Читати казку: «Босорка»: Світ мертвих
Скільки Любомир не намагався згадати, коли це почалося, не міг. Пам’ять, замість нього прибрала з голови той файл, ніби вирішила, що він зайвий та саме його він шукав. Він не міг згадати, коли сміявся в останній раз, відчував спокій і не боявся одного — засинати. Так! Як не дивно — це прозвучить та найбільше він боявся своїх снів.
Він не чекав ночі, адже ніч, ліжко не давали омріяного відпочинку. Любомир забув, що таке виспатися. Годинами сидів, втупившись в крихітній кімнатці на кладовищі. Його нещодавно влаштували охоронцем… Охоронцем кладовища був його дід, батько він ніколи не знав і от тепер він. А може й навіть прадід? В цьому Любомир не був впевнений та й яка різниця? Кому ще в Мухоморах після його діда, перебрати на себе обов’язки охоронця цвинтаря?
Люди сумують за близькими, плачуть. Дехто тримає собі та всі вони ступають ногою у так званий світ — шматок землі мертвих, щоб побути тут деякий час, а потім піти.
Любомир же з дитинства бігав до діда на цвинтар, бавився там і ніколи не сприймав мертвих, як тих, кого варто боятися. Він чітко дотримувався всіх правил та так званих “процедур” і все. Тим паче для цього було потрібно лише одне — повторювати за дідом.
Іноді йому здавалося, що цвинтар сам кличе його. Особливо, коли пішла з життя мати. Він ще геть дитина, яка тоді не могла зрозуміти, як місце, де він гуляє щодня, знає кожен закуток, могилу, хрест, який нахилився, чи крука, який кожного ранку ще вдосвіта, сідав на одну й ту саму могилу…
Крук постійно вибирав одну й ту саму. Він сідав на плече янгола, який височів над однією старою могилою. Скільки їй років, певно і дід не знав, якби його спитали та ангел продовжував стояти, розкрив крила угору.
Любомир намагався переманити того крука на могилу своєї матері та птах вперто залишався на плечі ангела, куди прилітав щоранку. А потім Любомир і перестав помічати крука. Він пішов у школу, до діда забігав вже, коли повертався додому. кожного разу чемно проходив повз церкви, яка стояла неподалік, щоб потім дременути в кімнатку до діда.
Той завжди тримав для нього щось смачне. Набивши кендюх, Любомир допомагав діду на кладовищі і пізно вечері вони поверталися додому. Тривало це багато років, поки і дід не лишив його і він не став охоронцем кладовища.
Здається, за той час дивного нічого не стало — одні народжуються, інші помирають. крім одного Любомир почав боятися засинати. Він з острахом чекав кожної ночі. Тому і не квапився додому.
На небі вже зорі сяяли, як ліхтарі, а він ще ходив між могил. Його ніхто не просив та він сам, порався то тут то там. Найчастіше, він обирав могили, на які довго ніхто не приходив, він починав сам піклуватися про неї. Прибирав, сіяв квіти, міг поправити огорожу.
Навіть, коли місяць піднімався на небі, Любомир все одно не поспішав додому. Виправдовував себе тим, що, як ніхто не чекає. Дід та мати тут поховані поряд один з одним. Що йому ще треба? Бувало, якщо хтось з мешканців Мухоморів не встигав вранці, чи вдень на цвинтар зайти, а приходив ввечері, питали, чого він не йде.
Любомир відмахнеться і мовчки робить вигляд, наче чимось зайнятий. Помітили мешканці села і те, що хлопець старі огорожі не просто ремонтує, а деколи і пофарбувати може. Свої гроші витрачає, а сам геть схуд, змарнів. Додому повертався лише, коли зовсім втомлювався. Ледве додому ноги волочить. Прийде, а шмат хліба і той не лізе. Сяде втупившись в стіну і сидить. Тільки відчує, що от —от засне, починає рухатися. Повторює собі, що головне не спати.
Не опускати повіки, бо як тільки він це зробить — почнеться те, чого він боїться найбільше. Хто знає, чи буває сон уві сні? Чи існуєш ти окремо від сну? Чи можливо таке, що ти ізольований від самого себе. Точніше, нібито бачиш себе, чуєш себе, кричиш сам собі прокинутися і відчуваєш — тільки одне: ти не можеш поворухнутися і все через те, що могили, які вдень на кладовищі стоять на своїх місцях нерухомо, уві сні оживають по черзі і кличуть за собою, співають, кружляють з ним у вальсі — от тільки не він веде, як заведено у танці. В своїх снах хлопець нагадає опудало з городу, яке не може поворухнутися і його рухами керує хтось невидимий.
Любомиру здавалося, що вночі поряд з ним якісь сутності, а деколи він думав про те, що може — тим інкубом є він сам? І от, коли нарешті, страшний сон такий схожий на реальність відпускав його, він прокидався. Тієї миті здавалося, що він задихнеться. Вдихав кисень, раз, другий і, витираючи холодні краплі поту з лоба, приходив до розуміння, що настав новий день. Це був час кладовища.
Здавалося, він має його боятися понад усе та він не дивлячись на сни, які з кожною ніччю видавалися все більш реальними, з радістю поспішав на цвинтар. Дорогою його деколи спиняла сусідка. Кликала до себе та він кожен раз відмовляв. Казав, що немає часу. Проте Іванка, так звали дівчину, бачила, як хлопець марніє і тому почала виносити йому то молоко, то сир, то хліб з чимось. Передасть через хвіртку, буркнув, нібито — від сніданку лишилося з батьками…
— Не викидати ж!
Любомир неохоче брав в неї з рук і повторював, що має, що їсти і за ним дивитися не тебе.
— Кому ти потрібен? — сміялася Іванка. — Подивися на себе, дурню. Шкіра та кістки. Кажу ж, як ти не візьмеш, псові віддам, а він в нас он який вгодований. Бабця його так любе, могла б останній шмат віддала, — пояснювала вона.
Любомир затримав на ній погляд. Подумав, що може вона таким чином залицяється та в її погляді, який дивився крізь нього — не те, що кохання, а симпатії не відчувалося. Любомир здогадався, дівка направду його шкодує.
— Нема чого жаліти! — гордо сказав він.
— Добрі вчинки люди не заради інших роблять, а заради себе, — відмахнулася вона. — А в твоєму випадку, кажу ж, як не ти з’їси, псові викину, — і фиркнув, пішла.
— Дивна якась, — подумав Любомир і пішов на цвинтар.
Відчинив ворота, озирнувся. Все як і вчора. Хоча, про що він? Могили рушали із своїх місць хіба в його снах. Тож упевнившись, що все, як завжди, хлопець, спочатку поспішив до діда з матір’ю навідати. Якраз чорнобривці розквітли. Вночі дощ певно був, бо земля вогка. Він присів біля матері. Згадалася Іванка. Волосся чорне, довге, коса ледь не до землі діставала. Шкіра бліда. Очі великі, карі. За нею певно все село впадало.
Любомир згадав, що в кишені шматок хліба, який не доїв і пішов до крука, відганяючи від себе думки про дівчину. Птах, як завжди сидів на плечі ангела. Побачив їжу і неспішно спустився вниз. Нібито показуючи, що міг би і не приносити, але раз є, то чом би і не пригоститися.
Любомир згадав, що сьогодні ховати нікого, тож часу вільного багато мав і пішов в свій закуток. В такі дні дід рахував заробіток таи Любомир за свою роботу майже нічого не брав. Тому і рахувати особливо було нічого. Сон почав брати його в свої тенети і хлопець покрутив головою. Тільки цього не вистачало. Цієї ночі йому було більш ніж достатньо. Перелякався так, он досі відійти не міг. Якби не Іванка… він затнувся, бо помітив, що надто часто став про неї думати. Подумав, що варто піти перевірити могили й не забути прибратися на тій, де вчора не встиг, як голова стала важкою і він не помітив, як заплющив очі і провалився в сон.
І от він вже не в кімнаті. Знову бачить крука і ангела з крилами. З сусідніх могил, як тіні, душі померлих здіймаються вгору і починають кружляти довкола нього.
— Любомире, Любчику, ти наш, чого тобі додому повертатися? — шепочуть тіні одна за одною. — Чи тобі не добре тут? Що тебе там тримає? Лягай разом з нами, відпочинь.
І перш ніж Любомир встиг хоч щось відповісти, тіні схопили його за руки і потягли кудись за собою. Хлопцю здалося, що він пручається та коли він опустив голову, зрозумів, що як і у попередніх снах, його тіло не ворушиться. Він знову паралізований. Тіні несли його вперед через увесь цвинтар. А там в самому кінці між найстарішими могилами, яму хтось викопав для нього.
Любомир кричав так голосно, хоч з його вуст не злетіло ні звука. За його спиною відкрилася труна і його туди штовхнули. Труна закрилась і він відчув, як вдарився о землю. Відчуття удару було настільки реальним, що він повторював про себе, що цього разу — це явно не сон.
Почав колотити по труні, аби його випустили та його ніхто не чув. Замість цього він почув, як зверху на нього сиплеться земля, а потім очі розплющилися і він прокинувся. Спробував поворухнутися та ще деякий час йому це не вдавалося. Тож він терпляче чекав, поки з очех сповнених жаху, нарешті щезне переляк.
І от нарешті все стало на свої місця. Він сидить за столом в своїй кімнатці. Почув крик крука і здригнувся. Опустив голову, ворухнув руками, щоб впевнитись, що він не спить. Підвівся і не помітив, як задів рукою невелике, старе люстерко. Воно тут залишилося ще від діда, яке полетіло вниз і розбилося на друзки.
Любомир не надто вірив у всілякі забобони, але не зараз. Не цього ранку. Адже до цього йому ще ніколи не доводилося лежати в труні в своїх снах, наскілкьи б страшними вони не були. А лякатися було дійсно чого. У снах він бачив і вовкулаку і сутність з копитами та лапами, які вигиналися наче в паука. Останнє, що його вразило — це його власний дід. Хоч Любомир і не хотів вірити, що це насправді він. Хлопець тішив себе тим, що інкуб обрав тіло діда, аби налякати ще дужче його налякати.
Тієї ночі дід не кликав його за собою та вгатив йому такого ляпаса, що Любомир відлетів в інший бік кімнати. При цьому дід постійно бурмотів собі під ніс:
— Ніколи, чуєш, ніколи!
Проте, що саме — “ніколи”, Любомир так і не дізнався, бо того ранку його розбудила Іванка, яка увійшла в двір і так гучно постукала в вікно, що він не встав, а звалився з ліжка. Вона ткнула пальцем на годинник:
— Вставай, неробо. Мав проходити повз двір ще годину тому, в тебе потопельник сьогодні. — і вона тицьнула його слоїк з молоком та гарячий свіжоспечений хліб. — Чи ти думаєш, я тобі додому їсти носити буду?
Любомир хотів подякувати та вона мовчки розвернулася і пішла. Аромат свіжої випічки вдарив в ніс і хлопець із задоволенням, поснідав, а потім побіг на цвинтар, ховати потопельника.
Згадуючи це, хлопець сів навпочіпки. Почав збирати друзки, щоб винести до смітника. Одне з куточків виявилося занадто гострим і порізало палець. Любомир озирнувся у пошуках якоїсь ганчірки, щоб витерти кров. На одній з запилених поличок якраз лежала стара ганчірка.
Любомир обмотав пальця і вийшов з дому та поспішив на кладовище. Ще треба було вирити могилу. Він відчинив ворота на кладовище, увійшов всередину і взяв лопату та пішов в самий кінець і його зіниці розширилися від переляку. в тому місці, де він збирався рити яму, вона вже була готова.
Можна було б подумати, що це зробив хтось, щоб з нього пожартувати, але хто? Любомир розумів, що скоріш за все він і підготував могилу заздалегідь, а потім напевно забув.
Крук нагадав про себе черговим криком і Любомир здригнувся. Між ніг промайнула чорна тінь схожа на вовчицю, яка прошепотіла йому:
— Мені тебе ще довго чекати?
Любомир все б віддав, він точно знав, цей голос ні з ким не переплутаєш. Це босорка. Місцева відьма. До неї часто ходили. Одні хотіли дізнатися айбутнє, інше просили про зцілення якоїсь хвороби, деякі навіть вірили, що якщо піти до босорки і попросити, то й розбагатіти можна. Любомир не вірив в усе це та все одно як і інші ставився до відьми обережно, з повагою.
Як казав його дід:
— Ніхто не знає, відьма вона чи ні та багато, хто з тих, кому доводилося приходити до неї, говорили, що після тієї зустрічі їхнє життя кардинально змінювалося й найчастіше в кращий бік.
— Я прийду, — прошепотів розгублено він. — Допоможете?
Любомир озирнувся та вовчицю наче вітром знесло і ворота на кладовище зачинилися перед потопельником, якого якраз несли. Хлопець вже відкрив рота, щоб покликати босорку назад та закусив губу і побіг відчиняти ворота кладовища. Звісно, це видіння можна було видати за звичайну перевтому і недосип. Багато років йому сняться речі, яким немає пояснень. Тому і не дивно, що врешті решт, босорка примарилась та ще й у подобі хижого звіра. А може і дійсно піти до неї?
З іншого боку, кажи комусь точно не повірить та й Любомир того дня зайнявся потопельником, отже не до роздумів було. А там непомітно і вечір настав. Він походив між могил. Стемніло і хлопець важко зітхнув та пішов додому. Перед самими дверима пробіг сусідський кіт. Ледь з ніг не збив. Висварившись про себе, Любомир увійшов всередину і почув за спиною:
— Що ще треба зробити, аби ти прийшов, — сказала босорка.
Любомир підстрибнув від неочікуваності і озирнувся. Проте за спиною нікого не було. Він обійшов довкола хати, але не побачив, навіть сусідського кота. Хотів ступити через поріг та за рукав його міцно схопив вітер і потягнув слідом за собою. Він не встиг отямитися, як опинився в хаті у босорки.
Точніше спочатку, де він саме є — Любомир не знав. Невидима сила притягнула його до чиєїсь хати і за ним зачинилися двері. Хлопець озирнувся, помітив звичайну кухню, прибрану, охайну. Кожен горщик стоїть на своєму місці. на столі розкладені трави. По стіні сковзнула тінь вовчиці і за мить перетворилася на босорку, яка стояла спиною до нього та щось наливала у глечик.
— До мене люди йдуть, місяцями чекають, аби я либонь слово сказала, а на тебе чекаю зо двадцять років. Скільки ще часу тобі треба, молодому дурню. Ти ж вже навіть сказав, що прийдеш сьогодні, але ніц, замість цього пішов додому! — босорка повернулася і подивилася крізь мене.
— Я думав, що може…, — почав белькотіти, намагався виправдатися, — я просто не знав. — нарешті визнав я.
— Чи то я на кладовищі? — буркнула босорка. — Може в Мухоморах є ще хтось, хто здатен на звіра перетворитися? — її голос пом’якшився. — Юначе, ох, і накоїв ти дурниць, за які платиш півжиття, замість того, щоб до мене прийти. Дід підказати міг та ні думав, ти сам впораєшся. З такою силою не впораються.
— То це дійсно нечисть, — я підсунув стілець, який стояв недалеко від мене і сів. — Розумієте, деколи мені здавалося, що то плід моєї уяви.
— А шрами після сну теж уявні, — в голосі відчулася насмішка. — Що ти забрав з кладовища, коли був дитиною? Це й досі є в тебе вдома. Крук, а він є справжнім господарем кладовища, а не ти. Він тобі скільки років підказує, все до однієї могили кличе, але то не вона. За нею ще одна могила. Там де птах на плечі сидить. Якраз за янголом.
— Звідки ви знаєте?
— Я все знаю. — відмахнулася босорка. — На кладовищі нашому похована повитуха, яка приймала роди в моєї матері. Вона ще до народження знала, хто має в цей світ прийти, — розсміялася босорка. — Така вже доля у відьом, які можуть все. Повитуха приходила до мене і розказала ще тоді, як ти ту дурницю утнув. Двадцять років минуло. Глянь на себе, — і вона навіть оком не змигнула, не махнула рукою та в повітрі переді мною повисло дзеркало і я побачив худого, але не юнака — ні. Синці від недосипу та купу зморшок на шкірі.
— Ви ж сказали, що повитуха померла? — нагадав Любомир.
— Тобі пояснювати, як з мертвими говорити, чи може ти не говориш з ними щоночі. Хоча — це не мертві. Це нечисть в їхній подобі, яку ти підхопив разом з тією річчю. Нема чого дітям по кладовищах ходити, навіть, коли дід його охоронець. А тепер ти. Я казала твоєму дідові, що буде, але він, як ти і вірив і не вірив. Тепер з того світу, звертається до мене, хоче, щоб я допомогла. А як допомогти, якщо ти сам не просиш? — спитала відьма. — В мене вже з нашого цвинтаря, хто тільки не був, все про тебе говорять. Пощастило тобі, ти їхні могили прибираєш, не даєш про них забути. От вони і йдуть до мене, спати не дають і ні ти ні я не сплю, а до мене ні ногою.
Я відвернувся від дзеркала. Не хотів бачити того, хто аж ніяк не виглядає на свої двадцять п’ять.
— І що ви мені порадите?
— Нарешті. — вона відвернулась і зайнялася своїми справами. Переставляла глечики, сховала одну із заздалегідь засохлих трав на поличку. Любомир вже подумав, що можливо босорка про нього забула. — Згадай ту річ, ти взяв її, а це захист від моєї прабабки був. Там дуже страшна нечисть захована. Навіщо брав, коли не знаєш, що там? Ще й крутився на тій могилі, як дзига довкола себе. Невже геть нічому дід покійний не навчав, а “місто мертвих душ” довірив! — почув її тон, Любомир зрозумів, що це було не питання. — То згадав?
— Ні, — розгублено відповів Любомир. — Давно мені ті сни почали приходити. Скільки себе пам’ятаю.
— Поки мати жива була, не приходили, — відрізала босорка. — Так ми з тобою до ранку просидимо, а я на відміну від тебе, багато справ маю. Після її смерті на другий день пішов на кладовище і зайшов за ту могилу, що ти там побачив і взяв? Можете тебе туди відправити вночі?
Любомир відвів погляд від босорки. Згадав, як мати ховали, що він геть малий сумував за нею, а що далі було? Босорка поставила глечика на стіл і обернулася до Любомира. Провела рукою перед ним і хлопець побачив себе малою дитиною.
Геть заплаканий. Сльози з очей не сходять. Біжить по кладовищу до діда та замість того, щоб до нього піти, звернув в бік. Погляд зупинився на тому, що щось наче в траві блиснуло.
Він пішов подивитися. Нахилився, але нічого не було. За кілька кроків від нього, знову в траві щось показалося. Любомир пішов туди і так, доки не оминув могилу на якій крук сидів. Він голосно закаркав. Маленький Любомир насупився і побачив знову крихітку сяйва, але вже не в траві, а там, де яма була чи то відкопана, чи розмита дощем. Бо тієї ночі згадав Любомир дощ періщив так після того, як вони з дідом додому повернулися аж до самого ранку.
Він нахилився біля підмитої могили і і помітив, ніби в землі щось є. Почав відкопувати і побачив цвях. Він не лежав, а виблискував так нібито був у щось встромлений. Любомир провів пальцями по мокрій землі, раз ще один і нарешті побачив цвях.
Той цвях був іржавий та разом з тим чомусь виблискував.
Хлопець витягнув цвях і хотів ще трохи покопатися в землі, щоб подивитися, що ще є тут, але почув голос дідуся і сховав цвяха до кишені та поспішив до діда.
— Деякі могили запечатують різними методами, — промовила босорка, — не для того, щоб малі пустуни лізли туди, куди не знають. — суворо додала вона. — Де той цвях? Він мені потрібен. Через тебе кладовище не спить. Стригу стримують, нечисть прокидається й тільки ти на про не думаєш.
— Стрига?! — перепитав Любомир.
— Забагато знати не варто, залиш це мені. Але цвях той мені потрібен. Надто багато сил в ньому, які стримують сукуба.
— Скільки років минуло. Хтозна, може я його викинув, — від переляку Любомир ледве рухав губами. Двадцять років минуло, де шукати той іржавий цвях з могили?
— Вдома шукай, — зітхнула босорка, — що за люд пішов. Все за вас роби. Ніяк не допомагаєте, а результату всі хочете від босорки, а як ні — скажете: “о, яка вона босорка! Брехня це! Не відьма вона”, — і босорка криво всміхнулася. — Йди додому і знайди його. Я його бачу. Спустись до льоху старого і там шукай, під сходами. Скрип чую. Де рипить найбільше?
— Друга сходинка! — репетував Любомир від радості, що отримав підказку. — А як знайду той цвях, все припиниться. Я читав багато, пишуть, то сонний параліч і все моя уява.
— Нагадую, юначе, ти молодий — я стара, та пам’ять в мене краще працює. Після снів шрами на тілі, які знаходиш постійно теж уявні? Або скажи — босорка бреше і не знаходив: на руках, тілі, а як дід ляпаса дав й ти відлетів?
Після цих слів у Любомира щелепа відвисла:
— Ви і це бачите?
— Звісно, я якби і не хотіла бачити та бачу все. Мені і тебе бачити не треба, щоб знати. Діда достатньо було або матінки твоєї. Зараз на тебе дивлюся, наступні покоління бачу. Весілля скоро зіграєш. Тільки цвях принеси, інакше ще ніч, дві і суккуба вже ні господар цвинтаря, ні я, ні душі, які тобі вдячні не стримаємо. На похорони твої прийду. — тихо додала вона. — Тож йди, синку, а я поки все приготую.
Якби в Любомира хтось спитав, він би не зміг пояснити, чому так вчинив та перш ніж піти, вчепився в долоню босорки і міцно притис її до себе. Подякував і вийшов з хати. Побіг так швидко, як міг. Ледве додому повернувся, відразу до льоху кинувся.
На ходу свічку схопив, підпалив і відчинив двері. Почав рахувати сходинки і почув знайоме рипіння. Коли ж захотів присісти, ніби щось збило його з ніг і він покотився вниз, а двері до підвалу зачинилися.
Свічка випала з рук, але не потухла. Любомир потягнувся до неї і взяв в руку. Обережно підвівся та повернувся до тієї сходинки, що його цікавила. Шукати, звісно, треба було під нею. Там купа мотлоху, але Любомир не збирався здаватися. Він поставив свічку поряд і почав діставати все, що було під сходинкою.
Важко сказати, скільки часу він на це витратив, аж поки не дістався до коробки із старими, дитячими іграшками. Перебрав кожну річ і вже майже зневірився, бо перед очима дно коробки, яке було зовсім пусте. Він подумав, а чи не помилилася босорка і в ту ж мить в кутку побачив цвях.
Схопив його, міцно стиснув в долоні та швидко дременув нагору. Спробував відчинити льох, який ніколи не мав замка, але у хлопця було таке відчуття, ніби хтось тримає двері з того боку. Він з силою притиснув і вдарив плечем та видерся нагору, продовжуючи тримати цвях в руці і пооспішив назад до босорки та ледве добіг до дверей, як почув за спиною:
— А ти що робиш тут так пізно? — спитала Іванка.
— Я? — Любомир сховав цвях за спину. — Я зайшов, щоб — маю справу до босорки.
— Давно пора, — сказала Іванка та дочекавшись, поки Любомир відчинить двері, увійшла всередину. — Я вам молока принесла. Вечірнє і хліба від бабці. Цьому теж дайте, як не шкода, — вона навіть не глянула в мій бік. Якби знала, що не самі будете, пізніше б зайшла.
— Та що ти, — всміхнулася босорка і подивилася спочатку на Іванку, а потім Любомира. — ти б волосся розпустила, так гарніше. — порадила відьма. — Заходьте, чи тупцювати будемо тут. Йдемо на кухню.
— Чого мені волосся розпускати, ще чого, — прошепотіла Іванка під ніс.
— А чом би й ні. — продовжила босорка. — Ви собі присядьте, я трохи зайнята. — і вона підійшла до мене та непомітно простягнула руку, куди я поклав цвях.
— Я немає часу теревенити довго. Зайду іншим разом. — зауважила Іванка і поставив молоко та рушник, в який загорнула свіжий хліб, вже збиралася попрощатися.
Очі босорки звузилися, хоч і на секунду і Іванка й сама не зрозуміла, що передумала і сіла на стілець біля Любомира. Хоч і відвернулася в бік. Босорка тим часом робила вигляд, що була настільки заклопотана, що поки не може відволіктися на них.
Любомир думав, що це через той цвях і, звісно, помилявся. Вирішувати з тією нечистю, яку Любомир в дитинстві не просто випустив, а підхопив у себе, босорка збиралася сама разом з господарем кладовища. В себе ж вдома вона просто робила вигляд, наче давить якісь трави і збирається варити зілля. Ніби відьми саме так досі й роблять. Певно якби мала якийсь шматочок скинутої зміїної шкіри чи лапку засохлу, то заради сміху і їх би додала, але вже не стала жартувати з молодих.
Зрозумів, що Любомир першим не заговорить, а Іванка до хлопця жодних почуттів не має, босорка про себе проговорила дещо, бо знала, ці двоє точно одружаться незабаром. Вона це давно бачила.
— Зазвичай я такого не роблю, але деколи не лише про чиїсь проблеми поговорити хочеться, а просто посидіти, — і вона присіла біля них. Зазирнула в очі Любомиру потім і Іванці. — От і поговорили, — вона підвелася. — Час вам, молоді по домівках повертатися, — і помітив, що Любомир хоче щось запитати, різко додала, — я знаю, що робити далі. Не все знати варто, як і добро людина не для себе робить, — суворо додала вона і щоки Іванки густо почервоніли.
— Звідки ви…
— Вона все знає, — підказав Любомир. — Краще мовчи.
— А заради інших, щоб допомогти. Замолода ти, щоб свої думки такими речами отруювати. Зрозуміла? — розпрощавшись, провела гостей до дверей. — Ти, синку, звичайно проведеш дівчину. Час пізній.
— Звісно, я і сам збирався, — почав він пояснювати та босорка вже зачинила двері і почала швидко збиратися на кладовище.
Час летів занадто стрімко. Вона знала, що сутність, яку випустив хлопець за ці роки стала занадто сильною і потрібно повернути цвях туди, де він мав бути.
Вона перетворилася на вовчицю та пішла на кладовище. цвях затиснула між зубів. Що робилося тієї ночі на кладовищі довго розказувати. Покійники піднімалися з могил. Стільки мертвих душ за один раз навіть босорка ще не бачила.
Вона покликала господаря кладовища і той піднявся з могили останнім. В цей момент мертві заспокоїлися і завмерли. Босорка перетворилася з вовчиці на себе.
— Звідки ця стрига? За стільки поколінь таку силу має?
— ЇЇ тут закопали відразу після мене, — відповів господар кладовища. — Вона тут понад два століття. Сильна кровожерка. Є сьомою в родині.
— … і всі діти однієї статі народилися, — додала босорка, — а довкола все могили її рідних, всіх забрала. — вона глянула на господаря кладовища.
— Так, повитуха тоді її ледве спинила, поки Любомир наш не дістав того цвяха. На стризі не один захист стояв — не лише цей цвях. Тож вона не могла цілком звільнитися. Їй потрібно було тіло і Любомир ледь не став її жертвою.
— Але силу характеру має. Думав, що боїться та подивись двадцять років не приходив. Якби вже я його не покликала, і далі б думав, що сам впорається. Після моїх слів ледве про допомогу попросив.
— І що робити збираєшся?
— Ще не таких назад до пекла повертала, — відмахнулася босорка. — Розривати могилу буду. Час її ітак нагору підняв. Сама впораюся. Живим тут нічого робити, ще підхватять нечисть на себе, коли я працювати почну.
Босорка пішла до кімнатки Любомира дістала лопату і повернулася до тієї самої могили. Завив вітер, повіяло таким лютим холодом й буревій, виріс немов з —під землі та закрутившись, рушив по кладовищу, а потім й по селу.
Тієї ночі такий гвалт стояв. Собаки вили так голосно на місяць та босорку це не зупиняло. Буревій її навіть похитнутися не змусив. Вона нахилилася і почала копати, поки лопата не вдарилася об щось трухляве.
Босорка нахилилася, підняла руку і місяць, немов в її бік яскравіше засяяв. Вона подивилася на силует стриги і її голову. Встромила цвях назад. Перевірила замок на нозі, яким була прикута кровожерка та ще й від себе, перевернула її голову вниз. Погляд затримався на залізних путах, які не дивлячись на час, міцно тримали стригу довкола грудей.
— Що з її серцем?
— Сама знаєш, — відповів господар кладовища.
— Полегшили мою роботу, — босорка засипала землею могилу. — Її б укріпити так, щоб дощі не підмили, а краще всім селом скинутись і залізом повністю зверху на сто замків та сто ключів закувати, щоб вже точно ніхто не відкрив.
— Тоді про цю могилу дізнаються. Не встигнеш видихнути, як вже набіжать шукачі скарбів і таємниць. — знизав плечима господар кладовища. — Розриють. Про жах, який там всередині знаємо хіба ми та Любомир трохи.
— Мудро кажеш, — погодилася босорка. — Що ж поки я жива, розрити не дам. Але запечатати, закувати сьому з родини треба і ніяк інакше. Стрига буде кликати до себе. Прийде інший хлопець чи дівчина й наробить лиха нам всім. Як підніметься з могили, а мене не буде в селі, можу не встигнути її назад повернути. Тоді що робитимемо? Крім мене її не живі, ні мертві не стримають, а вона слідом за собою, — і босорка озирнулася на деякі могили, де за померлими душами, всяка нечисть ховалася. — Он скільки на неї чекає.
Господар кладовища гримнув та нечисть розбіглася в різні боки. Босорка віднесла лопату до кімнати охоронця кладовища, подивилася на крука, який весь час сидів на плечі та попрощавшись з господарем кладовища, пішла додому.
Небагато часу минуло з тих пір. Могилу дійсно мешканці закрили залізом, а потім босорка прийшла вночі і зробила те, що мала, закрила на сто замків та замовлянь, викинула ключи в найближче озеро та пішла додому. А за кілька місяців її запросили на весілля Любомира та Іванки, які з того вечора, як від босорки пішли, завели відносини.
Не любила босорка веселощів, тому прийшла привітати аж пізно ввечері. Бажати нічого не стала, сказала одне:
— Бачу у вас все буде. Але волосся частіше розпускай, так гарніше, — прошепотіла босорка і поклала в долоню Іванці мішечок. — Це за поріг поклади й нехай там завжди лежить.
— Дякую. — сказала Іванка і босорка пішла, адже вдома на неї чекала ціла черга клієнтів, яким треба було допомогти, бо в кожного своя біда. Просто так до босорки ніхто не заходив та вона і знала, що не зайдуть. Доля в неї така.
Коментарів ще не має... Будете першим?
Залишити коментар