі й обрису про який люди не знали до цього і який показав у сонці вже теперішнє – те, що є в тієї людини, мрія, яка здійснилася і яку кожного світанку, якщо дуже уважно придивитися, можна розгледіти у перших сонячних променях. Обрис тихо запитав, – чи потрібно зупинити час або показати що буде? 

Проте відповіді не було. Люди були здивовані лиш одним, чому він не може взяти серце до рук. Сумно посміхнувшись, обрис наважився сказати лиш одне, – бо це неможливо, – очікуючи про що попросять зараз.

І от диво, не знаючи, хто перед ними й при цьому маючи можливість отримати будь-який спомин, зупинитися в найважливішій для себе миті чи отримати своє майбутнє, ніхто з людей нічого не сказав. Натомість дивлячись на нього і серце скрипки один за одним люди почали відмовлятися, пропонуючи віддати найдорожче.

Так, хтось віддав те, про що волів не забути і через сотню років. Спомин тільки-но був і зник, підхоплений від серця вітром. Інший – мрію, найзаповітнішу, таку потрібну і важливу для нього, яка пішла разом із світанком і виявилося, що тепер треба шукати для себе інше заповітне бажання й нарешті майбутнє, про яке, як би хотілося знати… теж розсіялося між хмар. Так ніби скрипка землі дійсно ніколи про нього не знала.

Здавалося, що люди б мали зупинитися та піднімаючись на поверхню один за одним вони розповідали легенду, яка мала початок і не мала кінця. Ті, хто чув про скрипку землі та обрис, який не може взяти її серце, віддавали те, що було найдорожчим для них аж доти, нарешті не сталося те, чого ніколи не мало бути, в долоні обриса опинилося серце.

Всім, чим пожертвували люди повернулися до них назад. Так, можна було знову згадати найважливіші спогади, про які скрипка розповідала завдяки всьому що є довкола. Ті, хто хотів могли затриматись у миті здійснення найзаповітнішої мрії на скільки завгодно і своє майбутнє відтепер люди могли побачити усюди. Для цього їм більше не потрібно було спускатися під землю, щоб намагатися створити струни для скрипки.

Ставши сильнішим, обрис перетворив навіть найлютіші заметілі, урагани та вітрі на найтепліші світанки і найспокійніші ночі.

Нарешті він міг не тільки змусити вщухнути вихор, а зробити так щоб не сталося те, що мало бути. Нехай він так і не розповів ким він є та люди ітак здогадалися й світом продовжила ходити легенда про скрипку землі та небесного скрипаля.