Як американський рятівник врятував крихітну собачку Мімі у Херсоні

Читати казку: Як американський рятівник врятував крихітну собачку Мімі у Херсоні

Я – маленька собачка з Херсону і ця історія про мене. А саме про те, як мені вдалося знайти свою Людину – американського рятувальника, який облетів півкулі заради того, щоб допомагати нашим захисникам і захисницям, а ще змінити моє чотирилапе життя раз і назавжди! 

Скільки себе пам’ятаю в мене не було імені, як і дому. Я – звичайний песик-безхатько. Я не знала своєї матусі і не знаю, як, чому та коли залишилася у місті сама.

Лютнева ніч цього року в моєму, рідному Херсоні нічим не відрізнялася від інших ночей. Постійні спалахи та звуки. Я звикла, що треба тікати. Вдалині виднілася річка, але біля неї я надто сумувала. Тому найчастіше приходила до високого паркану. Довкола нього щовечора збиралися великі собаки.

Я намагалася подружитися з ними та напевно через те, що інші собачки були набагато більшими за мене, вони частенько гавкали, сварилися в мій бік, я трималася осторонь. Було холодно та дуже хотілося їсти. Нам всім… і людям і тваринкам – постійно! Не забувайте, будь ласка, про це.

Вирішила спробувати наблизитися до величезних собак та вони знову не прийняли мене і я вкотре нерішуче відступила, подумавши, що доведеться трохи підрости. Тоді я стану такою, як вони й можливо ми подружимося. Бо поки я занадто крихітна.

За моєю спиною пролунав тихий голос і покликав до себе. Я озирнулася і перше, що побачила – це дуже добрі очі, які дивилися на мене і посмішку, яка нібито промовляла, що: “все буде добре”.

Виявилося, від цієї ночі будинок за високим парканом перестав пустувати. В ньому знайшли прихисток, щоб зігрітися і відпочити рятувальники. Вони приїхали до нашого міста з далекої країни.

Можливо завдяки високому паркану будинок був цілим на відміну від інших й рятувальники вирішили зупинитися в ньому.

Інший рятувальник називав людину, яка покликала мене: “Баррі” і хоча я була крихітним цуценям, відразу запам’ятала це ім’я, повторивши його про себе кілька разів.

Важко пояснити, що я відчула в той момент та все-таки наважилася підійти до Баррі. Рятувальник взяв мене в долоні, в які я повністю помістилася.

– Яка ти маленька, – сказав американський бойовий рятувальник і подивився на свого друга.

– Заберемо її всередину, – друг Баррі, який також був рятувальником і прилетів разом з ним із США, показав на інших собак, які сварилися в наш бік. Але я все одно їх встигла полюбити. Не забувайте, про що я казала на початку.

– За парканом в крихти немає шансу. Надто маленьке цуценя. Їй не більше двох-трьох місяців. Сам знаєш, що буде, – додав він.

І хоча вони говорили іншою мовою, адже приїхали до нас здалеку – “мову” піклування мені вдалося легко зрозуміти.

Особливо, коли американський рятувальник заніс мене до їхнього двору і я вперше відчула, що я не сама.

Від його долонь відчувалося тепло. Він спеціально прилетів до нас, щоб розвозити посилки і допомагати тим, хто цього найбільше потребував.

Що я можу сказати: мені – крихітному безхатьку-цуценя цієї ночі насправді дуже пощастило. Щоб продовжити свою місію допомагати всім, хто цього потребує в Херсоні, Баррі та його друзям-рятівникам, довелося отримати спеціальний дозвіл. Він давав можливість залишитись тут ще на деякий час.

Тим часом поки сотні думок роїлися в моїй собачій голові, Баррі обережно поставив мене на землю, а потім почав облаштовувати будку і тепле ліжко. До цього я була абсолютно непристосована, щоб жити в домі, тож моїй вдячності не було меж. Адже він дозволив залишитися в будці на ніч і обходити територію довкола. Це мене заспокоїло.

Відтепер не лише в Баррі з іншими рятувальниками, а і в мене з’явилася власна місія в житті – охороняти довірену мені територію, хоч якою крихітною я не була! Перш за все я збиралася захистити людину, яка мене врятувала, подарував: мені – безхатьку абсолютно нове життя.

Я помітила, наскільки втомлений американський рятівник. Звісно, ви будете здивовані та зізнаюся, що ми – песики завжди відчуваємо, що всередині вас – людей. Мені не важко було почути серцем, що ця ніч для Баррі – перша і надто важка. Він виглядав вкрай втомленим і сумним від того, що побачив на власні очі моє місто і що з ним зробили підлі загарбники! Він, як і наші захисники рідної неньки й інші рятувальники мав величезне, хоробре серце і постійно думав, чим ще може нам допомогти.

Цієї миті я підійшла і притулилася мордочкою до ноги Баррі. Цим я намагалася показати американському рятівнику свою підтримку й те, що повністю довіряю власне маленьке чотирилапе життя.

– Мімі, – Баррі всміхнувся і погладив мене. Так в мене з’явилося ім’я. Бойовий рятувальник із США назвав мене на честь своєї прабабусі. Мені сподобалося ім’я: “Мімі” і, так само як і ім’я: “Баррі” я повторила його про себе кілька разів.

Цей момент довіри від мене став для рятувальника справжнім ковтком свіжого повітря. Думаю, він здогадався, що відтепер він є моя людина.

Тієї ночі я залишилася у будці після того, як мене нагодували. Ледве зажеврів світанок, рятувальники швидко зібрались і вийшли на вулицю. Я відразу прокинулася. Вони збиралися продовжити розвозити посилки з допомогою.

Баррі з командою зібралися та відправилися до своєї машини, яка знаходилася на сусідній вулиці. Вони швидко йшли до автівки, а я хоч і вільно почувалася за парканом через те, що знала там кожний куточок, все ж намагалася не відставати від Баррі й постійно бути поруч.

Рятувальники сіли в автівку і відправилися виконувати свою місію. Водночас я продовжила бігти за машиною, скільки могла та коли повністю вибилася з сил, зупинилася і повернулася назад. Я збиралася дочекатися Баррі перед парканом.

Коли вони повернулися назад, я радісно пискнула і побігла на зустріч до Баррі. Я буквально кинулася на ногу американському рятувальнику та почала обертатися навколо себе, аби продемонструвати, наскільки рада його поверненню. Це був другий день нашого знайомства і Баррі запам’ятав його через неймовірні емоції радості та щастя. Завдяки мені він міг хоч і ненадовго відволіктися від постійних спалахів та звуків, які лунали звідусіль. Єдина різниця, тепер я більше не тікала від них і не ховалася, адже знала, що Баррі захистить мене… і якщо бути геть чесною, я частенько ховалася за ноги Баррі.

Третій ранок для Баррі разом з його друзями-рятувальниками не відрізнявся від попередніх. Вони так само продовжили втілювати в життя свою місію, а саме – допомагати тим, хто потребує, розвозячи посилки.

Я бігла швидко, як тільки могла, щоб наздогнати автівку. Мені навіть вдалося пробігти далі, ніж вчора, але потім я відстала і присіла, щоб перевести подих.

Машина періодично зупинялася і рятувальники роздавали посилки. Потім швидко повертаючись до автівки, продовжували їхали далі. Тим паче того дня вогонь з неба не вщухав ні на секунду.

В один з таких моментів, Баррі не помітив, що загубив рукавичку, яку я, дорогою назад до будинку, знайшла по запаху і забрала з собою. Я сподівалася, аби Баррі не відправився на її пошуки зі своїми друзями. І дійсно, хоч його друг і помітив, що Баррі загубив одну з рукавичок, вони вирішили не повертатися за нею.

Нарешті пізно ввечері вони підійшли до паркану. Я сиділа гордо спираючись на передні лапи, під якими намагалася сховати сюрприз для американського рятувальника, а саме – загублену ним рукавичку.

Наближаючись до воріт, Баррі помітив, що я ховаю щось під лапками. Він не міг здогадатися, що в мене там й лише коли наблизився та присів навпочіпки, побачив свою рукавичку, яку я знайшла завдяки його запаху. Я хотіла вкотре показати йому, наскільки вдячна, що він забрав мене за паркан жити разом із ними.

Баррі був настільки приголомшений, коли я прибрала лапки. Він розгублено взяв рукавичку, бо все ще не вірив власним очам. Американський рятувальник погладив мене. Недалеко від нас зупинились інші рятівники й Баррі сказав:

– Це мій другий приїзд до України. Я знову приїхав допомагати людям, але, – і тут він замовк та його погляд сказав мені дуже багато. Я знала, що Баррі думав про мене – крихітну собачку Мімі. Кажуть: “рятівники, як і захисники – це не робота, а поклик душі”. Впевнена, так і є! Іншого пояснення в мене немає.

Тієї ночі гавкіт собак був занадто гучним. Баррі вийшов дізнатися, чи не пішла я за паркан. Крім того, вулицю охопила якась особлива, густа темрява. Полум’я з’являлося в нічному небі все частіше. Баррі так і не заснув. Він разом з іншими рятівниками вийшов на вулицю і відчув тепло від мого боку. Я буквально сиділа на його нозі.

Баррі взяв мене на руки й заніс до підвалу. Так, я перший раз за своє чотирилапе життя, опинилася у середині приміщення. Сама б, напевно, не змогла переступити через поріг, навіть коли спалахи були зовсім близько. Але завдяки тому, що Баррі заніс мене, я все-таки залишилася в підвалі до ранку. Бо сприймала Баррі, як альфу і в його присутності, навіть не пила воду та не їла. Таким чином я показувала рятувальнику, що все що довкола нас, належить тільки йому. Для нас собак – це вкрай важливо!

За стінами, де ми сиділи до ранку, Баррі підтримував мене долонею, а на ранок пішов радитися зі своєю командою:

– Чи є в Мімі власник? Можливо, цуценя, просто загубилося і його хтось шукає? – спитав він у друзів-рятувальників.

– Не думаю, – відповів один із хлопців. – Скоріш за все цуценя народилося на вулиці. В неї немає дому чи когось, хто може зараз про неї піклуватися.

Того ранку Баррі обійшов місцевих мешканців, щоб спитати, чи точно я не маю господаря й за мною ніхто не плаче. Виявилося, що ні й через те, що люди в моєму рідному місті стільки переживали через підлих загарбників, про мене навряд чи б змогли як слід подбати. Самі розумієте про що я.

Баррі повернувся назад, щоб порадитися з друзями, що буде зі мною, коли вони поїдуть. Бо це питання хвилювало його найбільше.

– Сам знаєш, що станеться, – відповів Баррі один з його друзів. – Вона надто маленька, зовсім крихта. Сама Мімі не зможе… подивись на неї.

– Що ж, – відповів Баррі й подумав про себе, що ще до поїздки в Херсон, він міркував, що буде добре, якщо випаде шанс допомагати не лише людям, а і тваринам і от ніби сама доля почула його.

Я дивилася в його очі, наповнені добротою і ще до того, як він подумки вирішив, що візьме мене, я це відчула. Десь всередині мене жила впевненість, що він не просто забрав мене тієї ночі. Я точно знала ще від вчора, що Баррі – моя людина. А це так важливо для нас чотирилапих: знайти саме: “свою людину” і довірити їй своє пухнасте життя.

Тож, коли настав час покидати місто через те, що дозвіл для рятувальників закінчився, Баррі забрав мене з собою. Через те, що я вже побувала в приміщенні, раділа, що їду разом із ним. І хоча дорога у півтори доби до Києва, як для непосидючого цуценяти, тривала занадто довго, головне, що ми сиділи вдвох.

Ми приїхали до столиці і оселилися у квартирі. І нехай з моменту зустрічі з Баррі зі мною постійно відбувалося щось нове, як будинок, а не біганина по вулицях, коли я ховалася через постійне полум’я довкола… Потім Баррі вперше одягнув на мене повідець, щоб ми могли прогулятися і познайомитися з новим для нас містом, я була неймовірно щаслива.

Коли він застібнув його на мені, зізнаюся, що висловила протест та просто відмовилася йти гуляти. Замість цього я лягла на спину. У своєму рідному місті я могла бігати, куди захочу, проте я розуміла, що маю слухатися Баррі.

В цілому моє знайомство із всім новим, що відбувається довкола, проходить добре, хоча я і не люблю велику кількість автівок. Це дивно для мене. Також я хвилююся щодо великої кількості собак на прогулянках. Проте головне, що ми гуляємо в цей час з Баррі.

Також Баррі проводить багато тренінгів, в Києві. Навчає інших рятувальників тому, що вміє сам. Якщо заняття не тривають довго і на них не має інших собак, американський рятувальник бере мене з собою. Адже я і досі крихта. Певно такою вже я є.

Проте якщо навчання займають весь день або Баррі їде за місто, американський рятівник відвозить мене до своїх друзів, з якими він товаришує понад два роки. Їх звати Тетяна і Павло. В них є маленький песик породи “ши-тцу”, якого звуть Марко. З ним ми встигли дуже зблизитися і стали друзями. Марко сприймає мене такою, як я є і це не може не тішити.

Я дуже рада, що ми з Баррі тепер живемо разом і я частенько можу приходити в гості й гратися саме із Марко. Коли я бачу інших собак, я все одно ніяковію та з Марко нам завжди весело.

Хто б міг подумати, що через стільки всього, я знайшла завдяки Баррі все те, про що навіть не могла мріяти. Тепер, я – Мімі, можу заявити, що абсолютно щаслива, адже однієї лютневої ночі, я знайшла свою людину!