Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки

Читати казку: Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки

Присвячується світлій пам’яті Іванки, яка понад усе любила маму з татом. До останнього дня, сміливо боролася з хворобою (РС), вміла щиро радіти життю та дарувала свою посмішку і любов усім оточуючим. Дякую за те, що навіть у стінах лікарняних палат поряд з Тобою кожен день ставав світлішим. Ти вміла мріяти і я вчилася цьому разом з Тобою. Дякую Тобі за кожен день, який ми провели разом.  

З повагою, авторка, Інга Квітка!

Частина 1

Привіт! Я — кролик. Мене звати Пухнастик. Ви певно вже встигли не одну історію прочитати про мене, а як — ні, нумо знайомитися. Я маю довгі вушка, сірий хвостик та рожевий ніс. Живу з братиками, сестричками, матусею та татусем і дівчинкою та її родиною.

Звуть дівчинку — Іванка. Вона моя найкраща подруга. Оселила Іванка нас в прекрасному будинку. Єдина біда — для нас кроликів будинок виявився занадто великим. Всередині: стіл, стільці, диван, горщики з квітами й багато пребагато іншого. 

Застрибнути на диван чи стілець, що вже казати, наприклад, про стіл, кроликам, ох, як не просто! Але попри щоденні випробування, які нам доводиться переживати, поруч з Іванкою ми — кролики почуваємо себе по-справжньому щасливими. 

— Чому? — спитаєте ви. 

Все дуже просто. Іванка добре до нас ставиться. Завжди годує смачненьким, не забуває почухати нас за вухами та бавиться разом із нами. Адже просто сидіти цілими днями в величезному будинку — надто сумно. А сумувати я не люблю. 

Як і всі кролики, я, звісно, обожнюю: стрибати, веселитися, грати й що вже приховувати — пізнавати цей цікавий світ за межами кам’яних стін, стелі та дерев’яної підлоги.

Особливо я люблю зиму, тож не дивно, що і цього року чекав на неї з нетерпінням. Ледве настав грудень я почав уважно спостерігати за тим, як Іванка перегортає різдвяний календар. 

Я не розумів, що означають цифри в віконечку та я точно знав, що коли поруч з цифрою з’являється малюнок з зеленою ялинкою та іграшками у відкритій коробці, Іванка почне готуватися до Різдва. 

Нарешті це сталося. Зручно вмостившись біля каміна, я разом з братиками та сестричками набивав кендюх смачною морквою та капустою. На календарі з’явилося віконечко, з якого на нас визирала картинка з ялинкою, а отже скоро зелена красуня мала бути прикрашеною.  

Ледве ми поснідали, як пішли на галявину, за якою починався ліс. Іванка забороняла нам наближатись до нього. Дівчинка розповідала, що цей ліс був не простим, а зачарованим і всі, хто потрапляли до нього, ніколи звідти не поверталися. 

Звісно, ми — кролики удавали вигляд, нібито вірили Іванці та насправді жоден з нас не боявся того лісу. Ми багато разів гуляли поруч з ним й нічого дивного з нами не відбувалось. 

От і цього разу, ми пішли з матусею на галявину, а татусь, переївши моркви, почував себе кепсько і тому вирішив залишитися вдома. Іванка відправилась прикрашати ялинку, яка росла перед нашим будинком, а ми радіючи першому снігу — бігали, стрибали та веселились на галявині. 

 

Мої вушка хитались в різні боки. Я крутив головою, підстрибував вгору й намагався піймати лапками свої довгі вуха. Та як тільки мені майже вдавалось, легкий вітер дмухнув в мій бік і вушка впали вниз, немов тікали від мене. 

Я так захопився грою, що не помітив, як підійшов надто близько до зачарованого лісу. Легкий вітерець перетворився на вихор. Небо, на якому ще мить тому світило яскраве сонечко, потемніло. Злий вихор підхопив мене і закрутивши в повітрі, неначе пір‘їнку, поніс до дерев. 

Я високо піднявся. Дерева здались маленькими, але перелетівши через них, я відчув, що вихор, який нещодавно вражав своєю силою, вщух і я впав на землю. 

Ох і боляче я вдарився. Почухав спину, піднявся й озирнувся. Дерева, які з боку нашої галявини виглядали привітними, не здавалися такими ж з іншого боку лісу. Від стовбура вгору полізло коріння, які потягнулись до мене. Дерева голосно заскрипіли і я подумав, що можливо вони таким чином розмовляють між собою.

Я хотів обійти дерева та вибратись з лісу, але земля під моїми лапками поворухнулась та розверзлася. Звідти виповзло чорне коріння, яке як я встиг тільки-но помітити, служило деревам замість ніг. 

Дерева поспішили до мене. Крок, ще один і я повільно відступив. Кинувся навтьоки від тіней, що гналися за мною й сам того не помічаючи, віддалився від галявини, за якою стоїть наш будиночок. 

За лічені секунди я опинився на озері. Поверхня води давно перетворилася на кригу. Я сміливо побіг уперед, поки не послизнувся. Лапки роз’їхалися і я впав на живіт. Дерева голосно заскрипіли й спробували стати на край озера. Проте їх щось зупинило. За мить тіні прибрали коріння з берега і повернулись назад. 

Зрадівши, що страшні тіні відступили, я спробував підвестися й почув, як попереду мене тріснула крига.

— Ні. — пискнув я. 

Тріщина стрімко збільшилась. Я став на лапки й хотів перебратись на інший берег, але з тріщини ринула вода. Якби я вмів літати, це б, безумовно, допомогло мені цієї миті та я лише звичайний кролик, а не птах. Я стрибнув в бік, щоб врятуватись від води. В цей момент тріщина мене наздогнала. Вона розійшлася в різні боки й утворилося провалля. Я впав у воду. Барахтаючись в озері, я спробував вхопитись лапками за край криги. Сили поступово покидали моє крихітне тільце. Озеро відкрило свою водяну пащу і врешті-решт безжально проковтнуло мене. 

Я падав вниз. Великі та маленькі риби кружляли довкола мене. Вони з цікавістю спостерігали, немов вивчаючи, бо я відрізнявся від них своїми лапками, пухнастою шубкою та великими вушками. 

Правду кажучи, риба виглядала суворою, але, але я був не з лякливих. Втупившись на морських мешканців, не збирався першим відводити свій погляд. Раптом поряд пропливла величезна риба. Вона відрізнялася від інших. 

 

Величезний лускатий хвіст махнув недалеко від мене, а з плавників витягнулися руки, зіткані з піску, який сипався з неї маленькими цівками. Проте руки, як і тіло і голова, нікуди не щезли. Смарагдові водорості замінили довге волосся.

Я озирнувся, але не побачив його кінця. Дивне створіння, повторюю, з одного боку нагадувало рибу, з іншого — це була людина, якби не хвіст замість ніг. В той момент я згадав, що Іванка якось читала нам про дівчат: наполовину риби, зверху люди. Здається, Іванка називала їх — русалками. Точно — русалки! Мої лапки торкнулися дна. Русалка підпливла до мене та простягнула вперед долоню. Я не став гаяти часу і вхопився за руку русалки. 

— Хто ти? — тихо спитала русалка та вода сколихнулась, повільно розповзаючись хвилями довкола нас. — Як потрапив сюди?

— Я — кролик. Мене звуть Пухнастик. Я заблукав, — і я розповів русалці, що зі мною сталося після того, як вихор приніс мене до лісу. 

— Кролику, впевнена, ти опинився в цьому лісі непросто так. Колись я так само потрапила сюди. Плавала у річці та вода різко збурилася за допомогою чогось невидимого — схожого на вітер, підхопила мене і перенесла до озера. Відтоді міцні кайдани тримають мене й не дають вибратися на волю. — зізналась русалка. 

— І давно це сталося? — спитав я. 

— Так. Володарка лісу — дуже зла. Зла чаклунка колись прийшла сюди напередодні Різдва і з того часу краде чарівні сили в кожного, кого забирає до свого полону.

— Що вона вкрала в вас?

— Я не звичайна русалка. Здатна перетворюватись на маленьку рибку, настільки крихітну, що можу пробиратися між камінням, навіть, коли воно настільки близько один від одного, що й сонячне проміння туди не зазирне. Здатна заглиблюватися навіть під дно озера. Цією чарівною силою і заволоділа підла Володарка лісу. Риби з озера розказували мені, що під його дном ховається дещо вкрай важливе для Володарки. Те, про що ні я, ні вони не знають. Проте дістатися туди вона не може. Заволодіти цим не просто, навіть для такої могутньої чаклунки, як Володарка лісу. Тому їй і знадобилося моє вміння.

— Дивно. Навіщо я злій чаклунці? — мої вушка підскочили вгору від подиву. — Я ж усього лише звичайнісінький кролик. Маю довгі вушка та пухнастий хвостик. Люблю стрибати та веселитись, їсти моркву, капусту і на відміну від вас, пані Русалко, я впевнений, що не володію жоднісінькими чарами. 

— Чаклунка жодного разу не помилилася. Вона забирає сюди лише тих, чиїх чаклунських сил їй не вистачає. Або ти той самий кролик, — і вона замовкла.

— Я! хто я? — спитав я в русалки та помітив, що вона не збирається відповідати на питання. — Але я не можу залишитись тут назавжди. Я живу з матусею і татусем, братиками та сестричками — всі вони мене люблять і дуже хвилюються за мене. Я маю будь-що вибратись звідси й повернутися додому.

 

— Зачарований ліс ще ніхто не залишав. — підказала рибка, яка пропливла поруч із нами. — Але в лісі є скеля. Вона дістає майже неба. Кажуть на неї треба піднятися.

— Головне встигнути до того, як на небі засяє перша Різдвяна зоря. — додала русалка. 

— А коли вона засяє, — спитав я, — що буде? Я зможу врятуватись?

— Можливо. — відповіла русалка. — Як запізнишся і пропустиш Різдвяну зорю, Пухнастику, Володарка лісу впіймає тебе, як мене та закує в кайдани. Вони ще не повністю заволоділи мною та одного дня, коли чари злої чаклунки переможуть — ти, кролику, якщо залишися в лісі, не впізнаєш мене. Я почну служити Володарці, підкорюся її темній силі. 

— Перспективи так собі, — пробурмотів я під ніс і голосніше додав, — виходить і я можу назавжди залишитися в зачарованому лісі? — прошепотів я радше до себе, ніж до русалки. 

— Час повертатись на берег. — русалка махнула своїм зеленим хвостом. Вода підштовхнула хвилі й ми здійнялися вгору. — Не забувай бути обережним. Володарка лісу підступна і може не лише чарами, а й хитрістю обдурити тебе, щоб завадити піднятись на скелю. 

— Нехай спробує. Я обов‘язково знайду найвищу скелю і піднімусь на неї. 

Русалка підпливла до берега, продовжуючи тримати мене на долоні. Над нами була крига та русалка вдарила по ній своїм лускатим хвостом. Трісь, і за мить я ступив на берег. Попрощавшись зі мною, русалка щезла під водою. 

Я глянув на небо. Темні хмари заступили сонечко та я відчув, що до вечора ще далеко. Моя шубка в озері геть змокла і я змерз так сильно, що мій рожевий носик посинів. Я тремтів. Ох, зараз повернутись до нашого будиночка, сісти біля каміна, в якому завжди палає вогонь і зігрітися теплом, що линуло від червоного полум’я. 

На жаль в цю мить я стояв неподалік від берега озера, сам, один… аж раптом нізвідки почув знайомий голос:

— Пухнастику! Пухнастику! Де ти? — пролунав голос Іванки.

Я не повірив власним вухам. Невже дівчинка подалася до зачарованого лісу, щоб мене розшукати? Весело підстрибнув, я голосно запищав від радості та стрімголов кинувся в той бік, де як мені здалося її голос було чути гучніше. Від хвилювання я забув про холод. 

— Я тут, тут, Іванко! — запищав я так голосно, як тільки міг. 

І от вона з’явилася переді мною. Я стрибнув дівчинці прямісінько до рук.

— От ти де, кролику. — Іванка всміхнулась. — Пухнастику, ти весь тремтиш. Чому ти мокрий? Невже ризикнув стрибнути у воду в цю пору року?

Дівчинка поспіхом зняла з шиї шарф та закутала мене в нього. Я відчув справжнє тепло, що линуло від вовни. В голові сяйнула думка, що з дівчинкою ми швидко виберемось з зачарованого лісу.  

— Іванко, — запищав я. — Дорога, моя Іванко… 

— Ти вмієш розмовляти? — здивувалася дівчинка.

 

— Звісно, ми кролики вміємо розмовляти. — відмахнувся я, наче це було само собою зрозумілим. 

— Але ви живете зі мною другий рік і я досі не чула, щоб кролики розмовляли людською мовою. — дівчина геть розгубилась.

— Ми не хотіли тебе лякати. — пояснив я. — І як виявилось не дарма. — я нетерпляче крутився в неї на руках. Шарф трохи зіслизнув вниз. — Як ти тут опинилась?

— Поки ви гуляли біля зачарованого лісу, я встигла прикрасити нашу ялинку і коли поверталася назад якраз побачила, як тебе підхопив вихор. Вся родина хвилюється за тебе. Довелося відправити всіх кроликів додому, а самій вирушити за тобою. — пояснила вона. — Нам треба вибратись з цього лісу, але позаду нас тіні дерев. Вони не пропускають до галявини. 

— Так, — погодився я і розповів дівчинці, що дізнався від русалки. 

— От чому ти промок. — здогадалась вона. 

— Але завдяки русалці ми знаємо, що треба шукати скелю й часу в нас обмаль.

— Зараз. — Іванка подивилася на руку і розгублено прошепотіла, що забула одягнути годинник. — Думаю, приблизно десь по одинадцятій і, озирнувшись по сторонах, вона навшпиньках витягнулась угору. Дівчинка спробувала побачити крізь дерева скелю. — Дерева, дерева, нічогісінько не видно. 

Я нетерпляче крутився в неї на руках. Моя шубка висохла. Вибравшись з обіймів теплого шарфа, я теж витягнув шию. Дійсно, крім похмурих дерев, вкритих сніжним килимом, нічого не було видно. Я забрався дівчинці на голову і нарешті побачив вдалині величезну скелю. 

— Он вона. — запищав я. — Дивись, нам треба йти вперед.

Я стрибнув на землю й показав Іванці довгу, вузьку стежку, що тягнулася перед нами. Проте ледве ми наблизились до неї, як хтось проповз під снігом та голосно зашипів. З білої кучугури визирнула червона паща й клацнула гострими синіми зубами, які блищали, наче голки. 

Іванка відступила. Я збирався сховатись за ногою дівчинки та не хотів показати свій страх. Тому сміливо виступив уперед та заступив собою дівчинку. Роздувся мов кулька, щоб видатись більшим, ніж є, але все одно не виглядав не настільки загрозливо, як хотів. 

Шипіння ставало все голоснішим. Перед нами загрозливо підняла голову верх справжнісінька змія. Це чудовисько було завбільшки кілька метрів. Воно витріщилося на нас своїми очиськами. Замість звичайних зіниць ми з Іванкою побачили власні відображення. Я згадав про дзеркало, що висіло в передпокої. У чудовиська якраз були дзеркальні очі, які уважно стежили за кожним нашим рухом. 

Я завмер на місці, дівчинка теж не ризикнула поворухнутись. Проте змію — це не зупинило. Хвостата своїм довжелезним, товстим тілом злетіла, махнула хвостом й збила мене з лап, а Іванку з ніг. Ми впали. Мене зверху присипало снігом. Копирсаючись в ньому, я спробував відкинути сніг від себе. 

Іванка потягнулась до мене і спробувала допомогти та наступний удар змії відкинув нас один від одного в різні боки. Чудовисько повернуло голову до дівчинки. З синіх зубів, схожих на голки, крапала отрута бридкого, жовтого кольору. 

Коли отрута впала на сніг, я почув шипіння й диво, звідти піднявся струмінь диму. Змія приготувалась до наступного стрибка, кинулася на Іванку та дівчинка встигла відскочити. 

Я зрозумів, що маю діяти: зробити хоч щось. Єдине, що спало на думку — це побігти назустріч до змії. Стрибнувши їй на голову, почав бити її своїми маленькими лапками та у відповідь чудовисько махнуло головою і скинуло мене, немов пір‘їнку. 

— Ви посміли мене потурбувати. — зашипіла змія. 

— Пані змія, — пробелькотів я, — ми не бачили вас під снігом. 

— Зате я вас чудово бачу і чую. — відповіло чудовисько й почало готуватися до нового стрибка! 

Впавши на землю, я покотився до Іванки. Вона якраз приходила до тями. Покрутив головою, дівчинка спробувала підвестися та посковзнулась і знову впала. 

Змія схилилась над нами. Я лежав на землі та думав про те, що вона точно більша разів в десять, ніж мені спочатку здалось. Тим часом Іванка протягнула руку і накрила мене долонею. На шиї змії я помітив залізні кайдани. Виходить, її так само як русалку полонила Володарка лісу. Тоді чому змія нападає зараз на нас з Іванкою? 

Я спробував нагадати змії про кайдани та це її не зупинило. Гострі зуби вже націлились на нас. Ми з дівчинкою завмерли, з жахом очікуючи, що буде далі, коли почули крик. Мені здалося, що він лунав з гори. 

— Очі! Змією керує Володарка лісу, завдяки дзеркальним очам. — перш ніж ми з дівчинкою здогадались, що робити далі, чорний крук підлетів до змії та почав бити дзьобом по дзеркальних очах.

Крук несамовито колотив міцним дзьобом аж поки дзеркальні очі не тріснули й не розлетілись на друзки. Птах змахнув крилами й завмер над змією, яка закрутила головою і подивилась на нас своїми звичайними жовтими очиськами. 

Змія не приховувала подиву. Вона виглядала так, наче — це хтось інший, а не вона хвилину тому збиралась зжерти нас з Іванкою, чи що вона хотіла з нами зробити?  

Втупившись на нас, змія відчула, що в неї й досі роззявлена паща й з зубів крапає отрута. Чудовисько розгублено відкашлялось і поспішило сховати гострі зуби. 

Не скажу, що ми з Іванкою перестали стежити за рухами величезної змії та все ж, помітив зміни в її поведінці, підвелися та подякували круку. 

— Не хотіла вас налякати. — ввічливо перепросила змія. 

— Це Володарка лісу затуманила розум Змії, — пояснив крук. — Чим довше хтось з нас знаходиться в полоні злої чаклунки, тим глибше вона проникає в наші думки. Змію ще можна врятувати, Володарка не встигла цілком нею заволодіти. Думаю, Русалка тобі вже розказала, що і як відбувається, — і Крук вказав на кайдани, які бовталися на шиї змії, — з кожним днем, кайдани все більше отримують силу над істотами й рано чи пізно настає той момент, коли кожен з нас повністю перетворюється на чудовиськ. Це означає, що темні сили повністю заволодіють Змією і вона почне беззаперечно виконувати накази Володарки лісу.    

Почувши це, ми з дівчинкою подивилися один на одного, а потім глянули на крука, на якому не було видно не те, що кайданів, а бодай крихітного ціпка. 

В моїй голові промайнула здогадка. Помітивши, як Іванка відступає, я зрозумів, що вона подумала про те, що і я. Виходить круком Володарка лісу вже заволоділа, тому на ньому і немає кайданів. Варто тікати звідси, поки не стане геть пізно. 

— На тобі немає кайданів, — о, ні… дівчинка вимовила це вголос. 

— Так. — погодився крук і раптом засміявся. — Ви що думаєте, я підкорився Володарці? Ні, ні й ще раз — ні. — зауважив він. — Я єдиний, хто може літати по зачарованому лісі без кайданів. Хоч вона і викрала можливість користуватися моїм особливим вмінням і наділила ним не лише себе, а й дерева. — зітхнув крук. — Бачили дерева, а точніше їхні тіні, які гнались за вами? — спитав крук і ми з дівчинкою мовчки захитали головами. 

— Це моя сила. Придивіться, я не зовсім крук, лише тінь самого себе. Володарка вкрала мою здатність відділятись від свого тіла і наділила цією силою свої дерева, щоб ніхто не міг вибратись з лісу. А на тінях дерев і не треба кайданів, як на мені та придивіться в лісі на живі дерева і ви побачите ціпки на кожному з них.   

— Отакої. — розгубився я. — Але ти зумів розбити дзеркальні очі в змії. — придивившись, я і справді помітив, що перед нами літає несправжній крук, а тінь птаха. 

— Я здатен рухати предмети, битися, літати та без оболонки, тобто свого тіла, — пояснив він, бо помітив подив в очах наших з Іванкою, — яке заковане кайданами, я не можу втекти з цього лісу, як і довго бути без нього.  Так само як і дерева. — згадав крук. 

— Вони гналися за мною до озера. 

— Так, в озері вони могли потонути. Це спинило їх — дерева, як і я не вміють плавати. Тож вода їх зупинила. — пояснив крук. 

— Я не знала цього, коли оминала озеро та все ж тіні дерев не ризикнули довго гнатись за мною. — згадала Іванка. 

— Вони загнали тебе в глибину зачарованого лісу. — крук махнув крилами. — Виконували наказ Володарки і як і я, не можуть вибратися з цього лісу. А тепер і ви, — підсумовував він. 

— Мені одному цікаво, що особливого в вас, пані Змія? — спитав я. 

— Її отрута. — відповів крук. 

— Так. — з гордістю відповіла змія. — Я найотруйніша змія на світі. 

Я зітхнув. З того, що я знав, Володарка лісу могла відділити тінь від свого тіла, володіла найсильнішою отрутою на світі, а завдяки Русалці була здатна перетворюватись на найменшу рибку. Цікаво, у скількох полонених Володарка ще встигла відібрати їхні чаклунські сили і як нам може допомогти Різдвяна зоря, яка навіть не поряд з нами, а на небі, вибратись звідси?

— Не журися. — прошипіла змія. — Я не перший день в полоні. Якби вибратись звідси було легко, давно б — це зробила. Але все ж не втрачаю надії. Хоч і кожного дня відчуваю, як мене залишає здатність опиратися могутності злої чаклунки. Особливо найважчий час для нас всіх саме перед Різдвом. 

— Перед Різдвом. — повторив я. — Русалка розповіла мені, що врятуватись можна лише забравшись на найвищу скелю в лісі й побачив Різдвяну зорю. 

— Я теж про це чула, коли тільки потрапила сюди. — прошипіла змія.

 — На жаль до скелі не встигла доповзти. Володарка лісу схопила і закувала мене в кайдани. Та і яка користь їй із зорі, навіть Різдвяної. Не розумію, чому тільки вона здатна допомогти нам врятуватись від чаклунки. Вона і якийсь, — тут вона поглянула на мене і замовкла. 

— А я вірю! — швидко вигукнув Крук. Він перевів нашу з Іванкою увагу на себе.  — Теж чув цю історію, коли потрапив сюди. Я бачив скелю. До неї далеко йти, але якщо обрати цю стежку. — крук вказав крилом на той шлях, яким ми збирались скористатись з дівчинкою, коли натрапили на змію, — можна встигнути до появи Різдвяної зорі на небі, а там хтозна, може Місяць або інші допоможуть.

— Ви полетите з нами? — спитала Іванка. 

— З радістю. — відповів Крук. — Проте довго супроводжувати вас зі Змією не зможемо й ви знаєте чому. Скоро доведеться повернутись. Змія, — він сів на кайдани, — зможе повзти, також поки їй дозволять кайдани. 

— Виходить нам самим доведеться шукати шлях до скелі. — розгублено сказала Іванка. 

Я подумав, що нам не завадить допомога Крука і Змії, а також тих, про кого сказав Крук та в голові крутилося стільки інформації, що я не придав важливості почутому, бо перш за все як і решта, думав про скелю! Адже якби вони могли дістатись скелі, певно давно б це зробили й нам з Іванкою не довелося б зараз блукати по зачарованому лісі. Замість цього ми, як і у всі попередні роки готувались до Різдва у теплому будиночку. Я б їв моркву, Іванка пила гаряче какао, весело наспівуючи собі під ніс одну з веселих різдвяних пісень.   

— Я спробую ще раз вирватись до вас. — пообіцяв крук і вказав на стежку. — Що ж, ходімо. Не можна марнувати час. Крук постійно підіймався вище і вище до самих хмар, аби впевнитись, що ми йдемо в правильному напрямку.

Стежка криво плуталась між деревами, ставала то вужчою, то ширшою. Сніг наче слідував за нами та потроху замітав сліди. Я радів цьому. Сподівався, що так Володарці лісу буде важче нас знайти. 

Мені здалося, що сонячний промінчик визирнув з-під темних хмар й помахав нам. Змія зупинилась і спробувала щодуху вирватись вперед та кайдани її не пустили. Скрутившись в кільце, змія спробувала звільнитись, але залізо впилось в шию і їй довелось відповзти назад, аби кайдани знову вільно повисли на шиї. 

 

— Доведеться попрощатися з вами. — прошипіла змія. 

Мені здалося, що Іванка хоче щось сказати чи зробити, проте сумнівається. Вона нерішуче переминалася з ноги на ногу, а потім не стримавшись, підійшла й обійняла змію. Дівчинка подякувала змії за те, що вона пройшла з нами стільки, скільки змогла. 

— Ми обов’язково доберемось до скелі. — пообіцяла Іванка. 

— Я ще трохи побуду з вами, — весело підморгнув крук і знову піднявся. — Ми збилися з курсу. Треба лівіше. Скеля он там.

Ми з Іванкою спробували подивитись, куди показав крук і дівчинка дійсно помітила скелю, яка височіла над деревами. Я підстрибнув, щоб побачити скелю, ех, дарма. Все, що мені було видно — це лише дерева, вкриті купою снігу. 

Іванка підняла мене на руки і я побачив те, що й вони — верхівку скелі, яка була настільки величезною, що звичайному, маленькому кролику, який не володіє жодними магічними чарами, чи величезною фізичною силою, доведеться витратити не один день, аби піднятись на ту височенну гору. 

В цю мить рішучість покинула мене. Вушка впали вниз і я, відвернув голову від Іванки, щоб приховати сльози, які бризнули з очей. Опустившись на землю, я не повертав голови до Іванки та Крука. Мені не хотілось, щоб Крук та Іванка бачили мою слабкість, але приховати своє розчарування не міг. 

— Що з тобою, Пухнастику? — Іванка нахилила голову та зазирнула в очі. — Ми нарешті побачили скелю і тепер знаємо, куди нам йти. 

— Іванко. — відповів я. — Скеля вища за дерева. Як ми встигнемо піднятись на неї до появи першої зорі?

— Треба вірити, — вперто сказала дівчинка. — Я хочу думати, що нам вдасться. Пухнастику, ти завжди дивував мене своєю сміливістю. Навіть, коли Змія напала на нас, замість того, щоб втекти, ти закрив мене собою. Хоч і знав, що перемогти Змію тобі не під силу. То скажи мені, чому зараз, ти, навіть не спробував, але готовий здатися?

— Дійсно, кролику, я третій рік намагаюсь вибратись із зачарованого лісу, жодного разу не сумнівався у своїх силах. — підбадьорив мене крук. — Звісно, в тебе немає моїх крил і чарівної здатності відділяти тінь від тіла та все ж, хто сказав, що кролик не здатен підкорити найвищу скелю та перемогти Володарку лісу?

Я подивився на своїх друзів і подумав, що можливо вони праві. Нехай я і звичайний кролик, який завжди сумнівається у своїх силах та це не означає, що я відступлю.

Тож я рішуче попрямував вперед. Іванка кинулася за мною, а крук, помахав нам крилом та пообіцяв незабаром знову знайти.  

 

Частина 2

 

Ми йшли вперед. Сніг рипів під лапками і я підстрибнув. Іванка теж мала гарний настрій. Я розумів, що до скелі йти дуже далеко та вірив, що ми встигнемо. Головне піднятись на гору до появи першої зорі. 

Іванка думала так само. Ми обходили дерева, знаходили нові стежки, поки дорогу не перегородила замерзла річка. Вона не була широкою та була такою довгою, що тягнулась напевно за межі зачарованого лісу. Я подумав, що це і є та сама річка з якої й потрапила русалка до озера. 

Ми з Іванкою зупинились. А що коли не йти до скелі, а знайти місце, де річка починає витікати й спробувати вибратись з лісу, завдяки їй? 

— Річка прямо перед нами. Спробуємо відшукати, де її початок? — спитав я в Іванки. 

— Ні, ми маємо йти до скелі. — відповіла дівчинка. — Не варто змінювати шлях та й ця річка, звідки ми знаємо, що вона виходить за межі зачарованого лісу?

Ми дивились на заморожену річку, неспроможні відвести погляди та продовжити шлях:

— Русалка потрапила до озера через річку. — відповів я й подумав, що Іванка права. Ми маємо йти до скелі. 

Я ступив на кригу, щоб перейти через річку. Іванка зробила те саме. Крига була міцна та ми все одно рухались обережно. Перейшовши, ми почули, що поряд донеслося чиєсь скиглення. 

Спочатку з Іванкою вирішили, що — це скоріш за все Вітер, проте я помилився. Верхівки дерев не рухались. Я підняв вуха вгору. Відступив до річки. В лісі стало тихо. Я повернувся на берег і зупинився біля Іванки, як чиєсь завивання залунало з новою силою. Ступив знову на кригу і подивився в бік Іванки. Ми обоє впевнилися, що наші підозри небезпідставні — хтось або щось намагалося нас налякати, аби ми не продовжили йти вперед до скелі. 

Зробив пару кроків вперед я та Іванка завмерли на місці. Скиглення лунало з такою силою, що хотілось чимось закрити собі вуха. Перед нами височіло дерево. Обійшовши його, ми побачили незнайомця. Зовні він нагадував людину та якщо їх порівняти з Іванкою, незнайомець здався мені вищим за дівчину аж на три голови. 

Я помітив старий пень, який стирчав з землі перед ним. Незнайомець перекинувся через нього і щось пробурмотів собі під ніс. На руках в незнайомця вигнулись пальці, з яких виросли довгі, гострі кігті. Тіло почало збільшуватись, а шкіру вкрила густа, чорна шерсть. З рота вилізли ікла, а звичайні людські очі, налились яскраво червоною кров’ю.  

Перед нами стояв людина-вовк або, як ще називають таких дивних істот — Перевертень. Я відчайдушно шукав на тілі перевертня кайдани, які б означали, що Володарка лісу не заволоділа Перевертнем остаточно. 

Мої сподівання виявились марними. На тілі Перевертня не висіло навіть крихітного ланцюга. Перевертень войовничо вдарив себе в груди й ми з Іванкою одночасно зойкнули від страху. Повертатись назад означало, що ми відмовились від своєї мети: дійти до Різдвяної зорі, а ризикнути й пройти вперед повз Перевертня — не видавалось мені можливим. 

Що тут скажеш? Не завадила б допомога, чи хоча б порада Крука, але птах так недоречно полетів до свого тіла і невідомо, коли й чи взагалі він знову відшукає нас з Іванкою? 

— Іванко, ти щось знаєш про Перевертнів? — ледь чутно пискнув я, не відводячи погляду від людини-вовка. 

— Майже нічого. — голос Іванки тремтів. — Якось я читала, що Перевертні перетворюються на звірів при повному місяці, але зараз день. — вона ледве ворухнула рукою, намагаючись не провокувати Перевертня. Обережно подивилася на годинник і додала, — за пів години четверта. Виходить, деякі Перевертні можуть обертатись на звірів, коли захочуть. 

Перевертень опустився на чотири лапи й рушив на нас:

— Ви не пройдете далі! — заричав він. 

— В нього гострі ікла і величезні лапи. — зауважив я, намагаючись не робити різких рухів. — Іванко, нам потрібен якийсь план і то негайно. 

— Знаю. — відповіла дівчина. — В нас немає жодної зброї. — вона торкнулась руками своїх кишень на куртці, в яких нічого не було, крім теплих рукавичок. 

— Треба щось вигадати. 

— Проти Володарки лісу, — заричав перевертень. — Її неможливо перемогти. Скоро темна чаклунка прийде за вами.   

— Пухнастику, це кінець. — вимовила Іванка і відступила до берега. 

Перевертень наближався. Щоб відвернути його увагу від Іванки, я стрибнув в інший бік на величезну кучугуру снігу. На якусь мить — це спрацювало. Людина-вовк розгублено захитав головою. 

Зрозумівши, що я занадто дрібна здобич, перевертень повернув голову до Іванки. Я помітив суху палку, яка лежала недалеко від мене. Схопив її та з силою жбурнув у людину-вовка. Проте палка, яка для мене виявилася чималенькою, для звіра — була не важче за сніжинку. Перевертень навіть не відчув удару, але розлютився через мою рішучість. Він озирнувся й грізно сунув в мій бік. 

З одного боку я зрадів, що зміг відвернути його увагу від Іванки та з іншого побачив, що йому достатньо лиш наступити на мене й від мене нічогісінько не залишиться. Тож я подумав, що головне не дати Перевертню спіймати мене. А що краще за все вміють кролики? 

Правильно — стрибати! Я дочекався, коли перевертень наблизиться до мене, стрибнув через його величезну лапу з кігтями, а потім зупинився за його спиною. Перевертень повернувся до мене й голосно заревів. З його пащі потекла слина. 

Звір розлютився. Він знову потягнувся до мене та я підстрибнув так високо, як тільки зміг. Хотів дістати до його носа, але не розрахував і вдарив лапкою перевертню в плече, а потім полетів вниз.

Шкода, я не розрахував свій стрибок й впав прямо під ноги, а точніше задні лапи Перевертня. Він схилився наді мною. Я не розгубився і покотився по снігу, який потрапив мені до носа. В носі щось залоскотало і я не втримавшись, чхнув. Потім ще і ще. Фиркнув, я спробував підвестися та Перевертень своїм гострим кігтем наступив мені на вушко:

— Не так швидко, дрібното! — завив Перевертень. 

— Відпусти мене. — попросив я. — На тебе діють чари Володарки лісу чи ти й раніше був таким злим? — спитав я і пробурмотів собі під ніс. — Сподіваюсь — ні.

Мені вдалося звільнити вухо від кігтя Перевертня. Хоч звір і встиг його боляче подряпати. Я завертівся між лапами Перевертня, який завив так голосно, що я ледь не оглух. Якщо Перевертень не переможе нас силою, він знищить своїм гучним голосом. 

— Ти нічого про мене не знаєш, — відповів Перевертень. — Я впіймаю вас, відведу до Володарки лісу і вона мене нагородить. 

— Чим? Ще сотню років проведеш в лісі без можливості вийти за межі володінь Володарки? — спитав я і закашлявся, бо почув, що мій голос звучить не надто впевнено. — В той час, як ми з Іванкою можемо допомогти тобі вибратись звідси. 

Я продовжив вмовляти Перевертня. Проте швидко зрозумів, що дарма. Чари Володарки надто глибоко проникли всередину нього. Вона повністю контролювала чудовисько. Тож він не збирався не те, що нам допомагати, а й навіть, хоч спробувати дати шанс втекти.

Нахилившись, Перевертень знову спробував мене схопити. Іванка озирнулась по сторонах. Вона шукала будь-яку річ, що могла відлякати чудовисько та довкола лежали лише кучугури снігу та дерева. 

Іванка відступила. Спіткнувшись через корінь, який стирчав над землею якраз позаду неї й встиг вкритися кригою, вона впала. Дівчина подивилась на нього, потім на Перевертня і її осяйнула думка. Вона схопилась за шматок дерева та потягнула його на себе. Спочатку коріння не піддавалось. Іванка зібралася з силами, схопила сильніше і нарешті коріння вистрибнуло з-під снігу. 

На вигляд корінь нагадував морквину. Іванка міцно тримала його в руці й коли Перевертень заніс лапу наді мною, щоб нарешті мене спіймати, Іванка стрибнула до нього і поранила Перевертня в плече. 

Від неочікуваного удару, Перевертень перестав голосити й почав скулити. Нам з Іванкою стало шкода чудовиська. Перевертень озирнувся. Схопившись за корінь, який Іванка в нього встромила, чудовисько висмикнуло його з себе і рушило до Іванки. 

Не знаю, чому це сталося. Можливо, через рану та перевертень з вовка перекинувся на людину й поки — це відбувалось, я встиг добігти до Іванки. Дівчина схопила мене і кинулася навтьоки. Зупинилася лише, коли нахапалася холодного повітря і їй здалося, що вона більше не зможе вдихнути. Схопившись за дерево, Іванка обережно поставила мене на землю. 

Перелякано озирнувшись назад, я прислухався й зрадів, що не чую кроків Перевертня чи будь-яких інших. Іванка сіла під деревом, я теж опустився на лапи. Все ще не вірилось, що нам вдалося втекли. Хоча думка, що по лісі бродить Перевертень, який скоріш за все продовжить полювати на нас з дівчиною, не дуже мене заспокоювала. 

— Я боялася, що це кінець. — сказала Іванка.

— Так. — погодився я. — Ти поранила його в плече і він…

— Почав перетворюватись на людину. 

— Проте добрішим від цього не став. — пожартував я. 

— Мені теж так здалося. В нього страшні кігті й паща. Ще трохи й нам навряд би вдалося втекти. — дівчина погладила мене за вушком. — Сподіваюсь, ми більше його не зустрінемо. 

— Щось мені підказує, що Перевертень продовжить полювати на нас. Сама подумай, він повністю підвладний Володарці лісу і йому будь-що треба нас зупинити й привести до темної чаклунки. — відповів я. — Ех, погано, що ми так і не дізналися, якою особливістю наділений перевертень? Що від нього отримала Володарка лісу?

— Чого не дізнались? — всміхнулась Іванка. — Перевертень зміг стати звіром, хоча зараз день й до повного місяця ще далеко. Думаю, цією здатністю і заволоділа темна чаклунка. 

— Подивись, — я показав лапою попереду себе, — ми тікали не дивлячись куди, і здається віддалились від скелі.  

— Дійсно. — погодилась Іванка. Вона озирнулась по сторонах. — Треба повертатись до нашої стежки, поки не заблукали. Інакше втратимо свій шанс на порятунок і станемо такими ж, як і решта бідолаг в цьому лісі. — її дихання нарешті стало рівним. Вона підвелася. — Рушаймо. 

Я теж піднявся і поплентався слідом за Іванкою, яка вказала на чималенький гак, який нам доведеться зробити, щоб повернутись до вірної стежки. Ми йшли неквапливо, обережно. Намагались рухатись настільки тихо, як могли та все ж сніг рипів під ногами Іванки та моїми лапами. 

І от нарешті ми повернулись до стежки, яку нам показала Змія. Вітер немов грався з нами. Він хитав нас в різні боки. Я відчув, що ще кілька таких поштовхів і я зіб‘юся зі стежки. 

Довелося попросити допомоги в Іванки. Вона взяла мене на руки та продовжила йти вперед, поки не помітила три силуети, які сиділи неподалік нас. Ті силуети перегородили нам шлях.

Дівчина завмерла на місці. Вона сумнівалась, чи варто далі йти вперед. Я настовбурчив вуха і попросив Іванку опустити мене на землю. Дівчина нахилилась і простягнула долоню вниз. Я стрибнув на сніг та смикнув Іванку за ногу. 

Ми повільно рушили вперед. З кожним кроком риси силуетів ставали чіткішими. Три постаті, одягнені у сірі балахони, безперервно рухалися довкола ткацьких верстатів. Між їхніми довгими, кістлявими пальцями, невпинно повзли срібні нитки. Проте те, що вони ткали, було невидимим. 

Помітив мене та Іванку, ткачі підняли голови й втупились на нас. Замість очей — пусті зіниці. Носи приплескані до обличчя з кривими дірками, більше нагадували пташині дзьоби. Напіввідкриті пащі, всередині яких стирчали гострі, криві зуби, яких на вигляд було не менше сотні. Ткачі постійно клацали ними. Мені здалося, ніби вони щось жують.

Я спробував не піддатись паніці, що охопила мене та після тих пригод, які нам з Іванкою довелося пережити в цьому лісі, це виявилося не так і легко. Хотілось якнайдалі звідси дременути. Подивився на Іванку і зрозумів, що вона теж вагається. Одна з постатей підняла руку і показала на нас пальцем, немов запрошуючи наблизитись. 

Іванка рішуче направилася до них. Тож мені нічого не залишилось, як неохоче йти за нею по снігу. Мені не хотілося цього «знайомства». Проте ми з Іванкою тут в цьому лісі самі й розділятися нам не варто.  

Дівчинка зупинилась перед трьома постатями. Я піднявся на задні лапи. Відчув, що вуха тремтять й притиснув їх, якомога сильніше до голови. 

— Ти, — вказала на мене одна з постатей, — ми давно чекаємо на тебе. Бачу, ти не сам. — вона повернулась до Іванки. Її голос рипів, наче чайник, який закипаючи на плиті, нагадував свистом, щоб його скоріше вимкнули. Від цього голосу в мене забігали мурахи по шкірі. 

— Хто ви такі? — наважилась спитати Іванка. 

— Ми — віщунки. Три сестри. Сидимо на цьому місті з початку існування цього лісу. Знаємо минуле кожного, хто живе на цьому світі й бачимо майбутнє. 

— Ви підкорилися чаклунці? — уточнила Іванка. 

— Ми? О, ні! Ми були тут задовго до Володарки, яка зробила цей ліс своїм. Раніше ми розповідали про майбутнє всім, хто цього хотів та одного разу до нас прийшла вона — темна чаклунка. Володарка попросила нас розповісти її долю. Чи вдасться їй дістати те, що заховано під дном озера. Ми погодились. Зазирнув в її майбутнє, ще тоді зрозуміли, хто вона така і що збирається занапастити увесь ліс. Володарка думала, що легко впорається сама, але ми розповіли, що без чарівних сил інших могутніх істот — зла чаклунка ніколи не отримає те, за чим прийшла сюди. Ми та про тебе їй розповіли, — і одна з ткачів вказала пальцем на мене. Я настовбурчив вуха ще дужче, щоб не пропустити жодного слова. — тоді Володарка розізлилася і захопила ліс. Намагалася змусити нас змінити передбачення. Ми знаємо лише те, що бачимо й не здатні змінювати чиїсь долі. Відтоді, жодна з нас більше нікому не розповідає про його майбутнє.  

— Як зручно. — буркнув я. Проте помітив осудливий погляд Іванки й заговорив тихіше, — то ви не розповісте, що буде зі мною, чи Іванкою? Виходить не дарма ми опинилися тут напередодні Різдва? — продовжив я більш ввічливо, — але знаєте, нам дуже хочеться вибратися звідси якомога швидше. 

Звісно, я зараз не був готовий до кінця повірити словам віщунки. Після зустрічі з Русалкою, змією та Перевертнем, я запідозрив, що ці три постати можуть бути черговим підступом Володарки лісу. А чом би й ні? 

— Ти занадто скромний, Пухнастику. — відповіла віщунка, яка сиділа поміж двох своїх сестер. — Ти не випадково потрапив сюди. Чаклунка давно шукала тебе. Багато років Володарка знає, що зупинити її може тільки одна істота на землі й це ніхто інший, як — ти, кролику. 

— Я? — моєму подиву не було меж. Я озирнувся, наче шукав підтримки в Іванки. Нехай вона їм скаже, що я геть не схожий на того, хто може зупинити Володарку лісу. Так, ми з дівчиною йдемо до гори, щоб… щоб… я задумався. Ми і йдемо з Іванкою саме для того, щоб побачити Різдвяну зорю. А от що робити після того, як ми з нею зустрінемося, ми й досі не знали. Можливо, віщунки говорять правду про те, що Володарка їх не підкорила і вони допоможуть нам з Іванкою, хоч якоюсь порадою. — Я ж лише…

— Так, ти лише звичайний кролик, — віщунка повторила слова, які я казав собі найчастіше. — Ти помиляєшся, Пухнастику, дуже помиляєшся, — і перш ніж я встиг заперечити віщунці, вона додала, — прийде час і ти сам все зрозумієш. А поки, кролику, навіщо нам із сестрами тобі розказувати, — вона підняла пальці, довкола яких стрімко рухалися срібні нитки, — коли ми можемо показати все, або майже все, що самі знаємо, стосовно твоєї долі. Дивись і побачиш. Те що невидиме очам, збагнеш згодом. 

Не встиг я хоч що-небудь відповісти, як голосно зойкнув від того, що довкола мене нізвідки потягнулися срібні стіни, які переплелися між собою. З пащі другої віщунки подув вітер і Іванку відкинуло від мене. Я збирався стрибнути до неї та мене закрутило всередині чогось. Стіни з ниток ставали все вищими та крутилися довкола мене.

Я озирнувся по сторонах. Ммм, що ж це, як не колодязь. Цівка води поповзла під моїми лапами та розлилася переді мною, піднялася майже до очей й впала вниз, а потім розлилася в невелике люстерко. 

Щось всередині мене нашіптувало, щоб я не наближався до дзеркала та інший голос нагадав слова віщунки: «дивись і побачиш». Тож я мав обрати та то швидко, адже нам з Іванкою ще треба йти до гори, замість того, щоб гаяти час на сумніви, якого й так обмаль. 

Я заплющив оченята і зробив крок уперед. Нахилившись над дзеркалом, спочатку відкрив одне око, потім інше. Вода ставала густішою. Завмерла і перетворилась на скло, з якого виступила ледь помітна тінь. 

Обличчя, яке повернулося до мене не виглядало занадто страшним. Принаймні так здавалося. Величезні очі, розділені навпіл, мали дві частинки. Перша була створена з риб‘ячої луски, а друга — дзеркальна. Ті очиська дивилися крізь мене, визираючи з-під воронячого пір’я, яке слугувало тіні замість вій. Шкіра створена з попелу або радше тіні (роздивляючись Володарку лісу, я згадав про Крука, який вмів відділяти власну тінь і дерева), що неначе вільно гуляв довкола обличчя тіні, падав вниз маленькими крихтами, нагадуючи звичайний сніг. 

Проте найбільше мене вразили, навіть не очі, чи шкіра з попелу, а її довжелезне волосся. Хвилі, що потягнулися в різні боки були зі звичайнісінького полум’я. Воно палало так яскраво. Мені здалося, що коли я простягну до нього лапку, обпечуся ним. 

Я здогадався, що переді мною ніхто інший, як сама Володарка лісу. Вона простягнула руки вперед і на долоні з’явився, ох, та це ж — я. Звісно, дивно було бачити себе, знаючи, що насправді — це лише картинка з майбутнього, яку показують мені три віщунки. Проте раз я вже тут в цьому колодязі, то маю почути кожне слово. Тієї миті здалося, що я наче став навіть повільніше дихати й нашорошив вуха. 

На шиї в Володарки щось блиснуло. Я не встиг розгледіти, що саме. Воно посипалось дрібним попелом спочатку вгору, потім вниз і щезло. Я перевів погляд за обличчя чаклунки й помітив, що ми стоїмо з нею на вершині скелі. Володарка нахилилася ближче до долоні та промовила:

— Кролику, от ми й зустрілися з тобою. — Чаклунка дивилася мені в очі. Жовті зіниці стали червоними. — Ти, звичайнісінький, жалюгідний кролик. Малесенький, як моя долоня й от, ти, вирішив кинути виклик — не аби кому, а мені, Володарці лісу, яка володіє найрідкіснішими чарами у світі. Разом з ким — цим дівчиськом? Іванкою. — Володарка лісу махнула другою долонею, на якій з’явився силует дівчинки. — Ви подолали такий довгий і нелегкий шлях. Зустріли стількох ворогів, тікали, поспішали, але вперто йшли вперед. — її голос звучав загрозливо. — Ви змогли піднятися на найвищу скелю лише заради зустрічі з Різдвяною зорею. І от вона — зоря, яка має врятувати тебе від мене і допомогти повернутись вам з Іванкою додому, — посміхнулася темна чаклунка. Вона підняла голову вгору і я помітив, як на небі блиснула перша зоря, яка збиралася сповістити світ про прихід Різдва. Дмухнувши на неї, чаклунка знову повернула голову до мене. Але що, як все, що ти зараз бачиш довкола нас — це омана, — і довгі хвилі волосся з полум’я чаклунки оточили нас. Хвилі вогню стали схожими на стріли, які от-от мали вп’ястися в нас з Іванкою. За мить я побачив, як Різдвяна зоря почорніла і, перетворившись на попіл, посипалась вниз. Скеля, на якій ми стояли, затремтіла і я незчувся, як ми з темною чаклункою опинилися десь внизу. Тепер її силует, який був повного зросту, став попелом. Певно один з його шматочків потрапив мені в ніс, бо я надувся, як повітряна кулька і чхнув. Очі Володарки лісу звузилися і вона зашипіла. В мене шерсть на спині здибилася від страху. Але я не розгубився. Подумав, що виглядаю так, ніби навпаки сміливо наїжачився й от-от першим нападу на темну чаклунку. Проте Володарку лісу мій вигляд радше потішив. Вона наче здогадалася, що я насправді злякався. — Хочеш мене обдурити, Пухнастику? Думаєш, я повірю у твою сміливість. Мені не потрібно проти тебе навіть чарів застосовувати, достатньо лише скористатися отрутою, що є всередині мене. — з рота чаклунки виповз довжелезний зміїний язик, занести ногу і розчавити тебе, як дрібного таргана! Ти не зможеш мене перемогти, ніколи, чуєш? — заверещала вона. 

Я збирався відповісти Володарці лісу та вона махнула рукою і нізвідки з’явилися залізні кайдани, які обвили мої лапки. Зойкнувши, я спробував звільнитися від ланцюгів та вони лише міцніше здавили мої лапи. Чаклунка дмухнула на мене і я завертівся у повітрі. 

— Якщо тебе не перемогти, — здогадався я, — тоді чому ти закувала мене в кайдани? Чого ти боїшся саме сьогодні — цієї Різдвяної ночі? І де ти поділа першу зорю?

 

Більше я нічого не встиг додати. Невидимий Вітер підкинув мене в різні боки й разом з Володаркою, розсипалися на попіл. За мить я повернувся до Іванки та трьох сестер. 

— Ти побачив те, що мав побачити й почув, що мав почути. — сказала одна віщунок. — Часу залишилося не так і багато. Поспішайте, — порадила вона, — бо якщо ти, кролику, не зможеш зупинити Володарку лісу — цього ніхто не зробить. 

Я ледве втримався, щоб не поспорити з віщункою. Іванка тихенько смикнула мене за вушко. Ми попрощалися з віщунками та рушили далі. Сніг рипів під лапками. 

 

Частина 3. 

 

Я розумів, що маю переповісти Іванці все, що побачив в тому видінні, яке навіяли мені три віщунки, але чесно кажучи, зараз не дуже хотілося говорити. Мене охопили сумніви. Все, що відбулося до цього моменту здавалося несправжнім, нереальним. Невже це насправді зі мною — все це? 

Я вже збирався повірити в те, що мені здалося та повернув голову в бік дівчини, зрозумів, що ми йдемо з Іванкою по стежці. Її втомлене, перелякане обличчя, немов підтверджувало, що як би я не намагався впевнити себе, що це неправда — я помилявся. 

Іванка витримала паузу і спитала: 

— Там, де ти був, було настільки страшно, що ти навіть говорити про це не хочеш? — обережно спитала Іванка. 

Вона намагалася говорити повільно, старалась підібрати слова, щоб підбадьорити мене. Правду кажучи, зараз її підтримка — це було саме те, що мені потрібно. Я перевів подих. Торкаючись лапками снігу, відчув, начебто стає холодніше. Скоро вечір, а до найвищої гори ще довго йти. Вона зупинилася. 

— Можливо нам не варто витрачати час на відпочинок? — зауважив я. — Тобі не здається, що температура різко почала падати? 

— Не знаю, ми постійно від когось тікаємо. — згадала дівчина. — Теплий одяг мені тільки заважає. Взяти тебе на руки? — здогадавшись, що я змерз в лапки, бо на відміну від неї не мав взуття. Хоча — це і добре. Уявляю, як би швидко я міг бігти у чобітках. Вона побачила, як я хитнув головою і зрозуміла, що я хочу йти сам. — То як? Будемо мовчати? 

— Розумієш, — і я заговорив. Переповів те, що побачив у видінні, яке мені показали віщунки й нарешті видихнув. — От і все. Більше я нічого не знаю. 

— Звучить не надто обнадійливо, — Іванка задумалася, — хоча якщо вірити цьому видінню, — вона замовкла ненадовго. Це мені сподобалося. Значить ми думали однаково. Вона теж не до кінця довіряла трьом віщункам. — Ми все-таки встигнемо дістатися гори й, хто знає, в чиїх руках опиниться Різдвяна зоря. 

— Я ж тобі казав, — нагадав я. 

— Пухнастику, нам не можна здаватися. — перш ніж я встиг щось додати, Іванка продовжила. — Мені теж здається, стає холодніше. 

 

— А то, — я підстрибнув і почув свист, який поступово ставав гучнішим. Підхоплена кучугура снігу вертілася в’юнком в різні боки й підхопила мене. — Іванка! 

Я закричав, але зрозумів, що дівчинка мене не чує. Підхоплений чимось або кимось, віддалявся від Іванки. Довкола мене сніг, який засліплював очі. Протерши оченята лапками, побачив, що наді мною нависла величезна голова зі снігу, з довжелезною бородою та довгим волоссям, ви не повірите: зі снігу. З білих брів також сипався сніг, величезні, очі, вирячені вперед, нібито вивчали мене. Величезна паща відкрилася. З неї він постійно видихав. Переді мною був справжнісінький Вітер — свіжий, зимовий, тріскучий. Волосся розвивалося довкола нього в різні боки й з нього, як з обличчя безперервно сипався сніг. 

В цілому Вітер мав вигляд, який лякав. Можливо в цей момент ви подумаєте, що я боюся всіх, кого зустрічав в цьому лісі, але погодьтеся: по-перше — я кролик, й ніколи не вирізнявся сміливістю та рішучістю, як зрештою і всі кролики. Ну, хіба ви можете розказати мені про супер кролика, який вирізняється на відміну від мене вищезазначеними якостями, я б взяв з нього приклад… Бо з першого витікає друге: погодьтеся, кожне із чудовиськ, які зустрічаються на нашому з Іванкою шляху, нападають на нас, бажають нас полонити й віднести до Володарки лісу, аби ми, як і решта поневолених нею, лишилися тут назавжди.   

— Пухнастику! — почув я здалеку і здогадався, що Іванка кинулася мене шукати.   

Тієї миті Вітер за допомогою вихру, яким він керував зі своєї пащі, видихнув в мій бік і я, як та пір’їнка відлетів далі. Відстань між нами з Іванкою стрімко росла. Мені це, звісно, не подобалося, але не в моєму випадку обирати. Спробував роздивитися, чи має він кайдани. Не помітив ціпка, але щось мені підказувало, що Вітер діє за наказом Володарки лісу. 

— Що ж, кролику, — голос Вітру, як і його подих був схожий на свист, хіба доносився голосніше. Я здригнувся від того, що він періодично кашляв. Я помітив, що Вітер кахикає снігом. Цікаво, певно всередині Вітру його стільки накопичилося, що сніг йому заважав. — Зараз я віднесу тебе до Володарки, — і він набрав величезну кількість повітря. Здавалося його щоки от-от луснуть, — передбачення, яке розпатякали тобі віщунки не здійсниться! — До речі, варто нагадати — це наша не перша зустріч. 

Я згадав, як щось підхопило мене ще коли я ще був на галявині. Так от, хто затягнув мене до цього лісу. 

— Вітру! — я надувся, немов кулька. 

Також роздивляючись його, здогадався, що зараз те повітря, яке знаходиться всередині його пащі, Вітер подує на мене та все ж поки він ворушився, я помітив кайдани на ньому. Увесь цей час вони ховалися під білосніжною бородою.

 

Що ж, іншого я не очікував, тому перш ніж Вітер встиг видихнути в мій бік, я не вигадав нічого кращого, підігнув лапки під себе, щоб стати схожим на кульку і покотився вперед. Перечепився через щось і злетів, зойкнув, бо бік від удару трохи болів та це дозволило мені на якийсь час відчути себе справжнім птахом. Адже я не котився по снігу, а вільно літав у повітрі. Звісно, за пару хвилин я приземлився вниз і покотився далі та все ж встиг втекти від Вітру і коли він не помітив, що мене немає поряд і видихнув… з такою силою, скажу я вам, що дерева майже до землі зігнулися, добре, що до мене долетів лише легенький вітерець, який і так відкинув мене не на один метр вбік. 

Вітер помітив мою відсутність і озирнувся по сторонах. Спочатку — це його розлютило та потім він загиготів: 

— Пухнастику, ти лише, крихітний, дрібний кролик, який не володіє жодними чарами. Як такий, як ти, переможеш саму Володарку? В цьому лісі тобі не сховатися від, — і перш ніж договорити, він буквально за мить зазирнув за одне з дерев, потім інше, третє, четверте, — мене. Я — Вітер! Я швидко тебе знайду. Ти не зможеш далеко втекти. Та й раджу не довіряти деревам, — нагадав він, — за ними не варто ховатися. Не забувай, на чиєму боці дерева в цьому лісі — вони також на темній стороні. А зло завжди перемагає добро! Чи ти наївно вірив в те, що буде інакше після слів віщунок? 

— Ще б пак, — пробурмотів я собі під ніс, — подивимося, що буде далі та все ж я зроблю все можливе, аби втекти від тебе, — і я покотився далі.

Знову на щось наткнувся і мене відкинуло в бік. Єдине про що я думав зараз: як ми з Іванкою знайдемо один одного, а точніше — вона. Згадав, що через те, що я покотився в бік, це віддалило мене від найвищої скелі.   

 Я подумав, щоб заритися у сніг і таким чином перехитрувати Вітер. Тому зупинився. Розплющив очі й озирнувся довкола. Я не помітив Вітер поряд із собою й акуратно розгорнув сніг та заглибився в нього. Спробував присипати себе зверху, як міг.

Ідея здавалася мені досить непоганою, але треба було залишити ледь помітний отвір, щоб я міг дихати. Я притиснув вушка до себе так сильно, як тільки міг й постійно повторював про себе, що я майже невидимий і навряд та величезна, злісна кучугура снігу, яка кличе себе Вітром мене знайде. 

Я сильно помилився. Вітер тихенько підкрався до місця, де я сховався і подув на кучугуру снігу. Я відчув холод по вухах та притиснув їх до голови ще більше. Хоча зменшитися мені, звісно, не вдалося. 

— Тук, тук, тук! — зареготав Вітер. — Ось, де ти! Сподівався, що я тебе не знайду! А от, — він подув сильніше. Я схопився за сніг, бо більше нічого не було поблизу і кинув сніжкою в Вітер. 

Це розвеселило чудовисько. У відповідь він зробив те саме. Але варто зауважити, що його сніжка була схожа на величезний ком, розміром зі сніговика. Тож коли та «сніжка» полетіла в мій бік, я кинувся тікати. 

Ком снігу наздогнав мене. Я прилипнув до нього і далі котився разом із ним. Не знаю, скільки б це ще продовжувалося, поки не почув знайомий голос поряд із собою і наступної миті побачив тінь Крука. Поряд з кучугурою снігу бігла Іванка. 

 

— Ми ледь тебе знайшли! — дівчинка схопила мене і поставила вниз. — Як ти? 

— А де Вітер? — я кинувся до Іванки. Мого зросту вистачило, щоб обійняти її ніжку, на якій був взутий чобіток, добряче замурзаний в болоті та снігу. — Ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити й тебе теж, — зізнався я птахові.  

— І я. Ми тебе усюди шукали, кролику, — стурбовано відповіла дівчинка. Крук знайшов мене, коли я заблукала, не знаючи, в який бік йти. 

— Так, довелося добряче «налітатися» аби тебе знайти, — сказав Крук і піднявшись вище, додав, — Вітер поспішає до нас.

— Маємо тікати?! — зауважила Іванка. 

— Все одно наздожене, — Крук відмахнувся. — Але нехай. Я знаю, що ми зробимо. 

— Ти знаєш, як перемогти Вітер? — не довірливо запитав я. — Ти з ним хоч раз зустрічався? — мій голос набирав впевненості, проте вона не віддавала надією.

Іванка сіла навпочіпки й погладила мене по вушку, намагаючись підбадьорити. Сніг почав посилюватися. Я знову відчув лапками, що стає холодніше. 

— Кролику, Вітер неможливо перемогти, — відповів Крук, — і той, хто думає інакше, дуже помиляється. Але я і не збирався його перемагати. 

Птах змахнув крилами й піднявся вище. Він помітив, що Вітер наближається до нас і порадив трохи відступити. Чи варто уточнювати, що двічі нам з Іванкою не довелося повторювати? 

Ми відійшли на кілька кроків і Вітер, чия довжелезна борода та волосся літали в повітрі, зупинився перед Круком. Зиркнув на птаха, Вітер ненадовго завмер. Легенько дмухнув в бік Крука та той піднявся трохи вище і теж застиг у повітрі. 

— Вітру, цим мене не налякаєш, — Крук дочекався, поки Вітер схилить голову на бік і ніби перекривляючи його, зробив те саме. 

Очі чудовиська випромінювали справжню заметіль. Сніг з них посипався стіною, з бороди та волосся теж. Вітер перетворився на вихор і ми з Іванкою здогадалися, що та голова зі снігу, яку ми бачили і я встиг від неї «натерпітися», поки тікав, не настільки й страшна, як те, що Вихор крутився з такою шаленою швидкістю, що в мене закрутилася голова і я зрозумів, що не варто спостерігати за Вітром настільки уважно. 

Я відступив ще на крок. Вихор почав затягувати всередину себе все, що було довкола. Він проковтнув хмари. Так! Саме їх. Дотягнувся до самісінького неба і з кожною секундою ставав ще більшим. Знизу він хапався за дерева, з яких виходили їхні тіні, які ставали на власні коріння й тікали, хто куди, аби повернутися потім назад.  

Ще трохи й Вітер, який показував зараз силу вихра, добереться й до нас з Іванкою. Крук також захитався та це не злякало його. Він змахнув крилами й продовжив висіти у повітрі, а потім сказав лише одно слово: 

— Згадай. 

Тієї миті вихор ослаб, а потім і зовсім вщух. Перед нами представ Вітер, який був нам з дівчинкою нехай і не зовсім добре знайомий, проте принаймні ми хоч трохи знали, чого можна очікувати від нього.

 

Вітер виглядав розгубленим. Він поглянув вниз. Кайдани задзвеніли на його шиї й він немов повернувся до реальності: 

— Де той вухань? — спитав Вітер, але з його голосу щезла злоба та насмішка. Він більше не гиготів та й загалом виглядав дивно — розгублено. — Я маю його привести до Володарки. 

— Може маєш, а може й ні. Ти — згадай. Одного разу, ти вже перетворювався на вихор, що сталося тоді, — і не чекаючи, поки Вітер відповість, Крук, а точніше його тінь, махнув крилом і у повітрі з’явився спомин, який дали йому три віщунки, щоб він допоміг кролику.

Вітер побачив себе в той момент, коли він перетворився на страшний вихор заради Володарки лісу і пролітаючи повз Диво-квітку, яка росла на галявині, зламав її. 

— Забери, благаю, — прохрипів Вітер і ми побачили з Іванкою, як сніг, який сипався з його очей почав танути та перетворюватися на сльози, — забери цей спомин, щоб його не бачили мої очі, — повторив він. 

— Чому? — спитав Крук. Вигляд він мав вкрай суворий. Це додало і мені сміливості. Я встав на дві лапки й настовбурчив вушка. Іванка теж розгублено дивилася на спомин і в її очах, як і в Вітру з’явилися сльози. — Ця квітка росла в цьому лісі задовго до появи Володарки й прикрашала собою галявину. Мала чарівний дар — зцілення, якщо одну з її пелюсток прикласти до рани та ти поранив її й навіть не помітив, що накоїв. Тій Диво-квітці понад тисячу років. Проте ти, Вітру, в той момент не тямив себе від люті. Ти перетворився на вихор заради підлої забаганки Володарки. За чим чи ким ти гнався тоді? 

— За тобою, — винувато відповів Вітер. 

— Дивно, — прошепотіла дівчинка до мене. — Вітер зачаклований. На ньому кайдани, але він зупинився і слухає крука.

— Я б теж послухав, — прошепотів я. — Це краще ніж, коли він ганявся лісом за мною немов навіжений. 

— Єдине, що не підвладне Володарці знищити та підкорити повністю собі — це найсильніше почуття на світі. Кохання. Віщунки не сказали тобі про це, Пухнастику, бо вважали, що це не потрібним та коли я дізнався, що Володарка відправила за вами самого Вітру, я поспішив до них і попросив віддати мені цей спомин, інакше: Вітер не спинити. Таке підвладно хіба Володарці й то невідомо, на скільки часу. Його сила надто могутня. З іншого боку — нею володіють вони двоє, — птах затнувся й задумався. 

Мені в голову закралася думка, яка, ох, якби мені не хотілося, щоб вона підтвердилася. 

— В цьому лісі є хтось такий сильний, як Вітер, чи нам доведеться зустрітися з чудовиськами, які набагато гірше навіть за нього? — останню думку я сказав вголос. Іванка почула. 

— …ти зламав ту, кого так сильно кохав і заради кого? Чаклунки, яка ніколи не відпустить тебе звідси. 

— Мені й не треба було залишати цей ліс. Я єдиний, хто погодився одягнути на себе кайдани добровільно. Адже Володарка пообіцяла мені, що ніколи не завдасть шкоди Диво-квітці. 

— І виконала. А знаєш: чому? Невже ти не здогадався, що Володарка і не збиралася цього робити. Сила зцілення — надто важлива, але залежить від пелюстки. Тож якщо її Володарка візьме один раз собі квітку, то тільки один раз і скористається тими пелюстками які є, а допоки Диво-квітка жива, її коріння у землі, пелюстки, які мають дар зцілення постійно оновлюються. — пояснив Крук. Його голос все ще звучав занадто суворо. — Шкоду Диво-квітці завдав ти й тільки ти. — продовжив Крук. — Тож скажи мені, Вітру, чи варто тобі продовжувати переслідувати звичайного, маленького кролика та дівчинку, які на відміну від тебе, мене та будь-кого в лісі, не володіють жодними чарівними вміннями. Вони легка здобич. Володарка відправить за ними когось іншого, мм, — крук удав вигляд, наче задумався, — скелю охороняє сам знаєш, хто. Він гірший за тебе, — Крук не назвав, кого має на увазі.  

— Отакої, — прошепотіла Іванка. — Тобто Вітер — не найстрашніше чудовисько в цьому лісі? 

Не стану брехати, я теж злякався, але коли почув від Іванки, що їй теж лячно, спробував показати, що ні крапельки не боюся. Врешті, мусимо повірити в себе, інакше не бачити нам Різдвяної зорі, як власних вух. 

— Тож, — Крук тим часом продовжував вмовляти Вітер відпустити нас, — пропоную тобі дозволити їм спробувати піти, а я на знак вдячності розповім тобі дещо про Диво-квітку. Хтозна, можливо — це змінить твоє бажання носити кайдани. На відміну від тих, кого повністю зачарувала Володарка лісу, ти розумієш і можеш вибирати на чий бік стати. Як думаєш? — спитав Крук і помахав нам крилом за спиною. Він натякнув нам, аби ми йшли, поки ще залишалася така нагода. 

Що сказати? Двічі нам з Іванкою повторювати не довелося і ми поспішили продовжити свій шлях. Хоч нам обидвом було цікаво, що крук зібрався розповісти Вітру про Диво-квітку. 

— Вона жива? — з надією спитала Іванка. 

— Не знаю, але не думаю, що птах брехатиме Вітру. Він не схожий на брехуна.  — сказав я, перестрибуючи через невелику гірку снігу. 

— Я теж так думаю та й Вітер не видається таким злим, як ми думали спочатку. — відповіла Іванка й обернулася. — Пухнастику, ми знову відійшли від стежки. Нам он туди, — й вона показала, як ми можемо скоротити шлях, аби повернутися, куди треба. 

— Ти ще його виправдовуєш? — набундючився я. — Якби ти знала, чого я тільки не натерпівся, коли тікав від Вітру. Знаєш, коли ти всього лише кролик… — почав я. 

Але Іванка не дослухала мене і перебила: 

— Досить! Хвилину тому, ти виявив неабияку сміливість і не вперше. Тож перестань. Так, ти кролик, Пухнастику, і цього не змінить ніщо на світі. Немає таких чарів, аби хтось з нас став інакшим. Проте віщунки виявилися також добрими й справді допомогли нам. Вони показали тобі, що перемогти Володарку лісу під силу тільки тобі. Віщунки в тебе вірять, я в тебе вірю, крук в тебе вірить і вже навіть ти сам, нарешті потрохи починаєш вірити в себе. З цієї миті, будь ласка, більше ні слова про те, що ти, — вона подивилася на мене, — ні на що не здатен й ти всього лише маленький кролик. Домовилися? 

— Домовилися. — повторив я за нею. Сподіваючись, що дійсно вперше в житті, не дивлячись на те, що я звичайнісінький кролик, який не володіє жодними, чарівними вміннями, таки є особливим і хто знає, може мені дійсно вдасться перемогти Володарку? — і якщо вже казати геть все, що я думаю, — вирішив зізнатися я, — то добровільно погодитися вдягнути на себе кайдани й назавжди залишитися в цьому лісі тільки через кохання — цей вчинок Вітру не можна назвати поганим, не дивлячись на те, що він мені не зрозумілий, — поспішив додати я. 

— Ех, кролику, ми багато чого не знаємо і скоріш за все й не дізнаємося та чи треба це нам? 

— Я б хотів побачити Диво-квітку. Шкода, що Вітер заподіяв їй зла. 

— Так, шкода, — погодилася Іванка, — але якщо Диво-квітка все-таки жива і ми зустрінемо її, думаю, ми маємо, обов’язково розказати їй про те, що Вітер не хотів завдавати їй болю, зізнатися, що він дуже страждає, щоб вона зрозуміла, як сильно Вітер закоханий в неї. 

— Думаєш — це правильно? 

— Не знаю, Пухнастику, вірно чи ні та вона має право знати, що Вітер вчинив тоді так не зі зла і до того ж він єдиний, хто в цьому лісі вирішив залишитися добровільно. Надто винуватим себе почуває. Дуже шкода і його і її. Володарка лісу багато лихого встигла накоїти. 

— Невідомо, скільки всього ще зробить. — погодився я, підстрибуючи вгору. — Мені здається, чи стало трохи тепліше? 

— Стало, Пухнастику, — Іванка хитнула головою. — Напевно, Вітер послухався крука і можливо таким чином хоче нам допомогти. Зупинись, — неочікувано вигукнула дівчина і застигла на місці. Я зробив те саме. — Ти нічого не помічаєш? 

— Що? — я вигукнув занадто швидко після її запитання, але згадав, що тепер маю виглядати більш сміливим, продовжив говорити спокійніше, — ні. Не повертаючи голови, я водив очима з одного боку в інший, але це нічого не змінило. 

Іванка мовчала, а потім опустила голову:

— Подивися вниз. 

Я послухався і зробив те, що вона сказала. Подивившись вниз, я зрозумів, що зараз нам знову доведеться тікати. Єдине, що не варто забувати, так це не сходити зі стежки. 

Наступної секунди, Іванка схопила мене на руки й побігла так швидко, що в мене аж у вухах засвистіло і я знову згадав про історію Вітру та Диво-квітки. 

 

Частина 4. 

Тікали ми з Іванкою не знаю від кого, але можу сказати: чому? Ми побачили чиїсь сліди. Вони були настільки великими, що стало зрозуміло, що навіть не той, а ті, хто їх залишили на снігу, є справжнісінькими гігантами. Крім того, на снігу також чітко виднілися смуги, які вказували на те, що чудовисько мало неабиякі довгі кігті. 

Іванка несла мене на руках та бігла так швидко, поки не зупинилася, щоб перепочити. Я чув, що її легеням не вистачає повітря і вона намагалася вдихнути якомога глибше. 

Ми завмерли й прислухалися. Довкола тихо, але це саме можна сказати й про той момент, коли ще не починали тікати. Якщо це не одне чудовисько, а кілька, то що робити, коли ми перетнемося? 

У тому, що ми з Іванкою зустрінемо цих чудовиськ я навіть не сумнівався. Здавалося, Володарка зібрала в одному лісі стільки потвор, що вони дійсно підстерігають нас майже на кожному кроці. 

Поки я думав, Іванка продовжила роздивлятися по сторонах. Не знайшовши нічого підозрілого, вона зупинила свій погляд на мені. 

Я теж озирнувся, потім глянув на Іванку. Її зіниці розширилися і в очах з’явився такий переляк, що мені довелося зробити неабияку паузу, перш ніж ризикнути заговорити: 

— Це щось або хтось у мене за спиною? — я настовбурчив вушка і завмер. Та одне з них «зрадницьки» ворухнулося і я поспішив опустити його вниз. Дівчинка мовчала. — Іванко, тобі краще почати говорити негайно, — порадив їй я, — мені повернутися назад чи ми продовжимо марафон з бігу? 

— Не впевнена, що допоможе, — тремтячими від страху губами ледь вимовила Іванка. — Я не говорю, бо навіть не знаю, як таке можливо? 

— О! — тільки й зміг вигукнути я. — Так це «щось» або «хтось» позаду мене? 

— Точніше над тобою. — розгублено відповіла вона. 

— Крук, жарту… — але я не встиг договорити, тому що почув якесь дзижчання й наступної миті до моєї мордочки наблизилося дещо таке, що насправді складно описати. 

Хм, точніше описати я можу, але перш за це, погоджуся з тим, чому Іванці не вдалося підібрати слів. Переді мною у повітрі зависла — не людина, не чудовисько, а — Око. Не повірите? Так! Саме — Око і довкола нього не було нічого, навіть вій. Ми: тобто я та Око, яке жило окремо своїм життям, тобто літало: дивилися один на одного. Виглядало воно не надто приємно, але я не знав, як реагувати? Боятися або навпаки розуміючи, що переді мною лише звичайне «око», якщо можна так висловитися. Адже не кожного дня воно з’являється перед тобою, тож може не звертати на нього уваги й продовжувати йти до найвищої гори? 

Не довго думаючи, я запитав в Ока:  

— Хто або що ти? — у відповідь на мої слова, Око навіть не ворухнулося. Воно і далі продовжувало дивитися на мене. Я зробив крок і Око теж трохи посунулося, наче повторюючи мій рух. Я зробив крок вперед, але і воно полетіло. Це мене роздратувало. — Іванко, в тебе є ідеї, що нам робити? 

 

— Впевнена без Володарки лісу не обійшлося. — здогадалася дівчина, — але воно не нападає на нас. Хоча здається все набагато простіше — йому і немає як напасти. Це не Око залишило ті величезні сліди з кігтями на снігу. — зауважила вона. — Проте воно може спостерігати за нами, а потім, наприклад, — задумалася дівчинка на мить, — повідомляти Володарці. Може краще спробувати його спіймати? — вона дістала рукавицю з кишені. 

— Летіло б ти собі, — я махнув в бік Ока лапкою та воно не ворухнулося. — Зрозуміло, ти не відчепишся. Думаю, ти права й воно стежить за нами. 

Наступні кілька хвилин ми намагалися спіймати Око. Стрибали по черзі за ним то вгору, то вбік. Я махав лапками. Мої рухи нагадували млин. Іванка теж активно рухалася та скільки разів вона не намагалася впіймати, все ж її пальцям зовсім трохи не вистачало, аби дотягнутися до Ока й останньої миті треба було починати з початку. 

За якийсь час ми вибилися з сил, поки не вирішили, що варто продовжити свій шлях і не звертати на нього увагу. І дарма, скажу я вам. Бо тільки ми ступили на стежку, як почули несамовитий чи то вереск, чи то виття, а потім тупотіння, яке з кожною миттю ставало голосніше. В голові пронеслася здогадка, яка стосувалася слідів на снігу. 

— Щось мені підказує — це за нами, — відповіла Іванка і нарешті ми побачили, кому належало — те невпіймане нами з Іванкою Око. 

Чудовиська, які оточили нас, мали досить дивний вигляд. Вони й справді були величезного зросту і ті сліди, які Іванка помітила на снігу, скоріш за все, належали саме їм. 

Вони виглядали велетнями. Рослі, з ведмежою шкірою, водночас наче й не схожі на них, бо мали одне око та великий ріг посередині. Клацали величезними висунутими уперед щелепами. Їхні зуби радше нагадували гострі ікла. 

Одне з чудовиськ не мало ока і якраз те, яке переслідувало нас з Іванкою, повернулося до нього та стало на своє місце. Я скосив свій погляд в бік дівчинки й здогадався, що вперше за нашу подорож цим лісом, її впевненість в тому, що все буде добре і ми врятуємо Різдвяну зорю від Володарки лісу, похитнулася. 

Що тут приховувати. Її тіло видавало страх і чудовиська, як справжні — хижаки,  відчули це. Вони завили ще голосніше. Я почав рахувати їх про себе. Перед нами стояло не менше десяти потвор. Вони обступили нас з усіх боків. 

— Іванко, — прошепотів я, — відступай. За мене. — я помітив, що вона не зрушила з місця і додав, — зараз не час панікувати. Ну ж бо, ти завжди мене заспокоюєш, — і я виступив уперед. Це напевно зі мною сталося вдруге, коли я знав, що повинен заступитися за дівчинку. Першого разу — коли Перевертень намагався на нас напасти й от зараз. — Велетні накинуться на мене й в тебе буде трохи часу, щоб втекти. 

— Які ж вони, — вона нарешті знайшла в собі сили сказати хоч слово, — височезні! Пухнастику, я не залишу тебе з ними сам на сам. 

 

— Не хвилюйся, — я намагався її заспокоїти. — Мене не так легко впіймати й у тебе з’явиться шанс. Так, вони великі, але рухаються не настільки швидко, як їм того б хотілося. Незграбні, — підсумував я. — А от я маленький і швидкий, — спробував пожартувати та погляд Іванки вказав мені на те, що зараз не до цього. — Можливо, зараз від Крука була б більша користь, — і я стрімко відстрибнув в бік, тому що лапа одного з велетнів настільки близько ступила поряд зі мною, що якби я миттєво не відреагував, шанси побачити таки Різдвяну зорю зараз впали б до нуля.

— Я навпаки думаю, — відповіла Іванка і зробила крок вперед, тим самим показуючи, що вона не збирається залишати мене сам на сам із велетнями й це не дивлячись на те, що потворам вона ледве діставала до коліна. Що тут скажеш? До зустрічі з цими велетнями, я вважав Іванку — високою, коли порівнював з нами — кроликами. Але вона людина, а ці величезні незграби — дійсно велетні. Тим часом Іванка не знала про мої думки й продовжила говорити, — якби Вітер відвів нас до Володарки, в нас принаймні з’явився додатковий час на те, аби щось вигадати чи спробувати, я навіть не знаю… — вона розгубилася. — Їх не менше десяти й тікати нам немає куди. 

Дівчинка мала рацію. Озирнулася і помітила, як дерева поворухнулися, коріння, які до цього ховалися глибоко в землі, огорнуті зверху снігом, немов лапки павуків — а саме тінями, почали витягуватися в гору.  

— Так, вони явно не збираються нас вести кудись. — я знову стрибнув. — Дерева, вони теж можуть зараз почати пересуватися, — зауважив я. — Разом із велетнями, вони готують для нас пастку, з якої не вибратися. Нагадую, Іванко, в тебе ще є шанс, тож скористайся ним. А я маленький, швидкий.

Цього разу я зробив це не в бік, а вгору і мені вдалося перестрибнути одного з велетнів. Адже, коли вони готувалися до нападу, то спиралися на землю передніми лапами й ставали трохи меншими на зріст. Кгм, у їхньому випадку — меншими — це не метри три, як мені здавалося, а може менш як два.

Що стосується дерев, вони також створювали довкола нас досить гнітючу атмосферу та моя впевненість росла і ймовірніше через Іванку. Але дівчинка мала впертий характер. Вона явно показувала, що не лишить мене самого і цього разу. 

Дівчинка стрибала не так високо і швидко, як я, проте, зараз їй вдалося досить непогано врятуватися від велетнів. Це мене втішило. Зізнаюсь відразу — ненадовго. В той момент, як я перемикнув свою увагу на Іванку, один з велетнів жбурнув мене немов м’яч і перелетів в повітрі над головами кількох чудовиськ та зачепився вушком за гілку тіней одного з дерев, яке затупотіло тінню коріння та почало підстрибувати. 

Я відчув біль. Гілка подряпала мені вухо на якому я безпорадно повис. Лишалося чекати, коли тінь дерева скине мене вниз. Так і сталося. Думав, що впаду на землю та Іванка простягнула руки вперед і впіймала мене. Дівчинка хотіла втекти та за її спиною височили дерева. Води поряд не було, тож я розумів, що цього разу дерева, а точніше їхні тіні, від нас не відчепляться. Я ж бо пам’ятав, що тіні боялися води. 

 

Що ж… ситуація не з простих: попереду нас з Іванкою — велетні, які сунуть на нас, позаду — дерева. Довго тікати ми не зможемо, бо велетню достатньо зробити один крок, поки Іванці, як мінімум десять. Також тіні дерев, завдяки своєму корінню, яке гнеться, наче павучі лапки, пересуваються досить швидко. 

— Ми у пастці, — підсумувала Іванка. 

— Не хотів висловлювати це вголос, так би мовити — нагнітати ситуацію, — всміхнувся я, — та ти теж це помітила. Тож можна не приховувати, що дійсно доведеться обмізкувати, як звідси вибратися…

Я не договорив, бо почув чийсь голос. Описати його доволі складно. Дзвінкий і водночас тихий. Іванка озирнулася і крізь дерева та їхні тіні ми помітили — Єдинорога. Хоча саме рога на голові в нього не було. Єдиноріг підняв передні лапи, наче попереджав чудовиськ та дерева з їхніми тінями, що їм краще відступити. 

Проте і першим і другим вистачило однієї його присутності. Велетні завмерли кожен на своєму місці, сердито дивлячись один на одного. Дерева тихо перемовлялися між собою. Їхнє коріння повернулося під землю і якби вони тільки-но не розгулювали довкола нас, я б подумав, що — це звичайнісінькі дерева. 

— Ці двоє підуть зі мною. — попередив Єдиноріг і махнув головою. Довжелезне волосся, а точніше грива, розфарбована всіма кольорами веселки, ворухнулося. Найбільше мене вразило — величезні, добрі очі Єдинорога. Дивлячись на нього, не виникло жодних сумнівів, що його силою точно не заволоділа Володарка і він не став злим. Та й кайданів на ньому я не помітив. А от величезні білі крила. — Кролику, тебе поранено. Тобі потрібна допомога. 

— Так. — погодилася Іванка, яка як і я вперше в житті бачила справжнього Єдинорога. Від подиву в неї відвисла щелепа. Вона стояла, як вкопана і лише, коли Єдиноріг звернувся до неї, схилила голову і помітила краплину крові на моєму вушку та приклала до нього свій шарф. — Треба щось робити. 

— Я знаю, хто нам допоможе. — заспокоїв її Єдиноріг. — А ви, велетні, повертайтеся до своєї чаклунки. — він перевів погляд на чудовиськ. — передайте Володарці, що це я наказав вам залишити Іванку та Пухнастика. Вони підуть зі мною рівно, стільки, скільки я зможу пройти з ними. — сумно додав він. Чудовиська затупцювали на місці. Я помітив, що вони не поспішають виконати наказ Єдинорога і водночас зупинилися і більше не намагаються напасти на нього або нас. Щось їх зупиняло. Але що? — Ви наважитеся битися зі мною? — Єдиноріг обережно закрив величезним крилом нас з Іванкою і виступив вперед. 

— Відчувається, ніби нас щитом закрили, еге ж? — спитав я в дівчинки. 

— Так. Ти знаєш, я думала, що ми тут можемо зустріти кого завгодно, але справжнього Єдинорога, я і досі не можу повірити. 

— Доведеться, — Єдиноріг повернув голову в наш бік. — Поки велетні поскаржаться на мене Володарці, в нас є час. Ходімо, — і він опустив крило вниз. — Поки ви зі мною, вам нічого не загрожує.

— А як до… — заговорив я та дівчинка шикнула на мене. 

— Це не ввічливо, Пухнастику, — прошепотіла вона мені у самісіньке вухо. — Ми маємо бути вдячні вже за те, що Єдиноріг врятував нас тільки-но. Можливо, в нього є важливіші справи, ніж розгулювати цим лісом разом з нами. 

— В мене немає важливіших справ, а не зачепили вони мене, тому що якби Володарка мене не ненавиділа через те, що не змогла заволодіти моїм даром — їй я потрібен живий. Доки я живий, вона зможе ним скористатися, проте, коли щось станеться зі мною, вона не отримає моєї сили. В моєму випадку її довелося віддати повністю. Бо інакше, — він ненадовго замовк, — через це я не можу більше літати, так би миттю вас доставив, куди потрібно. Але нічого, — пояснив Єдиноріг та вказав нам крилом подальший напрямок. — Це трохи скоротить шлях до гори й думаю, ми вилікуємо твоє вушко. Ти серйозно постраждав у битві з велетнем. 

«Битві», — подумав я. Це мене насмішило та я стримав посмішку і поважно хитнув головою. Врешті-решт я — кролик, який має врятувати Різдвяну зорю. Тож маленький комплімент мені не завадить. 

Іванка щільніше закутала мене в шарф і ми продовжили свій шлях. Єдиноріг йшов повільно, аби підлаштуватися під наш темп, точніше дати час нам трохи відпочити. Принаймні мені так здалося. 

І от нарешті ми зупинилися. Довкола нас досить звична картина — ліс, дерева…

— Ось, — сказав Єдиноріг. 

Я та Іванка подивилися в бік, на який вказав нам Єдиноріг і ми помітили — справжню квітку, яка росла у величезній кучугурі снігу. Проте здається їй це зовсім не заважало. Вона ані краплі не мерзла. До цього я думав, що мене вже нічим не здивуєш і по моєму повторював кілька разів, особливо, коли нам доводилося зустрічатися з різними чудовиськами та зараз те, що я побачив перед собою — з легкістю відповідало на питання, чому цю квітку називають «диво». 

Диво-квітка насправді відрізнялася від усіх квітів, які мені кролику доводилося коли-небудь бачити. Думаю й Іванці теж. Дівчина стояла поруч зі мною, повторюючи свій вираз обличчя, коли вона вперше дивилася на Єдинорога. 

Так от, Диво-квітка була досить високою. Її тонкий стан тягнувся вгору, листя довкола неї радше нагадували ліани, які легенько коливалися при її ледве помітних рухах. Кожна з ліан була всипана дрібними золотими квітами, з яких неначе визирала частинка неба. Пелюстки самої Диво-квітки були повністю відкриті. Великі, кольору неба з ледь помітними крихтами від зір. Над самими ж пелюстками ті самі крихти утворили кілька оболонок, наче завдяки цьому збиралися захистити Диво-квітку від чогось невидимого, а може того, про що було відомо лише їм?  

Вона першою привіталася з нами. Дзвінкий голос нагадував водоспад. 

— Це найпрекрасніше, що я колись бачив чи чув, — прошепотів я Іванці. — Вона і правда, як справжнє диво. Я вже й не сподівався, що в цьому лісі є щось прекрасне, крім навали потвор, які постійно полюють за нами. 

 

— Диво, яке зцілює від будь-яких недуг, — нагадав Єдиноріг. — Іванко, тобі доведеться допомогти своєму другу — кролику, — і Єдиноріг вказав на пелюстку, — візьми одну з них і приклади до рани й Пухнастик вмить забуде про неї. Вона щезне нібито її ніколи й не було.

Іванка підійшла до Диво-квітки та перш ніж протягнути руку до пелюстки, спитала: 

— А вам не буде боляче? 

— Ні, що ти, — всміхнулася Диво-квітка, — я для цього створена, щоб зцілювати. Як віщунки-сестри — які передбачають долі, чи Єдиноріг. Ти теж здатний, але не просто зцілювати. Твоя сила — наймогутніша за всі, які коли-небудь існували. Він дарує — безсмертя, — пояснила вона нам з дівчинкою. 

— Безсмертя? — перепитав я, а про себе подумав, що враховуючи те, з ким нам з Іванкою доводиться зустрічатися в цьому лісі, нам би не завадило навіть дещиці так званого — «безсмертя». Та все ж я не ризикнув сказати про це вголос, хоча й дуже хотів. Замість цього я дочекався, поки Іванка відкриє долоню й одна з пелюсток Диво-квітки опинилася в ній. Дівчинка приклала пелюстку до мого вушка і воно відразу зцілилося. — Дякую. — я відчув, що вушко перестало боліти й поворухнув ним. Іванка посміхнулася. — Ви квітнете, навіть взимку. Це якась особливість, — поцікавився я, вирішивши, що раз вже не буду торкатися теми про безсмертя, бодай спитаю, як таке можливо, що серед лютої зими напередодні Різдва, вона продовжує рости. 

— Я не відчуваю ні холоду, ні тепла. В цьому лісі я з самого початку, так само як і віщунки і Єдиноріг. Колись цей ліс був наш. Довкола квітнули сади, вода в озері була найхолоднішою і давала змогу вгамувати спрагу всім, хто цього бажав. Істоти, які володіли чарівними вміннями жили поряд один з одним тут, або приходили сюди, якщо потребували передбачення від віщунок, чи моєї допомоги. Так було доти, доки темна чаклунка не почула від однієї з істот про те, що в цьому лісі живе Єдиноріг — єдиний, хто ще мав ріг, в якому живе сила безсмертя. От вона і прийшла сюди. Вона хотіла заволодіти саме безсмертям. Це сталося якраз напередодні Різдва. Тоді кожен з нас зробив те, що міг зробити, аби зупинити її. Але найбільше тієї ночі нам допомогла Різдвяна зоря. Саме завдяки їй вдалося зупинити Володарку. І нехай ми не змогли тоді її повністю перемогти та все ж нам вдалося її затримати. 

— Так от що заховано на дні озера. — пробурмотів я собі під ніс. 

— Ти вірно здогадався, кролику. Так, саме ріг Єдинорога, який захований там і який колись дуже і дуже давно саме тій зорі й подарував безсмертя, коли вона необережно зірвалася з неба, бо почула одне з людських бажань під час Різдвяного вечора і не змогла втриматися. Тоді вона могла здійснити бажання, але не хочу переповідати це, але ми могли б залишитися без неї. Проте Місяць вчасно помітив, що сталося й урятував її, попросив про допомогу в Єдинорога. Відтоді Різдвяна зоря безсмертна, виходить раз на рік на небо і ми попросили її не здійснювати заповітних бажань. Є багато зір, які роблять це і Місяць стежить за тим, аби мрії на землі здійснювалися. Та вона — Різдвяна. Вона така одна й має залишатися нею до скону часів, якщо такі колись настануть, — посміхнулася нам Диво-квітка. — Так от ріг безсмертя, захований під дном озера і дістати його Володарці, дуже не легко. Але можливо і з кожним роком вона все більше наближається до своєї мети. 

— А коли ви принесли в жертву свою силу. — я поглянув на Єдинорога. — вам не було боляче? 

— Це не важливо. — відповів Єдиноріг. — Я мав зробити те, що зробив, інакше Володарка, заволодівши моїм даром, стала б непереможною і зараз вона не лише б цей ліс перетворила на жахливу в’язницю для всіх, хто тут є, а може й пішла б далі, щоб заволодіти… 

— Всесвітом? 

— Не зовсім, — погодився єдиноріг, — Володарці потрібно дещо інше. — він задумався, — зараз їй потрібна Різдвяна зоря. — він не надовго замовк, наче вирішував, чи варто йому продовжувати говорити, або краще зберегти таємницю. Проте наважився заговорити, — Різдвяна зоря, ховаючи мій дар — безсмертя, вона стала замість ключа, тобто вона і є той ключ, який зачинив скриню, в якій ми з Місяцем, Диво-квіткою та ще деким, з ким ви познайомитеся дуже скоро і заховали безсмертя. Але скільки Володарка не шукала, вона не має такої сили, проте, коли вона заволодіє моєю чарівною силою — безсмертям, вона зможе взяти Різдвяну зорю до рук — заволодіти нею раз і назавжди. 

— Але, — зауважив я, — зоря, яка їй треба бути ключем до скрині, в якому ваш дар — безсмертя, та, — повторив я знову, бо почуте виглядало надто заплутаним, наче лабіринт, — взяти до рук ключ і відкрити й заволодіти безсмертям вона не може, бо не має здатності взяти Різдвяну зорю до рук, — я вже сам заплутався і не був впевнений, що зміг правильно сформулювати те, що почув від Єдинорога. 

— Так, кролику. — погодився Єдиноріг. — Ти все вірно зрозумів і пояснив. 

— Тобто, — я не зупинявся, — ні Дерева, Русалка, Змія, Перевертень, Вітер, чи інші потвори не дали наразі Володарці такої можливості здійснити підлий задум? 

— Ні, навіть сила Дракона — його полум’я не здатне їй допомогти, а вона вже нею володіє. 

— Дракона? — повторив я і затнувся, критично поглянув на себе. — Тобто попереду на нас з Іванкою чекає ще й Дракон. Такий величезний і зелений, фиркає вогнем? 

— Кролику, — Іванка легенько торкнулася мого вушка, — ти чуєш, що каже пан Єдиноріг. — вона показала своє незадоволення тим, що я уточнюю те, що й так пролунало достатньо зрозуміло.

— Вибач, — прошепотів я, — просто хотів знати, що чекати далі. Розумієш, хотілося бути хоч трохи підготовленим, надто швидко все відбувається. Я деколи не встигаю.  

— Так, кролику, з Драконом ніхто не хоче побачити на своєму шляху. — підтримав мене Єдиноріг. Але інакше до зорі вам не дістатися. Він охороняє скелю. 

Мої вуха сумно опустилися в різні боки. Я виглядав невпевненим. Не переляканим — ні. Напевно, я втомився боятися всього і всіх, що відбувалося в цьому лісі. Проте уявляючи зустріч з самим Драконом я навіть представити не міг, що далі буде ще страшніше? Та відповідь прийшла сама по собі — Володарка, яка володіє купою темних сил. 

— Час йде, — нагадала Диво-квітка. — Ви мусите поспішити, за кілька годин почне темніти. А до гори шлях нелегкий і не швидкий. Якщо можливо по дорозі побачите Вітер, передайте йому, — вона зашарілася і замовкла. 

Ми переглянулися з Іванкою: 

— О, Вітер! — згадав я радісно. — Ми про нього і хотіли поговорити з вами, Диво-квітка. — Він, він, — почав я, але не знав, як продовжити. 

— Він вважає себе дуже винним, — додала Іванка. — Якби ви його бачили. Він дуже розкаюється і хоче все виправити. Він не може пробачити собі. А ви вибачили його? 

— Йому немає в чому себе звинувачувати, — тихо сказала Диво-квітка. Вона стала геть сумна. — Якщо зустрінете його знову, передайте, що я його дуже чекаю. Єдиноріг переніс мене на нове місце. Звісно, скоро Володарка дізнається, де я. Тікати мені нікуди, адже через коріння, я прив’язана до місця.

— Але ж ви сюди якось потрапили? — спитав я. — Дерева…

— Володарка ніколи не дасть мені тієї сили, аби я могла рухатися. В той час, як я, як… це сталося. 

— Вітер зламав, — договорив Єдиноріг за квітку. 

— Так, я все одно помирала і Єдиноріг вирішив ризикнути. Він переніс мене сюди. Тут кращий ґрунт і завдяки власній силі зцілювати, я змогла знову ожити. Тож…

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв я її. — коли ми зустрінемося з Вітром, ми йому перекажемо. Тим паче ви навіть не уявляєте, як він хвилюється за вас і відчуває свою провину. 

— Ні! Зовсім, ні! Він не має відчувати провину за те, який він є. Та могутня сила, що всередині нього надто безмежна і він не завжди може нею керувати. Тому так сталося. Його вини немає.

— Не сумнівайтеся, я перевірив її на собі, — згадав я та Іванка знову подивилася на мене тим своїм поглядом, щоб я миттєво припнув язика і додав те, чого від мене всі очікували й з чим в цілому був згоден. — Але, звісно, він не винен в тому, що так вчинив з вами.

— Що ж, сподіваюся ми ще побачимося. — сказала Диво-квітка, — візьміть, — і вона віддала нам ще дві своїх пелюстки. — Прийде час і вони стануть вам у пригоді. 

Іванка обережно підхопила пелюстки й сховала їх до кишені: 

— Не хочеться лишати вас саму, але дійсно, ви праві, маємо йти. 

— Я не сама, весною тут розквітне чудовий сад, он там, — вона вказала позаду себе, — замість криги з неба, поллється водоспад з перлин. На небі щоночі Місяць, заради зорі, яка виходить на небо лише раз на рік, бо вона Різдвяна, створює справжні дива і вони настільки дивовижні, що завмирає все довкола, коли дивишся на небо. — і вона обійняла нас своїми ліанами.

Ми повернулися до Єдинорога, який запропонував супроводити нас. 

— Через відсутність рога, в якому моя сила, я швидко втомлююся, тому далеко від Диво-квітки не відходжу та проведу вас, скільки зможу, шляхом, про який відомо лише мені. Впевнений на ньому ми точно не зустрінемо жодних чудовиськ. 

— Сподіваюся. — цього разу я сказав так тихо, що навіть Іванка не почула моє бурмотіння. 

Ми пішли вперед. Кілька разів ми озирнулися на Диво-квітку, вона махала нам ліанами й посміхалася. Це додало нам з Іванкою впевненості, як і присутність Єдинорога, який не залишив нас, що все буде добре. Ми повільно крокували стежками, які він обирав, повертаючи то туди то сюди в останній момент. Сніг продовжував скрипіти під лапками й від цього звуку мені та Іванці стало трохи веселіше. 

 

Частина 5

 

Ми дісталися засніженої гори, з якої найлегше за все — це скотитися вниз, принаймні мені. Іванці, як дівчинці, звісно, складніше подолати цю перепону. Тим паче коли навіть, на перший погляд, нескладно помітити, що сніг надто слизький. Можливо сонце припекло і він почав танути. Хтозна… Я зупинився. Єдиноріг та Іванка теж. 

— Звідси, — і Єдиноріг вказав своїм крилом на високу гору, яка була дуже далеко, але, якщо йти тим шляхом, скотившись з цієї гірки, десь за годинку півтори, ми нарешті дістанемося тієї скелі, яку охороняє Дракон, — вам доведеться йти самим. — він обійняв крилом дівчинку та одним з пір’їнок, що стирчали з нього, торкнувся мого носика. Стало лоскотно і я ледве втримався, щоб не пчихнути й розсміявся. — Будьте обережні. На цьому шляху вас також підстерігатимуть зустрічі з неочікуваними створіннями, але вони не завжди будуть злі й хтозна, може допоможуть вам. 

— Як ти і Диво-квітка. 

— Можливо набагато більше, — загадково відповів Єдиноріг. — І ще одне, кролику, яким би великим і нездоланним не здавалося чудовисько, як би не лякало вогнем, пащею, чи своїми гострими іклами — його можна подолати, якщо повірити в себе і свої сили. Не забудеш? — він посміхнувся у відповідь. — Особливо, коли ти не сам. Зрозумів? 

— Так, — я хитнув вухами. — А як забуду — Іванка нагадає. — пожартував я і відчув, що в мене прилетіла маленька сніжка. 

— Дякуємо вам за все, — подякувала Іванка Єдинорогові на прощання. 

Ми дочекалися, поки він піде, а потім переглянулися:

 

— Мені дійсно простіше ніж тобі спуститися вниз, — сказав я вголос, про що думав. — Тут можна не лише впасти й забитися. Може бути й гірше. — зауважив я. 

— Думаєш? — дівчинка дивилася вниз. — Єдиноріг вказав цей шлях, значить йдемо. Ти можеш котитися, як кулька, — і вона зробила кілька кроків вперед та посковзнувшись, впала. Я подумав, що таки вдарилася, але вона весело розсміялася і підклала рукавички під себе. — Так і буду спускатися. — Не знаю, — засумнівався я. 

— Є краща ідея? 

— Ні, — погодився я і ми рушили вниз.

В мене виходило швидше. Бо я як кулька котився вниз та періодично зупинявся. Хапався кігтиками за сніг аби затриматися на місці й перевірити, як справи в Іванки. Вона пересувалася не настільки швидко, як я, проте не менш вдало. А коли не змогла втриматися і в якийсь момент надто різко поїхала вниз і не змогла рукою зачепитися, адже на відміну від мене, Іванка не мала гострих кігтів, я поспішив за нею.

Перегнав її й вперся в її руку. Особливої надії, що її затримає в мене не було, але на щастя я помилився і вона зупинилася. Ми перевели подих, а потім продовжили спускатися. 

Інша частина шляху минула без пригод і дуже скоро Іванка підвелася та струсила з себе сніг. 

— Як же ту, — вона не договорила, а може я не встиг почути, бо вона провалилася крізь землю. 

Так, провалилася! В прямому сенсі цього слова. Моєму здивуванню не було меж та щоб не втрачати час я підійшов до того місця і помітив яму, що утворилася, стрибнув прямісінько до прірви. 

Не знаю, чи довго я падав вниз й приземлився на плече Іванці. Вона зойкнула від неочікуваності й ми, не знаю вкотре за цей довжелезний день, озирнулися по сторонах. 

Чомусь в підземеллях холодно, вогко і темно й там, де опинилися я та Іванка не стало виключенням. Проте ми помітили тунель перед собою, в кінці якого мерехтіло бліде світло. Не скажу, що в темряві ми змогли розгледіти кожен закуток й що є довкола та все-таки якісь обриси завдяки світлу вдалині стали доступними нашим очам. Ми з Іванкою, а точніше вона уважно дивилася під ноги. 

Калюжі, де-не-де, камінці, якими викладена стежка і поки не забув: звідкись лунав дивний звук. Мені нагадало, коли чимось дроблять каміння, якимось гострим інструментом. Можливо: сокирою? 

Іванка теж прислухалася, але страху в її очах я не помітив. Вони блищали у напівтемряві. Вона вказала на світло і ми рушили в той бік. 

— Впевнена? Може спробувати піднятися нагору і йти до гори по поверхні. Одна річ, коли ми не знаємо, хто чекає нас попереду, але цей дивний звук чуємо ми вдвох. 

— Ми точно знаємо, що варто рухатися в той бік, куди нам показував Єдиноріг. Ми падали не менше десяти хвилин. Як по твоєму ми видеремося нагору? — вона озирнулася. — Йдемо туди, де світло й разом з тим спробуємо перевірити стіни, може є якийсь вихід з боку.

— Або ще більше заблукаємо? Раптом це якийсь лабіринт? 

— Не вигадуй! — розсміялася Іванка. — Це звичайне підземелля. 

— Не можу не погодитися та чи багато за своє життя ти бачила підземель? 

— В казках — так. — відповіла Іванка і легкими кроками по камінцях, вдало оминаючи калюжі, пішла вперед. — Нумо, Пухнастику, не вередуй. 

— Я і не вередую, — не погодився я. — Але знаєш, — і я теж стрибнув на один з камінців, — мусимо обміркувати. Раптом в підземеллі ми залишимося…

— Не залишимося, — заперечила дівчинка. — Згадай пророцтво віщунок. Не думаю, що дістатися гори нам завадить якесь там підземелля, — додала вона. — Навіть це!

— Ти вмієш заспокоїти, — всміхнувся я. — Це стрибання по камінцях нагадує мені дитячу гру. 

— Ти й не надто дорослий, кролику, — ввічливо нагадала Іванка і ледь не оступилася та не вступила до калюжі. — Йой, — тихенько сказала вона. 

З кожним кроком ми наближалися до світла й от тунель поступово розширювався і зовсім скоро перед нами постала величезна печера. Сказати відверто — описати її в кількох словах не легко. 

Почну з її форми. Певно це і є найскладніше, бо вона не кругла і не квадратна. Радше нагадує овал, який місцями звужується до невеличкої стежки між стінами, які прикрашені кристалами, що ведуть до кімнати, в якій в самому центрі у крихітному горщику росла маленька ялинка. 

Так, вона була настільки крихітною, нагадувала паросток або гілку, яка ще тільки починає витинатися. На вигляд, менша за мізинчик Іванки. Проте на ній сяяли дрібні кульки зроблені з коралів. Помітно, за цією єдиною живою рослиною, яку я тут помітив, дуже дбали. Довкола неї сяяло найбільше світла та воно не било в очі.

За ялинкою височіла гора з різнокольорових пакунків. Здавалося, якщо на неї ледь дихнути, вона посиплеться в різні боки й подарунки займуть собою майже все приміщення. Довкола гори височили сходи, які вели по колу на самісінький верх до останнього пакунка. Сходи прикрашала ковка, а самі вони найпевніше були створені з золота.

Я нерішуче зупинився. Іванка теж. Ялинка та подарунки викликали в нас приємні емоції. Це означало, що той або ті, хто тут живе, люблять Різдво, а це не може не радувати! 

Хоча звуки, а точніше стукіт, який доносився голосніше, все-таки змушував нас з Іванкою не втрачати пильність.

— Не здумайте нічого тут чіпати! — почули ми тоненький голос, — особливо наші подарунки! Особливо — ти! — ми озирнулись і побачили гнома, який окинув нас не довірливим поглядом. — Ще ти, кролику, куди не йшло. Чув я про тебе. Від тебе проблем не буде, а от люди, які приходять до нас, нерідко цуплять наші скарби, — пробурчав він. — Ми важко працюємо, аби створити їх, — щоб виглядати більш серйозним, гном поправив свого величезного капелюха, який незграбно впав йому на очі. Ми стояли неподалік ялинки і я помітив, що гном не набагато вищий за неї. Тож якщо я зіпруся на всі чотири лапи, ми з гномом будемо однакового зросту. Гном наче «прочитав» мої думки й додав: — На відміну від мене, ялинка виросте. Просто, — він сумно зітхнув, — тут для неї мало світла, все-таки це підземелля. Але ми, — він заговорив швидше, немов намагався виправдатися перед нами, — створюємо для ялинки всі умови. Кожен день хтось з нас чергує тут, знаходиться поряд з нею, поливає, стежить, щоб світла не було мало й не забагато. Ми по черзі підіймаємося на поверхню землі, хоча самі знаєте, хто там володарює, і приносимо для дерева у величезних слоїках гірське повітря, щоб ялинка могла подихати ним. Тут під землею, звісно, їй не вистачає свіжого повітря й води. В цих надрах купа скарбів, дорогоцінного каміння й іншого мотлоху, який так обожнюють деякі, — він стиснув губи. Було помітно, що він сумнівався, чи варто говорити, щоб не образити Іванку та потім неохоче додав, — люди. Знаєте, гоняться за всяким. — він дістав з кишені жменю золотих камінців і кинув їх в куток. — Цього тут вдосталь, а от повітря і кришталево-чистої води… — пояснив він. — Але нам є чим пишатися. Дивіться, ось наскільки наша ялиночка виросла за три роки, — гордо додав він й помітив подив в очах Іванки, розгублено додав, — ми не втрачаємо надії та продовжуємо дбати про дерево, як можемо.

— Як же ви живете під землею? — в голосі Іванки відчувалась розгубленість та співчуття. Вона звикла, що ми можемо бігати та стрибати з нею ледь не цілими днями на вулиці й нам ніколи не буває сумно, а в цьому підземеллі, прикрашеному купою дорогоцінних скарбів і дарунків, не було найціннішого: свіжого повітря та чистої води. 

— Ми — гноми: геть невибагливі! — відмахнувся гном. — Але ж наша ялинка. Крім повітря в слоїках ми приносимо воду. Влітку збираємо росу, взимку йдемо до річок. За три роки вона виросла аж на три сантиметри, якщо не зупиниться, то років, — гном замовк. — Так, колись вона виросте. Ми б і сонце принесли сюди, якби могли. Але це нереально. 

Ми з Іванкою переглянулися. Не знаю, чи можливо це, але мені здалося, що ми зрозуміли один одного без слів. 

— Дуже гарна ялинка, — зауважила Іванка і постаралася всміхнутися якомога відкритіше, — я б ніколи не наважилася взяти у вас, пане, гноме, щось без дозволу. 

— Не сумніваюся, — погодився він. — Ти ж прийшла з кроликом, значить можемо довіряти один одному. До речі, мене звуть — Працелюбний, — і він протягнув крихітну ручку, яка до слова, коли Іванка та я її, потиснули, відчули неабияку силу. 

В момент, коли я забирав свою лапу, в животі забурчало. Мені стало ніяково та я згадав, що останній раз їв дуже давно. Не дивно, що голод нагадав про себе. Працелюбний почув це і весело підстрибнув.

— Зараз прийдуть інші гноми, — попередив він, — і сядемо обідати. Ви певно зголодніли. Я знаю, куди ви йдете. Довго затримувати вас не буду, але, ми — гноми, дуже гостинний народ. Обов’язково почастуємо смачненьким. 

Ледве він договорив, як юрба гномів галасливо один поперед одного почали заходити всередину. Вони ставили сокири та інші інструменти вздовж стін, поспішали до закутка, звідки зі стіни текла вода. 

Не важко здогадатися, що ту воду вони явно не дають ялинці й поки натовп гномів мив руки під їхні веселі розмови, посередині з’явився довжелезний стіл, який вони почали накривати. Я помітив, як з іншої стіни, відчинилися непомітно двері, з яких звисали кристали, тому й, на перший погляд, їх неможливо було помітити. Звідти вийшли кілька гномів, які принесли на тацях їжу. На столі замайоріли й запечені гриби, горішки, рибка. Хтось з гномів нагадав, що в них залишилися ще запаси березового соку від весни й варто поділитися із гостями, які так неочікувано завітали до них. 

Нам з Іванкою стало ніяково і поки гноми бігали туди-сюди, накриваючи на стіл, ми з Іванкою нарешті зробили, про що домовилися поглядом. Діставши пелюстки Диво-квітки, Іванка непомітно повернулася до ялинки й зробив вигляд, що хоче поправити чобіток, приклала чарівні пелюстки до ялинки, а потім відійшла від дерева.

Ніхто з гномів не помітив того, що зробила дівчинка і нас запросили за стіл. Ми спочатку чемно відмовилися та наших відповідей ніхто не почув і дуже скоро ми опинилися за столом, наминаючи їжу. Я жував так швидко, як тільки міг. особливо коли помітив на столі батат та морквину. 

— Звідки в вас стільки смачної їжі, адже під землею…, — я замовк, бо під столом Іванка легенько стукнула мене по лапці. 

— Можете набивати кендюхи досхочу, — розсміявся гном на ім’я — Золоті руки, як про нього сказав Працьовитий. — Іноді Крук приносить нам щось смачне. Горіхи, наприклад, чи той самий сік. Єдиноріг теж ніколи не приходить без нічого. Від нього гриби, морква, батат. Русалка, якщо йдемо набирати води, завжди пригостить рибою і підкаже, де шукати найчистіше джерело для нашої ялинки. Так і живемо. 

— Ми теж не залишаємося у боргу, — підтримав розмову гном, якого інші звали — Дотепний. — Все, що хтось з наших друзів, які живуть в лісі, бажають отримати з підземелля, ми даруємо. 

— Так, колись і Вітер прилітав до нас. Приносив горобину для чаю, але потім він, так би мовити, віддав силу Володарці й більше ми його не бачили. — згадав Працьовитий і відвернувся. Було видно, що він не готовий продовжувати цю розмову. 

— Не будемо при гостях, їм ще продовжувати свій нелегкий шлях, — сказав Золоті руки. 

— А чому вас так прозвали? — поцікавився я, голосно хрумкаючи морквиною. 

— О! Це довга історія, — зауважив Працьовитий. — Колись Золоті руки створив колиску для самої Різдвяної зорі. До нас Місяць прийшов. Всі знають, що Різдвяна зоря прокидається і приходить на небо лише раз на рік для того, щоб сповістити весь світ про найважливішу, найособливішу ніч на світі.

— Тобто лише раз на рік? — розчаровано уточнив я. — А решту часу? 

— Повір, це дуже добре, — підхопив Золоті руки. — Володарка давно полює на Різдвяну зорю. — він задумався. — Через те, що сталося багато років тому напередодні Різдва. Нам дуже пощастило, що саме Різдвяна зоря зробила те, що зробила, інакше, ми всі давно були б в кайданах Володарки. 

— Що вас, тобто і нас, — виправився я, — врятувало?

— Ох, не питай, кролику. Якби Різдвяна зоря виходила на небо кожної ночі, певно ніхто б з нас не зміг їй допомогти, навіть Місяць. З кожним роком та що там роком, — підхопив Працьовитий, — кожним днем, Володарка — ця чаклунка, стає все могутнішою, а чари її чорнішими. Ніхто не знає, звідки вона дізналась про те, що саме в цьому лісі живе Єдиноріг і от якраз напередодні одного Різдвяного вечора, Володарка прийшла до нашого лісу. Вона і до цього була сильною чаклункою. Подейкують, — і гном стишив голос, — що вона звалилася на нас буквально з іншої планети. — ледве він встиг договорити, як кілька гномів почали заперечувати сказане ним та Працьовитий відмахнувся і продовжив, — вона і до нас ходила світом та збирала, а точніше відбирала чужі наймогутніші вміння. Цей ліс через неї тепер кишить страшними потворами. Нам гномам треба бути вкрай обережними, коли вибираємося зі свого підземелля. Проте колись, шановні гості, ті потвори були звичайними істотами. Так, звісно, вони володіли деякими особливими чарівними вміннями, що відрізняло їх від інших. Їхні чари були направлені виключно на добрі справи, а тепер…

— Це правда, — погодився гном Золоті руки. — На жаль Володарка прийшла до нашого лісу саме через безсмертя, яким володіє Єдиноріг. Всіх істот, які жили тут — вона зачаклувала, взяла собі їхні сили та ув’язнила в кайдани, які, неможливо розірвати. Ми вже все перепробували. А ми, гноми — це всі знають, — зауважив Золоті руки, — вміємо робити особливі речі з будь-яких матеріалів, неважливо, що перед нами: камінь чи залізо. Речі, створені нами, здатні на великі справи! Навіть мечі, які я викував особисто не можуть перемогти ланцюги Володарки! За весь час нам не вдалося дістати ні шматочка того ланцюга, щоб дослідити з якого металу він зроблений. 

— Та який там метал? — здивувався Дотепний. — Це все чари! Найтемніші, скажу я вам! 

— Кепські справи, — підсумував я почуте, коли нахилився до Іванки. — Передай мені, будь ласка, той листочок капусти. — я вказав на одну з таць. 

— Слухай уважно, можливо настане та мить, саме щось з того, що ми дізналися від Єдинорога та зараз почуємо від гномів, врятує всіх нас. До цього ми взагалі діяли навпомацки, абсолютно не знаючи, з ким та якими чарами нам довелося та доведеться ще зіштовхнутися. 

— І чого Володарку принесло сюди саме напередодні Різдва? — пробурчав я. — В найбільше свято року?

— Кролику, тихіше жуй, подякуй за цей дуже смачний обід. У гномів не надто багато їжі, вони діляться з нами тим, чим їх пригощає Єдиноріг та інші — тобто останнім. Чи ти думав, ця капуста тут виросла? Тоді згадай, наскільки витнулася ялинка у підземеллі за три роки, — прошепотіла Іванка. — Крім цього уважніше слухай, — порадила Іванка. 

— Добре, — я в черговий раз поступився Іванці. Врешті решт вона дівчинка і якщо бути геть чесним — зазвичай каже правильні речі, до яких варто дослухатися. Гноми помітили мою цікавість до капусти й за мить на столі додалася ще одна таця з апетитним зеленим листям та я розумів, що якщо з’їм забагато, то замість того, щоб продовжити шлях, залишуся в підземеллі. Крім того, Іванка мала рацію в тому, що їжа, якою нас пригощають, виросла не під землею і гноми дійсно діляться з нами останнім. Тихенько дожував листок капусти, який тримав у лапці, я ввічливо подякував гномам, — дуже смачно, — підкреслив я, — але все ж хотілося дізнатися, поки ми не пішли, — чому Володарці не вдалося заволодіти рогом безсмертя? 

— О! — зітхнув перелякано Золоті руки. — Темна чаклунка була за крок, щоб заволодіти безсмертям. На той час, як вона прийшла до нашого лісу, Володарка мала сили проти яких ніхто б з нас не вистояв. Тому Місяць попросив Єдинорога відмовитися від своєї сили — безсмертя, тобто добровільно віддати ріг — при чому повністю, не залишити собі ані крихти власної могутності. Тож Єдиноріг віддав ріг, в якому захована його сила. Я мав створити скриню з такої міцної сталі, якої до цього ще не бачив світ. Так і сталося. Місяць приніс мені цей матеріал — казав, нібито з іншого планети. Він сподівався, що зла чаклунка за допомогою жодних чарів, якими володіє чи володітиме, не зможе розбити скриню на друзки. Крім того, щоб Володарка точно не могла відкрити скриню — потрібен ключ. Той, який також не можна підробити за допомогою чаклунських вмінь. Де взяти такий ключ? Металу ледь вистачило на скриню. Тож Місяць звернувся до Різдвяної зорі.  

— Так, — хитнув головою Дотепний, — вона стала ключем. Тим паче, що ніхто б з нас в той момент не вигадав найкращої схованки для так званого ключа. Адже зоря з’являється на небі раз на рік і скільки Володарка не шукала її так і не змогла знайти. Вона облетіла все небо. Під кожну хмару зазирнула, але так і не знайшла. 

— А як на Різдво до цього вам вдавалося її врятувати від Володарки? — поцікавився я. 

— Спочатку вона не знала, де захована скриня і як виглядає ключ. Це допомогло нам «прожити» спокійно хоч трохи. Потім, коли їй вдалося за допомогою дерев, які почали підкорятися їй та отримали силу Крука, дізнатися про скриню… — задумався гном Золоті руки, — бо одне з дерев бачило, як Місяць спускається до нас. Вона дізналася про метал та побачивши Єдинорога, який залишився без рога, здогадалася, що ми заховали його силу. Далі вона шукала, де захована скриня і тільки нещодавно дізналася про найпотаємнішу схованку, адже ми сховали скриню під дном озера й от тепер, скоріш за все, як не зараз, вона поспішає до озера, а далі буде чекати на зорю. Але і про тебе, кролику, Володарка не забуває. Згідно з пророцтвом трьох сестер саме ти завадиш їй заволодіти тим, що заховано під дном озера. Точно ми не можемо сказати, чи вона буде намагатися викрасти зорю з неба, а потім поспішить до озера, чи навпаки та в будь-якому разі цей передріздвяний вечір стане вирішальним. 

— Чув, Пухнастику, — прошепотіла Іванка. — Ми достатньо відпочили, набралися сил, час поспішати, попереду ще встигнути не лише дійти до гори, а і піднятися на неї. 

— Так. — погодився Працьовитий. Його погляд видавав хвилювання, який він намагався приховати. — Гору охороняє сам Дракон… 

— І чому я не здивований? — фиркнув я і почав вставати з-за столу. 

— Котра зараз година? Я забула годинник вдома, як йшла шукати Пухнастика, тож, — пояснила дівчинка. 

— До того, як почне темніти залишилось три години. Варто поспішати…, — Золоті руки не договорив до кінця. Він почав хапати ротом повітря і тицяти пальцем уперед. 

Я подивився, куди він показував і ми побачили величезну ялинку. У цей момент луснув горщик, в якому вона росла цілих три роки, якщо, звісно, так можна сказати. Не впало ж дерево лише з однієї причини — верхівка ялинки вперлася в самісіньку стелю. 

— Отакої, — зауважив я, — пішли звідси, бо зараз почнеться. 

Проте встигнути дійти до виходу ми не змогли. Нас оточили гноми з усіх боків і почали обіймати та один поперед одного підстрибувати від радості й дякувати нам. Іванка зашарілася та опустила очі. Я теж відчував себе ніяково. Через голод та розповіді гномів про Володарку ми й забули про пелюстки Диво-квітки, які Іванка поклала у горщик до ялинки. 

— Що це за чари? — спитав Працьовитий. — Неможливо. Таких чарів не існує! Та й ви ж не володієте, — розгублено додав він. 

У цю мить один з гномів побіг до ялинки й поруч зі шматочком розбитого горщика, помітив крихти від пелюсток Диво-квітки. 

— Це сила зцілювати від Диво-квітки! — закричав він так гучно, що мені ледь не заклало вуха. 

— Звідки? — прошепотів Золоті руки й з сумом подивився на нас з Іванкою. — Ви віддали те, що вона вам подарувала? А як тепер підете до Дракона? Кролику, чим ти думав? — спитав він в мене. — Вона б виросла, ми ж дбаємо про ялинку день і ніч. 

Тепер була моя черга зашарітися, хоча під пухнастою шерстю навряд чи можна розгледіти, як густо я почервонів: 

— По-перше: це ідея Іванки, — почав виправдовуватися я, — та і ми… і вона, і ялинка, тепер у вас буде справжнє Різдво. 

— Ох, кролику, якщо ви не зупините Володарку лісу, Різдва не буде ні в кого, — сумно додав Золоті руки. 

Я нарешті зміг звільнитися від чисельних обіймів гномів, які продовжували нам дякувати й рушив до дверей. Слідом за мною пішла й Іванка та Золоті руки попросив її затриматися на хвилинку. 

Озирнувся і вирішив не заважати. До мене підійшов Працьовитий і пообіцяв, що швидко виведе нас звідси на землю. Ми дочекалися дівчинки, а гном у той час намагався ще раз описати, наскільки вони здивовані нашим вчинком. 

— Не забувай, Дракон серйозний супротивник і великий, — сказав гном. — Ви маєте бути вкрай обережними. Його один крок, а ваших певно зо два десятки, як не більше і він може дістати вас з будь-якого закутка, — і Працьовитий важко зітхнув, — вогнем. 

— А він прямо дуже-дуже великий? 

— О! — тільки й зміг, що вимовити гном. 

Після цього ми мовчали. «О»: прозвучало надто переконливо і я не знав, що можна на це відповісти, а гном, певно, не уявляв, що можна додати, щоб можливо трохи заспокоїти мене. Хоча я й так чудово розумів, що Дракон не може бути мого зросту чи Іванки. Тож ми просто стояли й чекали на дівчинку. 

Іванка підійшла до нас за кілька секунд і ми повернули в якийсь закуток. Тут не було калюж та й зверху нічого не капало. Працьовитий повернув кілька разів і дуже скоро ми вийшли з підземелля. 

Я не розрахував крок і послизнувся. Під лапками знову заскрипів сніг. От ми й знову йдемо лісом. Працьовитий помахав нам рукою на прощання. Ми помітили гору не так і далеко перед собою. Думаю якихось пів години та нам доведеться дертися по ній. 

Вона була не просто високою. Здавалося там нагорі достатньо простягнути руку і з неба можна самотужки взяти зорю. Морозець пощипував носа та Вітру я не відчував. Іванка теж. В неї з кишені випала рукавичка. Я підняв її й повернув дівчинці. 

Виникла пауза. Кожен думав про своє. Не можу знати про що думала Іванка, а я думав, що все-таки дуже добре, що ми допомогли ялинці вирости. У гномів тепер стільки радості. Скоріш за все вони й досі стрибають довкола ялинки. Можливо, прикрашають її, якраз почали створювати прикраси, яких знадобиться немало, адже тепер дерево заввишки кілька метрів.

Я пригадав наше минуле Різдво з Іванкою. Ми чудово провели той вечір. Спочатку зібралися за столом. До родини дівчинки прийшли гості, а пізніше ми — кролики стрибали й бігали, бавилися між собою. 

Потім Іванка сиділа біля каміна та читала нам казку. Вона кожного року обирала одну з історій про Різдво і читала її нам. Було весело. Подумки мені хотілося повернутися в те Різдво, або перед ним, але ми з Іванкою змушені були йти між дерев до гори. 

Іванка теж розмірковувала. Мені навіть здалося, що вона посмурніла. Стала серйознішою ніж зазвичай, ніби обдумувала щось важливе, але не наважувалася сказати бодай слово вголос. 

Я подумав, що краще не заважати й дати їй час побути з собою. Озираючись, не помітив навіть натяку на присутність якогось чудовиська. Скоріш за все за це треба подякувати гномові, бо поки ми йшли самі, потвори постійно зустрічалися на нашому шляху, але коли з нами був Крук, Єдиноріг або от як зараз, вивів з підземелля гном, долати шлях в рази стало простіше. 

Нарешті Іванка перервала тишу: 

— Працьовитий щось сказав наостанок? Можливо дав якусь пораду? 

— Побажав нам швидко перемогти Володарку, — викрутився я. Не хотів говорити Іванці про Дракона. Та і що сказати? «О»: сказало само за себе. — До скелі кілька метрів. Підйом крутий. Шкода, що скотитися нам не вдасться й вона скляна, тобто — крижана, створена з прозорої криги, — спробував пожартувати я. 

— Я понесу тебе, — озвучила Іванка. Ймовірно про це вона якраз і думала, поки мовчала. — Все-таки так буде швидше. Заберешся в кишеню. Вона глибока і будеш триматися лапками так міцно, як тільки зможеш. — додала вона. — Щоб не випав. — голос зазвучав суворіше. — Раптом щось піде не так, відразу кричи. Якщо загубимося вдруге, до темряви не встигнемо піднятися на гору. Вона дійсно дуже висока. 

— Аж до неба. — погодився я. 

— Не думаю. Якби можна було дістатися зір так легко, темна чаклунка вигадала б чергову підлість.

— Можливо її підлість полягає в тому, що вона поставила Дракона охороняти скелю? — нагадав я не тому, що хотів зіпсувати настрій чи налякати, просто інших ідей в голову не прийшло. 

— Може ти й правий. — погодилася дівчинка і зупинилися. Вона присіла навпочіпки та взяла мене на руки. — Нумо, все вдасться. Вмощуйся зручніше, але головне не забувай, що я казала? — всміхнулась вона. 

— Триматися якомога міцніше, — згадав я і забрався до кишені. Вчепився в край тканини своїми кігтиками й Іванка зробила перший крок. Як і весь цей день ми не знали, що чекатиме нас попереду, крім Дракона і Володарки, але відступати через них не збиралися. Не залишатися ж нам в цьому лісі назавжди. 

 

Частина 6.

 

Після того, як Іванка зробила перший крок Іванка, ми стрімко повернулися назад. Скеля була настільки слизькою. Я розгублено зиркнув на Іванку та вона нібито пригадала щось і дістала з іншої кишені, бо нагадую в першій сидів я, якісь металеві речі, щось схоже на кігтики. На вигляд дуже гострі. 

Іванка вдягнула їх на стопи ніг, а потім долоні й знову повернулася до скелі. Цього разу перший крок ми успішно здолали. Я настовбурчив вуха вгору. В дівчинки звідки взялися ці штуки, навіть не знаю, як їх назвати. Адже нагадую — я лише кролик!

— Що це? — нетерпляче вимовив я. 

— Золоті руки зробив для мене. — відмахнулася Іванка і продовжила підійматися вгору. Вона дивилася перед собою і при цьому намагалася ще стежити за мною, щоб я не випав з кишені. Проте хвилювалася марно — я міцно тримався за кишеню. 

— А чому він для мене не зробив? — набундючився я. — Ти підіймаєшся на гору, несеш мене, а я? — мені це не сподобалося. 

— Пухнастику, в нас не так багато часу і твій один крок і мій все ж відрізняються, — пояснила вона. 

— Тут ти права, — я важко зітхнув, — все одно не буду сидіти дарма, — і я вибрався з кишені та зачепився кігтями за скелю.

Вийшло невдало і я б полетів вниз, якби Іванка в останній момент не відставив ногу в бік, не спіймала мене. Я схопився за її чобіток і потім, зачепившись кігтиками, бо у кроликів, зізнаюся я вам, вони насправді гострі. Тож я дуже скоро порівнявся з її плечем.

Так мені більше подобалося. Я розумів, що хоч щось роблю, а не просто стирчу в кишені, поки Іванка підіймається нагору. Скеля реально була слизькою. Тож не можна було втратити пильність ані на мить. Я був меншим за дівчинку, але спритнішим. Проте не хотів показувати їй свої переваги, бо все-таки з часом я навчився стрибати й зачіпатися кігтями та робив це поруч з дівчинкою. 

Її це насмішило і ми потихенько продовжили свій шлях. Скеля здавалася нескінченною дорогою, яку неможливо подолати. Звісно, були б ми з Іванкою, наприклад, розміром з Дракона, здолати скелю було б легко, або якби мали крила, як той самий Дракон — також це було б просто. 

В цей момент мені засліпило сонячне проміння. Я ненадовго завмер. Стало зрозуміло, що до вечора лишилося не так і багато, а от до верхівки скелі не так й мало. Іванка зупинилася, аби перевести подих. Я помітив її втому. Руки не рухалися настільки впевнено. Пальці тремтіли, хапаючись перед собою. Краплі поту стікали з-під шапочки. 

Дівчинка глянула вниз і певно це і стало її помилкою. В неї закрутилася голова і їй вдалося втриматися лише в останню мить, повиснув на одній руці. 

— Ти мене лякаєш! — крикнув голосно я, сподіваюсь своїм голосом привести її до тями. 

— Просто дай мені трохи часу, — вона повернула голову до скелі й зачепилася рукою. — Як високо, кролику. Ніколи не думала, що боюся висоти, але до цього я і не підіймалася так високо, — розгублено додала Іванка.   

— А ти дивись на мене, — я весело махав вухами в різні боки. — Нумо, тільки на мене і рукою трохи вище ніж ти зараз. Давай, все вдасться. Це лише скеля. Згадай, було і гірше, — підбадьорив я.  

Мені здалося, що Іванці сподобалися мої слова. Дівчинка продовжила швидко пересуватися, але так тривало не довго. Над нами нависла тінь і коли я підвів очі в бік тієї плями, що заступила залишки сонця, побачив, кого б ви думали? Так — нарешті ми з Іванкою зустріли величезного Дракона. 

Величезне чудовисько було чорним, як найтемніша ніч. Перш ніж я встиг, хоч щось подумати або принаймні змиритися з тим, що на нас чекатиме з Іванкою, Дракон змахнув своїми кремезними крилами. Від помаху його крил Іванка ледве не злетіла зі скелі, настільки сильним він був. 

Дракон завмер у повітрі. Не знаю, як і описати: гігантські кігті, лапи, хвіст, яким, напевно, якби чудовисько лише б надумало змахнути, рознесло б вщент не менш як половину скелі. Луска, яка переливалася на заході сонця, нагадувала найміцнішу броню з заліза. Я б назвав її радше панциром. Білі очиська стежили за нами. З ніздрів валив густий дим. 

Що тут скажеш? Дракон, безумовно, був найбільшим чудовиськом з усіх, кого нам довелося зустріти в цьому лісі. Якщо порівняти його з все тією ж скелею — він був не набагато меншим за неї.  

Іванка обережно озирнулася і в її очах застиг подив, але не жах. Я помітив, що вона щось швидко обмірковує: 

— Потрібно швидко дістатися на гору. — нарешті прошепотіла вона. — Тут проти Дракона в нас немає шансів. 

— Цілком погоджуюся. — підтримав я, але ми не встигли подолати відстань навіть на міліметр. Наступної миті, Дракон дихнув вогнем і скеля, створена з криги, почала стрімко танути. 

Через те, що Дракон дихнув полум’ям над нами, у скелі утворився отвір і хвилі полетіли прямісінько на нас. Вода застеляла очі й ми з Іванкою перестали бачити. Ситуацію ускладнювало й те, що витерти воду з обличчя та моєї мордочки ми не могли, адже відпустити руки та лапки від скелі, в яку ми вчепилися, означало стрімко полетіти вниз. Крім того, тепла вода змушувала сповзти вниз усе одно. Ми намагалися втриматися, скільки могли та втілити це ставало все складніше. 

— Ти хоч що-небудь бачиш? — спитала дівчинка. 

— Ні. — сумно відповів я. — А ти? — очі були мокрі від розтопленої криги. Я мружив їх, сподіваючись, що знову зможу бачити, але ні. 

— Так само!

— А що саме ви хочете побачити? — заревів Дракон і рев його лунав настільки гучно, що мені майже заклало вуха. — Те, що вам ніколи не вдасться піднятися нагору. 

Я ледве не зірвався вниз вже вдруге та в останню мить, зумів втриматися:

— А як же наша зустріч з Володаркою? — спитав я в Дракона. — Віщунки показували мені видіння. 

Не знаю, чи розсмішило, чи навпаки розізлило чудовисько та наступної миті він знову відкрив пащу і від хвилі його полум’я, я стрімко полетів вниз. Звісно, я міг розказати про що саме думав в той момент та мені нічого не спало на думку. Я розумів, що рано чи пізно вдарюсь об землю і… настане кінець нашої пригоди з Іванкою. 

От про неї я дійсно подумав, бо зараз вона залишиться сам на сам з величезним Драконом і хоч я лише кролик, все ж вдвох ми встигли подолати багато перешкод на шляху до скелі, щоб тепер я відступив.  

І от тієї миті, коли мені здалося, що я впаду і розіб’юся, чийсь риб’ячий хвіст, а точніше, як я помітив згодом — це був хвіст знайомої мені Русалки, який вдарив по мені і я наче той м’яч полетів назад на гору. Що ж, сказати, що я здивувався — це нічого не сказати. Я навіть не знав, чи була вода десь поруч, чи озеро довкола скелі, аби зрозуміти, яким чином русалка, яка живе у воді, може з’явитися тут?

Я ризикнув подивитися вниз й помітив хвилю — хвилю, в існування якої не повірив би, аби зараз не побачив на власні очі. Частину води сюди пригнав Вітер. 

Вода з озера кружляла справжнім вихром, який допоміг Русалці здійснити те, що вона зробила. Підкинув мене на гору, вона розрахувала так, що я опинився на скелі. Дракон здивовано водив очиськами туди-сюди. 

Було круто! Але Іванка залишалася у небезпеці. Я підійшов до самісінького краю скелі й визирнув вниз. Між нами кілька метрів. Дотягнутися до неї я не міг. 

Лапки крихітні та й сили в них не було не те, що дівчинку втримати, а хоча б морквину. Тож я просто кричав, що вона мусить забути про Дракона і швидко рухатися на верх, адже Золоті руки створив для неї те, що допомогло їй забратися досить високо.

Особливих сподівань на Вітер я не покладав, згадуючи, як він гнався за мною, а дарма, бо саме він підняв хвилю води так високо й зробив з неї наче підлогу, яка була в нашому будиночку. Іванка видихнула, коли її ноги стали на воду, яка не провалювалася вниз. Вона виглядала настільки втомленою. Здавалося, ще кілька митей і вона втратила б останні сили та зірвалася б вниз.  

— Ти пішов проти Володарки лісу? — заорав Дракон на Вітер і втретє видихнув полум’я. — Як ти посмів, жалюгідне створіння!  

Це хіба насмішило Вітер, бо крім власної сили вихору зараз він мав ще й воду. Тож чи варто пояснювати, як він з легкістю загасив вогонь. І якби Русалка не нагадала про себе та кайдани, які тягнули її назад до озера, які вже почали обгортати довкола неї.  

Вітрові довелося підняти Іванку на гору, а Русалку разом з хвилею повернути назад до озера. Я кинувся до дівчинки та вчепився в її чобіток. Вона взяла мене на руки та міцно обійняла:

— Пухнастику, якби ти тільки знав, як я хвилювалася за тебе. 

— А я? — швидко відповів я. — Я б собі ніколи не пробачив. 

Дракон своїми величезними та важкими лапами опустився на скелю й вона здригнулася. Вітер дмухнув на нього з такою силою, що Дракон захитався, а ми ледь не злетіли зі скелі.   

— Володарка, не керує мною. Я вільний Вітер. Літаю, де хочу. Вогонь не лякає мене, як і ти. Лиши дівчинку і кролика тут. Тобі мене не перемогти. 

Проте Дракон його не слухав. Він кілька секунд уважно стежив за Вітром, поки не сказав:  

— Ти знаєш, що Диво-квітка жива? 

— Звісно, знаю. Отже, тепер, щоб дістатися до них, тобі доведеться перемогти мене, — Вітер голосно розсміявся. — Драконе, ти ганьбиш таких, як сам. Ходити на ціпку й заради чого? Що дасть тобі безсмертя чаклунки? Ти ж охоронець. Охороняєш золото й срібло, найдорожчі скарби. Ти б радше від Володарки охороняв безсмертя. Коли вона його отримає, як думаєш, що буде далі? 

 

— Я і є охоронець, — відрізав Дракон, — цієї скелі, — і перш ніж він щось додав, Вітер не став чекати й аби, чудовисько не завдало нам з Іванкою шкоди, поспішив видихнути вдруге. Дракон відлетів на самісінький край і ледве не покотився вниз та в останню секунду, зачепився за прозору, крижану поверхню своїми довжелезними і я б додав, гострими кігтями. 

У відповідь Дракон дихнув вогнем. Вітрові — це нічого не коштувало. Він усього лише здійнявся вище ніж був, а от ми з Іванкою підстрибнули. Мені здалося, що крига під лапками стала такою гарячою, що я обпікся. 

Я зойкнув і підняв передні лапи вгору. Вітер підхопив мене і я повис у повітрі недалеко від нього. Іванка змогла піднятися сама й обтрусив коліна, спробувала вгадати, чого їй очікувати від Дракона. 

— Знає! — сказала Іванка. — Це ми сказали Вітру. А ви з чаклункою думали брехати йому? — дівчинка рішуче подалася вперед. — Скоро Різдво. Замість того, щоб провести його вдома з татом і мамою, ми з кроликом стирчимо тут і все тому, що… а чому, власне кажучи? — вона сама себе перебила. 

І я повністю її підтримав. Ми й досі не знали, чому Володарці лісу потрібен саме я, а не хтось інший. 

— Говори! — додав я. 

— Так, ви сказали… — почуте ще більше розізлило Дракона. Чудовисько розправило свої величезні чорні крила і підняв їх вгору, злетіло в повітря. 

Ми подумали, що зараз станеться щось дуже і дуже страшне та замість цього почули ще один голос. До нас приєдналася сама чаклунка. Темрява ставала густішою, можливо якраз через неї. 

Володарка лісу повільно рухалася. Її жовті напівдзеркальні очі не віщували нічого доброго. Червоне волосся нагадувало найяскравіші язики полум’я. Вії були настільки довжелезними. Я спочатку не зрозумів та вони нагадували пір’я крука. Попереду неї летіло Око одного з велетнів та я хіба раз глянув на нього. Зараз було не до того.   

— З того, чого ми знаємо, вона має здатність Русалки, Перевертня, відділяти тінь від себе, отруту Змії і силу Вітру. Крім цього, щось мені підказує, що ця відьма має і якісь свої вміння, — сказав я і, озирнувшись, зрозумів, що і досі знаходжусь в повітрі, а Іванка стоїть на скелі. 

Я попросив Вітер повернути мене назад. Темрява огорнула небо і на чорному полотні, до речі, не настільки високо від нас, бо скеля направду занадто висока… з’явилася вона — Різдвяна зоря. З кожним кроком вона сяяла все яскравіше. Я нарахував вісім кутів. 

Володарка лісу вишкірилася і відкрив рота, я побачив її не дуже приємну пащу, певно — ці бридкі гострі ікла вона теж взяла від Перевертня, а може когось іншого. Хтозна, кого вона ще полонила в цьому лісі? Перш ніж ми всі встигли оговтатися, Володарка дунула в бік зорі й та зірвавшись, полетіла вниз. 

Місяць, який був не так далеко кинувся за нею та вона крикнула мені: 

— Лови!

І це важко пояснити та восьмикутна зоря сама потрапила до моїх лап. Наступної миті я вже був у мішку Володарки, принаймні думаю, що це мішок, адже ми з зорею були в чомусь всередині й на шаленій швидкості ми кудись неслись. 

Я чув голос Іванки, вона щодуху кликала мене назад. Вітер теж кричав. Підхопив Іванку, він погнався слідом за нами. Я не міг зрозуміти, чому мав зловити, аж поки зоря не пояснила мені: 

— От навіщо ти потрібен, Пухнастику. Ти єдиний, хто може доторкнутися до мене. Навіть чаклунці цього не під силу. Це твоя особливість, якою заволодіти неможливо. Ти мав сам мене упіймати, — сумно зітхнула вона, — а тепер, мені доведеться відчинити скриню і Володарка отримає ріг безсмертя. 

— Ще б пак! — вигукнув я. — Цього не буде. Вона може навіть не сподіватися. 

— Думаєш? Але ти зробив те, чого вона так хотіла і ми рухаємося до озера. Навряд нас хтось врятує. От і все, — зоря виглядала розгубленою. — Я до останнього сподівалася, що вдасться врятувати й це Різдво та Володарка стала занадто сильною. Тепер її ніхто не зупинить. 

— А хто з вас всіх найсильніший? Вітер? — поцікавився я.

— Він сильний. Майже рівня їй та коли Володарка залучає інші сили, Вітрові не так легко боротися з нею. Особливо під дном озера, де зовсім інакший світ. Ми попадемо туди, бо самі по собі не є великими й Володарка перетворить нас на тих, кого їй потрібно, але решта. В той світ не так легко потрапити. 

— Знаю, — задумався я, — треба мати вміння Русалки перетворюватися на крихітну рибку. — А Місяць? 

— Він її не переможе. Не тепер. Різдва більше не буде. 

— Як не буде? — я закрутився в мішку і спробував прогризти дірку. Махав лапками, але мені не вдалося вибратися на волю. — Треба щось вигадати й втекти. Повернути вас назад на небо і ми всі зустрінемо Різдво, а цю потвору, я…, — я затнувся, бо не знав, що сказати. 

— Її не знищити, Пухнастику. Вона прилетіла до нас з іншої планети. Там такі, як вона дуже сильні темні чаклуни й чаклунки. Єдине, чого їм не вистачає — це безсмертя. Звісно, вони живуть довше за людей. Кілька століть та відьмам і відьмакам цього замало, — розповіла зоря. — Коли вони почули, що на нашій планеті існує Єдиноріг — той, хто здатний жити вічно, обрали найсильнішу з чаклунок, аби та принесла їм можливість стати ще й безсмертними. 

— Звідки ви стільки знаєте про ту планету? 

Зоря не встигла розповісти й дещиці, що мене цікавило, бо ми відчули, що Володарка лісу зупинилася. Вона проговорила якесь закляття, але швидко і пошепки, що я не розчув. З іншого боку, навіть якби я і запам’ятав — все одно не володію чарами. Не думаю, що те б закляття мені чи Різдвяній зорі допомогло. Володарка лісу зменшилася й ми разом із нею. Потім, думаю, ми вже не летіли, а чаклунка йшла. 

Пересувалася вона швидко й от нарешті нас дістали з мішка. Хм, скажу я вам. Очам довелося звикати, хоч і недовго, бо там, де ми із зорею опинилися було не набагато більше світла, ніж в мішку. Якщо порівнювати нас, то зараз ми були менші за гномів, навіть за сирник. Чаклунка ж була більшою та і вона стала крихітною. Ми продовжили шлях. Вона міцно тримала нас, а потім тунель, в якому розгледіти бодай щось, стало неможливим через густий туман. Нарешті прохід збільшився і мені здалося, що ми потрапили в геть інший світ або схованку. Місце, в якому зберігалося безсмертя. 

Печера, в якій замість сонця, бо його тут точно не було, сяяли стіни. На постаменті стояла скринька і я і зоря знали, що всередині. Скринька прозора і ми зрозуміли, що дає сяйво — ріг безсмертя. Від нього скоріш за все і теплом віяло. Володарка знову щось сказала і стала собою. Потім збільшилися й ми. 

— Що ж, зоре, ти маєш відкрити мені цю скриню! — наказала чаклунка. — Тобі, Пухнастику, доведеться взяти зорю до лапок і відчинити цей не такий вже і складний замок, — додала вона. — Золоті руки, звісно, старався, хоч і розумів заздалегідь, що я все одно рано чи пізно отримаю безсмертя. 

— Тобі знадобилося п’ять років. — нагадала сумно зоря. 

— Якщо я відчиню скриню, то загину. Розсиплюся на друзки. Вдруге, я не витримаю, замок дійсно занадто складний з вісьмома кутами. — пояснила вона. — І Різдва більше не буде. 

Володарка відмахнулася. Вона і слухати не хотіла. Підштовхнула мене у спину: 

— Бери ключ, бо зоря лише ключ і відчиняй, негайно! — гаркнула чаклунка. 

Про себе я думав, що утнути зараз, щоб втекти? Зменшитися без чар Володарки ми з зорею не можемо. Навіть якби я залишився тут, пожертвував собою — дрібниця заради Різдва і першої зорі, але й вона не може зменшитися, щоб втекти, поки б я взяв на себе Володарку, бо на жаль зоря не володіє цією силою та й взагалі, як і я бодай якимись чарами. 

Хоча, я все-таки озирнувся по сторонах. Хто сказав, що з цієї схованки є тільки один вихід — той тунель. Можливо є ще один? Я сподівався, що, коли Місяць ховав тут безсмертя, невже ніхто з тих, хто залишився на боці добра не дивлячись на те, що Володарка вражала могутністю своїх чаклунських вмінь, не створив додаткового виходу звідси?

І перш ніж вигадати щось, я зробив вигляд, наче спіткнувся і плюхнувся на підлогу та трохи перекотився. Володарка здивовано зблиснула на мене зміїними очима. На моє розчарування підлога не дала жодної підказки — звичайний шматочок землі й все. Стіни однаковісінькі.

Я згадав про Золоті руки. Невже гноми нічого не вигадали? Вони зробили для Іванки ті зачепи, завдяки яким вона піднялася по слизькій скелі зі скла. А тут заховати ціле  безсмертя і вигадати лише один вхід у схованку, яким зможе, що і стало можливим, скористатися Володарка, яка відбирає найособливіші вміння у мешканців лісу? 

Не знаю чому та ідея з гномами, які дуже розумні й працьовиті, видавалася мені цілком реальною. Вихід скоріш за все є, просто я його не бачу. Варіант відкривати скриню я навіть не розглядав. Цього чаклунка точно не змусить мене зробити. 

— Ти колись говорила з гномами? — наважився я спитати в Різдвяної зорі. 

— Ох, і дурень ти, Пухнастику, — відповіла замість зорі Володарка, — думаєш, якби сюди вів ще один вхід, я б ганялася за Русалкою? Ти хоч уявляєш, скільки часу я на неї витратила, щоб отримати її чарівну здатність, зменшуватися розміром до найменшої рибки на світі ще й вас нести плавником. А хвіст? Тут не попливеш, води немає. — відмахнулася вона. — Ти відчиниш мені скриню, бо інакше перетворю на хробака! — Володарка лісу дуже зло подивилася на мене. 

Думати треба було швидко. Якщо я зараз почну описувати все, що я встиг передумати в цей момент, займе надто багато часу, а його обмаль. Я зрозумів, що Місяць, Єдиноріг та решта скоріш за все, єдине, що встигли вигадати — цей тунель. Тому тікати нам із зорею насправді не вдасться. 

Володарка підбиралася до зорі і я закрив її собою. 

«От і все», — промайнуло в моїй голові. Закрив оченята, я розкинув лапки в усі боки. — Спробуй хоча б протиснутися, — порадив я зорі.   

— Неможливо. 

— Звісно, — погодилася Володарка лісу. — Кролику, — вона широко роззявила пащу і її ікла нагадали мені морду білого ведмедя. Я подумав, що коли в ній і якась сила ведмедя є, то дуже добре, що ми з Іванкою хоч цю потвору не встигли зустріти в лісі. Якщо ми ще зустрінемося, я розкажу, кого нам вдалося уникнути. — Досить гаяти час. Різдва цього року не буде. — від злості у темної чаклунки крізь шкіру витнулася луска, чи то риби, чи Дракона, а може і Змії. Потворне обличчя заграло всіма барвами цих істот. Очі стали повністю дзеркальними.

— А от і буде! — радісно перебив її Вітер і протиснувшись в тунель, дмухнув з такою силою, що за мить довкола нас всіх завертівся страшний буревій. 

Я і зоря відлетіли до стіни та, зойкнув від неочікуваності, плюхнулися вниз. Я розповзся, як той млинець у різні боки. Різдвяна зоря також не виглядала краще за мене.  

Завдяки буревію вузький тунель розширився. Схопив зорю, я потягнув її до виходу. Вона не могла підвестися. 

— Як ти посмів? — гримнула Володарка на нього. — Ти один знаєш, для чого мені безсмертя. Я не за ним прийшла. Моя планета гине. Безсмертя потрібне їй. 

— Ох, — я повернув голову до неї. Вона нагадала про скриньку з безсмертям. Я стрімголов підбіг до неї та підстрибнув щодуху, вибив з рук ту саму скриньку. — Дякую, що нагадала! — буркнув я. — Такий скарб я не можу тобі залишити. Хтозна, що ти утнеш, щоб відчинити скриньку і я підштовхнув зорю вперед. Вона встигла встати та ще сумнівалася чи варто тікати й лишати Вітер. — Цей і сам впорається, — я підштовхнув її до виходу. 

— Впевнений? — розгубилася вона.

— Він за мить з вузького тунелю зробив величезну печеру, куди Дракон спокійно пролі… — я затнувся, бо зрозумів, що не встиг я про нього згадати, як він тут як тут. — Вітре, тут Дракон! — попередив я наостанок. 

— Тікайте, дрібното, — розсміявся Вітер. — Якось впораюся. Скажіть Місяцю, нехай ховає скриню і більше не на дні під озером. Нехай вигадають з Єдинорогом щось розумніше! Бо сумніваюся, що я надовго зупиню цих двох. 

— Куди тікати? — спитала зоря. 

— Та хоч куди, — відмахнувся я. — В нас безсмертя і врятоване Різдво. Як думаєш, як скоро Володарка і Дракон розправляться з Вітром і вона полетить наздоганяти нас?   

— Згідна, але я з’являюся на небі раз на рік. Тут на землі я була лише раз, коли ми зачиняли скриню. Тому і питаю. Може до гномів? 

— Після того, як вони навіть додатковий ви…, — я припнув язика. — Потім поговоримо. Ти знала, для чого Володарці безсмертя? 

— Так. — відповіла зоря. — Але свою планету вони самі зіпсували. На ній лиш чаклуни й чаклунки жили й живуть, при чому всі вони — темні. Ще до прибуття до нас. Вони й на інші планети прилітали, аби заволодіти чиїмись особливими вміннями. Відібрав у всіх особливих істот їхні найнеповторніші здатності, вони знищували ту планету і повертались на свою. Але і на своїй не могли жити без того, щоб не нищити все довкола себе. Віриш, що Володарка вкраде в нас лише безсмертя і знищить мене? — перевела подих зоря. — Вона повернеться разом з іншими повторами, бо тепер настільки сильна, що навіть ті істоти, які ще існують поза межами полоненого нею лісу, заволодіють їхніми вміннями, а потім вкрадуть нашу воду, Сонечко, Місяць… все і заберуть до себе. В них там безперервна ніч. Тому наша Земля їм так потрібна. Навіть хмари заберуть, — додала вона.

Я геть розхвилювався: 

— І що робити?! Спочатку потрібно будь-що сховати скриню і тебе. А потім я маю знайти Іванку. 

— За мене не хвилюйся. — задумалася зоря. — Сховати треба тебе. Бо поки ти можеш відчинити скриню, вона буде ганятися за тобою, а я маю повернутися на небо й сповістити світ про настання найважливішого свята! 

— Мені видається, — почав я. 

— Сховаєте ви мене і цього року точно Різдва не буде. Володарка не може зіпсувати свято кожному з нас. Вже звідусіль мене виглядають, а малеча найбільше. Небо темне. Інші зорі не можуть без мене засяяти. І якщо я цього не зроблю, то і Місяць світити не буде. 

— Як не буде? — здивувався я. — Нас поглине темрява, як планету темної чаклунки? 

— А як він буде світити, коли він буде разом з нами та іншими ховати мене і безсмертя? — пояснила зоря. 

Чим більше ми говорили, тим менше я розумів, що робити. Спочатку повертати першу зорю на небо, але видавалося надто ризиковано. Володарка в будь-який момент переможе Вітер і повернеться за нею, або ховати скриню і себе. Але тоді — як Іванка? Вона не повернеться без мене додому, бо дуже вперта! Продовжить шукати, і, яке це буде свято? 

У вухо мені прилетіла маленька сніжка. Я озирнувся і побачив Іванку. Дівчинка бігла так швидко, як тільки могла, а разом з нею і решта. Всі виглядали дуже схвильованими через мене та зорю, бо не думали, що зможуть нас ще колись побачити. Іванка схопила мене на руки: 

— Пухнастику, ти нас налякав і ти, зоре, ви навіть не уявляєте, як ми перехвилювалися через вас! А якби щось сталося? 

Я побачив Крука, який замість: «привіт» весело помахав мені крилом та гномів, які наздоганяли Крука поспіхом. Підійшов і Єдиноріг, який ніс на собі Диво-квітку. З озера визирнула Русалка і підбадьорила мене та зорю, що ми змогли утекти. 

— А де Вітер? — розгублено спитала Диво-квітка. 

— Він залишився разом з… разом, — я затнувся, бо пошкодував Диво-квітку та розумів, що як не я скажу, доведеться — це зробити зорі. А їй й так занадто дісталося від Володарки й це ще не кінець. — Якби не він, ми б не втекли від темної чаклунки. Вітер там і вона і, — тут я не витримав і замовк.

— … і Дракон, — тихо додала зоря. 

Диво-квітка зойкнула та Єдиноріг по-дружньому підтримав, сказав, що все буде добре і Вітер не вперше бореться проти Дракона та Володарки лісу. Зараз варто подумати про Різдвяну зорю і ріг безсмертя. 

— Деколи, думаю, що я у всьому винен, — додав Єдиноріг, — через мою силу, всіх вас наразив на небезпеку. 

— Вас ніхто не звинувачує, навіть не думайте про таке, — відразу відповіла Іванка. — Але зараз, — вона подивилася на скриньку з безсмертям, яку я тримав у своїх лапках. — Треба подумати, куди і як нам сховати.   

— Зоря і не планує ховатися. — буркнув я і помітив осудливий погляд Іванки, як завжди замовк. 

— Як не планує? — спитав Місяць, спускаючись до нас. 

Також до нас наближалися Велетні, Змія, з пащі якої крапала отрута — видовище не з найприємніших, скажу я вам. Дерева, а точніше їхні тіні та Перевертень, який розмахував лапами. 

— Тому, що зараз Різдво! — відповіла зоря і піднялася на небо. 

За мить вуаль, якою ніч кожного разу вкривала небо, прикрасила перша зоря. Вона сповістила весь світ про настання свята — Різдва Христового! Місяць поспішив слідом за нею й ми залишилися з потворами Володарки й скринькою з безсмертям. 

Величезна голова Змії здійнялася вгору і вона за розмірами стала в рази більше за Перевертня, майже як Велетні, що оточили нас. В нас як знову не виявилося жодного плану. Поки я не згадав: 

— Цілий рік, де живе зоря, аби її не викрала Володарка? 

— Там високо! — відповів Єдиноріг. — Місяць її не пускає вночі, Сонце вдень. 

— Можливо це і є непогана схованка, принаймні вона в рази краща, ніж під дном озера, куди Володарка змогла дістатися. 

— Ховати в одному місці ключ і скриньку? — Єдиноріг хитнув головою і його чарівна, прекрасна грива теж ворухнулася. 

— Не на землі ж, — тут я подивився на Золоті руки. — Скажи, коли ви сховали скриньку в тій схованці, ви не подумали, що варто додати, хоча б ще один вхід, чи вихід? — запитав я і знову зустрівся з поглядом Іванки. Чому ми хлопці маємо поступатися подругам дівчатам? З іншого боку, хоч я і всього лише кролик, згадав, як натхненно Іванка розповідала про якогось хлопчика зі школи, який завжди їй відчиняє двері до класу, допомагає нести портфель і поступається місцем в їдальні, якщо всі місця зайняті. Вона постійно називала його «джентльменом». Тож я подумав, хоч я кролик, але теж готовий бути ним і опустив винувато голову, замовк. Цей жест сподобався Іванці й вона посміхнулася. 

— От бачиш, — стишила голос вона, — бути вихованим, Пухнастику, не так важко, як здається. 

Про себе я подумав, що деколи важко, бо моя хлопчача думка відрізнялася від дівчачої, але кому — це цікаво. Я слухняно ще раз хитнув головою і підморгнув їй, вказав на скриню. 

— Давайте і правда нам, — відповів Золоті руки. — Цього разу ми не помилимося зі схованкою, я віднесу скриню, а ви рятуйтеся. Он, бо Велетні або Змія та й Перевертень…

Золоті Руки забрав скриньку і зовсім скоро щез за стежкою, яка вела від озера до їхнього житла. Гноми сміливо рушили на Велетнів не дивлячись на те, що в їхніх рученятах не було жодної зброї. За нашими спинами стало чутно голос Володарки та Вітру і Дракон, який якби Іванка не озирнулася, певно встиг спопелити нас. 

Дівчинка відскочила в бік і вогонь відігнав Велетнів. Це було нам на руку, як і тіні Дерев, які зупинилися перед Володаркою в очікуванні наказу: 

— Знову те саме, — розгнівано гаркнула Володарка і її зміїні очі втупилися в небо. — Де та дрібнота? — впевнений не важко здогадатися, що чаклунка говорить про мене. Вона залучила вміння Вітру і дихнув, вирвала мене з долонь Іванки, а потім стрімголов здійнялася вгору. 

В цей момент Місяць махнув темній хмарі й вона закрила собою першу зорю. Інші зорі застигли кожна на своєму місці, хіба оченятами водили туди-сюди, аби зрозуміти, що відбувається. Хмара стала настільки непроглядною, що Володарка дісталась її й спробувала відігнати. Здалося, навіть сама природа була проти її задумів і хмара продовжила закривати собою зорю. 

— Різдво прийшло в кожен дім, ти не змогла зіпсувати свято! — пояснив Місяць й за мить, коли хмара розтанула, став невидимкою з того місця щезла і Різдвяна зоря. 

Від злості та безсилля Володарка лісу заверещала. Вона скавчала, вила, як той скажений звір і випустила мене з лап. Я полетів вниз, розуміючи, що ймовірніше за все — розіб’юся о землю. Та Вітер протягнув руку й акуратно повернув мене Іванці. 

Темна чаклунка кинулася слідом за мною, немов стріла. Володарка наказала Велетням та іншим своїм полоненим, які через над могутні чари перетворилися на потвор: 

— Знищте їх всіх! Негайно! 

— І кролика, — радісно прошипіла Змія. 

— І його! Від нього все одно немає толку! — гаркнула вона. — Я викраду зорю. Безсмертя дістанеться мені! Ніхто цьому не завадить. 

— Не викрадеш! — крикнув я і зістрибнув з рук Іванки та зробив крок вперед. Поки Вітер розкидав в різні боки Велетнів та відганяв Перевертня. Проте не помітив наближення Змії, яка причаївшись, збиралася накинутися на мене. 

Мені пощастило, бо я помітив тінь її величезної голови й отрути, яка краплями впала на сніг. Наступної секунди я щодуху підстрибнув вбік й мені вдалося втекти, нехай і недалеко від Змії.

— Зупинися! — гаркнув Вітер і від сили його голосу, Змія перевела погляд на нього. Він уважно подивився на неї. — Володарка не повністю тобою заволоділа. Або робиш те, що я кажу, або як дрібний хробак відлетиш на скелю чи за неї, — розсміявся Вітер. — і будеш дуууже довго повзти, щоб повернутися назад! — рішуче додав він. 

«Так тримати», — подумав я. — «Звісно, Володарка сильніша за Вітер, як не крути, але й ми тепер разом із ним багато що можемо. Спробувати зупинити Велетнів і Перевертня, а якщо пані Змія, завдяки Вітру перестане намагатися мене проковтнути — в нас всіх з’явиться шанс». 

Зависла пауза. Ми всі втупилися на Змію. Навіть Велетні, яких Вітер одним подихом відкинув досить далеко від нас і ті, повернувшись назад, стали з Деревами й теж стежили за Змією. 

Я помітив… а може здалося, бо як то кажуть: «у страху очі великі», або ще: «головне ніколи не сприймати бажане за дійсне, бо можна повірити, що злі чари спали зі Змії та хтозна»?

Проте її дзеркальні очі почали трохи змінюватися. Єдиноріг видихнув і я зрозумів, що мої сподівання не марні. Дракон, який стояв за спиною Володарки лісу й чекав її наказу, щоб спопелити Змію за те, що посміла так вчинити.

Це настільки розізлило Володарку, що вона дмухнула вогнем в бік Диво-квітки. Ще мить і навіть з рогом безсмертя ми б її не врятували та Вітер перетворився на буревій і перш ніж це встигла зробити й темна чаклунка, відніс її від нас. 

— Це ненадовго, але відверне її увагу від нас. — зауважив Єдиноріг. — Що ж, Різдво настало — це головне! Зоря відправилася туди, де й має бути до наступного року, Золоті руки сховає безсмертя, а нам лишається впоратися з цими повторами, поки Вітер з Володаркою не повернуться. 

— А я нащо? — посмішка величезної пані Змії виглядала не такою «прекрасною», скажу я вам, як вона певно уявляла в цей момент. Головне, що вона була з нами. Іванка не витримала і розкрив широко обійми кинулася Змії на шию. Ох, ці дівчата. А як вона її вкусить… все ж таки це Змія? — Іванко, — тихенько пробелькотів я. — Хвилину тому…

— Пам’ятаєш тоді в лісі, як ми вперше вас зустріли, пані Змія, ви й тоді розуміли, що то все чари, — відмахнулася Іванка. — Якби ж і Велетні зрозуміли…

— О! З цими буде складніше, — прошипіла Змія, — без Вітру, бо він у нас всемогутній. — Але в мене найстрашніша отрута в іклах. Це всі знають. Тому просто тримайтеся за моєю спиною. 

Що тут сказати я, Єдиноріг, Крук, який сів на голову Змії, Русалка, що визирнула з озера, обдумуючи, чим нам може допомогти й лише Іванка — кинулася вперед. Більшої дурості я ще не бачив, аж доти не побачив постаті. До нас стрімко наближалися мама та тато дівчинки, в будиночку яких ми — кролики чудово жили, поки Володарка не викрала мене до лісу. Слідом за батьками стрімголов по снігу стрибала й моя родина кроликів.

Я також забув про обережність і як Іванка не чув більше голосу Змії, а кинувся на зустріч до своїх батьків та братиків з сестричками. Кого-кого, але їх тут я точно не сподівався зустріти. 

 

Частина 7

 

Іванка міцно обійняла маму з татом. Я зробив те саме. Всі довкола знову завмерли та потім тіні Дерев гримнули, що як Володарка повернеться, а вони нас не впіймають, вона дуже розізлиться… і почалося. Змія відганяла Велетнів, бо за розмірами була не меншою за них. Дракон, який дмухав вогнем, змушував її зупинитися. Їй було важко встежити за всіма і проти Дракона, як я здогадався, вона розуміла, що заслабка без Вітру. Проте, коли Дракон вирішив спопелити Іванку з родиною, пані Змія клубком — повірте, вона, навіть не повзла, вона дійсно клубком покотилася вперед, підняв величезну купу снігу, яка засліпила Дракона, а далі варто казати, що зробив Крук? 

Думаю — ні. Він, як і всі птахи, кинувся до очей Дракона. Звісно, можна подумати, що птах маленький і йому не перемогти великого та дужого Дракона, але завдяки пані Змії й купі снігу, Крук його осліпив. 

— Що ти накоїв, крилатий! — заволав Дракон. 

— Йой! Не розпускай соплі, — буркнув я, — подобрішаєш і он Диво-квітка тебе вилікує або твоя Володарка лісу, якщо лишишся з тією, яка з твоєї ж планети хоче все викрасти й Сонце і Місяць і воду… хто б міг подумати, слухаючи казки, які читала нам Іванка — Дракони завжди видавалися мені благородними охоронцями якихось важливих скарбів. А цей, — я ткнув в його бік своєю крихітною пухнастою лапкою, — відрізав я й обережно глянув в бік Іванки, але вона і досі була зайнята мамою та татом і моїми братиками та сестричками і явно не чула моїх висловлювань. 

— Вже ніч, ми пішли вас шукати. Іванко, ти навіть записки не залишила, — сумно сказала мама. — Ми так перехвилювалися й вирішили всі разом йти вас шукати. 

— Дарма, мамо, ви це зробили. Тут надто небезпечно. Цей ліс заповнений чудови… — вона поглянула на пані Змію та Русалку і затнулася, точніше істотами, які володіють особливими вміннями, які в них викрали й ще змушує зла чаклунка й інших сюди до лісу красти. Так сталося з нашим Пухнастиком, а я пішла за ним. 

— Так. — я підійшов до батьків Іванки. — Це я винен. 

— Кролики розмовляють, як ми? — мама Іванки від подиву широко відкрила очі. Її тато зробив те саме. 

— Так, мамо, а що інші мовчали всю дорогу? — вона подивилася на інших кроликів. 

— Ми думали — це таємниця, — відповів мій тато. 

— Більше — ні. — розсміялася Іванка. — Я теж була вкрай здивована, коли Пухнастик перший раз до мене заговорив. 

Її мама та тато якось розгублено хитнули головами, ніби погоджуючись зі словами доньки та продовжили з жахом роздивлятися Дракона, Перевертня, з десяток Велетнів, які крутилися недалеко від нас, якби не Змія і тіні Дерев. До речі, Змію батьки Іванки також роздивлялися з широко розплющеними зіницями від подиву. Вона тим часом не відволікаючись на балачки захищала нас від нападів тих, ким і досі володіли темні чари Володарки. Проте і я й Іванка сподівалися, що коли пані Змії вдалося перемогти в собі темні чари Володарки лісу, то й решта також здатна на це або може Єдиноріг, Крук чи та ж Змія знайдуть можливість в цьому допомогти.  

Мама та тато Іванки перевели погляд на гномів, які підійшли разом з Єдинорогом, щоб привітатися і Круком. Тепер вони виглядали не менш враженими та разом з тим все ж наважилися посміхнутися.  

— Взагалі наш ліс — чудове місце для прогулянок і відпочинку. Приходьте сюди будь-коли й весною, і літом і восени. Природа тут завжди дуже гарна, — пояснив Крук. — Але зараз, не ображайтеся, ви прийшли в той час, коли Іванка права — тут занадто небезпечно. Людям без особливих вмінь не варто приходити сюди зараз, — невесело додав він і помітив погляд матері Іванки, в якому чітко читалося те, що заради своєї доньки вона піде куди завгодно — не те, що в цей ліс, Крук зніяковів і тихенько пробуркотів собі під дзьоб, щось на кшталт вибачення. — Але головне, що у всьому світі настало Різдво. — він спробував врятувати паузу з мовчання, яка затягнулася після його слів. 

Володарка лісу та Вітер у вигляді справжнього буревію, який нищив все на своєму шляху, стрімко поверталися назад. Іванка порадила батькам бути обережними й відійти в бік, щоб їх не зачепило потужною хвилею піднятого вгору снігу, який одним махом сховав під собою усіх Велетнів і Дракона. У відповідь, Володарка навіть не перетворюючись на буревій, махнула в бік рукою і лавину снігу розкидало в різні боки. 

— Ти! — Володарка глянула на мене. — Як звірятко розміром з долоню прихитрилося з-під носа забрати й мою скриню і ключ до неї? Як тепер дістатися вище неба? Місяць не пустить мене! Чому, дрібното, яке не має жодного чарівного вміння, зіпсувало абсолютно все! Скільки років, я витратила на ваш ліс, поки зібрала всіх і от тепер мені чекати наступного Різдва? — гаркнула вона, затупотіла ногами й з її пащі полетіло червоне полум’я.  

Вітер відкинув мене в бік та через те, що боявся не врахувати безмежні можливості власної могутності й зробити мені боляче, поранити або як-то кажуть: «невдало приземлити», він надмірно делікатно підштовхнув мене. Вогонь встиг зачепити та обпалити мої пухнасті лапки. Я спробував підвестися та від болю тихенько зойкнув, і впав горілиць. 

Іванка першою кинулася до мене на допомогу. Вона почала засипати залишки вогню снігом, а потім дмухала мені на лапки. Чесно, її спроби не дуже допомогли, але я не хотів засмучувати дівчинку, тому спробував всміхнутися. Посмішка її підбадьорила, а мені коштувала ледь не останніх сил і я ненадовго закрив очі, щоб перевести подих. 

— Що ти накоїла, жорстока відьмо! — Іванка підвелася і повільно рушила уперед на темну чаклунку. 

Це був настільки рішучий вчинок з її боку. В мене від страху за неї перехопило подих. Чому це дівча ніколи мене не слухає? Але часу на роздуми не залишалося. Я наче той футбольний м’ячик перекотився, спробував не торкатися пораненими лапками зайвий раз землі й підвівся й попросив Вітер: 

— Хоч ви, Вітре, її можете спинити? Бо мені, як завжди тільки влетить! — буркнув я, чи то від болю, чи то від безнадійності достукатися до Іванки, що з Володаркою варто бути обережним, інакше перетворить її зараз на щось — хтозна, які ще є сили в цієї… я хотів додати, що цього разу, може і вперше, але правий я, але вчасно схаменувся. Зрозумів, що Іванка таким дивним чином, адже нагадаю вона, як і я не володіла жодним з чарівних вмінь, намагається мене захистити. Тож з мого боку егоїстично сварити її.   

— Нема питань, — і Вітер витягнув руку вперед та просто переставив дівчинку за спину пані Змії, яка увесь цей час продовжувала нависати над нами всіма.

— … з цими дівчатами, — стишив я голос і далі заговорив голосніше. — Агов! Дурна, чаклунко! От скажи, що тобі треба від цього лісу? Ти вкрала купу особливих умінь істот, на які насправді не маєш жоднісінького права. Полонила цілий ліс. Замість їсти смачну Різдвяну кутю, сидіти біля каміна і слухати чергову Різдвяну казку від Іванки, я бігаю цим лісом цілий день. За цей час кого я тільки не бачив. — я перевів подих, — добре, уявімо, ти отримаєш ріг безсмер…, — не встиг я договорити останнє слово до кінця, як всі довкола стрепенулися від страху. Особливо варто було поглянути на Єдинорога та гномів, які аж витягнулися вгору. — Спокійно, — відмахнувся я. — Отримаєш і що далі? Спини, якщо я неправий. Наскільки мені відомо, ріг безсмертя потрібен тобі заради планети, з якої ти прилетіла до нас. На тій планеті живуть такі самі жалюгідні темні чаклуни та чаклунки, як ти сама. Але ви самі довели свою планету до руїн, а страждати мають інші? Тобто ми й наша планета? І що далі? — я замовк в очікуванні відповіді та Володарка лісу мовчала, тож я продовжив. — Я це і без трьох віщунок скажу: геть нічого! Бо ви — настільки темні та злі, що ви ту планету все одно знищите рано чи пізно. Вам жодне безсмертя не допоможе! 

У відповідь я почув сміх темної чаклунки й зрозумів, що весь мій набір слів, який мав змусити її задуматись, що розв’язання проблеми руйнації їхньої планети не в тому, щоб вкрасти чужі особливі вміння та ріг безсмертя, який належить Єдинорогу, а перш за все в їхньому поганому ставленні до власної планети — до того, що вона їм дарувала щодня. — Так от, Володарко, повторюю, ви отримали безсмертя й скажіть, ви впевнені, що, коли доставите ріг на свою планету, якщо я не помиляюся, а як — ні, виправте мене, будь ласка, — я зиркнув в бік Іванки й заради неї додав ввічливе слово. Краєм ока помітив, що їй це сподобалося, — то мешканці вашої чаклунської планети всі такі ж темні, як, ви, Володарко. — я видихнув, — Тож уточнюю, чи ви впевнені, що безсмертя дістанеться хоча б вашій планеті й ви не почнете чубитися між собою за можливість жити вічно? Бо знаєте, є багато прикладів, коли чудовиська на кшталт вас знищують самі себе — цілі народи заради якоїсь пустої забаганки. Бо безсмертя в вашому випадку — це забаганка. Воно може принести набагато більше користі, хоча перш за все, як безсмертя належить Єдинорогу, певно для цього є вагома причина. Чомусь саме йому дарована така сила.

— Що ти, дрібна нікчемо, — зашипіла Володарка у відповідь, ледь стримуючи вогонь, який визирнув з її пащі та щез, — знаєш про мою планету, яка гине багато років. На якій не лишилося майже нічого, а в вас є все. 

— Нічого, — погодився Єдиноріг, — я знаю трохи більше за кролика. — У вас не залишилося нічого, бо ви самі крок за кроком знищували на відміну від нас і мешканців інших планет — ресурси, якими щедро обдаровує всіх нас природа. Й заради чого? Щоб посилити власні, темні, могутні вміння, ви день за днем відбирали їх у своєї планети, щоб бути сильнішими один перед одним, вірно? Бо наскільки мені відомо, на вашу планету ніхто ніколи не нападав. Живіть собі як то кажуть на своїй землі, чи як вона в вас називається? — суворо додав Єдиноріг. — Скільки разів на вашій планеті змінювалася влада? Від одного чаклуна до іншого й все битвами один з одним, чарами — найтемнішими, з усіх можливих? Тому і від планети вашої майже нічого не залишилося. Чи розумієш ти, що безсмертя не поверне вам дарунки природи, які ви знищили, воно лише дасть вашій майже мертвій планеті безсмертя. Тобто ви отримаєте безсмертя руїн. Моя сила не здатна змінити того, що ви накоїли на власній планеті.  Розумієш?

— Так! — відповіла Володарка. Я помітив, що її не зачепили слова Єдинорога. Вона нібито не розуміла, що він мав на увазі, а я, як мені здалося, навпаки — зрозумів, що природу одним безсмертям не повернеш, якщо на тій чаклунській планеті нічогісінько немає. Як виявилося я помилився, Володарка чудово знала, на що здатен ріг безсмертя, а на що ні, тому й виглядала абсолютно спокійною. — Крім безсмертя перед тим, як ним скористатися, ми заберемо у вас все — річки, озера, океани, вашу землю, на якій росте смачна їжа, Сонце, зорі, хмари — все, що в вас тут є. Навіть кисень, бо його в нас майже не залишилося й лише після цього, ми скористаємося рогом безсмертя. Щоб продовжити брати для себе невичерпні дари природи для підсилення наших чаклунських сил й жити вічно на нашій планеті.

Тут вже я зойкнув від подиву. В цей момент я навіть не помітив, що зробив це надто голосно: 

— А ви мало живете? Наприклад, я проживу років сім, може до десяти. Це середня тривалість життя звичайного кролика. — пояснив я. — Тато в нас до дванадцяти й ми сподіваємося він ще багато років проживе. Він в нас сильний і ще зовсім молодий, — з гордістю додав я. — Люди в нас зазвичай живуть хтось довше, хтось менше — деколи навіть понад століття. Звісно, не часто таке буває. Але буває і нам достатньо. А ви як мені відомо…

— Живуть і по триста років, — тихо додав Єдиноріг.    

— І цього вам мало? — від подиву в мене аж вушко вгору здибилося. — Правда? Навіть допускаємо, ви живете вічно — одне й те ж? А закінчиться все чим, що ви знищите останнє — Всесвіт? Ви впевнені, що той один ріг здатен буде дійсно цілу вічність утримувати дари природи на вашій планеті? І навіщо вам стільки могутності? Ви ж найсильніші чаклуни та чаклунки — ви з легкістю полонили всіх в цьому лісі. 

— Не всіх, — нагадав Вітер. — Вони хочуть полонити Всесвіт. 

— Припустимо полонили, — відмахнувся я, чим знову викликав бурю емоцій. Навіть Іванка тихенько дала мені по потиличнику. 

— Що ти верзеш, кролику, ми всі загинемо? — прошепотіла вона. 

— Дай їй відповісти. Яка різниця знищить вона нас всіх зараз чи на пару хвилин пізніше, — всміхнувся я, — тим паче Різдвяної зорі вже немає, безсмертя теж заховано. Все не так погано. Можливо, ми проживемо ще рік в цьому лісі. — подібна можливість мене, звісно, не радувала, бо я все-таки сподівався на святкову вечерю з куті й тому не збирався здаватися. З іншого боку й цей варіант відкидати не можна. Хтозна, скільки часу знадобиться Володарці, якщо вона дійсно вирішить й надалі шукати безсмертя та зорю. 

— Ми, ми матимемо все. — сказала чаклунка. 

— А зараз не маєте? До речі, навіщо вам Сонце, як воно всім світить? 

— Їм не світить, — було помітно, що Єдиноріг втомився мені пояснювати. — Ні Сонце, ні Місяць, ні Зорі. Коли вони побачили, що темні чаклуни й чаклунки зробили зі своєю планетою, як вони не вберегли воду, землі, рослини… там давним-давно пустота майже всюди, щоб дихати — тобто мати кисень, їм доводиться чаклувати. Щоб чаклувати безперервно заради хоча б одного кисню, не беремо: їжу, воду, світло і решту, а отже, — Єдиноріг вирішив довго не пояснювати й підтримувати життя у собі, їм треба з чогось брати силу, а як ти здогадався… — і Єдиноріг замовк, — вони збираються відібрати на нашій планеті, бо вона остання, яка ще є на світі — все, чим обдаровує нас наша Земля.  

— Звісно, ситуація паскудна, але причому тут наша планета, — невдало пожартував я і суворий погляд Іванки, змусив опустити очі. Нестримне дівчисько знову попрямувало до мене і я про себе подумав, чому в тих дівчат така непосидючість. Проте Диво-квітка зробила те саме і ніхто не встиг навіть відреагувати, як з неї злетіли дві пелюстки й Іванка мовчки приклала їх до мене. Вони навіть не змовлялись одна з одною. Певно миті не пройшло, як мені стало не просто легше, я перестав відчувати біль. Рани загоїлися настільки стрімко. Невдалий час для спомину та я згадав, як швидко виросла Різдвяна ялинка, ледве ми з Іванкою залишили їй пелюстки Диво-квітки. — Так все-таки? — після порятунку, я вирішив уточнити. — Безсмертя не допоможе в вашому випадку, ви просто вдруге знищите свою планету і я думаю, що решта чаклунів на відміну від вас — це давно зрозуміли, а коли ви повернетеся, то почнете ділити виключно ріг. Кожен буде думати про себе, бо інакше ви не можете. Поки ми оберігаємо кожне дерево, кожну травинку, ви — знищуєте все заради якихось чарів? Вони такі важливі? — я не стримував подиву. — От допустимо, я хочу яблуко, влітку воно виросте на дереві. Навіщо мені чаклувати заради яблука? У вас же все було!

 — Ох, дурню, ти кролику, — відповіла Володарка лісу. — Чари дають нам владу. 

— Над ким чи чим? — уточнив Єдиноріг. — Ви знищили всі планети, крім Землі, бо черпали сили звідти. Як знищите нас, з чим залишитесь? 

— Буде, як камінь безцільно по космосі літати, — я тихенько кашлянув, промовляючи це, щоб Іванка не почула. Моє щастя, дівчина дійсно не почула. Зі свого боку я від невеличкої образи за величезну кількість зауважень від Іванки за цей день подумав, що вона постійно розповідає вдома про того хлопчика зі школи, я ще дізнаюся, наскільки він вихований джентльмен… і таки хотілося б нарешті отримати метелика на шию. Я бачив, джентльмени такі носять і навіть в одному із фільмів на кролику. А я чим гірше? 

Володарка лісу мовчала. Не знаю, скільки часу ми стояли майже нерухомо. Навіть Велетні й тіні Дерев перестали нападати. Змія теж завмерла в очікуванні, як і Дракон. Я подивився на свою родину, потім батьків Іванки й мені увірвався терпець. Я зробив крок вперед. Володарка подумала, що я збираюся на неї напасти й розсміялася: 

— Дрібното, ти хочеш перемогти мене сміхом? 

— Ні, — спокійно відповів я. — Я їв останній раз в обід. Нині Різдво. Роби, що хочеш, я наразі думаю, як в цих умовах, бо з лісу ти нас, звісно, не випустиш, можна відсвяткувати й підняти всім настрій, а ти, поки шукай чи то ключ до скрині, чи то саму скриню — мені все одно. Я тобі кажу, хоч все відберіть з нашої планети, безсмертя вас не врятує, як і дари нашої природи! — підкреслив я. 

— Можна до нас піти! — радісно перебив мене Працьовитий. — В нас все готово і навіть ялинка виросла такою великою! — додав гном. 

— От і ходімо, — буркнув я, — і першим пройшов, оминув Володарку. 

Темна чаклунка розгублено озирнулася. Слідом за мною сміливо рушила Іванка, гноми, які зраділи від того, що можуть нас почастувати святковою вечерею в найважливіше свято року. Змія нерішуче вертіла головою в різні боки: 

— А що битви не буде? 

— Вибачте, вам недостатньо? — уточнив я. — Ми поневірялися цим лісом з Іванкою весь день. Спочатку шукали скелю й, так би мовити, «перезнайомилися» з усіма вами, потім дерлися на гору, після цього нас ледь не спалив Дракон, далі «дякую» тим, — я подивився на гномів, — в тій схованці дійсно лише один вхід і вихід і він настільки крихітний… так що я планую, поки Володарка, ви, обдумуєте, що далі, а я і досі мрію про кутю! — відрізав я. 

Змія при слові «кутя» поспішила слідом за нами. Дракон та решта прибічників Володарки дивилися на неї, очікуючи наказу напасти на нас. Напевно через це Вітер дочекався, поки навіть Єдиноріг піде вперед, забрав собі на спину Диво-квітку й останнім вирушив за нами. 

— Може запросимо і її? — прошепотіла до мене Іванка. 

— З глузду з’їхала, — тихенько додав я та дівчинка не послухалася мене й озирнувшись, тихо сказала, — може і ви з нами, якщо не будете, хоча б сьогодні більше нападати на нас. А Диво-квітку ми попросимо і вона поверне вам зір, Драконе. — поспішила додати Іванка.

— Зі мною спрацювало, — нагадала Змія, заступившись за Іванку. 

— З іншого боку лише в тебе є здатність взяти ключ, — задумалась Володарка. Я озирнувся та вперше не помітив в її очах дзеркал. Чи то мені здалося, чи вона не виглядала більше настільки жахливою. 

Важко зітхнув і подивився на Іванку: 

— Ти зробила неможливе. По моєму вона і правда подобрішала. 

— Я теж помітив, — підхопив Єдиноріг. — Перемир’я? 

— Я не хочу знищувати вашу планету, — тихо відповіла Володарка. — Але якщо цього не зроблю я, прилетять чаклуни та чаклунки з моєї планети — це лише питання часу. 

— Згоден, час — головне. То нумо святкувати, — підстрибнув Працьовитий і не встигли ми оговтатися, як зцілюючи пелюстки повернули Дракону зір, а тіні, повернулися до Дерев і рушили за нами. 

— А ми всі помістимося? — тихо спитала Іванка у гнома. 

— За допомогою чарів, схованка гномів, яка мені давно відома стане настільки великою, що там не те, що Велетні чи Дерева, а і Дракон і Вітер спокійно помістяться, — заспокоїла Володарка всіх і ми весело покрокували слідом за гномами. 

З неба нам усміхнувся Місяць і з-за його плеча визирнула Різдвяна зоря. Про себе я подумав, що в цілому день не такий вже поганий, хіба… я задумався і відчув, як Іванка присів навпочіпки, дещо дістала з кишені: 

— Можна було б покласти під ялинку, але ти мріяв про метелик на шию цілісінький рік, — і вона дістала зім’ятого метелика. — Ми з мамою його вдвох пошили заради тебе. — вона всміхнулася. 

— І ти ховала від мене подарунок цілий день? — я вдавано надувся, як кулька. — Знаєш, пережити цей день з метеликом, які носять справжні джентльмени, було б набагато веселіше. Тобі не здається? — спитав я і почекав, поки Іванка зав’яже мені бантик на шию.  

— Тобі личить, — всміхнулася вона. 

— Мені терміново потрібно дзеркало. 

— Та, будь ласка, — змія повернулася до мене очима, — не бійся тільки. От тобі й дзеркало. Дуже гарний подарунок. — додала вона і ми всі не помітили, як опинилися біля ялинки гномів, а печера і справді, завдяки чарам чаклунки стала набагато більше, як і обіцяла Володарка. Крім того, дорогою, ми згадали про Русалку і Вітер зачепив хвилю води та її разом з водою, теж переніс її до печери гномів, щоб вона могла відсвяткувати з нами Різдво. 

Довкола ялинки лежала величезна гора подарунків, ще більша ніж ми бачили з Іванкою вдень і Золоті руки сказав, що нашвидкуруч спробував зробити, хоч щось для кожного з гостей, адже один з гномів побіг вперед та встиг його повідомити, що до них наближається величезна кількість гостей. 

Святковий стіл був заставлений найсмачнішими стравами, серед яких кутя займала головне місце. Я помітив, що батьки дівчинки почуваються себе ніяково серед такої кількості різноманітних істот, але Іванка намагалася постійно приділити їм увагу та заспокоїти. Вона наголошувала на тому, що врешті решт все закінчилося добре та і Володарка не виглядала так, наче дійсно збиралася знову напасти на нас. 

Тож скажу чесно, я спокійно зайняв одне з місць за святковим столом. Ми куштували смаколики гномів, насолоджуючись, різноманітністю вибору, весело гомоніли між собою і здавалося — це триватиме вічно. 

Потім настав час відкриття подарунків. Я не дуже поспішав за своїм пакунком, бо головний подарунок отримав від Іванки. Надто вже пишався святковим бантом на шиї й постійно його поправляв. 

Коли ж Працьовитий кинув мені в лапки мій подарунок, я отримав, на згадку від них вирізьблену маленьку статуетку, де ми разом з Іванкою. Мені дуже сподобалося та все ж я мав одне питання — питання, яке хотів задати своєму батьку. Тож як тільки видалася нагода, я покликав його. Краєм ока помітив, як Іванка крутилася, наспівуючи собі пісеньку під ніс і згадав, як вона любить танцювати. В цю мить Володарка всміхнувшись, махнула рукою і на Іванці з’явилася довжелезна бальна сукня. Дівчинка застрибала від радощів, а я подумав, як мало деколи дівчатам треба для щастя, і що все-таки Володарка зараз гарно вчинила. 

Ми з татом вийшли з печери. На небі сяяло безліч зір та Місяць поруч з яким знаходилася і Різдвяна зоря. Я нарешті наважився спитати: 

— Тато, Володарка викрала мене біля лісу з галявини. Я весь день не знав причини, бо на відміну від всіх інших, я звичайнісінький кролик і не маю жодних чарів та коли прийшов час і ми з Іванкою дізналися про ріг безсмертя, — я помітив здивований погляд татуся і відмахнувся, — довга історія, може якось іншим разом. Розумієш, виявляється я єдиний, хто може взяти в лапки Різдвяну зорю, а вона не просто зоря святкова — вона ключ до скрині, де заховано безсмертя. — я помітив, що тато посерйознішав і відвернувся. Він теж подивився на небо.

— Розумієш, коли ти мав народитися, дещо сталося. Ми з твоєю мамою тоді далеко не вперше намагалися втекти з того зоомагазину від злющого велетня, який продавав нас — кроликів за гроші. Неначе ми якісь речі. І тоді перед тим, як Велетень, звісно, нас повернув, сталося дещо. З неба падала зоря і твоя мама захотіла її спіймати. Я злякався, що це назавжди обпече їй лапки й перш ніж вона загадала бажання, я подумав про те, аби з нею нічого не сталося. Твоя мама дійсно впіймала справжню зорю з неба і певно цей дар передався тобі. Тож ти, як і був, так і лишаєшся звичайнісіньким кроликом, та через те, що ти й твоя матуся — єдине ціле, ти маєш здатність тримати в лапках зорі й при цьому з тобою нічого не станеться. Я ніколи не думав, що це колись буде важливо. 

— Виходить і мама може те саме? 

— Виходить: так, — всміхнувся татусь. — От тільки яка б Володарка не була добра, все ж не будемо наражати на небезпеку твою маму. І так тепер забагато знають, що ти маєш таку здатність. Добре? — і татусь мені весело підморгнув. 

Ми обійнялися. Я подякував йому за те, що він сказав мені правду і почув чийсь крик. Озирнувшись, я буквально отетерів. З неба до нас сунула велика кількість потвор, які в рази були страшніші за Володарку. Вони перебирали ногами і їм навіть крила були не потрібні. А кричала Різдвяна зоря. Першим, кого потвори поранили був — Місяць. Зірвавшись, він стрімко полетів в озеро, а слідом за ним поранили й зорю і вона теж розлетівшись на друзки, полетіла слідом за Місяцем. 

Я затинаючись, ледве пробурмотів: 

— Тато, клич Володарку, здається вона єдина, хто зможе зупинити навалу потвор. Вони знищать нашу планету! — я озирнувся, не знаючи, що можна закрити собою — скелю, чи дерево, чи навіть не знаю, який з мене дрібноти буде сенс. — Тато, клич її й, і, можливо, — подумав я, — Вітер. Він єдиний, хто не поступається могутністю чаклунці, інакше нам всім кінець і ховайтеся. 

Це останнє, що я встиг сказати. Після того, як поранений Місяць впав в озеро разом з Різдвяною зорею, почався справжній зорепад і наступила непроглядна темрява. Тато кинувся назад до печери, щоб покликати на допомогу, а я просто розгублено стояв в пітьмі й думав про те, що буде далі.