Всемогутній кристал

Читати казку: Всемогутній кристал

Фентезійна казка “Всемогутній кристал” присвячується старшому сину моєї рідної сестри Дмитрику Павлюку! Заради нього я створила вигаданий світ злокронів та німфей.

З повагою, авторка Інга Квітка!

Вступ

З тієї миті, коли народився Всесвіт, почалася велика битва між Володарем Темряви та Королевою Світла. Вони воювали за кожну планету. Сили Королеви та Володаря були рівні і дуже скоро вони розділили всі планети між собою. Залишилась лише Земля. Проте, скільки вони не воювали за неї, жоден з них так і не зміг її отримати. 

Тоді Королева та Володар захотіли дізнатися майбутнє останньої планети. Володар Темряви шукав відповідей з своїм найвірнішим помічником — палаючим змієм, Королева Світла попросила про допомогу чарівну стіну. Разом з ними та зіркою, яка була найсильнішою віщункою на Землі, вони нарешті дізналися про своє майбутнє.

Зірка Арага склала пророцтво. В тому пророцтві було сказано, що прийде час, коли у великій битві знову зійдуться Королева Світла та Володар Темряви і, коли темні та світлі сили досягнуть найбільшої могутності, станеться неможливе. Світло та Темрява на мить об’єднаються і з’явиться кристал. Цей камінь матиме в собі всі чаклунські сили Володаря та Королеви. Він потрапить на землю до людей, яких Володар привів з інших планет, щоб знищити біонів. Кристал почне рости, а разом з ним будуть рости і його сили. За нього будуть боротися Володар та Королева і від того, чий бік обере кристал, залежитиме доля землі та всіх інших планет. А обрати він зможе, коли йому виповниться шістнадцять людських років. 

Почувши це Володар Темряви розлютився. Він не повірив в те, що на світ може з’явитися кристал, який об’єднавши в собі світлі та темні сили, вирішить за них з Королевою, що буде з землею. Володар вимагав змінити пророцтво, але Арага була непохитна.  

Йшов час, Володар та Королева продовжили боротьбу за останню планету… і одного разу, коли вони зійшлися у черговій битві, Володар кинув у Королеву кусок темряви й у відповідь з її долоні линуло сяйво. Темна та світла сили були настільки могутніми, що замість того, щоб розбити одна одну — об’єдналися й падаючи на землю, як і передрікала Арага, перетворилися на кристал.

Володар згадав про пророцтво та першим потягнувся до каменя. Він хотів схопити кристал, щоб забрати його на свій бік, але побачив, що Королева теж поспішила до нього. Вона осліпила сонячним промінням Володаря і закривши його собою, попросила дозволити кристалу самому обрати на чий бік він стане. 

Вислухав її Володар й як заверещить:

— Ще б пак! Кристал наслухається твоїх пустих балачок про любов, співчуття, добро. Скоріш за все цього буде досить, щоб я його вже ніколи не побачив, — і махнувши рукою, Володар засипав Королеву блискавками, — я заберу його, дізнаюся, як можна заволодіти твоїми силами і знищу тебе, твоїх німфей та всіх своїх помічників… Хочу бути всемогутнім в цілому Всесвіті! – він спробував дотягнутись до кристала, проте в нього нічого не вийшло. Немов хтось або щось завадило йому дотягнутися до каменя. Володар вирішив, що його зачарувала Королева і його пальці перетворилися на величезних змій, котрі поповзли до неї. — Королево, наказую тобі, візьми кристал і віддай його мені, бо зараз спалю цілий Всесвіт!

Проте не дивлячись на погрози, Королева не поворухнулась:

— Якщо я це зроблю, ти забереш його собі, а так не можна. – відповіла вона. — Арага сказала, що коли прийде час кристал повинен сам обрати.

 — Як він може обрати? Він лише камінь, — гаркнув Володар і штовхнув її до кристала, але Королева залишилась біля нього. Оплутавши її своїми зміями, Володар з силою потягнув униз свого найлютішого ворога. — Ти теж не здатна його забрати, — нарешті здогадався Володар Темряви, — ми обидва не можемо забрати кристал, — але чому? 

Королева першою здогадалася, що час кристала було зупинено.— Миттєдар! — закричав Володар і здавалося його чорні, як ніч очі, стали ще темнішими. Довге чорне волосся сколихнулося, нагадуючи морські хвилі. Гачкуватий ніс здавалося став ще гострішим. Він відпустив Королеву. 

Глава 1.

Саме Миттєдар наважився зупинити час кристала. Його вміння було одним з найсильніших серед злокронів — прибічників Володаря. Хоча… найвірніший слуга Володаря був наділений не меншими можливостями.

Так! Так! Під височенною вежею було таємне підземелля, в якому жив той самий помічник. Звали його палаючий змій. Той слуга був для Володаря найважливішим, навіть за самого Миттєдара через те, що палаючий змій був частиною самого найтемнішого.

Одного разу Володар Темряви зачинив двері. Маючи при собі разом з пальцями ще десяток величезних змій, Володар не помітив, як один з помічників не встиг виповзти слідом за ним й через те, що ніколи не знав, що таке біль, відтяв дверима цього змія від себе. 

Не захотівши втрачати частину себе, Володар вирішив нагородити відтятого змія своїми чаклунськими вміннями, які з одного боку не були йому постійно потрібні, а з іншого, ними могли скористатися його помічники. Адже під час відсутності Володаря у своїх володіннях злокронам могла знадобитися його допомога. 

Сам змій завжди палав вогнем, щоб ніхто не наважився скривдити його. Він міг показувати минуле, теперішнє та майбутнє й нехай найголовніший з помічників слухав  лише Володаря, Миттєдару теж було дозволено заходити до підземелля у разі його відсутності та спостерігати за тим, що робиться на землі. 

Він і побачив, Володаря з Королевою, який погрожував знищити темних помічників злокронів, світлих — німфей та й навіть саму Королеву. 

Він непомітно від змія провів справа наліво рукою по палаючому кільцю й зупинив час каменя. Спинник часу знав, що дуже скоро палаючий змій, як і Володар здогадаються про те, що сталося. Тому він побіг на пошуки інших злокронів. Зібравши усіх злокронів у вежі, спинник часу розповів їм про підлий задум Володаря.

Ох і сполошилися темні сили. Один одного перебивати почали. Такий ґвалт підняли, що навіть стіни високої вежі затряслись. Не витримав рогатий злокрон — скипів. Полилася з нього річка, задзюрчала в різні боки й тих, хто біля нього стояв, збила з ніг. Вмить притихли інші злокрони, заспокоїлися. 

Виступив рогатий злокрон вперед та заговорив: 

— Виходить Володар заволодіє кристалом і знищить нас разом з силами добра! Пригадую часи, коли він своїм особливим мечем гнобив навіть наші чорні війська. Не хотів нашого об’єднання, боявся, що ми повстанемо проти нього. Володар завжди нас залякував. Знав, від його меча жорстокості нам не врятуватись. Хто з нас зміг би залатати діру після битви з ним, наважившись попросити Королеву вилікувати рану світлими чарами? — спитав він і сам собі відповів, — жоден! Колись, у цій вежі він поклявся назавжди сховати від всесвіту свій меч, і залишити нас у спокої, а не так давно, я бачив цей меч у його підземеллі. Тепер він збирається знищити нас разом з німфеями та Королевою. Потрібно зупинити його. — закликав рогатий злокрон. — Чув, я колись, він розказував про північ. Там живуть дивні створіння. Вони зовсім не схожі ні на нас ні на людей. На них взагалі не діють чари. Можливо вони нас прихистять у себе?

— Я не впевнений, що вони захочуть нам допомогти, — відповів спинник часу, — й змусити ми їх теж не можемо! Володар багато разів приходив до них. Він обдаровував їх скарбами, золотом, пропонував виконати усілякі забаганки. Сподівався знайти їхню слабкість і перетягнути на свій бік, але йому не вдалося! Воїни відмовились. — Миттєдар покачав головою. — Королева теж була у їхніх володіннях, вони і її не підтримали. Певно не хочуть втручатися. — він підійшов до найстарішої злокрони, — вірно, Ровона?

Почувши своє ім’я, найстаріша злокрона виступила уперед. Воронячі крила сховались за спиною. Замість них в Ровони з’явилися руки. Довгі, худі, вони були спотворені глибокими зморшками. Сховавши їх за величезним горбом на спині, найстаріша злокрона підняла голову і всі побачили її бридке обличчя. 

Проте нікого зі злокронів не бентежила її потворна зовнішність. Всі помічники Володаря були страшними. За кожен поганий вчинок, злокрони отримували страшні мітки на тілі. Тому вони не звертали уваги один на одного. Єдине, що їх доводило до сказу — це власні відображення в дзеркалах. В них вони бачили не просто спотворену зовнішність, а своє справжнє нутро. Через це темні сили намагалися усіляко уникати будь—яких дзеркал та беззаперечно підкорялися Володарю, котрий разом з Льоданом у своїй вежі спеціально зробив з них в’язницю для того, щоб лякати нею своїх помічників. 

Через ту кімнату Ровона й сумнівалася, чи варто їй зараз розповідати про те, що вона знала? Найстаріша злокрона мовчала, але спинник повторив слова Володаря про те, що він збирався їх знищити, і Ровона наважилася заговорити:

— Давно ви не питали в мене порад. — її голос скрипів. — Хочете, про дивних створінь послухати? Я багато чого про них знаю. Вони незвичайні, м—м—м, — вона замислилась, — але й ми не прості. Отож перш ніж я відкрию свого рота, подумайте, Володар Темряви не пробачить нам цієї розмови і обов’язково помститься. — Ровона уважно вдивлялась в присутніх. Побачивши їхню готовність до рішучих дій, вона продовжила. — Мало хто з вас знає про те, як на землю прийшло добро і зло. Раніше на землі були тільки біони та дракони. Драконів, як ви знаєте Володар швидко перетягнув на свій бік, а от біонів не зміг. Ці чудовиська єдині у Всесвіті на кого не діють темні та світлі чари. Невразливість до чаклунських сил дала біонам величезну перевагу – вони не схилили голови перед Володарем та Королевою. — пригадала Ровона. — Біони вирішили зрівнятись в своїй могутності з нашим Володарем. Це розлютило його і Володар викрав людей з інших планет. – стара злокрона ненадовго замовкла, — люди на відміну від біонів вразливі до добрих та злих чарів. Володар відправив їх на землю і намовив проти чудовиськ. Люди почали полювати та знищувати їхній вид і з мільйонів дуже скоро залишилося кілька тисяч, а потім сотен.

— Навряд чи вони нам допоможуть після того, що зробив з ними Володар, — сказав рогатий злокрон.

— А чи захочете ви допомагати Володарю, коли дізнаєтесь як ми всі з’явились? — спитала найстаріша злокрона. — Поки люди боролися з біонами, Володар продовжував воювати з Королевою за останню планету. Через те, що їхні сили були рівними, він вирішив створити нові вміння. Але Володар не знав, як відреагує на них, чи є у цих сил побічні дії і тоді, він знову згадав про людей. Він забрав нас до себе. Так, так, —  Ровона зауважила, що не всі злокрони повірили її словам, — колись ми всі були звичайними людьми. Нас спочатку Володар відправив на землю, а потім забрав сюди. Володар розбив свою чаклунську кулю і всі, кого поранили крихти від неї перетворилися на злокронів. В нас більше не тече гаряча кров, є тільки чарівні вміння, котрими він нагородив кожного з нас, — Ровона вдивлялась у вічі помічників Володаря. — Дізнавшись, що Володар створив ціле військо темних сил, Королева Світла створила світлі вміння на противагу нашим. На відміну від Володаря, вона спочатку спробувала їх на собі, а потім спустившись на землю, знайшла людей, які захотіли присвятити своє життя добру. Так з’явилися німфеї. Володар же на відміну від Королеви лише упевнившись у безпеці нових умінь, потрохи забирає наші сили собі, обираючи лише ті, які йому потрібні. Я думаю після того, що ти зробив, Миттєдар, коли Володар дізнається, що це через тебе, він захоче отримати можливість керувати часом.   

— Так. — вимовив Миттєдар. — Але нічого, я зроблю так, що це йому не допоможе. Що ж, злокрони, досить пустих балачок, час подумати про те, як нам врятуватися. — Миттєдар подивився на свої срібні сльози, які впали йому під ноги. — Є в мене одна ідея, — і спинник часу розповів про те, що задля здійснення його задуму доведеться переступити через свою ненависть й запросити до вежі не кого—небудь, а самих королівських німфей. — Що скажеш, Ровоно?

Ці слова не на жарт розлютили сил зла й від образи вони заверещали та всі разом накинулися з прокляттями на Миттєдара. 

— Німфей? Тисячі років ми їх ненавиділи! — кричали злокрони. — Так, Володар, збирається підло з нами вчинити, але домовлятись з німфеями за його спиною — ні!

— Без цього не обійтись, але вибір за вами, — сказала найстаріша злокрона. Коли крики вщухли, вона пояснила, навіщо їм знадобилась милість німфей. — Завдяки поєднанню чарів між добром та злом утвориться безкінечність, яка буде підсилена закляттям, котре через вплив часу, залежить від тебе, Миттєдар! Саме ця безкінечність не дасть Володарю і Королеві ступити на землю і взяти кристал, а ми на відміну від них, зможемо бути біля їхнього дорогоцінного каменя.

— Непогано, — підбадьорив Ровону рогатий злокрон, — от тільки німфеї, — булькнув він і з його пащі полилася річка, — ой, — й спробував схаменутися. — Чи вони нас підтримають?  

— Вони погодяться на наші умови. Їхня Королева буде знати, що Володар не зможе забрати собі кристал. — підтвердив Миттєдар. Впевнившись у всебічній підтримці злокрони, він нагадав Ровоні, що німфеї самі тут не з’являться. — За ними треба…, — та не встиг спинник часу договорити, як помічники зла відступили від нього. Ніхто з присутніх не хотів летіти на королівській бік і ризикувати собою там, де панувало безліч німфеєвських пасток. — Завдання не з легких, — погодився він, — всі ми знаємо, що звідти назад можна і не повернутися. Їхні володіння роблять нас слабшими. Скоріш за все, королівські захисники захочуть скористатися нашою появою і хто знає, чим усе закінчиться? — Миттєдар махнув плащем, — ви маєте право відмовитися. Я – ні! В мене немає іншого виходу. Володар не вміє пробачати. Я буду першим, кого він покарає.

 

— На жаль, не останнім, — найстаріша злокрона наступила на полу його плаща. — Миттєдар, залишайся тут, на тобі найголовніше, — Ровона нагадала всім про закляття, — а замість тебе, — вона озирнулася і почувши біля себе дихання невидимки, схопила його за бороду, — чудова знахідка, лютий вітер! Ховаєшся від мене? — спитала вона. — Даремно! — І перш ніж злокрона встигла його відпустити, вітер відкрив свою пащу.

Засвистіла буря, захитались злокрони. Пробігла повз них невеличка, ледь помітна тінь, яка трохи згодом почала рости. Обвилася вона навколо Ровони. — Ех ні, — злокрона покачала головою, — мене не налякаєш. Ти дужий, швидкий, непомітний, тобі і летіти замість Миттєдара. — вирішила вона, — і не забудь, треба миттю повернутись назад.

— Чому? — спитав лютий вітер.

— Щоб палаючий змій не помітив твоєї відсутності.

 — Що ж чекайте на мене! — попрощався вітер і вилетів з вежі.

 Підхопивши свою бороду, він підкрався до зачинених воріт й не побачивши біля себе довжелезного драконячого хвоста, перечепився через нього й впав. Дракон кинувся до нього, схопив за бороду і покликав до себе інших охоронців.

Не став вітер чекати, коли його обступить десяток Володарських охоронців. Потягнув у себе повітря, надувся як величезна куля й з усіх сил дунув на дракона. Захитався дракон, відпустив бороду, а вітрові тільки цього і треба було. Стрибнув вітер через ворота, угору піднявся, немов справжнісінький птах над чорним піском закружляв.

Уперед полетів, позаду себе блукаючі кам’яні гори залишив. Хотів було униз спуститися, аж раптом берег темної річки обступили гострозубі пантери. Лапами замахали, наказали вітру забиратися звідти геть.

Здивувався посланець Ровони, що на березі можуть пантери робити й наважився в них запитати, яку цінність вони тут охороняють і чому раніше він цієї річки не бачив?

Відмовилися йому пантери відкривати таємницю. Образився вітер і полетів далі. Нарешті закінчилися володіння, які належали Володарю. Темний пісок й пустеля змінилися на світлий. Долетів вітер до королівського замку, де на відміну від гнітючої атмосфери Володарських володінь, сяяло яскраве сонце. Всюди співали птахи, в садах росли чудові квіти, а перед замком сиділи величезні золоті леви з закритими очима. Підступив до них вітер, обійти надумав та де там?  

— Я… ви, цей, — схвильовано пробурмотів він, — леви, можете мене звідси прогнати та перш ніж це зробити, вислухайте. Я до вас прилетів, щоб просити про допомогу. Німфеї, вони повинні вислухати мене, благаю, — змолився вітер, — зараз, я кажу цю вашу, як її… правду! — згадав він.   

Вислухали леви посланця від темних сил і замислилися. Повірили вони словам вітру, адже розуміли, що навряд чи хтось з захисників зла ризикне ступити заради капості на бік Королеви Світла. 

Заплющили леви очі і відкрили для нього двері замку. Підхопив непроханий гість свою бороду, між левами пробіг та кинувся до мармурових коридорів. По сходах піднявся й почув, що зовсім поряд чийсь голос лунав. Озирнувся по сторонах та побачив, як до нього голубка підлетіла. 

Сів вітер на підвіконня, а пташка змахнула своїми крилами. За мить замість них з—під сукні визирнули тонкі руки. По плечах хвилями розсипалося блакитне волосся. Чоло прикрасив вінок з крапель свіжої роси, на якому розцвіли гарні квіти.

 

Перед ним з’явилася найпрекрасніша серед усіх німфей. Хоча вітер не помітив її вроди. Для нього її гарне личко, так само як і потворність, наприклад, тієї ж Ровони мали однакову суть. Володар так намовив злокронів проти німфей та Королеви, що вони навіть дивитися на них не хотіли. 

 — Леви повідомили мене про тебе. Чого тобі треба, вітер? — спитала німфея і він розповів їй про те, що почув від Володаря Миттєдар. Уважно його вислухав, німфея не поспішала з відповіддю, — звідки я знаю, що це не пастка, в яку, ви, прибічники Володаря, хочете заманити нас німфей?

— Тобі відомо про пророцтво. Скажи мені, де зараз знаходиться Королева?

Лілейта промовчала. Вона поспішила залишити кімнату й побігла до чарівної стіни, яка показала Лілейті, що сталося з Королевою та Володарем. Німфея повернутися до вітру:  

— Зараз Королева з Володарем! Треба летіти, — і перш ніж вітер встиг оговтатися, Лілейта зібрала інших німфей. Всі німфеї перетворились на голубів й вилетіли з замку. Вітер кинувся за ними й разом вони полетіли до вежі Володаря. 

Миттєдар за цей час написав закляття і коли німфеї увійшли до темних володінь, він попросив їх якомога швидше запам’ятати чарівні слова. Потім він звернувся до прибічників Володаря і нагадав їм, що зараз ніхто з них не повинен напасти на німфей.

У відповідь на його слова, Ровона щось пробурмотіла собі під ніс та Миттєдар не звернув на це увагу. Він лише хотів, аби німфеї та помічники Володаря зробити два кола і як тільки вони виконали його прохання, спинник часу став між ними й об’єднав їх, наказавши усім взятись один за одного, щоб утворити безкінечність. 

Перед тим, як промовити чарівне закляття, він нагадав сторонам не роз’єднувати потік обох сил, адже тоді закляття можна буде здолати в будь—який момент. 

Доки Миттєдар промовляв чарівні слова, долоні злих помічників палали, бо сили добра і зла повністю переплелися між собою. Проте не встиг спинник часу договорити закляття, як до залу заповз палаючий змій. Побачивши його, рогатий злокрон булькнув, з його пащі знову полилася річка й неочікувано навіть для самого себе, він видер свою лапу. Зрозумівши для чого тут зібралися злокрони та німфеї, палаючий змій зашипів:

— Тепер закляття буде діяти до тих пір, доки хтось з вас не відмовиться від нього, — і палаючий змій наблизився до рогатого злокрона. На змія потрапило кілька крапель води й зашипівши ще дужче, змій завертівся, — цікаво, хто це буде? — він легенько вдарив своїм хвостом рогатого злокрона. 

— Змій, йди звідси! Тебе ніхто не боїться. – сказав Миттєдар. Він вперше поглянув на німфей і побачив Лілейту. Потім Миттєдар подивився на злокронів помітив, які вони страшні та бридкі. Спотворені обличчя з безліччю ран та подряпин, з горбами на тілі та скрюченими руками чи лапами, з яких визирали гострі кігті.  

 — Я прийшов сюди, щоб ти, Миттєдар, негайно повернув час назад. 

 — Володар вже здогадався?

— Так, йому було складно повірити в те, що його помічники налаштовані проти нього, але він про все знає і повертається до нас. — палаючий змій спостерігав за поглядом спинника часу й підозріло оглянувши Лілейту, додав, — німфеї, вам час літи звідси, звісно, — він підняв свою голову до самісіньких очей Лілейти, яка спокійно дивилася на нього, — якщо ви не хочете залишитись тут з нами назавжди. Якщо погодитесь, до ваших послуг наші найкращі темниці. 

Нічого не сказавши у відповідь Лілейта махнула рукою. Слідом за нею — це зробили і інші німфеї. Перетворившись на білих голубів всі вони вилетіли з вежі, а злокрони розбіглися хто куди. Миттєдар повернув час кристала і з його очей впало кілька срібних сліз.

Глава 2.

Тим часом на землі до лісу за цілющими травами відправився один дідусь. Довга сива борода діставала колін. Вицвівши очі та зморшкувате лице видавало його вік. Старенький потихеньку ходив між деревами, спираючись на криву палицю та шукав потрібні йому трави. 

Не помітив він перед собою каменя. Спіткнувся старенький та ледве через нього не впав. Ухопився за дерево, дивиться… а на землі не простий камінчик лежить. Один бік в нього світлий, а другий чорніший за пір’я у ворона.

Здивувався дідусь, адже скільки на цьому світі жив ще ніколи не бачив такого дивного каменя. Вирішив старенький взяти його собі. Сховав він камінь в вишиту хустину та у кишеню поклав. Назбирав собі трав та повернувся додому. Розклав цілющі трави по своїх місцях й вже було спати зібрався, аж раптом, згадав про дивний камінь. Дістав його з кишені та поклав перед собою. Подивився на нього й розмріявся про те, як би було чудово, аби це був не камінь, а дитина. Не помітив він, як сидячі задрімав.

Зазирнув місяць у вікна. Поворухнувся камінець, закрутився, потім знову завмер. А як сонечко на небо свій перший промінчик кинуло, знов камінчик завертівся навколо себе. Прокинувся дідусь, подивився на камінь та став чекати  що далі буде?

Раптом всередині каменя щось битися почало, немов час рахувати, а потім замість каменя, з’явилась крихітна дитина. Подумав старенький, що не дарма ця дитина в нього з’явилася, адже здійснилося його заповітне бажання. Не було в нього ні дітей, ні онуків, а тут… немовля! Вирішив він залишити собі цю дитину.  

Загорнув старенький кристал в рушник, присів поряд із ним і назвав його — Ярославом. Зробив для малечі ліжечко з рушників. Вклав туди дитину, а сам взявся свої мудрі книги читати, котрі йому від пращурів дістались. Хотів старенький дізнатися, як так сталося, що камінь, хоч і незвичайний, на дитину перетворився. 

Зазвичай дідусь багато чого з тих книг дізнавався. Вони підказували йому про те, які трави треба було збирати, щоб людей від різних хвороб зцілювати, які слова треба було промовляти, аби пораненим звірам та птахам допомогти.

Проте цього разу, скільки дідусь не гортав свої книги в жодній з них про камінь, який людиною став нічого не знайшов. Відклав старенький книги та підійшов до кристала, який спостерігав за ним своїми прозорими очима. 

Наважився старенький до нього доторкнутися й диво, Ярослав вперше йому посміхнувся. Не помітив старенький, як за його плечем з’явилося величезне, чорне око. Всередині цього ока повзав палаючий змій, дихаючи на старенького червоним вогнем. Побачив його кристал і з його обличчя щезла посмішка. Замахав він руками в бік змія. Здавалося, що кристал от закричить та от біда, він не зронив ні звуку. Подумав дідусь, що Ярослав німий.

Зціпив кристал пальці і у ту ж мить кімнату наповнило яскраве сяйво. Воно засліпило страшне око й те поспішило зникнути, а старенький взяв Ярослава на руки та прошепотів:

— Напевно, ти, німий. Але це не страшно. Я багато кого за життя зцілити зміг. Допомагав і людям, і звірам, і птахам. Тож я обов’язково знайду, як тебе вилікувати, мій…, — він задумався й вирішив, що Ярослав буде його онуком, — маленький. Ти обов’язково почнеш говорити і тоді розкажеш мені, звідки ти такий особливий в лісі узявся, — і дідусь сів біля кристала, знову взяв одну зі своїх книжок та цього разу швидко знайшов те, що шукав в ній. Побачив він на одній зі сторінок чарівну квітку. — От воно! — радісно пригадав він, адже та квітка допомогла йому багатьох урятувати.

Взяв дідусь дитину, свою палицю і відправився в гори. Пройшов він через вузьку річку, перейшов глибокий яр, поки не знайшов широкої стежки, яка розділилася на чотири різні шляхи. 

Обрав дідусь ту, що була йому потрібна й пішов вперед. Хотів він пригостити Ярослава лісовими ягодами чи водою, проте кристал відмовився. Похитав головою старенький, не знаючи, що робити та продовжив свій шлях.

І от дійшов він до високих дерев. Надумав трохи перепочити аж раптом побачив, вовк ніби нізвідки з’явився. Загарчав хижак на старенького й у Ярослава потемніли очі. Подивився звір на кристала, ліг перед стареньким й тихенько заскавчав. Пройшов дідусь повз хижака і пішов далі шукати печеру, дивуючись, чому вовк передумав на нього нападати? 

Побачив старенький перед входом у печеру яструба, який охороняв чарівну квітку. Ця квітка цвіла лише раз на рік і лише в цей час її можна було зірвати. Адже поки квітка цвіте, яструб не мав права відмовити тому, хто прийде за нею. 

Бо як відмовить яструб в той час квітку віддати, накличе на себе страшну біду. Доведеться йому перетворитися на людину й ходити по світу, доки сам він не знайде того, хто буде більше за інших заслуговувати на чарівне зцілення та тією пелюсткою скористається. Тільки після цього яструб зможе знову з людини на птаха перетворитися. 

Підійшов до птаха дідусь, низенько йому вклонився і запитав:

— Пане яструб, я прийшов за квіткою.

Не встиг птах відповісти старенькому, як побачив Ярослава. Відступив він назад, замахав своїми величезними крилами, затупотів лапами та дзьобом в бік кристала показав: 

— Якраз вона зацвіла, але ти, старий, краще йди своєю дорогою і до мене більше не повертайся!

— Чому? – здивувався дідусь. – Я за цією квіткою до тебе багато разів приходив і ще жодного разу ти мені не відмовляв. Ти допомагав мені зцілювати і людей і звірів і птахів від страшних недуг. Подивись на цього малюка, який не може говорити. Невже ти йому відмовиш? Він постійно мовчить, навіть не плаче. Здається мені, що він німий, що скажеш? Чи я помилився?

 — Малюка?! – закричав птах. — Цього разу ти привів до мене не людину, не птаха й навіть не хижого звіра! — він примружив очі, щоб не бачити, як старий почав тицяти в нього своєю палицею. — Це всього лише камінь, кристал, у людській подобі. Певно ти забажав його побачити людиною і він став таким, але лише зовні. В ньому немає життя! Він не такий, як ми з тобою. – зітхнув яструб та розповів старому про Володаря і Королеву, — розумієш, цей кристал лише відлік часу до тієї миті, коли землю назавжди поглине темрява чи світло.

Від почутого старенький геть розгубився. Стало йому не по собі. Ухопився він за серце, тяжко зітхнув та все ж у почуте відмовився вірити:

— Я не вірю тобі. Я знайшов цей камінь, як ти сказав — кристал, у лісі та звідки я знаю, що ти кажеш правду? Може ти хочеш відібрати у мене дитину?

— Ні! — виправдовувався яструб. — Коли до мене приводять когось живого, я це відчуваю. Зараз переді мною лише камінь. Так, він має зовні тонку оболонку людини. Але якщо йому вколоти пальця, з рани не потече кров. Малюк, який в тебе на руках — не живий і не мертвий. Як прийде ніч, подивись на зорі, сам все зрозумієш. 

Підійшов яструб до малюка й царапнув його своїм гострим кігтем. Як він і сказав, з рани Ярослава не потекла кров. Замість цього подряпина від пташиного кігтя швидко щезла, наче її там ніколи й не було. 

— Це правда, — прошепотів сам до себе старенький. — Але якщо ти казав, що він кристал Володаря та Королеви, ти впевнений, що хочеш мені відмовити й не дати чарівну квітку? — спитав дідусь. — Хочеш крім покарання, накликати на себе гнів Володаря та впасти в немилість у Королеви? 

— Ні! Ні і ще раз ні, — виправдовувався птах. — Ходімо зі мною та дивись, що буде, — буркнув він і покликав дідуся слідувати за собою до печери. Не став старенький чекати, поки птах передумає й поспішив слідом за ним. — Що ж піднеси камінь до квітки.

Послухався дідусь птаха і підійшов ближче до чарівної пелюстки. У ту ж мить Ярослав голосно закричав. Його очі почорніли, він замахав руками в різні боки і чарівна квітка щезла під землею, а за мить на тому ж самому місці з’явилася нова.

— Як таке може бути? — здивувався старенький. — Він тільки—но кричав, хоча до цього не проронив жодного звуку. А зараз я навіть не встиг зірвати квітку. Вона пропала, а тепер виросла та зацвіла знову?

— Напевно це через те, що він кристал й для того, щоб говорити, квітка йому не потрібна. Думаю, він заговорить, заплаче чи засміється лише тоді, коли сам того захоче. – яструб важко зітхнув, – якщо згадати пророцтво, то переможе той, хто отримає кристал. Дуже скоро Володар та Королева прийдуть за ним. Отож буде краще, якщо ти залишиш цю дитину там, звідки її забрав і забудеш про нього!

— Хай приходять, я все одно Ярослава самого не залишу, — відмовився дідусь. — Він тепер мій онук, якого в мене ніколи не було. Для мене цей малюк — дитина, а не просто камінь! 

— Як знаєш, – пробурмотів яструб та нахилився перед чарівною квіткою, щоб подивитися, чи залишилася вона такою як була? Упевнившись, що нова квітка була повністю такою як і попередня, він вже збирався відійти, як помітив, що з його крил почало сипатись пір’я. Поступово птах перетворювався на людину. Злякавшись, яструб хапав пір’я та прикладав його до рук і ніг. Він сподівався, що воно знову приросте до нього і він стане птахом. Проте нічого не змінилося. — Через тебе я перетворився на людину! — заверещав він, — думаю, кристал в цьому винен!  – дорікнув він старенькому.

В цю мить чарівна пелюстка сама відірвалася від квітки та підлетіла до птаха. Торкнулась його шиї і залишилась там. Яструб вийшов з печери. Йому було важко триматися на ногах, які не мали величезних кігтів. Дідусь допоміг йому заспокоїтися та показав, як за допомогою рук можна рвати траву чи пити воду. Адже через те, що до цього птах мав тільки крила, він не вмів навіть набрати воду в долоні, щоб напитися. 

— Як же я далі піду сам? Я ж нічогісінько не вмію.

— Ти обов’язково навчишся. – підбадьорив його дідусь, — а поки, якщо хочеш можеш залишитися в мене. 

Птах усвідомлював, що після перетворення він боявся бути сам та поспішив прийняти пропозицію дідуся й побрів слідом за ним. Проте чим більше вони йшли разом, тим гірше почував себе птах. Він відчував, що кристал впливає на нього. Проте старенький не вірив йому, поки і сам не помітив, що яструб не встиг зупинитись біля Ярослава, як в того почорнілі очі. Малюк глянув на птаха—людину, як той спалахнув. 

— Ой, боляче! – від болю птах впав на землю. Старенький відв’язав від себе кристала та залишив його на траві й кинувся шукати воду. Знайшовши річку, дідусь покликав яструба. Той кинувся до води, але вогонь не вщухав і яструб продовжував палати, — він злий і завжди таким буде! — верещав яструб. 

Дідусь зрозумів, що таким чином вони навряд погасять полум’я і попросив кристал зупинитися. І от диво! Очі кристала відразу посвітліли та страшне полум’я згасло. 

Через біль, яструб все ще продовжував лежати на землі. Він попросив перевірити старенького, чи вціліла пелюстка і дідусь його заспокоїв, що вона на місці. Також старенький запропонував вилікувати його рани, завдяки магічним силам пелюстки. Одначе яструб був лише простим охоронцем і використовувати квітку для себе не мав права. Довелося яструбу чекати, доти дідусь не допоможе йому підвестися та не відведе його до себе додому. 

Вдома старенький дав йому свій одяг та поспішив дістати з поличок цілющі трави. Дідусь зробив з них відвар та обробив ним яструбу всі рани. 

У відповідь на турботу птах лише тихенько зітхнув. Старенький порадив яструбу відпочити. Вклав його спати, а сам згадавши слова крилатого про пророцтво, пішов подивитися на зорі. 

Старенький трохи розумівся в зірках, тому відразу відшукав долю кристала й почав перемальовувати зорі, які вказували на те, що кристал не мав єдиного шляху чи як його інакше називали — долі! Його майбутнє розділялося навпіл й з моменту вибору кристала не тільки життя каменя, але й усього людства на планеті було якимось незрозумілим.

Це не на жарт налякало дідуся. Він не хотів вірити в те, що побачив. Розбудивши яструба, він спробував випитати в нього, що це все могло означати та той у відповідь лише буркнув, що знає тут неподалік одну віщунку, в якої можна буде б запитати зранку про пророцтво.  

Дізнавшись про це, дідусь сховав малюнок та задрімав. Ледь стих шерех в домі, як кристал відділився від свого тіла. Він знайшов яструба, який дрімав біля вогню і почав торкатися своїми майже невидимими руками його ран, які за мить почали швидко зменшуватися. 

Глава 3.

Як тільки Володар підійшов до воріт, вони перед ним відчинилися. Перед величезною, темною, похмурою вежею стрибали дракони, граючись довжелезними хвостами один одного. Не встиг Володар наблизитися до них, як вони його помітили й почали робити вигляд ніби чимось заклопотані. 

Володар Темряви пробіг повз них і немов блискавка влетів у вежу. Розмахуючи руками на яких зараз замість пальців було дев’ять змій, він відкрив двері за допомогою своїх повзучих гадів. Заглядаючи в одну кімнату за іншою, Володар голосно кричав: 

— Миттєдар! Виходь, підлий зрадник! Від мене не сховаєшся, я знаю, що це ти зупинив час кристала. Думав, я не здогадаюся! – прогримів він і рогатий злокрон почувши це, вмить сховався за спиною Миттєдара.

Спинник часу непомітно відштовхнув від себе рогатого злокрона аби він міг сховатися за колони та поспішив вийти на зустріч до Володаря:

 — Я тут, Володар!

— До мене! – гаркнув він своїм зміям й вони вмить повернулися на свої місця та перетворилися на звичайні пальці. – Після того, що ти накоїв, ти ще смієш говорити зі мною?

— Так. – сказав Миттєдар. Я чув, мій Володар, що ви сказали Королеві про нас. Тому підбурив інших злокронів діяти. Вся вина на мені.  

— Ти ризикнув піти проти мене, свого Володаря? — чорні очі, немов найтемніша ніч, дивилися на спинника часу. — Я дав тобі здатність зупиняти час. Не брав цієї сили собі, бо навіть уявити не міг, що ти колись зі мною так вчиниш, —  його змії знову закрутилися в повітрі й полетіли прямісінько в спинника часу. Вони нанесли йому рани, з яких линула сила Миттєдара. Володар прочитав закляття, відкрив чарівну скриньку і туди полилася сила спинника часу. — Тепер, я як і ти можу зупиняти час. Ти мені більше не потрібен. — Володар підняв руку і Миттєдар, як пір’їнка відлетів до стіни. 

— Я завжди, — Миттєдар спробував піднятися та Володар одним своїм поглядом штовхнув його на коліна. Спинник часу протягнув руки до Володаря, – виконував ваші накази. Але цього разу я мав бути впевненим, що ви не позбавитесь нас!

Володар заревів від гніву. Рогатий злокрон не втримався і голосно булькнув, чим видав свою присутність. З пащі рогатого злокрона потекла річка.

— Тут ще якась комаха є? — гаркнув Володар Темряви, — виходь, щоб я тебе бачив! — і перш ніж рогатий злокрон встигнув поворухнутися, один зі зміїв Володаря поповз до злокрона та викинув його під ноги Володарю. — Ти притягнув сюди німфей, — звернувся він до Миттєдара, — чи ви літали до них? – Володар зціпив зуби. – Відповідай, я все одно дізнаюсь!

— Німфеї прилетіли до нас. – Миттєдар продовжував стояти на колінах. 

— Ви посміли привести сюди німфей! Вони бачили мої володіння! — Володар задумався, — що ж, Миттєдар, я відправлю тебе до своєї річки. — Володар задумався, — дракони тебе віднесуть, — він помітив в очах спинника часу страх, — нарешті, — гаркнув він, — ти боїшся. — Володар дивився на скриньку, в якій була сила Миттєдара. – Так, це вона, — прошепотів він. — Ти боїшся, бо не знаєш, що чекає на тебе там. Я можу тобі трохи підказати, ти вже ніколи сюди не повернешся.

— Будь ласка, — змолився Миттєдар. – Як ви будете без мене, Володарю? Колись ви залишились без одного з найкращих злокронів, невже відмовитись й від мене?

— Ти згадав про того нікчемного Льодана? Він ще отримає по заслузі. 

— Але ж він… — нерішуче прошепотів Миттєдар. 

 — Льодан не зупинився на силі, яку я йому дав. Йому було замало. Він хотів викрасти те, чим володію я, ваш Володар! — відповів він. — Він та Ровона знали, що в кулі були не мої сили, а створені мною й Льодан пішов проти мене. Він не захотів ділитися зі мною своїм вмінням заморожувати. — Володар загиготів. — Та рано чи пізно хтось його ранить, сила, яка вийде з нього повернеться до того, хто її дав. До мене! 

— Льодан і досі не поділився своєю силою, Володарю? — Миттєдар не міг повірити у почуте.

— Так. Цей щур ховається від мене, але можеш не сумніватися, я все одно заволодію його силою, яку він встиг розвинути та посилити. Він зробив її дуже могутньою, я, як і всім вам дав лише зерно, а він з неї зробив дещо могутнє та особливе! Льодан завжди був найхитрішим з вас. Напевно тому одного дня і вирішив, — зізнався Володар, — зайняти моє місце. Так само, як зараз ти, Миттєдар. Завдяки тобі я буду зупиняти час. Тим паче, згадай, колись як тільки починав керувати часом інших, після відміни чарів, ти довго плакав срібними сльозами. Зараз їх зовсім мало. Ще трохи і ти повністю позбавишся тих сліз. Шкода, що я цього не дочекався! — зауважив Володар. — Але ти мене змусив, — і махнувши руками, він сховав змій, замість яких з’явилися звичайні пальці. — Ти не подумав про одне, комусь зі своїх помічників я знадоблюсь на землі, — насміхався він з Миттєдара, — тоді доведеться йому або їй відмовитись від твого закляття і я знову зможу спускатися на землю! Чи ти думав, палаючий змій не попередить мене про те, що рогатий злокрон висмикнув лапу? Я дізнався про це, ще коли безуспішно намагався забрати кристал. – Володар махнув рукою і Миттєдар стрімко вилетів з кімнати. —  Хай згине з моїх очей! — крикнув він охоронцям, які якраз підслуховували за дверима. — Нехай мої кішки покарають його.

Миттєдара схопили, а Володар спустився у підземелля, де на нього чекав його вірний палаючий змій. Він лежав на столі, скрутившись в кільце та підпираючи голову своїм хвостом. Але ледве Володар встиг відкрити двері, як змій поповз на зустріч до свого хазяїна.

Володар погладив змія по голові. Полум’я, яке палало навколо найвірнішого помічника не заважало Володарю Темряви. Він його навіть не помічав, адже яким би гарячим воно не було, жоден червоний язик не міг завдати Володарю хоч якоїсь шкоди.  

Володар присів на величезний трон, що стояв поряд з ним і змій відразу забрався до нього на коліна:

— Ви все правильно зробили, Володарю. Я давно помічав, що Миттєдар хоче зайняти ваше місце, — змій висунув язика зі своєї пащі та голосно зашипів. — Проте цього разу він перетнув межу. Спинник відкрито знехтував вами, — палаючий змій опустив голову, — він показав всім вашим помічникам, що можна не підкорятися вашим наказам! Та це нічого. Коли дракони віднесуть його до водоспаду, він дуже пожалкує про свій вчинок. — змій продовжував підлещуватися до Володаря, — та зараз не тільки його варто було б покарати, — прошипів найвірніший помічник і розказав своєму Володарю про Ровону, яка була далеко не останньою, хто повністю підтримав Миттєдара замість того, щоб його зупинити.

— Ровона завжди боялася за себе. Отож не дивно, що вона однією з перших стала на бік спинника часу. Більше немає нічого, що мені було б варто знати? — Володар погладив палаючого змія по голові.

— Лілейта! — згадав змій, — вона привернула увагу нашого Миттєдара.

— Німфея!!! — гаркнув Володар й змій ледь не злетів з його колін та все ж зміг втриматися, зачепившись хвостом за трон. — Не вистачає мені Королеви. — Він зібрався з думками, — розкажи мені, хто вона така?

— Ця Лілейта дуже непроста, — змій намагався підібрати слова, щоб Володар зрозумів серйозність того, що сталося. — Миттєдар зрадить вас, хазяїну. Я бачив, як він на неї дивився.

Володар довго мовчав, а потім погладив палаючого змія по голові та переклав його на трон:

— Мій найвірніший помічник, ми обов’язково дізнаємося, коли він щось замислить проти мене. – сказав Володар. – Ніхто з моєї армії не насмілювався зайняти інший бік. Подивимося, чи вистачить у Миттєдара на це рішучості. Особливо після того, що я для нього приготував. А зараз, — Володар згадав про камінь, — мені треба побачити, де кристал. Покажи мені, мій камінь!

Змій вмить підкорився наказу Володаря й скрутився в кільце. Піднявшись в повітря, він запалав ще ясніше. Здавалося в підземеллі з’явилося сонце. В кутах навіть павуки примружилися. 

 — Кажіть!

 — Мені не треба минуле, я не шукаю майбутнє, ти покажи мені те, що зараз є, — прошепотів Володар і побачив Ярослава, який літав над яструбом та заліковував його рани. — А тепер повернемось трохи назад, — наказав він змію, — і помічник показав, як кристал ранив яструба, — Спочатку він зробив поганий вчинок, а потім спробував його виправити. Значить змусити кристал обрати мій бік буде нелегко. Ще й цей старий постійно крутиться навколо нього.  

— А що буде, коли він підросте й не схоче обирати між вами? – наважився запитати змій.

— Хай тільки спробує! – Володар продовжував спостерігати за Ярославом, – зараз він бореться сам з собою.

— Я думаю, нам треба обдурити Королеву. Ви з нею зустрінетесь і… — змій заговорив тихіше, остерігаючись, що за дверима їхню розмову може підслуховувати хтось з помічників чи охоронців Володаря.

Й дійсно, за дверима біля охоронців стояла Ровона. Вона уважно прислухалась до кожного звуку. Проте змій говорив дуже тихо й тому найстаріша злокрона не почула жодного слова. 

Розізлившись, вона вибігла з вежі і побачила Миттєдара, на руки та ноги якого, величезні дракони одягли вогняні кайдани, які мали одну особливість. Покараному їх доводилося носити до тих пір, доки хтось інший не забере їх собі. Але хто погодиться добровільно їх вдягнути? Певно, що ніхто. Миттєдар розумів, що скоріш за все йому доведеться хитрувати, аби позбавитися від них. 

Перебуваючи в роздумах, спинник часу не помітив, як до нього наблизилася Ровона. Найстаріша злокрона наказала драконам, аби вони відійшли від спинника часу і як тільки дракони виконали відступили, Ровона прошепотіла:

— Не забувай, що від Володаря неможливо втекти!

— Мене відправляють до кішок, не знаю, що на мене чекає, відповів Миттєдар.

— Якщо він відправляє тебе туди, де Володар казав нам ніколи не літати, бо жодні чари там не діють, звідти вже не повернешся.

— Знаєш, раніше я ніколи не задумувався, чому ми такі? Та сьогодні, побачивши німфей у нашому світі, — він замовк і подивився Ровоні прямісінько в очі, — я вперше помітив наскільки ми різні з німфеями. 

— Ти хочеш перейти на їхній бік? – підозріло спитала Ровона.

— Я не думав про це. Я просто побачив, що ми лише потвори, величезні і страшні, а от німфеї дуже відрізняються від нас. Чому вони зовсім інші?

— Дивись! – попередила його Ровона, — щоб Володар ніколи не чув від тебе цих слів. Німфеї красиві! – погодилася стара злокрона, опускаючи голову. – Бо вони такі світлі та чисті. А ми приречені на обличчі носити кожен свій поганий вчинок. Наші шрами показують те, яким потворним є наше існування. Так, безумовно, спускаючись на землю, ми ненадовго можемо змінюватись за допомогою чарів й ставати схожими на людей. Проте наша бридкість завжди повертається до нас. 

— Що ж робити? — Миттєдар доторкнувся до свого обличчя, яке було спотворено величезними шрамами. 

— Нічого. – Ровона глянула на драконів, котрі чекали на Миттєдара. – Ти повинен знати! Якщо колись ти захочеш перейти на сторону Королеви, Володар — це відразу помітить. З обличчя та тіла почнуть щезати шрами. Не забувай про це!

— Не забуду. – тихо промовив Миттєдар. 

— Мені здавалося, що ми завжди будемо з тобою. Разом ми завдали стільки зла. — вона помітила Володаря, який спостерігав за ними з величезного вікна в той час, як змій продовжував йому щось нашіптувати. Опустивши голову, Ровона відійшла від Миттєдара.

Спинник часу повернувся до драконів. Вперше за весь час свого існування, як злокрона, він помітив, наскільки бридкою була Ровона. Хоча це їй зовсім не заважало. Їй подобалося бути злою.  

Від цих думок його відволікли дракони, які наказали йому йти за ними аж до самісіньких воріт. До охоронців підбігли злокрони, які поспішили розв’язати драконам крила. За мить, дракони на чолі з головним охоронцем Володаря — Грифом, безжально схопили вогняні ціпки у свої пащі й змахнувши крилами, піднялися разом з Миттєдаром до хмар та понесли його до самісінької річки.

Дорогою Миттєдар намагався дізнатися у Грифа, що на нього чекає? Проте Грифу було відомо те, що і Ровоні, — з того місця, куди ми летимо, ще жоден злокрон не повернувся. 

Коли дракони долетіли до річки, вони трохи покружляли навколо берега. Їх відразу помітили пантери. Чорні кішки сховавшись за скелями, уважно стежили за тим, що буде далі. 

Помітивши пантер, дракони не захотіли спускатися вниз. Вони відкрили свої пащі і відпустили Миттєдара, який стрімко полетів вниз. Впавши на берег, спинник часу подивився на пантер, які оточивши його з усіх боків, почали наближатися до нього. Чорні кішки вигнули свої спини та підняли хвости. Вони збиралися напасти на спинника.

Пантери загрозливо ричали, оголюючи свої гострі клики, над якими сяяли — справжнісінькі очі—дзеркала. Спинник часу поспішив відвернутися та не встиг він зробити і кількох кроків назад, як зрозумів, що пантер навколо нього ставало все більше. Очі—дзеркала наближалися до Миттєдара і йому здалося, що від них не можна врятуватися.

— Не дивіться на мене, благаю! Я не хочу себе бачити! — попросив спинник та пантерам було усе одно. Одна за одною вони наче гралися з ним… стрімко кидаючись вперед, а потім потрохи відступаючи. І от нарешті їхні залізні кігті подряпали його. З відкрившихся ран линула темрява та швидко полетіла до річки, яку охороняли пантери, а потім і зовсім зникла у водоспаді. Миттєдар бачив, як його чарівна сила залишала його. Він не витримав й почав чаклувати, щоб зупинити час пантер, але нічого не змінювалося. Він здогадався, що потрапив в те місце яким їх завжди лякав Володар. — Так ось у чому покарання, – здогадався Миттєдар і коли кішки наступного разу напали на нього, він дотягнувся до тієї, що була ближче до нього. Заціпивши її вогняними ціпками, що стримували його руки, спинник часу почав душити пантеру. Кішка здалася й підняла лапи, щоб Миттєдар накинув на неї свої кайдани. — Тепер ти будеш їх носити замість мене!

— Р—р—р! – закричала пантера. – Тут немає відліку часу. Невже я тепер буду страждати цілу вічність?

Миттєдар піднявся, намагаючись не дивитися в очі пантерам, котрі продовжували скалити на нього свої гострі зуби. 

— Якщо хтось з вас наблизиться до мене, я зніму ціпки ще й зі своїх ніг. – попередив пантер спинник часу. Кішки поспішили відскочити від нього та  продовжили здалеку стежити за Миттєдаром. Спинник часу роздивлявся берег, який на перший погляд був абсолютно звичайним… якби з гори не лилося кілька тонесеньких чорних річок, які внизу об’єднувалися в одну велику. Ця дивна вода не мала хвиль. Миттєдар побачив, як його сила немов підхоплена вітром, витікаючи з ран, полетіла прямісінько до цієї чарівної ріки. Спинник згадав, що схожу воду часто пив Володар Темряви й згадав, як він і його силу сховав у свою скриньку й зрозумів, що в чарівній річці Володар тримає чаклунські вміння. Миттєдар сів на березі й спитав у пантер, — чи є тут ще хтось?

— Ні! – кішки розходилися хто куди.

— Доведеться бути дуже обережним. – Вирішив Миттєдар. Йому захотілося випити трохи темної води з річки, щоб перевірити, чи зможе він повернути свої сили назад? Та тільки він наблизився до Володарського скарбу, як берег одразу почав збільшуватися. Спинник часу побіг і от диво, річка Володаря почала від нього тікати. Коли Миттєдару набридло її наздоганяти, він впав на пісок. – Ці рани, що зі мною буде, якщо вони не загояться?

— Ти досі не зрозумів, що на тебе чекає? — одна з кішок ліниво позіхнула. —  До тебе тут багато злокронів шукали, як можна назад повернути свої сили та жоден з них не знайшов відповіді. Ми всі, — і пантера показала на інших кішок, — колись були такими як ти, злокрон. Знай, твої рани не загояться. Коли остання крапля твоєї сили залишить тебе, ти перетворишся на пантеру й відчуєш, як в тобі прокидається величезний голод хижака. Цей голод буде постійно переслідувати тебе, — замуркотіла вона, — й втамувати його, хоча б ненадовго, можна лише тоді, коли ти пораниш когось з злокронів або німфей, — пантера махнула пухнастим хвостом й завертілася біля нього. — Поки ріка забирає твою силу, я не відчуваю голоду. Ти теж дуже скоро приєднаєшся до нас і почнеш полювати! 

Миттєдар відмовлявся вірити в почуте від пантери. Замість цього він піднявся та продовжив бігти до води, щоб повернути свої сили назад.

Глава 4.

Володар Темряви прислухався до поради змія і вирішив зустрітися з Королевою Світла. Проте на відміну від вітру, Володар не збирався заради цієї зустрічі відправлятися на бік добра.  

 

Долетівши до того місця, де починався світлий бік, Володар зупинився й почав голосно кликати Королеву. Від його криків здригнулися і небо і земля, але Королева так і не вийшла до нього. 

Розізлившись, Володар кинув величезну блискавку в бік її замку. Одна з німфей побачила це й відразу поспішила до Королеви. Знайшовши Королеву в одній з кімнат, німфея розповіла їй про те, що Володар погрожує знищити їхній замок своєю чарівною блискавкою, якщо Королева не вийде до нього. Вислухавши німфею Королева не стала зволікати й вийшла до Володаря.

Володар клацнув пальцями й з них дмухнув вітер та так сильно, що стіни замку затремтіли. У відповідь Королева підняла свою долоню та з неї линуло яскраве проміння, яке відволікло Володаря на себе. Дуже скоро вітер вщух, наче його ніколи не було. Королева загасила сонце в своїй долоні.

— Досить! — сказав Володар. — Ми так можемо безкінечно нападати один на одного за допомогою своїх сил та жоден з нас так і не переміг в цій битві. Я не за цим прийшов, Королево. — Впевнений, що ти як і я дуже уважно стежиш за кристалом?

— Володар, — звернулася до свого заклятого ворога Королева. Вона дивилась на нього своїми прозорими очима. Довге світле волосся хвилями закривало плечі. Вона скинула капюшон з голови для того, щоб краще стежити за рухами Володаря. На голові засяяла невеличка корона. — Це більше не кристал. — Від неї линуло неймовірне сяйво, яке дуже злило Володаря Темряви. — Для людей він дитина, розумієш? Кристал прийняв людську оболонку. 

— Ха—ха—ха! — загиготів Володар — Він всього лише камінь в котрому ховається моя перемога! — він махнув рукою. — Кристал такий як ми! Думаю, нам доведеться змиритися з тим, що поки він на землі, а ми в іншому світі. Та рано чи пізно він обере мене чи тебе! Ти хочеш, щоб він сам обрав. Я готовий поступитися й чекати до шістнадцяти людських років, але в мене є одна умова, — додав Володар. Його темні очі були чорнішими за ніч. З пальців визирали маленькі змії й поглядали на Королеву. Їхні очі бігали туди—сюди. Вони були такими маленькими, як жовті крапочки та тільки—но відкрили свої пащі, щоб позіхнути, як зміїні очі почали збільшуватися. Вони крутили голови в різні боки. – Він зможе обрати між нами лише в тому випадку, якщо на вагах добра та зла буде порівно та як ні, — Володар замовк, а Королева зблідла, — тоді вибору в нього не буде. Доведеться кристалові стати на той бік, де буде перевага.Сама розумієш, якщо темрява заволодіє ним, який сенс обирати. Й так зрозуміло, що камінь обере мене. 

Королева подивилася в безжальні очі Володаря, в яких палала найтемніша ніч. Вона розуміла, що він буде провокувати, підбурювати, хитрувати, аби тільки кристал зробив поганий вибір, викорінюючи з себе світлу частину. 

— Ти все зробиш, щоб його занапастити, — прошепотіла Королева.

— А ти думаєш, я буду чекати, поки ти перетягнеш його на свій бік? – закричав Володар. Він бурчав, неначе грім.

— З цього і складається життя. Невже варто жити цілу вічність задля того, щоб ненавидіти цілий Всесвіт. Ти вигадав лютий холод, а я тепло… Ти, — та продовжити вона не змогла, бо Володар її перебив. 

— Ми домовилися! — буркнув він. — З дня його народження будемо рахувати всі його вчинки, щоб дізнатися з ким він хоче бути насправді! Сподіваюсь, його 16 людських років минуть для всіх нас дуже швидко. – вигукнув Володар на прощання та пішов геть. 

— Так, я згодна. Але знай, я теж буду боротися за нього! — пообіцяла Королева Світла.

— Камінь є камінь! – прошепотів Володар й махнувши плащем, зник у піску. 

Побачивши, що Володар зник, Королева побігла назад. Вона так поспішала, що якби один з її левів не відсунув лапу вбік, вона б напевно спіткнулася та впала. Як тільки вона пробігла повз свою охорону, лев поклав свою лапу назад та прикрив очі. Королева махнула рукою і леви стали повністю дзеркальними. 

Вона забігла в замок. Королева стрімко піднімалася по сходах. Яскраве сонце освітлювало її шлях. Промінчики підстрибували прямо перед нею, зазираючи у кожен куток.

По довгому коридору, прикрашеному живими квітами, йшли кілька німфей. При вигляді Королеви, вони схилили свої голови. Здавалося, ніби квіти тех схилили свої голівки. Королева запитала, де зараз Лілейта і вони вказали їй на вікно неподалік від них. 

Лілейта стояла біля вікна та тримала маленькі квіти, які розкривалися лише від одного її дотику. Вона чаклувала над ними, тихесенько співаючи якусь пісеньку й невдовзі на квітах з’явилися маленькі краплі роси. Лілейта обережно зібрала цю росу та сховала її в своєму персні. Помітивши Королеву, яка бігла до неї, Лілейта схилила голову:

— Що з вами?

Королева Світла мовчки покликала Лілейту до своїх покоїв. Зачинивши двері, вона підійшла до свого трону та сперлася на нього. Величезний трон теж був дзеркальним, як і стеля над головою. Лілейта помітила, що сталося щось вкрай важливе, бо Королева покликала до своїх покоїв лише її. 

Королева Світла зізналася, що через закляття німфей та злокронів вона не може спуститися на землю, аби зупинити час кристала, щоб той не накоїв поганих вчинків. Хоча Володар на відміну від неї мав Миттєдара, а отже міг за його допомогою впливати на рішення Ярослава.   

Королева обійшла навколо трону. Лілейта задумалась, що можна зробити. Присівши біля Королеви та взявши її за руку, вона спробувала заспокоїти її:

— Я бачила спинника часу.

— Який він? — спитала Королева.

Лілейта згадала, як під час їхньої зустрічі Миттєдар подивився на неї. Їй стало незручно. Вона опустила очі і прошепотіла:

— Саме Миттєдар ризикнув зупинити Володаря. Якби не він, злокрони б не наважилися виступити проти нього. 

— Виходить він не завжди погоджується з Володарем, — Королева задумалась.

— Я можу відправитися на землю й знайти Миттєдара. — поспішила запропонувати Лілейта. — Потрібно з ним поговорити. Можливо він скаже мені, чому так вчинив.   

— Будь обережною. – сказала Королева. — Не забувай, що він злокрон, прибічник Володаря. 

Лілейта попрощалася зі своєю Королевою та перетворилася на голубку. Змахнувши білими крилами, вона вилетіла з вікна і відправилась шукати Миттєдара. Звичайно, вона розуміла, що знайти злокрона буде нелегко. Проте німфея знала, що злокрони завжди там, де відбувається щось погане. Тож літаючи голубкою над землею, вона спостерігала за тим, що відбувалося внизу.

І от нарешті, Лілейта побачила на базарі сварку двох бідних, які лупцювали один одного. Спустившись на землю недалеко від них, Лілейта з птаха перетворилась на саму себе. Сховавши обличчя та довжелезне блакитне волосся під капюшоном, вона поспішила туди. За спинами бідняків крутилася чорна тінь. Наблизившись до неї, німфея впізнала в цій тіні Ровону, яка вже збиралася відлітати. 

Найстаріша злокрона теж відразу помітила Лілейту. Та перш ніж вона встигла махнути крилами і полетіти до Лілейти, та встигла розвіяти біля бідняків чарівну росу з персня. За мить, ті, хто тільки—но лупцювали один одного, почали щиро обійматися та вибачатися один перед одним.

Ровона знавісніла. Найстаріша злокрона прикрила очі й з них вилетіла блискавка, яка ледь не вразила німфею. У відповідь Лілейта розкрила долоню і в той же час між нею та Ровоною з’явилася невидима стіна, яку не можна було перелетіти або розбити.  

Ровона почала чаклувати: 

— Хай злість знов охопить їхні душі,

А навкруги всі стануть байдужими.

Після її слів, бідняки продовжили битися, а люди, які зібралися довкола них, перестали помічати їхню сварку. Лілейта підняла руку і тоді прозора стіна почала наближатися до Ровони. Злокрона продовжила жбурляти блискавками та вони вдаряючись об стіну, знову поверталися назад до прибічниці Володаря.

— Чому ти не кличеш Миттєдара? — спитала Лілейта. — Поклич його, щоб він зупинив твій час, бо інакше, — німфея зробила крок уперед й ближче посунула стіну до злокрони. За спиною Ровони були дерева, отож відступати було нікуди, — тобі буде нелегко. Не думаю, що Володар кинеться тебе рятувати, адже він не може спуститися до нас та й після вашої зради, злокрона, йому не до тебе!

— Не треба. Миттєдар не прилетить мене рятувати. Володар його дуже сильно покарав. Він відправив спинника часу до чорної річки, а звідти ще ніхто не повертався назад.

Лілейта згадала, що бачила цю річку, коли вони пролітали над нею разом з лихим вітром, щоб створити зі злокронами спільне закляття!

— Що ж на цей раз я тебе відпущу. Та якщо ми знову зустрінемося, я заберу тебе до нашого замку! — німфея опустила руки й прозора стіна щезла. 

Ровона впала на землю. Її крила були поранені. Чорне пір’я лежало поряд з нею. Вона спробувала піднятися та не змогла:

— Навіщо ти його шукаєш? Між нами і вами ніколи не буде миру — Ровона скривилася від злості. – Якщо ти перетягнеш Миттєдара на вашу сторону, ти занапастиш увесь наш темний світ. Володар точно зітре всіх нас на попіл!

— Подивимося. – сміливо відповіла німфея. 

— Зараз Миттєдару ніхто не допоможе. Це все, що я знаю. 

Лілейта збиралась перетворитися на голубку та Ровона дістала з рукава і встромила їй у спину своє перо, отруєне Володарським закляттям. Лілейта похитнулась і з її рани почало витікати яскраве сяйво. Вона спробувала закрити рану своєю долонею та це не допомогло.

— Перо було отруєне Володарським закляттям. — зізналася Ровона. — Сама себе ти не зцілиш. Краще повертайся до своєї Королеви, або…, — і Ровона нагадала німфеї, що як вона продовжить шукати Миттєдара та буде й далі втрачати силу, то як розповідав їй Володар, у мить, коли з німфеї чи злокрона на землі витікала остання крапля сили, вони могли повернути собі чаклунські вміння лише за однієї умови. Так, блукаючи по світу на шляху помічників Королеви мали зустрітися 5 добрих людей, а прибічників Володаря — злих. Після цього вони могли знов поновити свою силу та повернутися до свого колишнього існування. Та якщо на їхньому шляху зустрічався серед тих п’яти той, хто вірив у сили їхнього ворога, вони знову перетворювалися на людей й залишаючись на землі, доживали свій вік. — Чи ти хочеш стати людино?

Та Лілейті було не до порятунку власних сил. Німфея помітила, що недалеко від неї проходив торговець дзеркалами. Вона махнула рукою і у ту ж мить одне з його дзеркал опинилося біля неї. Німфея повернула його до Ровони.

— Подивись на себе, злокроно! – сказала Лілейта.

Ровона закричала. Вона поспішила відвести очі та тихенько забуркотіла собі під ніс закляття, насилаючи тим самим чари на Лілейту і, коли дзеркало ще більше наблизилося до неї, вона перетворилася на ворону й полетіла геть. А Лілейта разом з дзеркалом впала на землю. 

Лілейта не повірила словам Ровони про зачароване пір’я та спробувала себе зцілити, але… не змогла. Її сила поступово слабшала. Капюшон спав з її голови й звідти визирнуло довге блакитне волосся. За мить люди побачили Лілейту. 

Торговець дзеркал підступився до неї і почав звинувачувати її в крадіжці одного з своїх дзеркал та вимагати з неї гроші. Німфея витягнула чорне перо зі свого тіла та тримаючись за рану, махнула рукою та повернула торговцю  дзеркало. 

Замість того, щоб повернутись до Королеви, німфея відправилася на бік Володаря, до чарівної річки. З кожним помахом крила ставало все холодніше і от нарешті вона помітила темний пісок. Чорний туман плутав її в дорозі та вона не збиралася здаватися, щоб повернути назад. Спускаючись нижче, вона дивилася по сторонах, шукаючи чорну річку. Її крила тремтіли. 

Нарешті Лілейта побачила чарівну річку, а потім і Миттєдара, який лежав на березі за крок до чорної води, дивлячись на неї. Зовні він усе більше ставав схожим на хижого звіра, який думав про ласу здобич. Миттєдар пробував піднятися на ноги, але в нього нічого не вийшло. Йому довелося немов кішці стати на чотири лапи й почати жадібно принюхуватися. 

— Миттєдар! – покликала Лілейта і почала стрімко перетворюватись на себе. Вона більше не могла бути птахом через те, що знаходилась занадто близько до річки. — Мої чари тут не діють…, — прошепотіла вона і впала на берег.

З усіх боків до Лілейти поспішили пантери. Одна з кішок майже підібралася до німфеї та Миттєдар широко роззявив на них свою величезну пащу. Його очі вже стали наполовину дзеркальними. Він відігнав усіх кішок від Лілейти і попередив, що ця здобич буде тільки його.

Глава 5.

Яструб міцно спав, коли дідусь розбудивши його, нагадав про зустріч з віщункою. І хоча йому не хотілося вставати вдосвіта заради кристала, котрий завдав йому стільки шкоди, спостерігаючи за стареньким, для якого зустріч з віщункою була дуже важливою, він не міг відмовити. 

Яструб пробуркотів собі щось під ніс і почав збиратися. Птах навіть не звернув уваги, що його рани більше не боліли. Дідусь взяв кристала та разом з яструбом відправився на базар. 

Вони довго ходили між рядами. Яструб уважно вдивлявся перехожих, доки не помітив віщунку біля візку з кіньми, яка вдивляючись у чиюсь долоню, розповідала про те, що бачить. 

Яструб та дідусь дочекалися, коли вона залишиться сама та підійшли до неї.  Оглянувши птаха, вона фиркнула й перевела свій погляд на дідуся, який міцно тримав Ярослава на руках. Глянувши у вічі кристала, вона швидко відвела від нього свій погляд. Не втримавшись, віщунка відступила назад, зблідла і затремтіла від страху:

— Звідки це дитя… — прошепотіла віщунка, — у тебе?

 — Я знайшов його в лісі. 

— Ходімо за мною. Негайно, — і віщунка поспішила крізь натовп. Дідусь з яструбом пішли слідом. Віщунка сховалась за деревами та зупинилась. Дідусь зміг перевести подих. Схопившись за дерево, він почув від віщунки: – Ніхто, чуєте, ніхто не повинен знати, що ця дитина особлива. Повірте мені, багато, хто на цьому світі захоче скористатися його могутніми силами!

— Звідки ти про це знаєш? Я думав, ти допоможеш нам лише прочитати долю цієї дитини. — спитав яструб і дістав з кишені дідуся лист, на якому було намальовано те, що старенький побачив вночі на небі.

— Після того, що з тобою сталося, ти ще сумніваєшся? — всміхнулася вона, — цю дитину краще не злити. — Спочатку віщунка акуратно доторкнулася до крихітної руки Ярослава й побачивши, що його прозорі очі не змінилися, попросила взяти кристал на руки. Старенький на секунду засумнівався, чи варто віщунці давати дитину та яструб легенько вдарив його ліктем у бік, ніби нагадуючи, чого вони сюди прийшли. Дідусь погодився й віщунка забрала дитину собі. — Колись давно я була німфеєю, — заговорила вона, — спускалась на землю, щоб рятувати людей від підлих чаклунських капостей. Та в один із днів злокрона на ім’я Ровона захотіла спалити ціле селище. Вона почала кидати блискавки у домівки. Вогонь був усюди, — вона ненадовго замовкла, — я лише хотіла врятувати людей… я не знала, що це була пастка. У той день вона була не одна. Миттєдар їй допомагав. Вона мене поранила. Я втратила свої сили і мені довелося ходити по світу та сподіватися, що я зустріну лише добрих з них. Я помилилася. Я зустріла погану людину відразу і мені довелося залишитись тут на землі. Я почала старіти… напевно дуже скоро помру. — Віщунка ненадовго замовкла. Вона відчула, як Ярослав міцно стиснув її руку і от диво, крізь долоню віщунки почало проходити світло, а зовсім скоро її зморщена рука знову стала молодою. Вона посміхнулася від того, як молодість разом з кров’ю розлилася по її тілу.

— Як таке можливо? – здивувався старий.

— Я знову молода. – відповіла віщунка. – Ти вмієш керувати часом, як Королева, — прошепотіла вона до кристала. 

— Скажи мені, що робити?

— Тобі буде з ним важко, але саме ти можеш йому допомогти у всьому розібратися. 

— Як мені бути? Що робити? — у дідуся в голові було багато запитань, які він хотів задати віщунці. 

— Виховуй кристал, як звичайну дитину. Коли прийде час, він сам почне про все дізнаватися і все розуміти. Але не забувай. З кожним днем в ньому будуть рости не тільки добрі сили, а й злі. Ти повинен навчити кристала приборкувати свою погану сторону. Перш ніж обирати, як вчинити він кожного разу має добре подумати, бо від його рішень, залежить доля цієї землі. Королева та Володар розділили усі світи, крім цього. — віщунка намагалася пояснити дідусю, наскільки кристал важливий для всіх, аби він дуже уважно стежив за ним. 

— Я вже старий. Мені б дочекатися, доки він виросте.

 — Не бійся. – сказала віщунка. — Кристал вміє керувати своїм часом так само, як Королева, і Володар, який віддав це вміння Миттєдару. Не знаю, чи володіє ним зараз найтемніший та впевнена, він будь—якої миті може відібрати цю силу у спинника! Наскільки мені відомо, для Королеви та Володаря час зупинився тоді, коли вони самі того захотіли. Для кристала, — і віщунка розповіла про пророцтво, — вони обрали шістнадцять людських років. Отож, якщо кристал сам не прискорить свій час на землі, або не захоче його втримати, він буде дорослішати як звичайна дитина. Але тільки зовні не зсередини! — віщунка ненадовго замовкла. – Врешті решт, якщо кристал захоче, він зможе і тобі повернути кілька років… Якби я поговорила з Королевою, — голос віщунки став серйознішим, — то змогла б тобі більше розказати, — вона повернула кристал дідусю та яструб згадавши про пророцтво, ще раз вказав на малюнок, — це все, що і я бачу. Пророцтво поки не точне, — віщунка задумалася.

 — Можливо нам допоможе Королева?

 — Важко сказати, чи ти її колись зустрінеш та я точно знаю одне, — віщунка подивилася на зорі, — Королева нас всіх бачить.

Дідусь важко зітхнув:

— Якщо Королева мене бачить, то і Володар Темряви теж?

— Остерігайся його! – сказала вона, — і пам’ятай, ця дитина не знає, що таке біль або відчуття провини. Королева добра і вона ніколи не робила чогось поганого, а от Володар в жодному разі не пошкодує про те, що накоїв. Тому саме ти повинен розділити для нього добро і зло, бо інакше він не знатиме різниці між темною та світлою стороною. 

Попрощавшись з віщункою, дідусь міцно притиснув Ярослава до себе відправився з яструбом додому. З одного боку дідусь заспокоївся завдяки віщунці, навіть не дивлячись на те, що вона так і не змогла допомогти йому з пророцтвом, але з іншого, він не знав, чи зможе впоратися з тією відповідальністю, яка на нього лягла. 

Яструб теж не виглядав веселим. Замислившись, він відстав від дідуся і отямився лише тоді, коли побачив в траві вогняне кільце, на яке ледь не наступив. Кільце ворухнулося й за мить на яструба подивилися очі палаючого змія.

Він голосно зашипів і підняв голову угору. Птах перелякався. Палаючий змій вгадав його думки і закружляв навколо нього. Яструб завмер на місці, він ще не забув, як мучився після нападу кристала. 

— Я тебе шукав, — прошипів найвірніший помічник Володаря Темряви, — бачу ти перетворився на незграбну людину, — заговорив палаючий змій.

— Хто ти?

— Я помічник Володаря. – змій схилив голову, перекривляючи тим самим німфей, які таким чином віталися з Королевою Світла. — От і дожив ти до такого життя! Подумати тільки, всього себе присвятив добрій справі, охороняв чарівну квітку, нещасним допомагав, а тепер подивись, що доброта з тобою зробила. 

— Я покараний через те, що відмовив старому.

— Ти не відмовив старому, а просто не захотів дати чарівну пелюстку кристалу, — змій поклав свою палаючу голову на плече й яструб відчув, що йому стало гаряче. — Все ще можна виправити. Допоможеш мені? — улесливо прошипів змій. З кожною секундою плече яструба дедалі більше боліло від вогню палаючого змія. Птах спробував звільнитися від змія та той скрутився в кільце навколо його шиї й загрозливо зашипів. Одна секунда, друга, третя… та яструб мовчав. Тоді змій відкрив свою величезну пащу. — Володар та Королева домовились, що кристала забере собі той, хто матиме перевагу над іншим. Саме тому віщунка попередила старого про те, що він має вмовляти камінь робити гарні вчинки. Отож тепер Володарю потрібен той, хто буде змушувати кристал стати поганим. Для цієї важливої місії, я обрав саме тебе. Ти ненавидиш кристала за те, що він зробив з тобою, так чого б не допомогти темній стороні кристала обрати нас, — змій махнув хвостом, — так сталося і не без твоєї допомоги, що у кристала тепер на один гарний вчинок більше. Якщо так буде і далі, він зрозуміє, що таке добро, м—м—м, — він запнувся, — а нам з Володарем і тепер тобі, і змій вказав на розгубленого яструба своїм хвостом, — цього не можна допустити!

— Але що буде зі мною? Чарівна пелюстка й досі у мене, — яструб показав на пелюстку, яка була в нього на шиї.

— Ти більше не посланець добра на землі. Якщо хочеш, можеш викинути чарівну пелюстку. Але дивись, щоб старий не запідозрив, що ти допомагаєш нам з Володарем. — змій торкнувся своїм полум’ям до плеча яструба й воно запалало. На тому місті відразу з’явилися опіки. — Як не послухаєш мене, пожалкуєш.

— Що ж, — яструб погодився, — я зроблю так, як ти хочеш та коли ви з Володарем отримаєте кристал, що матиму з того я?

— Володар забере тебе до себе. Він подарує тобі вічне життя у подобі людини або птаха, — шипів змій, — вирішувати тобі і ніякої квітки, яку ти повинен охороняти. Ти станеш вільним, зможеш робити все, що тобі заманеться, — і змій попрощався з яструбом та щез. 

Яструб сховав опік та кинувся наздоганяти дідуся з Ярославом. Підійшовши до них, крилатий допоміг дідусю відкрити двері. Йому хотілося забути розмову зі змієм, проте рана, яку завдав помічник Володаря, боліла, наче постійно нагадувала про те, що сталося. 

Не витримавши, яструб попросив у старенького відвар, щоб змазати опік, який він вирішив видати за старі рани від кристала і тут… він зрозумів, що зранку не відчував болю. 

Оглянувши себе, яструб нарешті побачив, що на його тілі немає жодної рани. Подумавши, що це все цілющий настій дідуся, яструб все ж згадав про слова змія, який сказав про добрий вчинок кристала. 

Геть розгубившись, птах попросив старенького приготувавати відвар за тим самим рецептом, що і вчора, і дочекавшись, коли все буде готово, сам визвався змастити свою рану.

Сховавшись за піччю, яструб оглянув її. Рана була величезною. Крилатому навіть здалося, що вона збільшилася. Яструб розумів, що палаючий змій спеціально залишив про себе болісне нагадування, аби птах не ризикнув проігнорувати його наказ. 

Коли він повернувся назад, дідусь якраз вкладав Ярослава у ліжечко. Яструб не втримався та вихопив в нього дитину. Старенький дуже здивувався, бо не очікував, що яструб наважиться підійти до кристала після того, як Ярослав образив його.

— Відпочивай. Ти напевно втомився за цілий день. Я побуду з каме, — яструб ледь не назвав кристала “каменем” при старенькому та швидко виправився, — Ярославом. Думаю, нам треба з ним більше познайомитися.

— Але ще вчора ти радив мені його залишити в лісі?

— Це я… Я… — яструб не зміг нічого вигадати, тому замовчав.

— Добре. – відмахнувся старенький і ледь поклав голову на подушку, як відразу задрімав.

Тим часом яструб розглядав Ярослава, який так само уважно слідкував за кожною дією птаха. Яструб поклав його у ліжечко та зняв з шиї чарівну пелюстку. Він вирішив її позбутися, адже більше вона не була йому потрібна.    

Отож закинувши її під лавку, яструб присів біля Ярослава:

— Завдяки тобі я отримаю вічне життя. Потрібно лише змусити тебе зробити щось погане.

Яструб задумався. Озираючись по сторонах, він намагався знайти щось таке, що могло допомогти йому розізлити Ярослава. І от на очі птахові потрапив господарський ніж. Він схопився за нього та повернувся до кристала, розраховуючи на те, що Ярослав розізлиться. Яструб метався з ножем туди сюди. Проте все було марно, доки його погляд не зупинився на старенькому. Птах підніс ніж до дідуся і Ярослав замахав руками. 

За мить очі кристала потемніли. Ніж почав сам вириватися з рук яструба. Птах намагався його втримати, але не зміг. Гостре лезо закрутилося в повітрі та розвернувшись, полетіло на зустріч до яструба. Злякавшись, крилатий закричав та розбудив дідуся.

Старенький побачив, що ніж літає навколо яструба та може його поранити. Він подивився на кристал і помітив, що в Ярослава дуже темні очі. Дідусь кинувся яструбові на допомогу. Він вирішив закрити яструба собою, не знаючи, що захищав підлого зрадника.

Як тільки кристал побачив, що ніж може поранити дідуся, він перестав керувати ним. Ніж впав. Старенький взяв на руки кристала та міцно його обійняв.   Яструбові це не сподобалося. Він до самого ранку жалівся дідусю на те, що Ярослав знову на нього напав, бо він темний й нічого доброго з нього не буде. У відповідь на докори птаха старенький лише сумно зітхав.

Глава 6.

Миттєдар наближався до Лілейти. Голод, про який йому розповідали пантери, мучив спинника часу. Він підкрався до своєї першої жертви. Інші пантери відступили назад, щоб не отримати другу пару вогняних кайданів. Миттєдар голосно заричав і відкрив пащу, збираючись вкусити нещасну німфею.

Лілейта спробувала від нього втекти, але з одного боку на неї чекали пантери, а з іншого наближався Миттєдар.

Спинник часу блиснув наполовину дзеркальними очима. Він зібрався накинутись на Лілейту, яка сподівалася, що не дивлячись на зовнішні зміни всередині цього чудовиська, перед нею і досі був Миттєдар. 

—  Миттєдар! Згадай, хто ти є! — заговорила німфея. — Ти єдиний, хто наважився піти проти Володаря.

Миттєдар махнув головою. Йому здалося, що він колись чув цей голос та зараз не міг згадати, де і як це було. Він задумався: 

— Хто ти?

 

— Я Лілейта. Німфея. Невже ти мене так швидко забув? – Лілейта обережно піднялася і простягнула свою руку до Миттєдара. Вона легенько торкнулась його плеча. Спинник часу заричав і відштовхнув її. Його залізні кігті подряпали Лілейті долоню. Тепер з двох ран німфеї витікала чарівна сила, яка летіла на бік Королеви. Кішки жадібно облизувалися та муркотіли. Лілейта спробувала прикрити рани, хоча і знала, що це їй не допоможе. Вона додала: — Згадай закляття проти Володаря, ти зможеш, Миттєдар! — благала вона. 

Помітивши, що спинник часу зволікає з розправою Лілейти, пантери розлютилися. Вони присіли на пісок та спробували підкрастися до німфеї та коли одна з кішок застигла, готуючись до стрімкого стрибку, Миттєдар завив немов лютий звір. Пантера відступила, але подивилася на нього своїми дзеркальними очима. Спинник часу побачив себе в очах пантери. Це допомогло йому пригадати Лілейту.  

Миттєдар відсунувся від німфеї. Він сховав гострі пазурі в пісок. Через дивну поведінку спинника часу навіть пантери завмерли на своїх місцях. 

— Навіщо ти сюди прилетіла? – Миттєдар зціпив зуби. Він намагався стримати себе, щоб не завдати шкоди німфеї. 

— Я прийшла за тобою. Спинник, ти нам дуже потрібен. Королева розповідала нам про це місце. Я благаю тебе, якщо можеш — зупинись. Тут ти станеш таким, як ці пантери. Навіщо? – спитала німфея. — Ти не такий, як вони, ти сильніший. Як давно ти тут, бачу ти ще не встиг стати повністю таким, як вони, – прошепотіла німфея, — значить ще є шанс. Ти єдиний серед всіх темних, хто зміг зупинити Володаря! Нехай і ненадовго. Тобі вдасться. 

— Я більше не можу бачити себе таким. Очі пантер зводять мене з розуму ще й цей голод. Я повинен ще поранити тебе, щоб він вщух хоч ненадовго, – прошепотів він. – Так! — закричав він, — я повинен, я хочу зупинитися, але не знаю, як звідси вибратися.

Лілейта ризикнула наблизитись та погладити його по голові. Миттєдар слухняно ліг біля її ніг. Він подивився на чарівну річку.

— Нам треба звідси тікати. – сказала німфея.

— Тут не діють чари, – Миттєдар важко зітхнув. — Та й ти поранена двічі? Твої чарівні сили швидко повертаються на світлий бік й ти слабшаєш. 

— Коли я шукала тебе наші шляхи з Ровоною перетнулися.

— Якщо ми зараз не вигадаємо, як забрати з річки мою силу, то дуже скоро я перетворюся на хижака і перестану стримувати кішок Володаря. Разом з ними я, – Миттєдар вирішив промовчати та Лілейта й так знала, що в цьому випадку чекає на неї. – Тому піднімайся! Ходімо! — Миттєдар зірвався зі свого місця. — Тобі не можна тут бути. Це дуже небезпечно, — і він перевів погляд на річку, – бачиш, ця ріка немає хвиль, але все одно стікає вниз. – Зробивши крок вперед, він нарешті зрозумів, що відбувається з водою. – А може вода нікуди не відступає. Насправді цей берег теж гора, яка лише тікає від води. 

Лілейта зробила кілька кроків уперед. Берег не ворухнувся. Вона наблизилася до річки. 

— Здається берег тікає лише від тебе, дивись. — вона наблизилась до води.

Миттєдар почав спускатися з гори. Лілейта підвелася та пішла слідом за ним. Вона озирнулася по сторонах, щоб не втратити пантер з поля зору. 

На відміну від спинника часу, який завдяки тому, що почав перетворюватися на звіра, відчував в собі прилив сили, німфеї ставало все важче спускатися за Миттєдаром.

Вона ледве встигала за спинником часу, а тут ще й як тільки вони спустилися з гори та зірвалася з місця. Миттєдар побачив ще одну гору внизу по якій стікала річка. Спинник попросив німфею бігти від тієї гори до іншої і назад. Лілейта не ставила питань, а мовчки послухала спинника часу. Не встигла вона наблизитися до другої гори, як та теж поспішила вперед.

Пантери почали перешіптуватися між собою, дивуючись з того, навіщо Миттєдар ризикнув спуститися вниз, де гори могли в будь—який момент наздогнати та затоптати їх з німфеєю.

Та от нарешті гори пішли одна одній на зустріч. Німфея продовжувала тікати і коли гори були вже зовсім поряд, Миттєдар покликав Лілейту до себе. Німфея щодуху побігла до спинника часу, але не помітила камінь перед собою. Спіткнувшись через нього, вона впала. Спинник поспішив до неї та, зачепившись за її долоню своїми кігтями, потягнув німфею за собою. 

Не встигла німфея отямитися, як гори за їхніми спинами зіткнулися. Лілейта уважно подивилася на Миттєдара, бо він був першим з прибічників Володаря, хто зробив добру справу. В той момент каміння з гір полетіло в різні боки. Їм довелося відхилятися, щоб воно їх не зачепило.

— Штовхни мене до води, — попросив Миттєдар. Він здогадався, що берег не тікав від Лілейти, тому що німфеї не могли викрасти Володарські сили. Отож найтемніший скоріш за все зачаклував берег тільки від злокронів й при цьому через те, що тут не діяли чари — ще й це начаклував! 

Миттєдар голосно заричав. Він продовжував перетворюватися на кішку. Лілейта не стала зволікати та штовхнула спинника часу у воду. Кішки розкрили свої величезні пащі, витягнули якомога більше свої гострі кігті та кинулися до німфеї. Лілейта зрозуміла, що в неї залишилося мало часу, перш ніж пантери впіймають її. 

— Пий тільки ту силу, що належить тобі, бо зараз ти готовий спробувати змінитися в кращу сторону, а інші сили можуть змусити тебе і далі бути з Володарем, — попросила Лілейта, тікаючи від пантер.

Миттєдар послухався Лілейту. Він знайшов серед інших сил, які плавали у річці свою і поки спинник часу пив її, одна з пантер майже наздогнала Лілейту. Миттєдар швидко вийшов на берег.

Щезли його наполовину дзеркальні очі і кігті. Тепер спинник часу впевнено стояв на двох ногах, на яких досі висіли палаючі кайдани. Він схопив кішку, яка збиралась поранити німфею й відкинув її від Лілейти. Пантера не встигла підвестися на лапи, бо вони зачепилися за вогняні кайдани. Миттєдар накинув ціпки зі своїх ніг на кішку. Їй було нікуди тікати. Вона розуміла, що ніхто з пантер їй не допоможе і здалася. 

Лілейта відійшла від берега. Вона спробувала перетворитися на голуба та  марно. 

— Я втратила сили і навіть можливість перетворитися на голуба, — зауважила Лілейта. Через поранення вона стала геть слабка і не втримавшись на ногах, впала на пісок. 

— Можливо це через те, що Володар захистив це місце від усіх сил, як світлих, так і темних. Хоча річка від тебе не тікала, це певно через те, що німфеї все одно не можуть вкрасти сили в Володаря. — здогадався Миттєдар. 

Миттєдар взяв Лілейту на руки та пішов на сторону Королеви. Шрами на його обличчі трохи зблідли. Проте сірі очі й досі нагадували срібло. Хоча трохи й посвітлішали. Довге волосся сплутавшись, було як, чорні заплутані мотузки. Він все ще був Миттєдаром і одночасно з цим, чимось відрізнявся від себе минулого.

Лілейта це відразу помітила, як і те, що жодна з пантер не ризикнула наблизитись до них. Вони лише ричали їм вслід. За спиною Миттєдара з’явилося величезне, чорне око. Всередині цього ока повзав палаючий змій. Побачивши, що сталося, найвірніший помічник поспішив до покоїв Володаря.

— Володарю! Володарю! — заверещав змій. — Де ви? — спитав він і вже хотів було скрутитися в кільце, щоб подивитися, де знаходиться Володар, як той сам вийшов до нього. — Миттєдар втік. — змій замовк, підповзаючи ближче до стіни. — Але він був не один. Йому допомогла ця, як її? М—м, королівська німфея — Лілейта! Я ж казав, що від неї варто чекати неприємностей. А ще вони здогадалися, що захист був лише від злокронів, вона штовхнула Миттєдара у річку і він повернув свої сили і вони знають, Володарю, що їхні чари там не діють.

— Звісно не діють! Тому що після того, як німфеї прилітали сюди, я вигадав нове закляття, яке не дозволяє їм так само як і злокронам чаклувати поряд з моєю річкою. Це можу лише я і, — він замовк і ледве видавив з себе, — Королева і лише тому, що я досі не можу знайти такого закляття, щоб у разі чого, приборкати її сили. Але як спинник та Лілейта змогли зрозуміти, що берег — це гора, яка тікає від злокронів, — заричав Володар, — і чому я не додав німфей до закляття блукаючих гір?

— Володарю, хто знав, що німфеї геть знахабніють! Раніше такого не було. Це все через те закляття Миттєдара. Злокрони пустили сюди німфей і тепер вони напевно вирішили, що можуть приходити на темний бік, коли їм заманеться. — виправдовувався палаючий змій, — я хотів лише перевірити, чи став Миттєдар охоронцем чарівної річки, а натомість побачив, як він тікає разом з Лілейтою. Невже він обрав їхню сторону? Треба терміново відправити за ними погоню. Якщо всі дізнаються таємницю вашої чорної річки, ви станете вразливим, Володар. Усі злокрони будуть туди літати, щоб повернути свої сили! Та я не знаю, чи їх ще можна наздогнати. Миттєдар нас всіх перехитрив. Він повернув свою силу. Якщо вони з німфеєю встигнуть перейти на бік Королеви Світла, ваш найлютіший ворог отримає над вами величезну перевагу. 

— Якщо він буде з Королевою, ми не зможемо наблизитись до кристала, ти розумієш? Спинник часу буде постійно біля нього. Я хочу бачити в себе Миттєдара, негайно! Я зітру його на попіл. Тепер він навіть людської долі від мене не отримає! Треба, щоб хтось негайно відмовився від закляття! Поклич до мене Ровону.

— Вона не поступиться, Володарю. Ви знаєте, що найстаріша злокрона дуже хитра. Вам треба залякати когось іншого. Того, хто не такий розумний, як вона.

— Ти правий. Нам потрібен рогатий злокрон! Нехай прийде до мене. Хочу, щоб дракони полетіли за Миттєдаром! — Володар відпустив палаючого змія й зовсім скоро побачив перед собою рогатого злокрона, який тремтів від страху, боячись навіть подивитися в очі Володарю. За ним заповз палаючий змій та повідомив, що відправив за втікачами їхніх найкращих драконів. — Рогатий злокрон, — заговорив Володар, — Миттєдар вирішив обрати сторону Королеви. Негайно відступи від закляття, й ми разом не дозволимо цьому зраднику заволодіти кристалом. Ну, що скажеш? – Володар підійшов до своєї скрині, в котрій ховалися чорна вода з силами майже усіх темних істот. — Чи ти хочеш залишити все так, як є? — спитав Володар і доки рогатий злокрон сумнівався, що йому робити, Миттєдар та Лілейта встигли перейти на світлий бік, а дракони Володаря зупинившись на темному боці, дивилися їм услід.

Глава 7.

Кристал підростав. Він поки не змінював людський час і тому не вирізнявся серед дітей. Дідусь був цьому дуже радий. Коли в дідуся питали, звідки в нього дитина, він казав, що вирішив прихистити малюка. Ця відповідь нікого не дивувала. Всі знали про його доброту та бажання допомогти всім, кому була потрібна допомога.

Одного дня, коли Ярослав бавився з іншими дітьми в лісі, він впав на величезний кущ з трояндами. Довгі гострі шипи, якби він був дитиною, повинні були поранити кристала, але на його тілі не з’явилося навіть крихітної подряпини. 

Дітлахи дуже здивувалися побаченому. Вони побігли до дідуся і почали випитувати в нього, чому на тілі Ярослава немає жодної рани?

Задумався дідусь, розгубився. Не знав він, що відповісти малечі про Ярослава. Помітив це яструб та прийшов старенькому на допомогу. Присів він біля дітей і заговорив: 

— Ярослав звичайнісінький хлопчик, такий, як ви. Але є один секрет, — і яструб нахилився до діточок та заговорив тихіше, — через те, що він п’є чарівне зілля, котре йому дає дідусь, він став сильним та не вразливим!

— Зілля? — здивувалися дітлахи та навперебій почали просити старенького зварити такого ж зілля і для них. 

Яструб вирішив схитрувати. Він вигадав, що для приготування зілля потрібно багато часу, не кожному можна його приймати й взагалі те, що Ярослав не вразливий до поранень не можна нікому розповідати, бо тоді багато людей почнуть приходити до дідуся і просити зварити те чарівне зілля. А дідусь старенький. Важко йому навіть за Ярославом дивитися не те, що зілля для всіх охочих варити. 

Почувши це, дітлахи розбіглися хто куди, а старенький міцно обійняв кристала. Йому було важко підібрати необхідні слова поряд з яструбом, який на відміну від нього легко вигадав історію про зілля. Тому дідусь залишив яструба та відправився прогулятися з кристалом до лісу, щоб відверто з ним про це побалакати. 

У цей час палаючий змій, виконуючи наказ Володаря, теж був у лісі і стежив за ними й коли дідусь присів на одну зі зламаних гілок, сховався за деревами.

— Я думаю, прийшов час, коли ти маєш дізнатися, хто ти є, Ярослав. Ти не такий, як всі. І хоча зовні ти виглядаєш, як звичайна людина — насправді, ти дуже особливий. Наприклад, в мене є серце. Воно постійно б’ється, ніби рахує мій час. Колись воно зупиниться і тоді я помру. А от всередині тебе кристал. Це камінь. Він не живий і не мертвий. Цей кристал поділений навпіл. Тому в тобі живе добро та зло, — говорив дідусь, — і я хочу, щоб ти знав, я буду робити все, що в моїх силах, щоб ти завжди робив тільки добрі справи. Та щоб ти зрозумів, в чому різниця добра та зла, – увесь цей час Ярослав дивився на дідуся. Він стежив за його жестами, за тим, як той серйозно промовляє слова й при цьому намагається підкреслити їхню вагомість. Це допомогло дідусю зрозуміти, які саме слова варто підібрати, щоб кристал все зрозумів. – Що ж, за своє життя ти жодного разу не зробив мені нічого поганого. Те, що ти робиш для мене, — вирішив дідусь, — ти повинен навчитися робити для інших!

Дідусь обійняв Ярослава і помітив в траві вовка, який потрапив у капкан. Старенький випустив хижого звіра на волю і попросив кристала зцілити його лапу. Кристал дивився на дідуся прозорими очима й не розумів, чому він має рятувати звіра? Тоді дідусь поклав свою руку в капкан. Не встиг він його захлопнути, як кристал підійшов до дідуся й визволив руку з капкану. Дідусь показав йому поранену лапу вовка. Ярослав підійшов до звіра, який слухняно схилив перед ним голову і зробив те, що від нього просив дідусь — зцілив рану.

Погладив кристал вовка і повернувся до дідуся, але ледве вони відійшли від вовка, як біля звіра з’явився палаючий змій, який задумав одну капость… Найвірніший помічник Володаря відправився до найбагатшого купця.

Сховався підступний лиходій у його будинку. Заліз у величезний чан й став чекати на багатія. Тільки—но почув, що хтось іде, відразу висунув голову, підпер її хвостиком та зашипів. Побачив його багатій та перелякано заверещав. Він поспішив відступити назад. Маленький, круглий, з грубими рисами обличчя, багатій відмахувався від змія, немов той міг за його бажанням просто щезнути. 

— Не кричи. — буркнув палаючий змій, прикриваючи очі хвостом. — Переполохаєш усе село. Всі сюди прийдуть і що ти їм скажеш? Що з тобою палаючий змій розмовляв? Тобі ніхто не повірить. Краще замовкни і слухай, що я тобі скажу, — змій заговорив тихіше. Я прийшов до тебе не за тим, щоб тебе якось образити. Я приповз до тебе, аби дещо розказати. Як ти знаєш за річкою біля лісу живе один старий дідуган. Чув я ніби він від різних недуг людей та тварин лікувати може. Але насправді цей старий не такий добрий, як усім здається. В своїй хатині він ховає дуже страшного чаклуна і цей чаклун хоче зжити тебе зі світу і заволодіти всім твоїм багатством.

— Моїм золотом? — заверещав багатій та забігав по кімнати. Він почав перевіряти всі свої скрині, швидко перераховуючи все, що в них було. Навіть дорогий посуд сховав в мішки. 

— Але якщо ти зробиш так, як я тобі скажу, тоді старий зі своїм чаклуном ніколи тобі не зашкодить. 

Обдурений багатій погодився вислухати найвірнішого помічника Володаря. Ох і наплів йому змій про Ярослава, зробив з того справжнього монстра, а зі старого  — крадія. 

Вислухав його розлючений багатій та відправився разом з десятком слуг до хатинки старенького. Зустріли вони по дорозі дітей з якими кристал грався напередодні. Розпитав в них багатій, що вони знають про старенького та дитину й дізнався, що коли Ярослав впав на кущ з трояндами, на його тілі не з’явилося жодної рани.

Почув це багатій й поспішив разом зі своєю свитою до хатини. Перевернули вони усе догори дриґом і знайшли мудрі книжки дідуся. Побачив їх яструб й сховався за піччю, щоб слуги багатія його не знайшли, а тут якраз і дідусь з Ярославом повернулися.     

— Я думав, ти людей лікуєш! – закричав на нього багатій ледве той переступив через поріг. Він схопив зі столу цілющі трави й почав їх топтати ногами. – А ти живеш в одній хаті зі злим чаклуном. Віддай його мені!

Та дідусь нікому не збирався віддавати свого онука. Він сховав Ярослава за своєю спиною. 

— Це мій онук! — у вицвілих очах старенького з’явилися сльози. — Він залишиться зі мною! Ти не можеш в мене його відібрати. — сказав він та багатій схопився за меча, який висів в нього на поясі.   

— І не сподівайся. – купець підійшов до дідуся. – Віддай його або зараз помреш.

— Зупинись! – благав старенький, — бо дуже про це пошкодуєш! 

Не послухався багатій і поранив дідуся мечем. Захитався старенький, схопився за рану. Відразу слуги схопили дідуся за руки та потягли за собою, щоб відвезти його додому багатія.

Не сподобалося це Ярославу.  Потемніли в кристала очі, затремтіли руки, охопила його страшна лють. Підбіг він до старенького. Яструб виглянув з—за печі, сподіваючись, що зараз злість кристала вирветься на волю і він багато чого накоїть.

Дідусь почав благати кристала згадати, про що вони тільки—но говорили. Він хотів, щоб кристал стримався й не зробив чогось поганого. Та все ж гострі мечі, вирвалися з рук слуг і піднялися в повітря. Леза почали переслідувати слуг та багатія, який поспішив сховатися за піччю й натрапив на яструба.

Не встиг він здивуватися цій зустрічі, як птах виштовхнув багатія зі схованки і один з гострих мечів поранив його у серце. А Ярослав побіг за своїм дідусем.

— Не чіпайте його! – закричав кристал й у хаті на мить стало темно неначе вночі.

Багатій завмер та впав біля печі. Довелося слугам багатія послухатися маленьку дитину, через яку мечі літали по кімнаті немов пір’їнки. Вони поспішили сісти на своїх коней і на прощання пообіцяли поїхати до київського князя та розказати йому про все, що тут сталося. 

Яструб був задоволений поганим вчинком кристала. Він ледь стримувався, аби не засміятися та Ярославу і старенькому було не до нього. Кристал обійняв пораненого дідуся і тієї ж миті всі мечі впали на землю.

— Зі мною все добре, Ярослав! Ти нарешті заговорив, ти сказав свої перші слова. — дідусь ледве посміхнувся. Йому було важко дихати, проте він намагався не думати про біль, котрий відчував. Його хвилювали перші слова Ярослава та жорстокий вчинок по відношенню до багатія. 

— Тримайся. Я тобі зараз допоможу! – очі у Ярослава посвітліли. Вони стали прозорими, немов чисте небо. Кристал подивився на рану і з його долонь линуло світло, яке швидко загоїло рану.

— Дякую. Ти мене врятував, — дідусь його міцно обійняв, — та скажи мені, навіщо ти це зробив? — він показав на мертвого багатія. — Я просив тебе завжди чинити з іншими, так само як зі мною?

— Він поранив тебе, – Ярослав був спокійним. Кристал не розумів, чому дідусь так відреагував на його вчинок, в той час, коли він хотів лише урятувати старенького. — Я тебе врятував. Я нас врятував, адже він збирався забрати мене у тебе. Ти б залишився сам, а я… — кристал сховав обличчя в долонях дідуся, — як я буду без тебе?

— Це правда, але…,— старенький просив кристала оживити багатія, бо в цьому випадку його цілющі трави були безсилі. У відповідь Ярослав вперто хитав головою, не збираючись йому поступатися.

— Ярослав правий, — яструб вийшов зі своєї схованки. — Тебе поранили, ти міг померти замість нього. Невже було б краще, якби той багатій забрав дитину з собою? – Птах покачав головою. Він слідкував за очима кристала, проте вони не змінювали свого кольору.

Кристал уперше погодився з яструбом, хоча яструбу не сподобалося те, що Ярослав затримав на ньому свій погляд. Проте птах дарма хвилювався. Кристал ріс серед звичайних людей й зараз він тільки вчився розуміти весь світ очима свого так званого дідуся. А старенький ще багато чого не встиг пояснити онукові. Наприклад, що таке злість, ненависть, брехня, бо якби кристал усе це знав, він можливо зміг би набагато скоріше розділити в своєму житті добро та зло й помітити, що яструб став на його бік лише тому, що переслідував власні цілі.

— Я не буду його рятувати, — зауважив кристал не підозрюючи, що Володар за допомогою палаючого змія за ним спостерігає, розраховуючи на те, що камінь залишить все так, як є. А на світлій стороні, Королева сподівалась, що Ярослав прийме правильне рішення і виправить свій поганий вчинок. Адже якщо він цього не зробить, тоді загибель купця перекреслить всі хороші вчинки, які зробив кристал, яких до цього було більше ніж поганих і тоді ваги зрівняються. 

Глава 8.

Королева сиділа в своїх покоях та дивилася на чарівну стіну, яка показувала, що робить кристал. Її світлі прозорі очі уважно спостерігали за Ярославом. Довге біле волосся, легкими хвилями падало, закриваючи плечі. Невелика корона прикрашала голову. Від неї линуло сяйво, немов від сонця. 

Побачивши, що в кристала посвітлішали очі і він обіймає дідуся, Королева підійшла ближче до стіни. Розглядаючи Ярослава та багатія, вона роздумувала, чи кристал поверне багатія до життя, коли до кімнати увійшла Лілейта. 

Німфея вклонилась своїй Королеві і подивившись на стіну, сказала:

— Злокрон врятував мене біля чарівної річки. Він почав змінюватися і хоче з вами поговорити. 

— Нехай заходить. – відповіла Королева і німфея визирнувши з покоїв, покликала спинника часу. 

Миттєдар увійшов. Він оглянув покої та опустивши голову, привітав Королеву. Тепер його страшне обличчя стало трохи світлішим. З нього щез один з найбільших страшних рубців, завдяки тому, що він допоміг Лілейті. В очах з’явилася легка печаль. Здавалося, він мав з радістю тепер дивитися в дзеркало, щоб спостерігати за змінами, які відбулися в його зовнішності, проте замість цього спинник часу почав носити маску. Він немов стидався себе.

— Миттєдар!

— Королево, я прийшов поговорити з вами.

— Я слухаю тебе. – Королева затрималась біля стіни. Вона провела біля неї рукою, – стіна зникни, — й та миттєво послухалася наказу Королеви.

— Добре, моя Королево. – відповіла стіна й у ту ж мить зображення Ярослава та багатія пропало. Натомість з’явився водоспад та сонце, що танцювало своїми промінчиками прямісінько над ним. — Як вам буде щось треба дізнатися, ви тільки скажіть, — додала стіна, — я завжди покажу те, що бачу. 

— Стіна вміє показувати те, що відбувається навколо? — здивувався Миттєдар, — у володіннях Володаря це робить палаючий змій. 

— Так. Але якщо ти колись захочеш про щось дізнатися, треба запитати її про це. Адже сама вона нічого не показує. — пояснила Королева і відійшла до вікна. Вона чекала, коли спинник часу зізнається, чому він сюди прийшов. 

Крім того, вона помітила маску на обличчі, котра ховала спинника часу від оточуючих. Хоча Королева не знала навіщо це йому потрібно, вона вважала, що було б набагато краще, якби він почав сприймати себе таким, як є. 

— Дякую, Королево! Відчуваю, що почав змінюватися. Коли я був ув’язненим, то згадав, що таке людський біль. Це важко пояснити та здається я знову знаю, що відчуває людина, коли помирає. Я перестав контролювати себе та свої думки. Всередині мене оселився хижий звір, який все вирішував за мене. 

— Тоді ти не знав, що врятувати себе можна випивши трохи своїх сил з чарівної річки. Простий, людський біль не для нас. Ми лише здатні відчувати спустошення, коли чарівні вміння нас залишають. Ми лише оболонка, в якій ховаються могутні сили. В кожного вони свої. — Королева подивилася на нього, — ти тому до мене прийшов?

— Час мені спуститися на землю. Ви ж заради цього відправили за мною Лілейту? Після того, що я наробив стосовно вас, німфей та людей, навряд чи ви б думали про те, щоб мене врятувати.

— Я нікого зі злокронів не вважаю поганими. Ти зараз переді мною. Це тільки підтверджує, що кожен може змінитися, якщо захоче. Та перш ніж відпустити тебе на землю до кристала, ти повинен підтвердити мені, що добро з кожним днем все далі і далі відганяє твій темний бік. Зніми маску. Покажи мені своє обличчя. – вона махнула рукою й на стіні, яка нещодавно показувала кристала, з’явилося величезне дзеркало. 

Миттєдар відступив. Він був не готовий побачити своє відображення у дзеркалі, навіть після того, як допоміг врятуватися Лілейті, адже Володар постійно погрожував їм, що саме в дзеркалах вони знайдуть свій кінець. Проте Королева не збиралася відступати. Вона прийняла це рішення і вважала абсолютно справедливим вимагати від Миттєдара піти на такий крок, якщо він дійсно сподівався на те, що вона його відпустить до кристала. 

— Не знаю, чи зможу я наважитися на таке. — сказав спинник часу.

— Миттєдар, тобі доведеться підійти до дзеркала та подивитися в нього, бо я не зможу довірити тобі майбутнє цілого світу, якщо ти досі не знаєш, ким ти є!

Королева відійшла від дзеркала і спинник часу підняв голову. Він зняв маску й ризикнув подивитися на себе. Миттєдар помітив, що один з його величезних шрамів щез.  

Спинник часу виронив маску з рук та доторкнувся до свого обличчя. Він знову і знову відводив погляд, а потім повертав його до дзеркала, аби впевнитись в тому, що це все відбувається з ним насправді й не станеться такого, що за мить він знову стане бридким й почне боятися власного відображення. 

— Ти не повернешся до свого минулого, якщо сам цього не захочеш. — підбадьорила його Королева Світла. — Тепер ти інший! Ти світлий. Нам багато про що треба поговорити з тобою, але зараз на це немає часу. Ми обов’язково все обговоримо тоді, коли ти повернешся назад, бо зараз мені треба, щоб ти відправився до тієї людини, дідуся, який піклується про кристала на землі. Скажи, що це я відправила тебе до них. Миттєдар, ти повинен зупиняти час кожного разу, коли Ярослав захоче зробити щось погане, — попросила Королева, — зараз вся надія тільки на тебе. Якщо ніхто зі злокронів не відмовиться від закляття на користь Володаря, ми будемо мати серйозну перевагу. 

— Так, але не забувайте, що кристал завдяки вашим та Володарським силам, скоро зможе з легкістю мене здолати. 

— До цього часу, кристал повинен навчитися керувати собою! – Королева Світла задумалася. – Я дуже на тебе сподіваюся. Не підведи мене. Зроби все, що в твоїх силах, а ми разом з Лілейтою будемо спостерігати за тобою, — вона вказала на чарівну стіну, — коли тобі знадобиться наша допомога, Лілейта завжди зможе спуститися на землю до вас з Ярославом, — і додала, — як тільки будеш на землі, не забудь відразу перетворитися на людину. Буде краще, якщо ніхто з людей не буде знати, хто ти насправді.

— Я знаю. У темному світі теж так! Та і поки я буду летіти, як птах, я все одно не зможу чаклувати. Це перетворення робить слабшими, як злокронів так і німфей. 

Миттєдар хотів піти та затримався біля дверей. Він не знав, чи має право сказати те, що його насправді хвилювало? Але і піти нічого не сказавши Королеві про Лілейту він теж не міг. Тому й тупцювався на одному місці, роздумуючи чи варто повернутися назад, чи краще вирушити в дорогу. 

Королева Світла помітила його нерішучість та запропонувала зізнатися, що саме хвилює спинника часу. Миттєдар не став зволікати й кивнув головою.

— Сьогодні я спущуся на землю. Ви залишите Лілейту тут? В неї є якісь інші завдання… — розгублено додав він, не знаючи, як сказати Королеві про те, що він хоче, аби Королева відправила Лілейту з ним.

— Лілейта не полетить з тобою. — Королева задумалася. — Зараз вона потрібна мені більше ніж тобі. Але якщо щось станеться і мені знадобиться тобі повідомити або допомогти, я обов’язково відправлю її до тебе.

Миттєдар мовчки вийшов з кімнати. Німфеї допомогли йому зібратися в дорогу. Вони накинули на плечі спинника часу довжелезний білосніжний плащ. Миттєдар зволікав. Він чекав, що Лілейта прийде з ним попрощатися чи хоча б пройде повз нього і він зможе помилуватися нею. Але на жаль Лілейта не вийшла до нього.

— Я хотів побачити Лілейту, — зізнався він німфеям.

— Лілейта відправилась на землю. Вона виконує важливе доручення Королеви. Її не варто чекати.

Почувши це спинник часу махнув своїм плащем та перетворившись на сірого голуба, поспішив вилетіти у вікно. Він покружляв навколо хмар, розмахуючи крилами, а потім спустився на землю. Знайшов хатинку старенького і постукав у зачинені двері. Старенький не поспішав впускати незнайомця. Після сутички з багатієм він дуже побоювався, що в нього можуть відібрати Ярослава.

Отож спиннику часу довелося зізнатися, чого він сюди прийшов. Згадавши про Королеву він запевнив дідуся, що збирається допомагати захищати кристал від Володаря та його помічників. Почувши це, старенький відчинив двері. Миттєдар увійшов та привітавшись з дідусем, попередив про свої вміння: 

— Сама Королева прислала мене сюди.

— Це добре, — зрадів дідусь, — бо боюся, сам із цим я не впораюся! Я намагаюся пояснити кристалу, в чому його особливість та це дуже важко. Я всього лише людина. Я завжди думав, що знаю різницю між добром та злом, але ніколи не гадав, що її буде так важко пояснити. Він кристал, не такий, як ми прості люди. У нього немає почуттів! Він не вміє жаліти про свої рішення. Він просто робить вибір і все! Мене це дуже лякає. Я боюся, що не розуміючи своїх вчинків, він може накоїти дуже багато лиха. 

— Варто завжди пам’ятати, що чим більше добрих вчинків він зробить, тим менше зла залишиться в ньому. Володар тоді не матиме над ним сили і кристал буде з Королевою. Але якщо він обере шлях зла…, — Миттєдар ненадовго замовк, — тоді йому вже ніщо не допоможе. Королева з Володарем наділили його чорними та світлими силами навпіл, але з тих пір все почало залежати від нього. І тепер ми повинні зробити все, що зможемо, аби допомогти йому не занапастити себе та увесь Всесвіт. 

Дідусь показав Миттєдару на мертвого багатія, біля якого стояв кристал. Спинник часу підійшов до багатія та витягнув меча з нього. Витерши з леза кров, він чекав, що кристал оживить багатія, але даремно. Замість цього, Ярослав підійшов до Миттєдара та вдивляючись йому в очі, легенько доторкнувся до його плеча. Від плеча спинника часу линуло світло. Яструб скривився та наблизився до них, щоб закрити собою тіло багатія. Проте кристал й сам не звертав на нього уваги. Зараз Ярослав був повністю зайнятий Миттєдаром. Затримавшись за спиною Миттєдара, кристал вдивлявся перед собою. 

Яструб занервував. Він аж підстрибнув від нетерплячості. Йому не сподобався новий гість дідуся. Він хотів зробити зауваження з приводу того, що Миттєдара тут ніхто не чекав, але кристал поворухнув рукою і яструб вирішив поки що змовчати.

— Я знаю звідки ти прийшов. – Ярослав дивився крізь Миттєдара. – Я бачу, ким ти раніше був. — перед кристалом, як на долоні пролетіло життя Миттєдара. Він бачив, як той разом з іншими злокронами безжально мучив людей. Як Миттєдар зупинив час для того, щоб страшні величезні дракони спалили цілі селища, а потім однієї миті все змінилося. Замість ночі всередині спинника часу з’явилося світло. Безжальний Миттєдар перетворився на вірного прибічника Королеви. — Там, де ти був, дуже темно і холодно. Я чую крики та сльози, а зараз, не він, не темрява поряд з тобою, а вона. Я бачу її. Від неї лине сяйво і поряд з нею чомусь дуже тепло. Тепер я відчуваю різницю! – прошепотів Ярослав. — Доторкнись до мене, — попросив кристал свого дідуся і старенький взяв його за руки. Одна долоня в кристала була холодна, неначе лід, а друга була тепла, як сонце. – Ось це ви відчуваєте, люди?  

— Так. – зрадів дідусь.

— А хто вона, та, від якої лине сяйво?

— Вона, як тут сказали б на землі — твоя мати. – Тихо промовив Миттєдар і розповів про те за яких обставин кристал прийшов у цей світ. Не забув спинник часу згадати і про Володаря, котрий хотів будь—що забрати кристал собі. З кожним словом очі Ярослава змінювалися. Він дізнався про все, що відбулося з дня його народження.

— Розкажи мені, чому ти змінився? – спитав Ярослав.

— Раніше я жив у полоні темряви, не помічаючи, яким страшним та жалюгідним було моє життя. Доки одного разу в темне при темне царство не прилетіли помічниці Королеви. Вони були такі світлі, чисті та добрі, що я, — він затнувся, — почав себе зневажати. Я дуже радий, що зміг зупинити Володаря й він не завадив тобі побачити різницю між добром та злом.

— Але, якби ти не зупинив час, тоді б вони були зі мною? – сказав Ярослав. — Я б зміг побачити їх.

— Володар проти, щоб ти бачився з Королевою. Він дуже боїться, що відчувши різницю, ти обереш світлий бік й почнеш допомагати людям.

— Ти впевнений, що людям потрібне тільки добро? – спитав кристал і задумався. – Я ще багато, чого не розумію, але можу сказати одне, що тільки коли я відчув холод в одній руці, я зміг оцінити тепло в іншій.

— Так, проте ти на відміну від людей можеш вирішити їхні долі, змінити їх раз і назавжди. 

Ярослав уважно слухав Миттєдара і коли той договорив, перевів свій погляд на багатія. Він не знав, що з ним та йому здавалося, що десь всередині себе він відчуває провину через те, що накоїв. Це неприємне відчуття росло з кожною хвилиною. Він присів біля багатія та спробував заглянути йому в очі, в яких не було життя. 

 — А якщо я, спинник часу, — нерішуче прошепотів він, — змінив його долю.

— Ти не просто змінив його долю. Ти забрав її, відібрав в нього життя. Ти не розрахував свою силу і цей вчинок, — Миттєдар присів біля багатія. Він не міг підібрати потрібних слів, щоб описати те, наскільки погано вчинив кристал й тому вирішив сказати те, що першим прийшло йому на думку, — … якби ти був людиною, тебе б вже заарештували та повісили. Але ти кристал, тебе створили Королева Світла та Володар Темряви, отож, якщо навіть тебе б спробували повісити ти б все одно залишився тим, ким ти є, бо ти безсмертний. Та не думай, що раз покарання не буде, ти можеш робити все, що заманеться — це не так. — Миттєдар поклав Ярославу руку на плече, — в день твого шістнадцятиріччя, Королева та Володар будуть рахувати твої вчинки і якщо в тебе буде більше поганого аніж доброго, Володар забере тебе до себе й тоді ти більше ніколи не відчуєш різницю між теплом та холодом, бо всередині тебе буде жити лише ніч та крига. Ти готовий до того, що Володар забере тебе до себе й на додачу отримає всі сили Королеви?

Ярослав подивився на старенького. Він думав, що дідусю не подобається почуте від спинника часу і він осудить кристала та старенький не збирався засуджувати Ярослава. Він чудово розумів, наскільки складно зараз кристалу і тому намагався бути з ним якомога м’якшим, щоб хоч трохи полегшити онуку відчуття провини. 

Кристал підвівся та наважився підійти до дідуся, щоб міцно його обійняти. Простоявши так кілька хвилин і навіть не поворухнувшись, Ярослав сказав своє рішення: 

— Володар не може мені наказувати. Я сам буду обирати, з ким мені залишитись. Чим раніше Володар це зрозуміє, тим краще буде для нього. – сказав Ярослав та повернувся до багатія. Він дуже довго дивився на нього, думаючи про те, як мрець зараз оживе, але нічого не змінювалося. Його думки не збувалися. 

— Якщо ти хочеш повернути йому його життя, ти повинен насправді захотіти цього. – прошепотів Миттєдар та відійшов від багатія. — Спробуй ще раз! 

Кристал послухався спинника часу та на жаль в нього знову нічого не вийшло. Він до самого ранку просидів біля мерця, намагаючись повністю зосередитися на ньому, але йому це не допомогло — багатій навіть не поворухнувся. В якийсь момент Ярослав перестав вірити у могутність власних умінь і дідусь прийшов йому на допомогу. Старенький нагадав кристалу про те, як щиро його любить та як вірить в те, що щоб не сталося, все можна виправити.

Це додало Ярославу впевненості у своїх силах. Кристал відчув, як з його долоні линуло світло. Він направив його на багатія. Дуже скоро багатій відкрив очі. Він розгублено озирнувся по сторонах. Ярослав махнув рукою та світло з його долоні щезло. 

Багатій торкнувся до того місця, де була рана, але якби від меча не було розірвано одяг, він навіть не зміг знайти, де був поранений.

Зрозумівши, що Ярослав якимось чином допоміг йому, багатій почав розмахувати в його бік кулаками та осипати прокляттями. Він погрожував розказати про все, що сталося князю, щоб той вигнав старого звідси, а його так званого “онука” відправив на ярмарку забавляти людей своїми фокусами.  

Сповнений люті, багатій замахнувся на Ярослава. Старенький не втримався. Він вирішив кинутись на допомогу кристалу, щоб закрити його собою, але Миттєдар його зупинив:

— Нехай кристал сам вчиться стримувати свою лють. Пам’ятай, ти тільки повернув йому життя. Невже захочеш знову зробити йому зле?

йому життя. Невже захочеш знову зробити йому зле?

Й справді, як тільки Ярослав почув погрози від багатія, його очі відразу посіріли. Він спробував побороти свою злість і невдовзі очі кристала знову стали світлими, як у Королеви. Багатій не став чекати, щоб на нього знову напали і вибігши з хати, поспішив до своїх володінь.

Дідусь обійняв кристала. Він не міг стримати радість від того, що Ярослав зміг вчасно зупинитись. А от що стосується Миттєдара, він розумів, що після невдалої спроби, Володар відправить на землю злокронів, які будуть намагатися перетягнути кристал на темний бік. 

Спинник часу вже збирався розповісти про це дідусю та кристалу, як побачив яструба, який увесь цей час крутився біля них. Миттєдар оглянув його з ніг до голови, а потім торкнувся до нього. 

— Ти злий. — спинник часу перевів свій погляд на кристал, — Ярослав, чому ти не кажеш дідусю, що він на темному боці? 

Яструб зблід. Він не знав, що сказати, аби виправдатися в очах оточуючих. Старенький схопився за серце. Він захитався й сів на лавку.  

— Пробачте мені, — заплакав яструб, — я не збирався нікому зашкодити. – птах почав виправдовуватись і зізнався, як одного разу до нього приповз палаючий змій та змусив його зробити все, що від нього залежатиме, щоб Ярослав перейшов на сторону Володаря. — Я був з ним сам на сам і дуже злякався цього лиходія. Він міг мене вбити, що мені залишилося? — спитав він і не чекаючи, поки хтось з присутніх висловить свою думку, продовжив. — Довелося погодитися.

— Ти мав боротися зі змієм, повинен був відмовити йому. Ось, що ти мав зробити, але натомість ти погодився занапастити життя всього людства. – Миттєдар визирнув у вікно, сподіваючись побачити Лілейту, але її не було. — Ти мусиш піти зараз, залишити цей дім, тому що тобі не можна довіряти. 

Глава 9.

Володар сидів на своєму величному чорному троні. Усюди стояли cвічки, які освітлювали його страшну вежу. Адже хоча вікно було відкритим, світліше від нього не було. Перед Володарем на столі лежав палаючий змій, який скрутившись в кільце, показував те, що відбувалося у хатинці старенького. 

Розізлившись, що спинник часу допоміг кристалу виправити його вчинок, Володар кинув блискавку в стіну. Найвірніший з помічників зачепившись хвостом за трон, розкрутився і поповз до ніг Володаря. Іскри від блискавки закружляли у повітрі та повільно опустилися вниз.

Палаючий змій стежив своїми очима за кожним рухом Володаря, який не стримував злості: 

— Я не можу покарати Миттєдара, цього підступного зрадника, — обурився Володар, — доки він біля кристала. Виходить, що все на що я здатен, це сидіти тут і спостерігати за тим, як він переманює кристал на бік Королеви та обмовляє мене! — Володар залишив свій трон і схилившись над змієм, штрикнув його пальцем, — от скажи мені, скільки я маю це терпіти? Невже якийсь невдаха — спинник часу може мене, Володаря Темряви, перехитрити?

— Звісно ж, ні, — зашипів змій, — але якщо ви через закляття не можете бути біля кристала, я можу зробити — це замість вас. Адже на мене не діє закляття Миттєдара, яке він наклав на вас разом з німфеями, с—с—с,  – змій підпер голову хвостом.

— Ти? — Володар відмахнувся, — жоден зі злокронів не переможе спинника часу, а тим паче ти! От скажи мені, змію, як ти його змусиш відступити: своїм палаючим хвостом чи пустими балачками? Миттєдар зупинить твій час і віднесе тебе до Королеви і тоді вже мені доведеться думати не тільки, як перехитрити когось з моїх помічників і спуститися на землю, а ще й як повернути тебе.  

— Так, я згоден, що завдяки своєму вмінню спиняти час, Миттєдара важко здолати, але і я не настільки дурний, щоб з ним битися. Мені лише треба повернути його на темний бік, а це, Володарю мій, не так складно зробити, як вам здається, — і змій заговорив тихіше. Він розказав про свої плани щодо Миттєдара. Почувши їх, Володар Темряви зареготів, — … побачите, як зовсім скоро ваш зрадник приповзе до вас на колінах.

— Подивлюся на що ти здатний. Але раджу тобі взяти з собою Ровону. Вона допоможе. В неї свої рахунки з німфеями, а особливо з цією Лілейтою, про яку мені стали дуже багато розповідати, — і Володар розказав палаючому змію, як Ровона може помститися Лілейті. 

— Так, я нещодавно бачив її на землі. Впевнений, що скоро вона опиниться біля хатини старого й завітає туди, аби побачити кристал, ну і, звісно ж Миттєдара.

Володар показав, що ця розмова його більше не цікавить й тому настав час її закінчувати. Найвірніший помічник Володаря не став чекати, доти його проженуть і попрощавшись зі своїм хазяїном, поповз до Ровони. 

Найстаріша злокрона якраз сиділа в своїй маленькій кімнатці, розчісувала довге сиве волосся та бубніла щось собі під ніс. Змій підібрався до неї ближче. Ровона показала змієві своє обличчя, яке після останньої зустрічі з Лілейтою було ще більше спотворено. 

— Лілейта змусила мене подивитися у дзеркало та нічого, я так просто цього не залишу. Ця німфея ще пожалкує про те, що мені заподіяла.

— Я можу в цьому допомогти, — змій був задоволений тим, що йому не доведеться вмовляти найстарішу злокрону відправитися з ним на землю, — і влаштувати вашу зустріч дуже швидко, — додав змій і розказав Ровоні про задум Володаря. 

— Це серйозне закляття, але я згодна. 

— Ще б пак, ти помстишся Лілейті та допоможеш мені спробувати повернути Миттєдара на наш бік. Збирайся, ми негайно відправляємося на землю. 

Ровона махнула руками, які перетворились на воронячі крила, а потім і сама злокрона стала птахом. 

Змахнувши крилами, вони з палаючим змієм, спустилися на землю. Палаючий змій розказав їй про свій задум й як тільки найстаріша злокрона ступила на землю, вона відразу відправилася до хати старенького, а змій сховався біля вікна. Він бачив, як Лілейта кружляє біля хатини дідуся, спускаючись вниз.

Прослизнувши до хати невидимою тінню, Ровона сховалася в кутку й вперше побачила кристал, який стояв неподалік від Миттєдара та яструба. Спинник часу якраз казав про те, що після того, як охоронець квітки обрав темний бік, йому не можна залишатися біля кристала.

У свою чергу яструб вважав, що вирішувати, як йому бути, може тільки дідусь й дуже сподівався, що той його не вижене, а навпаки дасть ще один шанс.

— Старий, ми стільки всього разом пережили. Невже через якусь дрібницю дозволиш мені піти? — яструб благав дідуся, — будь ласка!

— Зараз ти змінився, — тихо відповів старенький, — і як виявилося, я зовсім не знаю, хто ти є насправді! — він відвернувся до вікна. — Я не знаю, що ти можеш заподіяти мені або Ярославу. Миттєдар правий, краще йди від нас!

Ровона тихенько прошепотіла:

— Невдахо!

Миттєдар почув знайомий голос. Він подивився по сторонах і побачив на стіні тінь Ровони. 

— Стережіться! Злокрона! – закричав він і Ровона стала повністю видимою.

— Не кричи, я ще нічого не зробила, а ти вже усіх лякаєш. – найстаріша злокрона підійшла до Ярослава. — Так от ти який. — зауважила Ровона. Очі у Ярослава почорніли, але він навіть не поворухнувся. – Я від Володаря. Миттєдар, він дуже хоче тебе побачити! – Вона розсміялася. На тебе там чекають усі помічники Володаря, яких ти підмовив на закляття, а сам втік, залишивши нас сам на сам із ним. Як ти вважаєш, чи цей вчинок вартий поваги Королеви Світла? — Вона зупинилась за крок від кристала.  

— Досить, Ровоно. Не підходь до нього ближче. – наказав Миттєдар.

— А інакше, що ти зробиш? Зупиниш мій час і знищиш ту, яка завжди була на твоєму боці?

— Якщо буде треба, можеш не сумніватися, я це зроблю, — пообіцяв спинник часу. В його очах швидко промайнув сум та щез.

Але кристал зупинив Миттєдара. Він махнув рукою в його бік, ніби повторюючи рух Володаря. Кристал обійшов навколо найстарішої злокрони. 

— Я хочу послухати від тебе про світ Володаря. Розкажи мені, який він?

— Питай і я про все тобі розповім, а хочеш пішли зі мною. Ти побачиш його володіння на власні очі. Спинник часу захотів стати між Ровоною та кристалом, але вона відмахнулась. — Миттєдар, невже ти думаєш, що я прийшла вкрасти у вас кристал? — вона фиркнула, — цього вже ніхто не зможе зробити, — вона подивилась на Ярослава. – Ти ростеш, кристал, і щодня відкриваєш у собі те, що дав тобі Володар. Я слабша за тебе, отож не можу заподіяти тобі зла!

— Тоді чому ти тут, якщо тобі нічого не треба? — нерішуче спитав дідусь. До цього часу ніколи не бачив злокронів і не знав, як поводити себе з однією з них.

— Я захотіла побачити того, хто дуже скоро буде правити цілим Всесвітом, — схитрила Ровона. 

— Чому Володар прислав до мене саме тебе? – запитав кристал.

— Бо я наймудріша злокрона! – Вона подивилася на спинника часу. — Миттєдаре, скажи, чи це не так?

І доки всі уважно слухали Ровону, ніхто не помітив, як до вікна прилетіла біла голубка. Вона постукала у вікно, але її ніхто не почув і тільки палаючий змій виповз зі своєї схованки до Лілейти. Він стрімко накинувся на білу голубку, не чекаючи, доки вона перетвориться на німфею.

Змій розкрив свою страшну пащу, схопив Лілейту та кинувши біля вікна білу пір’їнку, голосно зашипів, аби спинник часу його помітив. Миттєдар подивився у вікно як раз в той момент, коли змій махнув йому на прощання своїм палаючим хвостом та швидко щез між хмар!

 

Миттєдар кинувся наздоганяти змія та вже було пізно. На згадку про Лілейту перед ним лише кружляла біла пір’їнка. Спинник часу її підняв й повернувся до Ровони, яка спостерігала за всім, що відбувалося. Вона навіть не ховала від Миттєдара своєї задоволеної посмішки:

— Так ось навіщо ти прийшла?! Тобі не потрібна була ця зустріч з кристалом. Ви з палаючим змієм задумали викрасти Лілейту, щоб я знову повернувся до Володаря і зупиняв час заради його підлих забаганок! — закричав він.  

— А чом би й ні? Чи ти справді думав, що ми залишимо тебе Королеві Світла? — спитала найстаріша злокрона. — Темні сили послухалися тебе, Миттєдар. Навіть я тебе підтримала, хоча через це твоє кляте закляття, нам навіть довелося об’єднатися з німфеями і пустити їх до володінь Володаря. Але тобі усе одно. Ти кинув нас заради якоїсь німфеї. Ти став на сторону Королеви. Скажи мені, спинник часу, ти вже помітив різницю, — скривилася вона, — між теплом та холодом? 

— Так, Ровоно! – закричав Миттєдар, — але тобі цього не зрозуміти, бо твоя ненависть до німфей та всього світлого настільки велика, що ти ніколи не зможеш зупинитись і подумати, що навіть вічне існування поряд з Володарем не варте нічого, чуєш, нічого, якщо ти не на боці добра.

Миттєдар хотів ще багато чого сказати злокроні, але Ровона не збиралася продовжувати його слухати. Вона перетворилась на чорну ворону і змахнула крилами. 

— Бувай, Миттєдар, чи може ти зупиниш мій час? Надовго? На все моє вічне “існування”? — дражнила найстаріша злокрона. — Ти чудово знаєш, що після того, як я стала злокроною, хоча вже від старості мала б напевно померти у той час, коли була людиною, мені вже немає чого втрачати! Отож роби, як знаєш, – і злокрона вилетіла з хати.

Миттєдар вибіг слідом за Ровоною. Він не зупинив її, бо це б нічого не змінило. Володар би ніколи не погодився обміняти злокрону на Лілейту, йому було усе одно на своїх помічників. Тому єдине, що залишилося спиннику це дивитися, як Ровона поступово щезла між хмарами. 

Дідусь вирішив підтримати Миттєдара. Він вийшов до нього:

— Ще не так давно, я навіть не думав, що зі мною може це все статися. А зараз он що. Але давай вирішимо, що далі робити? Думаю, разом ми обов’язково щось придумаємо! — сказав дідусь і спитав, чому для Миттєдара так важлива саме ця німфея. – Ти хвилюєшся за неї.

— Я знаю, яке покарання на неї чекає. Я виступив проти Володаря й злокрони та німфеї підтримали мене. Володар дуже розізлився. Він хотів зробити з мене страшного звіра, який буде охороняти чарівні сили. Я зміг втекти від нього лише тому, що мені допомогла Лілейта. Впевнений він захоче відібрати в неї сили та сховати їх в своїй чарівній річці. 

— Хочеш, я піду до нього? – не дивлячись на те, що старенький спирався на свою палицю, він все ж від щирого серця хотів допомогти Миттєдару. – Я розумію, що від мене буде мало користі, але можливо я зможу з ним домовитися!

— Ти? — Миттєдар захитав головою, — проста людина ніколи не зможе дістатися до нього. Туди треба летіти, а в тебе, — і він не надовго замовк, — немає крил. Тільки я зможу її врятувати. Мені доведеться благати Володаря відпустити Лілейту і натомість дозволити мені повернутися до нього назад.

Вони не помітили кристала, який якраз підійшов до них. Він вислухав спинника часу і перш ніж дідусь відповів, втрутився в розмову:

— Ти, спинник часу, залишайся з моїм дідусем. – вирішив Ярослав. – Я хочу, щоб ти про нього добре піклуватися, бо він для мене найдорожча людина в цілому світі! Хтозна, що йому можуть заподіяти, доки мене тут не буде, – і глянув на свої руки, — одна тепла, друга холодна. Головне цього не забути. Я бачу, що ти пережив. Відчуваю, спинник часу, як сильно ти змінився. Навколо тебе була ніч, а зараз сяє сонце. Ти світлий. Через це Володар чекає на тебе. В ньому лютує ненависть, бо ти його покинув. Повернешся до нього і він тебе знищить. Я це бачу! Тому я сам піду до нього, і кристал обійняв дідуся.  

— Ти? — здивувався дідусь і спинник часу його підтримав. Старенький притиснув до себе кристала ще міцніше, — ти ще зовсім дитина, куди тобі до нього? Він сам Володар.

— А як же Королева? Що вона скаже мені, коли я тебе відпущу до Володаря? — Миттєдар хитнув головою. — Не подобається мені ця ідея.

— По—перше, я вже не маленький. Я бачу твоє вміння, ти зупиняєш час і зупинив мій, коли не хотів, щоб Володар отримав мене. Я маю таку силу? — спитав він і Миттєдар кивнув, а кристал пригадав, як повернув час назад віщунки й вона знову стала молодою, — я хочу керувати своїм часом. — наказав він. Миттєдар хотів відмовитись та кристал не збирався здаватися і тоді спинник часу пояснив, як це діє. Вислухавши його, кристал махнув рукою і промовив про себе те, чого хотів. За мить Ярослав подорослішав на кілька людських років. Тепер йому було дванадцять. — Мій час буде йти так, як я того хочу. 

— Але ж на землі ти міг би, — зауважив Миттєдар та розказав кристалу про пророцтво. 

— Це моє рішення, — відмахнувся кристал.

— Як скажеш, кристал, — спинник часу опустив голову. 

— Володар і Королева хочуть, щоб я обрав між ними та перед тим, як зробити свій вибір, я хочу побачити обидва світи на власні очі.

— Я розумію. Не забувай, Володар спробує тебе перехитрити. Він захоче, щоб ти зробив щось погане і коли прийде час ти станеш темним і тобі не доведеться обирати. Тому перед кожним вчинком згадуй свого дідуся.

— Якщо я зроблю щось погане, то мені треба буде зробити щось хороше! – Прошепотів кристал. – Скажи, як мені знайти Володаря?

— Шлях до нього є в тобі, бо частина тебе це і є він. Тому на відміну від нас, темних та світлих сил, для того, щоб відправитися до нього, тобі не треба перетворюватися на птаха та ставати слабшим. Треба лише захотіти і ти опинишся там, де чорний пісок скрипить під ногами.

— Я скоро повернусь, — пообіцяв кристал на прощання і закривши очі, подумав про те, що хоче опинитися у володіннях Володаря. За мить він відірвався від землі. Чорний дим піднявся навколо нього й поніс до Володаря. 

Дідусь розгублено дивився у небо, поки кристал зовсім не щез з його очей. Він витер сльози, сподіваючись, що Ярослав передумає йти до Володаря та повернеться до нього… та цього не сталося.  

Глава 10.

Ровона та палаючий змій повернулися до володінь Володаря і відразу похвалилися своєю здобиччю. Оцінивши такий подарунок, Володар наказав закрити Лілейту в малесенькій клітці аби вона не могла розправити крила та перетворитися на німфею. Лілейта вимагала її відпустити. Вона обіцяла, що все одно звідси втече. Її погрози лише насмішили Володаря. Він так голосно сміявся, що аж стіни навколо нього захиталися. Вдосталь нареготавши, Володар зменшив клітку. Він попередив свою німфею, що кожного разу, як вона буде намагатися вибратися й без того, маленька клітка ставатиме  вужчою та нижчою і це триватиме до тих пір, поки Лілейта сама себе не погубить.

Почувши слова Володаря, палаючий змій подивився, де зараз знаходиться спинник часу і побачив, що до них направляється не Миттєдар, а кристал. Найвірніший помічник Володаря повідомив Володаря про цю надзвичайну новину. Володар гримнув на змія, сподіваючись, що Лілейта не почула про появу кристала у темних володіннях та швидко залишив свої покої. Слідом за ним виповз і його найвірніший помічник.       

— Кристал?! – перепитав він у палаючого змія, — ти часом нічого не наплутав?

— Ні, Володарю, — і змій скрутившись в кільце, піднявся в повітрі та показав Володарю, як кристал поспішає до них. — Кристал сам до нас іде та ще й подорослішав на кілька років. В мене з’явилася чудова ідея. А що, як ми поміняємо їх зі злокроною тілами? Накладемо могутні чари і відправимо Ровону у тілі німфеї до Королеви. Поки вони розберуться, хто перед ними…

— А й справді, чому ні? — задумався Володар. — Варто спробувати. Хоча це і буде геть не легко. Та є в мене одне дуже серйозне закляття. Його і використаєш. 

— Так, – погодився змій, – але нам треба дочекатися кристала. Він повинен побачити, що після того, як Миттєдар вас так обмовив, ви відпустите Лілейту на свободу. Це змусить кристала задуматися про те, що ви, як кажуть на боці німфей — справедливий.

— Я хочу побачити його негайно, — вирішив Володар та спустився у підземелля. Там він знайшов за вісьмома замками величезний і страшний залізний кіготь. Володар промовив закляття:

“Я буду, як кішка,

Та тільки невидимий,

По березі нишком,

Пройду без упину я”.

Після цього Володар перетворився на пантеру. Перед ним відкрився потаємний хід і він стрибнув униз. А коли перестав падати, то глянув на себе й побачив, що став невидимим. Діставшись до берега, Володар присів біля води й побачив Ярослава. Навколо кристала ходили хижі кішки та жодна з них не наважилася до нього наблизитися. Вони знали, хто перед ним. 

Кристал підійшов до берега і заглянув у чарівну річку. Він побачив, як Володар багато разів пив чарівні сили з цієї річки та з кожним ковтком ставав сильнішим. Володар сподівався, що він зайде у річку і спробує темних сил. Але кристал не збирався цього робити. 

Тоді Володар вирішив його перехитрити. Він махнув рукою вбік скель й з них посипалося каміння на Ярослава. Кристал почав відступати та наблизився до річки. Він не зрозумів, що це сталося не просто так і саме Володар таким чином намагався розбудити в ньому темні сили. 

У той момент кристал згадав, як колись впав на кущ з трояндами і йому нічого не було. Зупинившись, він опустив голову і помітив, що торкнувся ногами чорної води, яка замість того, щоб тікати від нього, як це було з Миттєдаром та іншими злокронами, почала притягуватися до нього своїми темними хвилями. 

 

Невдовзі сили злокронів повзли по його ногах, потім піднялися до рук й добралася до очей. Кристал намагався звільнитися від обіймів темних сил і не втримавшись на ногах, впав. Борсаючись у річці він хотів спитати у пантер, як йому з неї вибратись та замість цього проковтнув темню хвилю. Зла сила почала вирувати всередині нього. Кристал перестав боротися з хвилями та пішов на дно.

Пантери почали перешіптуватися між собою, що певно це Володар спеціально змусив кристала напитися чарівної води. 

— Тихо. – заговорив Володар до пантер. – Хай нап’ється темних сил, як слід.

— Володарю, ти тут? — пантери заговорили тихіше, а ти дозволиш колись нам випити хоч трохи води з цієї річки?

Володар зробив вигляд, наче серйозно задумався:

— Вам? Коли я зможу позбутися своїх ворогів, я віддам вам на розтерзання злокронів, а може навіть саму Королеву. – схитрив Володар і обдурені пантери, повіривши йому, поспішили подякувати. Володар Темряви повернувся назад до води. — Тепер досить. – сказав він і увійшов у чарівну річку слідом за кристалом. Володар підняв Ярослава над водою і почав його крутити у повітрі та промовляти закляття, аби кристал зробив щось дуже погане.

Не встиг він договорити до кінця, як Ярослав відкрив очі. Зараз вони були такі ж темні, як і в Володаря. Кристал побачив, що літає над рікою, а гори потихенько відступають назад. Чорні кішки займалися своїми справами.  

Ярослав озирнувся довкола і побачив Володарську вежу. Він спокійно спустився на пісок та відчув, як найтемніша ніч розлилася всередині нього. Досі ще нечувана лють охопила його нутро і він пішов уперед.

Володар поспішив повернутися до вежі. Промовивши швидко закляття, він став видимим і озирнувшись, помітив маленького дракончика. Колись давно Володар забрав драконів з землі, вирішивши, що вони можуть стати чудовими охоронцями його володінь. Він подарував драконам вічність, але, щоб вони не забували, кому служать — Володар зупинив час одного з маленьких дракончиків.

— Коли побачиш кристала — зупини його, — наказав він дракончику.

— Але ж ви так довго на нього чекали? Всі злокрони тільки й говорять, що він йде до вас. – розгубився маленький дракончик.

— Якщо ти не готовий виконати мій наказ, — розізлився Володар, — я можу обрати для цього когось іншого!

— Ні, ні! – дракончик дуже розхвилювався. Він хотів справити враження на Володаря. – Я все зроблю, як ви скажете. Мені б тільки трохи підрости, щоб я міг, як інші дракони охороняти вас. 

— Хтозна, коли це станеться, — схитрив Володар і розповів дракончику, що саме треба зробити й особливо наголосив, щоб малеча чекав Ярослава сам і нікому не розповідав про їхню розмову. 

Дракончик послухався Володаря і заступив на варту. Він був серйозний, як ніколи, бо вперше Володар довірив йому таку важливу місію. Дракончик чекав на Ярослава перед воротами, хоча інші охоронці ходили навколо вежі.

І от не встиг кристал з’явитися, як дракончик перекрив йому шлях.

— Стій, хто ти такий?

 

— Я — кристал. Мені потрібен Володар. Негайно пропусти мене до нього! — рішуче відповів Ярослав, не розуміючи, чого його не пропускають та ще й хто, якийсь маленький зелений звір з крихітними крильцями за спиною.

У відповідь дракончик тільки насупився:

— Зараз я повинен тебе затримати! Хто ти такий, мені усе одно. Недаремно я тут на варті стою, — сказав дракончик. 

Розлючений кристал блиснув на нього своїми чорними очима. Дракончик відлетів від нього у інший бік, немов піщинка.

— Даремно ти вирішив мене зупинити.

— В мене наказ! – дракончик дихнув вогнем.

Навколо Ярослава запалав чорний пісок. Кристал торкнувся вогню і полум’я відразу зникло. Побачивши, що ворота закриває величезна кістка, Ярослав простяг до неї руки. З його пальців і кристал голосно закричав:

— Я хочу, щоб кістка стала мечем! – Ярослав не встиг зосередитися на тому, чого забажав, як Володар, замість кістки підсунув йому меча жорстокості, який постійно жадав крові. 

Скільки горя цей меч встиг завдати горя усьому живому. Від його ран могла зцілити лише Королева. В противагу мечу жорстокості у Королеви була лише одна зброя — меч справедливості і коли Королева наносила рани темним силам цим мечем — вони не могли зцілитись. Адже на відміну від Королеви не мали сили зцілення. 

Проте було у королівської і Володарської зброї і дещо спільне — Королева та німфеї не могли взяти в руки меча жорстокості, бо він був створений виключно з темних сил — найтемнішої ночі, як і Володар, а Володар не міг торкнутись до меча справедливості — бо найсвітліше світло, що жило в Королеві — було в цьому мечі. 

— Виявляється ти можеш взяти мого меча, — Володар уважно стежив за Ярославом, який навіть не підозрював, наскільки могутня темна сила опинилася в його руках. Він не помітив, як почав розмахувати мечем та поранив маленького дракончика:

— Захищайся! – крикнув йому Ярослав, в якому бурлили темні сили з річки та що міг зробити маленький дракончик проти кристала, аби попередити свою загибель, якщо він навіть не знав, за допомогою яких чарів можна спробувати накинути на Ярослава вогняні кайдани? — Ну ж бо!

Замість того, щоб продовжити битися з кристалом, дракончик голосно закричав та впав. Брати та сестри дракончика кинулися до малечі та покликали свого батька — Грифа. Той побіг до малюка, сподіваючись, що дракончик одужає, бо він, як і решта драконів повинні були жити вічно… та на жаль від рани, яка була нанесена особливим мечем Володаря, не було порятунку. Ровона, яка пролітала повз драконів, зупинилася біля Грифа та розгледівши особливий меч Володаря, попередила його, що врятувати від рани нанесеної Володарським мечем може лише Королева Світла чи кристал. 

Гриф підхопив тіло дракончика та полетів геть. Дракон хотів побути на самоті із ним. Ровона влетіла у вежу та перетворившись з чорного птаха на злокрону, наважилася спитати у Володаря:

— Володарю, ви казали, що назавжди сховаєте цей особливий меч й ніколи не використаєте його проти нас, своїх помічників, тих, хто служить вам. 

— Я маю щось тобі пояснювати? — прошипів Володар, — тепер в мене є спадкоємець. Він повинен вміти використовувати всім, чим володіє його… — Тут Володар ненадовго замовк, щоб стримати лиху усмішку, — … як там кажуть на землі, — і він згадав, — “батько”, — та подивився у темні очі кристала, який увійшов до вежі разом зі злокронами.

 

Володар не став чекати, доти кристал заговорить першим та зробивши крок уперед, вказав на меч:

— Я даю тобі свій особливий меч. Сподіваюся, він ще не один раз стане тобі у нагоді. Я чекав на зустріч з тобою, але не сподівався, що вона буде так швидко. Ти підріс, певно розібрався зі своєю силою, керувати часом. Що ж це пришвидшить момент твого вибору. Не буду тебе затримувати своїми пустими балачками. Ходімо, — і Володар повів Ярослава до свого підземелля. Кристал йшов слідом за Володарем, відчуваючи, що всередині нього щось змінювалось, неначе темна сторона стала ближчою, ніж світ Королеви. Цю зміну бачив і Володар Темряви. Він відчинив двері й пропустивши вперед кристала наказав Ровоні та іншим злокронам, які йшли слідом за Володарем та кристалом, залишити їх. — Я знаю навіщо ти прийшов. — Заговорив Володар, — не заради мене чи моїх подарунків. Ти хочеш, аби я відпустив німфею, за якою певно вже сумує наш Миттєдар. Я зроблю це заради тебе, – і Володар покликав палаючого змія, який охороняв клітку з білою голубкою.

Ярослав наблизився до крихітної в’язниці Лілейти. Він доторкнувся до клітки та крила німфеї. Від неї линуло неймовірне сяйво та тепло. Кристал згадав про Миттєдара. Звісно, до такої світлої сили йому ще було далеко, але від нього теж линуло тепло. Ярослав відступив від Лілейти і вона побачила в руках кристала особливий меч Володаря. 

— Кристал, невже ти наважився взяти меч жорстокості? Цього не можна було робити, — не втрималася німфея. Вона спробувала пояснити кристала, чим загрожує йому володіння цим особливим мечем.  

Володар помітив, що кристал та Лілейта не звертають на нього уваги. Він нахилився до палаючого змія й нагадав, що потрібно попередити Ровону про початок втілення їхнього задуму. Палаючий змій стрілою вилетів з підземелля.  

— Лети, ти вільна! – Володар відкрив клітку. Лілейта змахнула крилами і покружлявши над кристалом, полетіла геть. Палаючий змій непомітно повернувся на своє місце поряд з Володарем. — А тепер, — Володар хотів відволікти Ярослава, щоб той не пішов слідом за Лілейтою, — мій палаючий змій покаже нам, що робиться на землі, — і доки кристал дивився на змія, Ровона перетворилася на чорного птаха та вилетіла у вікно вежі, щоб наздогнати німфею. 

— Я хочу побачити свій дім. — попросив кристал.

— Як скажеш. – погодився Володар і наказав змію показати хатину старого. Найвірніший помічник виконав забаганку хазяїна і як тільки Володар помітив, що Миттєдара немає поряд з дідусем, він задумав ще одну капость.

Глава 11.

Коли Миттєдар влетів до королівського замку, Королева стояла біля чарівної стіни. Вона повернулася до спинника часу, який на ходу з голуба перетворився на себе та опустивши голову, нерішуче зробив крок вперед. 

Погляд спинника часу був настільки сумним, що в Королеви не залишилося жодного сумніву про те, що сталося щось вкрай погане. Вона підійшла до Миттєдара та торкнувшись його своєю долонею, прошепотіла:

— Чому ти залишив Ярослава?  

— Я сумнівався, чи варто лишити дідуся самого, тому що обіцяв кристалу оберігати його, але не знав, як інакше повідомити вам про те, що сталося. Лілейту викрали. Вона у Володаря. Кристал наважився піти до нього, щоб врятувати німфею. Думаю зараз він знаходиться в його вежі, — зізнався він. 

Королева відступила назад. Вона сперлася о стіну, яка її відразу запитала, чи не потрібно Королеві щось показати. — Якщо це можливо, я би хотів побачити дідуся і його хатину, щоб дізнатися, що там відбувається, — попросив спинник часу. 

— Покажи, — промовила Королева до стіни. — Навіщо ти його відпустив? Це пастка. Що тепер буде з Ярославом? — Спитала Королева. 

— Я думаю, кристал впорається. 

— Ні, — відповіла Королева. Недарма я відчула перед твоєю появою, що частина кристала мені більше не належить. Наш зв’язок розірвався, а це значить, що він у Володарських володіннях вже встиг зробити щось погане.

— Невже підступний Володар так швидко встиг його обманути?

— Я впевнена, що Ярослава треба рятувати якомога швидше! Якщо Лілейта не повернеться скоро до нас, значить Володар встиг повністю заволодіти кристалом. Якби Володар був на землі, а не в своїх володіннях, я б змогла побачити, що він зараз робить, що каже кристалу і як обмовляє мене. Але це неможливо доти він знаходиться в своїх володіннях.

— Королево! Невже зараз ви проти мого закляття?

— Колись, я була йому дуже рада. Я думала, що це втримає Володаря на відстані й ми зможемо контролювати його хитрощі. Але зараз кристал у нього і тепер все змінилося. – Вона подивилась на стіну, на якій з’явився дідусь. Він варив трави в своїй хатині. За вікном дуже голосно лютував вітер. Цей вітер був настільки сильним, що хатина почала потрохи хитатися в різні боки. Коли вітер дмухнув знову, зілля полилося з казану. Старенький ледве не впав і схопився за стіну. Наступний поштовх збив його з ніг. — Вітер занадто сильний. 

— Коли я летів до вас, вітру не було. — відмітив спинник часу. 

— Це Володар його прислав. — Здогадалася Королева. — Миттєдар, швидко повертайся назад, бо…

— Є ще дещо, Королево. Кристал пришвидшив свій час. Йому дванадцять людських років.

— Що? – Королева намагалася зібратися з думками, — нехай буде так та зараз не час про це думати. Повертайся назад.

Миттєдар перетворився на птаха і повернувся на землю. Злий вітер літав лише навколо хати дідуся. Він відірвав її від землі. Дідусь катався по підлозі. Він схопився за піч. Поряд з ним розбилися тарілки. Лавка вилетіла у розбите вікно. Миттєдар зупинив час вітру і той завмер, тримаючи хату над землею.

Дідусь піднявся і підійшов до дверей. Він не помітив ніжку від столу, зачепився через неї та випав з хатини прямісінько під ноги Миттєдару. Спинник часу допоміг дідусю піднятися з землі. Старенький ледве тримався на ногах. Миттєдар пожалів, що поряд з ними не було жодної німфеї. Вони б швидко зцілили дідуся.  

— Дивись, хто це, — спитав дідусь і вказав на помічника Володаря, який наближався до них. 

З ріг злокрона текла вода. Хвилі стрімко розлилися по землі. Миттєдар однією рукою продовжував втримувати час вітру, а іншою — зупинив час рогатого злокрона. Проте спинник знав, що не зможе надовго зупинити відразу двох злокронів. 

На щастя Миттєдар помітив, що на землі поряд з ним лежить чарівна пелюстка, котра разом зі стареньким випала з хати:

— Пелюстка, яку охороняв яструб. Недарма вона тут опинилася поряд з нами. Думаю, ця пелюстка весь час була призначена тобі, – зауважив Миттєдар, — підніми її і з’їж, — і як тільки дідусь її проковтнув, його біль зник і яструб, який блукав по лісу, знову з людини перетворився на птаха. — Нам треба тікати, але коли я перестану бачити злокронів, мої чари зникнуть. Нам потрібно десь сховатися. Тікай. – наказав Миттєдар і не відводячи погляду від злокронів, почав відступати. Вони дісталися кущів і спинник часу озирнувся навколо. Вітер поворухнувся. Злокрон подув на хату і вона, закружлявши в повітрі, впала й розбилася на крихітні шматки. Вітер підлетів до уламків, але серед них не було дідуся. Слідом за ним поворухнувся рогатий злокрон. Зрозумівши, що топити тут було нікого, він заверещав, і поки вітер пригинав дерева та виривав кущі з землі, щоб побачити місце, де старенький міг сховатися, рогатий злокрон довкола себе все заливав водою. В очах Миттєдара з’явилися срібні сльози. Він підставив долоні, аби вони не впали на землю та не видали їх. — Нам треба сховатися у печерах. Тут ми для них легка здобич, — вирішив спинник часу, —  спустимося нижче, можливо вони нас не помітять, — і перш ніж здивований дідусь збирався запитати, чому він плаче, Миттєдар вказав на вузький шлях, котрий вів під землю. 

Вони пригнулися та пішли по стежці. Спинник часу почув рогатого злокрона. Помічник Володаря був зовсім близько. Стежка ставала дедалі вужчою.

— Я чую якийсь шерех, — прошепотів старенький.

— Дивно, рогатий злокрон тут не пройде, — Миттєдар прислухався й зовсім скоро вони помітили воду під ногами, — він вирішив нас затопити!

— Мені стає важко дихати, — прошепотів дідусь. Він ледь не захлинувся водою.

Миттєдар поліз вперед. Він не хотів допустити, щоб дідусь постраждав і скоро їм пощастило. Вузька стежка скінчилася і перед ними з’явилася величезна яма. Скрізь на стінах висіли заморожені бурульки. Біля стін стояли крижані статуї, всередині яких були звірі та люди.

— Тільки не це! Невже в цьому місці живе той, про кого темний світ майже забув? — Миттєдар озирнувся, — Льодан… Я думав, більше ніколи його не побачу. Колись він посварився з Володарем і щез. Ніхто з нас не зміг його знайти. А він як виявилося ось, де був.

— Як нам визволити всіх цих людей та звірів? – старенький підійшов до однієї замороженої статуї, де була людина. Він постукав по кризі, але це нічого не змінило. Крига була занадто міцною. Дідусь озирнувся і побачив Льодана, який стояв у кутку і кидав кригу у чан. Злокрон був настільки крихітним, що, якби не довжелезна борода зі снігу, його неможливо було помітити за величезним чаном. — Що він робить? — прошепотів дідусь. 

Не дивлячись на те, що дідусь сказав це дуже тихо, Льодан його почув. Він швидко підлетів до старенького та спинника часу. Його сніжна борода розлетілася по всій ямі.

— Не смійте чіпати мої статуї! – заверещав він і з його рота посипався сніг.

— Льодан, це я Миттєдар!

— Напевне ти прийшов за мною? – спитав Льодан. — Краще не чіпай мене, спинник часу, а то швидко перетворишся на ще одну статую!

— Зачекай, Льодан. Я не збираюся тебе вести до Володаря! Я й сам недавно втік з його володінь.

 — Чому я маю тобі вірити? – підозріло спитав крихітний чаклун, — хоча я відчуваю, що ти світлий, —  й перевів погляд на дідуся. – Ти що привів з собою людину? Простого смертного? 

 — Ти стільки всього не знаєш, – сказав Миттєдар та поспішив розказати Льодану про кристал.

— Значить пророцтво зірки здійснилося. — Льодан опустився вниз та підібрав свою сніжну бороду, щоб не наступити на неї. — Скоро Володар заволодіє і цим світом.

 — Все ще може змінитись. Залежить… — Миттєдар не встиг договорити, бо у кришталеву яму влетів вітер, який дмухав в різні боки так сильно, як тільки міг. Від стін відпадало каміння, яке відштовхував рогатий злокрон. Він просувався вперед. – Ви все ж пішли за нами.

— Ми хотіли викрасти старого, а потім вистежити тебе і привести до Володаря та хто знав, що коли ми підемо за вами, знайдемо самого Льодана!

Вітер захотів подути на Льодана, але крихітний злокрон кинувся до нього, стягуючи рукавички з крижаних спиць. Вколовши вітер однією зі спиць, всередині якої було спеціальне зілля, Льодан прошепотів закляття:

“Ти вкриєшся кригою,

Немов зараз зима,

І залишишся в ній,

Доки тебе не відпущу я”.

В ту ж мить все сталося, як було сказано Льоданом в заклятті. Вітер намагався розбити кригу, щоб вибратись на волю, але всі його спроби виявилися марними. Він поступово замерзав й дуже скоро не зміг навіть поворухнутися. 

Далі Льодан повернувся до рогатого злокрона і дмухнув на нього холодом. Рогатий злокрон намагався якомога швидше забрати свою воду назад в роги та спробував вмовити Льодана не зачиняти його у крижаній тюрмі, але марно. За мить він теж перетворився на статую. 

— Що на них чекає? — спитав дідусь.

— Вони будуть жити у крижаних статуях, поки я не захочу їх відпустити. Бо я не просто зупинив їх своєю силою, заморозивши на якийсь час, — пояснив Льодан, — а використав проти них закляття та зілля, що ховаю в одній зі своїх спиць.

— Тобто є різниця між вашими силами та зіллями і закляттями? — здивувався дідусь.

— Так, сили нам злокронам дав Володар, але потім кожен з нас розвинув їх, я вчився чаклувати, щоб стати могутнішим ніж був. Я пробував створювати закляття на основі своєї сили, варити зілля… Однієї сили було б достатньо, щоб затримати цих злокронів, але зробити те, що я з ними зміг, о—о—о, це ціла наука, — і Льодан підхопивши свою білосніжну бороду, повернувся до чану. – Миттєдар, здається ми не закінчили нашу розмову.

— Так, Льодан. Не думав, що зустріну тебе тут, але ти можеш нам допомогти.

— Подивимось. — Льодан роздивлявся обличчя Миттєдара. — Хоч ти і обрав бік Королеви. Цікаво, як Володар це переживе? — фиркнув він. — Попереджаю, я не став таким добрим, як ти і не збираюся змінюватися, — він додав у зілля трохи своєї сніжної бороди, — я усе одно хочу помститися Володарю за те, що він зробив мене злокроном, а потім змусив ховатися, як якогось щура в цій ямі. – сказав Льодан і сам себе заспокоїв, – але нічого. Моя чарівна сила повністю залишилась мені. Жодного разу я не дозволив, щоб мене хтось поранив. – Крихітний злокрон перелив свіже зварене зілля в флягу та сховав її під крижаною підлогою. Посипавши свою схованку горсткою снігу, Льодан зиркнув на старенького. – Тільки здумай щось у мене вкрасти. — він присів на крижаний стілець і одягнув на спиці рукавички. – Володар багато чого про мене розповідав та думаю найголовнішого він не сказав. В ті часи, коли я жив у вежі, я хотів знати, які чари мав Володар. Мені не хотілось, щоб хтось був сильнішим за мене та і з самого початку я йому не вірив. Я підслухав закляття Володаря, котрим він врятував змія, зробивши його своїм помічником і вирішив скористатися ним. Я вкрав його чарівну скриньку, де він зберігав ті сили, які потім отримав палаючий змій. Сховавшись від Володаря, я спробував відділити від себе свої вміння так само, як він. Я навчився відділяти силу будь—якого злокрона і забирати її собі. Дізнавшись про те, що я заволодів його скринькою та закляттям, Володар розлютився й збирався мене знищити, але я зміг втекти від нього сюди і якби не ви зараз, досі ніхто зі злокронів не дізнався про мою схованку.

— Так, — задумався Миттєдар, — через це тебе зненавидів Володар і коли ти втік, він перестав нам вірити, — і спинник часу розповів про те, що почув від Володаря, коли зупинив час кристала та про своє покарання. 

— Напевно, він створив річку після того, як я його обікрав, але одне мені не зрозуміло, чому він тримає сили так далеко від себе. Боїться, що знайдеться такий, як я, який зможе вкрасти їх у нього. — вирішив Льодан. 

Глава 12.

Лілейта не очікувала, що Володар відпустить її на волю та коли побачила, що за нею женеться Ровона, здогадалася, що Володар лише хотів обдурити Ярослава. Німфея спробувала втекти від злокрони, але слідом за Ровоною з’явився найвірніший помічник Володаря. Змій наздогнав Лілейту та вдарив її хвостом. Німфея відчайдушно замахала крилами. З її рани линуло сяйво і вона почала падати вниз.

Палаючий змій та Ровона дочекалися, поки біла голубка перетворилася на німфею, а потім схопили її за руки. З злокрони почали вилазити страшні чорні тіні, які звивалися навколо німфеї. Палаючий змій виплюнув з пащі пляшечку з зіллям. 

— Все одно Ярослав рано чи пізно дізнається, що ви збрехали й загубили мене! Королева йому все розкаже і тоді він до вас точно не повернеться.

— Помовчи, Лілейта, тобі нікуди тікати. Це дурман трава. Тобі доведеться випити мого зілля й воно допоможе тобі забути, хто ти така! Не хвилюйся те, що знаходиться всередині тебе — тобі і залишиться. Ми не можемо вкрасти твої німфейські сили, але твоя оболонка стане нашою, – і змій міцно обвив її шию. – Пий, не забувай, що кристал в нас і як закінчиться для нього зустріч з Володарем, залежить тільки від тебе.

— Ви хочете підмінити мене на Ровону і сподіваєтеся, що ніхто з німфей не помітить різниці, — здогадалася Лілейта, — але не забувайте, що є Миттєдар. Він був на вашій стороні і відразу відчує, що від Ровони лине темна сила! Він усе зрозуміє, адже на відміну від німфей, йому знайомо, що таке омана.

— Ти впевнена? – закричала Ровона. — Подивимось, як буде. А може, Лілейта, ти просто мені заздриш? — спитала злокрона. — Я буду гарна… як ти! А тобі дістанеться моє ганебне тіло. Хочу, щоб ти спробувала на собі, як бути мною і не деінде, а саме на землі. Разом зі змієм ми швидко відправимо тебе туди, — додала вона. Лілейта випила зілля і змій почав нашіптувати закляття. Німфея закрила очі. Вона немов заснула, а потім прокинулася. Незграбні рухи видавали злокрону, хоча Ровона все одно вертілась перед змієм, насолоджуючись новим прекрасним тілом, – гей прокидайся, “спляча красуня”, — вона зловтішалася з німфеї. Подивимось, як ти будеш жити з новим обличчям і чи Миттєдар дізнається, ким ти є насправді.

— А хто такий Миттєдар? – спитала німфея, котра завдяки зіллю забула про все, що було з нею до цього.

— Саме те, що нам потрібно! — підхопила Ровона, — як мені перетворитися на голуба?

— Ровона! — гримнув палаючий змій. — Це чари німфей. Вони неначе їхня душа. Тобі доведеться йти пішки або стати вороною, якщо ти звісно хочеш, щоб тебе викрили якомога скоріше. — розізлився він. 

— А якщо мені знадобиться спуститися на землю? — Ровона поправила блакитне волосся.

— То твоя справа. – прошипів найвірніший помічник Володаря. – Викручуйся, як можеш, — додав він, — відтепер ти в оболонці німфеї, але в тобі немає її вмінь. Не забувай про це. Все, що тобі треба — це перейти на бік Королеви, знайти замок, пройти повз її левів. Так як ти в оболонці німфеї, королівські охоронці пропустять тебе. Головне не видай себе, – палаючий змій не надовго замовк, — уникай дзеркал, бо в них побачиш себе і всі навколо дізнаються, що ти злокрона, а не Лілейта. Зрозуміла, — і не дочекавшись відповіді Ровони змій буркнув, — мені час повертатись. Коли ти будеш потрібна Володарю, я тебе знайду! – сказав він і полетів до вежі.

Ровона не ризикнула перетворитися на ворону і відправилась пішки до королівського замку. Біля левів стояла Королева. Ровона рішуче зробила крок уперед.

 — Лілейта! – Королева кинулася їй на зустріч. – Нарешті, а я думала, що тебе не побачу. Все—таки Володар тебе відпустив. — Королева не звернула уваги на те, що цього разу її так звана “німфея” не схилила перед нею голови. — Чому Володар змінив своє рішення?

— Кристал зміг його вмовити. – Ровона поспішила відповісти. Вона ледве стримувалась, щоб не відвести очі від прямого та щирого погляду Королеви. Злокроні здалося, що Королева от от помітить підміну.

— Ти розмовляла з Ярославом? Чому Володар не відпустив його разом з тобою? Де він? — питала Королева.

— Ярослав сам вирішив залишитися у Володаря. — відповіла Ровона й торкнулася свого обличчя, щоб упевнитися, що після її перетворення нічого не змінилося. — Кристал швидко вчиться на тій стороні. Він взяв меч жорстокості і смертельно поранив дракона.

— Меч Володаря? Тільки не це! І він жодного разу про мене не згадав? — сумно спитала Королева.

— Ні, — відповіла Ровона.

— Можливо Володар його зачаклував. Я не вірю, що Ярослав сам захотів з ним залишитись! Цього не може бути. Кристал має повернутися на землю, на нього чекають дідусь та Миттєдар. Лілейто, скажи, що робити? Як урятувати Ярослава?

Вдвох вони увійшли до замку. Ровона хотіла озирнутися, щоб перевірити, чи не стежать за нею леви, але вчасно зупинилася, бо цим вчинком могла видати себе. Найстаріша злокрона увійшла до покоїв слідом за Королевою. У замку повсюди було світло, яке заглядало у всі вікна. Це світло неначе сліпило злокрону, яка звикла до темряви у володіннях Володаря. А тут… усуди цвіли чарівні квіти, які як ліани розповзлись по стінам та стелі. 

Королева стала поряд з дзеркалом. Ще крок і Ровона могла побачити себе в ньому. Злокрона поспішила відвернутися та відійшла до вікна. 

— Це буде нелегко зробити. — найстаріша злокрона зробила вигляд, ніби вона задумалась. 

— Можливо, тобі потрібно полетіти до Миттєдара та дідуся. Він дуже багато значить для кристала. Хтозна, на що здатен Володар, поки Ярослав в нього. А в Миттєдарі я можу бути впевнена до кінця лише тоді, коли він точно знає, що з тобою все гаразд, — і Королева розповіла Ровоні про те, як спинник часу залишив дідуся самого, щоб прилетіти до неї та розповісти про те, як Ровона та змій викрали ЛІлейту. 

Почувши це Ровона ледь стримала свою лють: 

— Миттєдар залишив старо… дідуся самого, — пробурмотіла вона собі під ніс, — Але я, — сказала вона голосніше, — летіти на землю до Миттєдара, можливо тут я більше потрібна? — Ровона не хотіла зустрічатися зі спинником часу, який міг викрити її.

— Так, і це не обговорюється, — сказала Королева. — Я повернула Миттєдара назад, коли ми побачили, що на нього напав вітер, — і Королева розповіла Ровні про те, що стался, а потім наказала стіні показати їй хатину дідуся. За мить вони з Ровоною побачили уламки, що залишились від домівки дідуся та кілька вирваних дерев. — Я не бачу дідуся та Миттєдара. Стіна, покажи мені, де вони зараз? — спитала Королева і стіна почала показувати кожен кущ на землі, проте ні дідуся ні Миттєдара вона так і не змогла показати. 

— Де вони є? – спитала злокрона. – Певно вони, — вона замовкла, бо до кінця не знала властивості цієї чарівної стіни. 

— Невже хтось за допомогою чарів сховав їх, — здогадалась Королева, — але хто? Стіна, покажи мені, що було після того, як спинник часу повернувся на землю, — згадала Королева і стіна показала як Миттєдар та дідусь тікали від вітра і рогатого злокрона. Вони побігли до якоїсь печері і потім щезли, — печеру хтось зачарував, — здогадалася Королева, — щоб не можна було побачити те, що всередині, але хто це зробив? Ти маєш про все дізнатися, Лілейто. Негайно!

— Що ж, — Ровона розуміла, що як не послухає Королеви, вона швидко здогадається, що перед нею не німфея, — тоді я піду, тобто полечу, — виправилась Ровона, — і про все дізнаюся. 

— Сподіваюся, ти швидко їх знайдеш, а я поки вирушу до Володаря. Хочу побачити кристала.

— Хіба варто ризикувати собою?

— Доки кристал на боці Володаря, єдине, чим я ризикую, що він обере темний бік. Злокрона залишила королівські покої і відразу натрапила на німфей, які йшли їй назустріч. Вона звернула до однієї з кімнат та сховалася там, щоб вони її не помітили. Проте німфеї зупинилися неподалік кімнати і почали про щось гомоніти між собою.

Ровона нетерпляче тупнула ногою та озирнулась довкола. Її погляд натрапив на маленьку скриню і злокрона потягнулася до неї.

Тільки—но її пальці доторкнулися до скрині, як вона збільшилася та відкрилася. Всередині скрині лежала маска. Роздивившись її з усіх боків, найстаріша злокрона ризикнула прикласти її до обличчя. За мить вона щезла. Залишивши знахідку на собі, Ровона обшукала всю кімнату. 

Дуже скоро вона натрапила на таємний прохід. Сковзнувши по сходах, Ровона відправилась униз, де розгулювали маленькі ліхтарики – зірочки, які кружляли туди—сюди. Найстаріша злокрона пішла слідом за ними і дуже скоро помітила Королеву, котра відкрила крихітні двері й увійшла до однієї з кімнат. Ровона поспішила її наздогнати і доки двері не встигли зачинитися, прокралася слідом за нею.

Королева підійшла до величезного чану і почала набирати воду, в якій плавали світлі сили. Скориставшись тим, що її ніхто не бачить, Ровона не стрималась і хоча палаючий змій наказував їй бути обережною, вона вирішила відволікти Королеву від чану зі світлими силами. Злокрона закрила очі та прошепотіла темне закляття й коли вона промовила останнє слово, нізвідки з’явилися сотні гадюк, які накинулися на Королеву.  

— Відпустіть! – закричала Королева, намагаючись визволити себе від плазунів. Її почули знімфеї та прилетівши, обсипали гадюк золотим пилом й ті почали зникали одна за одною.

— Що сталося? – спитала одна з німфей. — Королево, звідки тут ці страшні повзучі монстри?

— Я не знаю. Хтось пробрався до моєї таємної кімнати й начаклував гадюк.

Німфеї шукали винуватого, заглядаючи у кожен куток, а тим часом найстаріша злокрона стояла біля Королеви.

— Навіщо ви сюди прийшли? 

— Я збираюся до Володаря. Хотіла випити чарівних сил.

— Королево, якщо ви прийдете до нього, Володар вас не відпустить.

— Я повинна побачити Ярослава. Я не можу спуститися на землю, але піти на бік Володаря закляття німфей та злокронів мені не завадить.

Глава 13.

Поки Миттєдар розмовляв із Льоданом, дідусь крутився біля рогатого злокрона. Не дивлячись на те, що йому заподіяли помічники Володаря, старенький співчував їм. Він провів долонею по статуї з рогатим злокроном, скидаючи з прозорої криги сніг й побачив, що зачаклований злокрон, водить очима туди—сюди. Дідусь озирнувся на Льодана, який зі спинником часу якраз обговорював Володаря. — Володар бере сили з річки, коли йому треба стати ще сильнішим та могутнішим, ніж він є, — замислився Миттєдар.

— А Ярослав, — здогадався дідусь, — на відміну від нього має набагато більше сил і вони не лише темні, вони світлі, і всі вони всередині нього. Він той, хто об’єднав сили Володаря та Королеви в собі. Він сильніший за них обох! 

— Але навіть, якщо кристал стане на бік Володаря, навіщо Володарю світла частина Ярослава? — спитав Льодан.

— Не думаю, що йому потрібні світлі вміння, — підтримав спинник часу.

— Чому ти впевнений в цьому? Я звісно лише людина, але з того, що я чую від вас. Хтозна, чого хоче Володар? Ви самі кажете, що Володар досі не зміг перемогти Королеву, а всередині кристала є і темні і світли сили, і я бачив це на власні очі й не бачив того, аби Ярослав відокремлював якісь сили від себе. Йому це не потрібно. Він сильніший за Володаря та Королеву і, можливо саме тому, Володар хоче забрати його собі, щоб знайти спосіб і заволодіти не лише всіма темними, а й світлими силами. Він прагне бути всемогутнім… таким, як кристал. — зауважив дідусь.

— Людино! — не втримався Льодан й випалив, — невже ти ставиш під сумнів могутність Володаря? Та, хто ти такий, щоб зрозуміти його чаклунські можливості? Нащо йому сили якихось там німфей? На що вони здатні проти нього? 

— Що ти, — спробував його заспокоїти дідусь, — я не хотів когось образити, але з того, що я дізнався від вас, бачив у Ярославі, не все так просто. Якщо Володар може перемогти Королеву і йому не потрібні сили німфей, навіщо тоді Володарю потрібен Ярослав?

— А може і є правда в твоїх словах? – Сказав Миттєдар. 

— Хоча ти і проста людина, — Льодан замовк, — ти виявився мудріший за нас. Давайте подумаємо, що нам робити? Кожен з нас має свою ціль, проте нас об’єднує необхідність позбутися Володаря. Якби ми могли вмовити злокронів перейти на наш бік.

— Нам не потрібні злокрони, – відповів Миттєдар. – Льодан, ти можеш заморозити кого завгодно і Володар жодного з них не зможе врятувати, бо в нього немає твоєї сили. А раз у нього її немає, відповідно і кристалу він не зміг її передати. Хоча цікаво, які сили він та Королева мали на момент, коли з’явився кристал. Що саме вони йому передали?

Це питання залишилось без відповіді, адже його ніхто не знав. Льодан почав збиратися в дорогу. Взявши маленький мішок він почав складати туди речі, які могли знадобитися. Коли він перебрав усі скляночки, ниточки та інше приладдя для чаклування, то взявся за гребінець. Розгладивши свою довжелезну сніжну бороду, Льодан накинув мішечок собі на плече. 

— Можемо йти на зустріч пригодам.

— Зачекай, ти казав, що зміг відділити від себе свою чаклунську силу. А чи зможеш ти зараз зробити те саме з вітром та рогатим злокроном?

— Можу спробувати, — Льодан повернувся до схованки, де лежала скриня Володаря. 

Крихітний злокрон підійшов до крижаних статуй. Обійшовши навколо рогатого злокрона, Льодан впав на коліна та тричі повторив своє закляття. Потім злокрон дістав з кишені голку та вколов нею кригу. Вона розсипалася на дрібні шматочки. 

Рогатий злокрон завертівся, немов у танці. Він скакав по ямі, хапаючись то за одну то за іншу крижану статую та знову і знову випускав їх зі своїх лап. Нарешті з нього полилася могутня річка. Льодан наблизився до неї й вода піднявшись почала вливатися у скриню. 

Старенький злякався. Він схопився за серце і відступив назад. Миттєдар на закрив собою дідуся. У ту ж мить злокрон впав. Остання крапля води витекла у скриньку і в нього почали зменшуватися роги. Злокрон почав розмахувати лапами у різні боки.

— Заморозь його! – закричав дідусь.

— Він нам більше не завадить. Принаймні, поки Володар не поверне йому силу, – Відповів Льодан і відштовхнув від себе величезного рогатого злокрона, який відлетів від нього немов пір’їнка. — Тепер вітер, — додав Льодан і спочатку його розморозив, а потім почав промовляти закляття.

Вітер виявився спритнішим за рогатого злокрона. Він миттєво злетів вгору й задув так сильно, що зачаровані люди та звірі, які були в статуях теж почали літати.

Дідусь відійшов у куток та міцно схопився за виступ, але вітер дмухав так сильно, що старенький не зміг втриматись. Вітер його підхопив. Рогатий злокрон теж закрутився. Вітер схопив Льодана за бороду, яка немов хвилі розвивалася навколо усіх. Миттєдар зупинив час вітра і всі, хто літали у повітрі разом з речами впали вниз. 

— Кажи закляття! — крикнув Миттєдар. 

Спинник часу опустив вітер на землю. Льодан почав швидко вимовляти потрібні слова, аби чари подіяли на злокрона й дуже скоро сила вітра опинилася у скриньці. З очей Миттєдара закапали срібні сльози. 

— Що ви будете робити з нашими силами? — спитав розлючений вітер, — ти що тепер на світлому боці. Не може цього бути, — додав він. — Тобі не дістанеться моя сила! 

— Йому дістанеться, — Миттєдар вказав на Льодана, — випий їх, тримати зараз темні сили у скриньці не дуже зручно. Тим паче чим сильніший ти будеш тим простіше нам буде рятуватися від пасток Володаря.

Льодан послухався спинника часу, а дідусь взяв в руки срібну сльозу Миттєдара. 

— Ці сльози, вони срібні. Чому ти плачеш срібними сльозами кожен раз, коли зупиняєш час? 

— Хотів би я дізнатися, чому Володар зробив так зі мною, але не знаю. — відповів Миттєдар. — Єдине, що мені відомо, коли час зупиняв Володар, він ніколи не плакав. 

— Ти не витримаєш моєї сили, — запищав вітер. — Не втримаєш її в собі, — його голос ставав тихішим і нарешті він зовсім замовк. 

Крихітна сіра пляма стрибнула на стіну та побігла через вузький прохід. Рогатий злокрон просив його почекати, але вітру було все одно. 

Льодан поправив бороду й знову почав прибирати безлад. Спочатку він дмухнув, як вітер і всі статуї, що лежали на землі піднялися та стали на свої місця. Потім Льодан захотів спробувати вміння рогатого злокрона і з нього полилася вода. 

Прибравши все на свої місця, Льодан озирнувся. Він пообіцяв, що обов’язково сюди повернеться. Дідусь запропонував йому розморозити статуї та відпустити всіх, кого Льодан встиг захопити в полон. Проте крихітний злокрон відмовився. 

— Не забувай, я залишився тим, ким був, — нагадав Льодан дідусю, — сподіваюся, я колись сюди повернусь.

І вони втрьох вибралися нагору.

Глава 14.

Королева зібралася до Володаря. Німфеї вмовляли Королеву передумати та залишитись в замку, чи хоча б взяти їх з собою та Королева їм відмовила. Одна з німфей згадала про меч справедливості. Королева погодилася взяти з собою свій особливий меч та наказала німфеям, поки її не буде знайти того, хто насмілився напасти на неї у таємній кімнаті. Німфеї пообіцяли зробити все, що від них залежить. Попрощавшись з ними Королева перейшла на темний бік та забажала опинитись біля вежі Володаря. 

За мить вона з’явилась біля володінь Володаря. Королева підійшла до воріт й покликала найтемнішого. Злокрони помітили її першими. Вони застигли на своїх місцях. Дракони позіхнули вогнем та насупились, але теж не ризикнули наблизитися до Королеви. Володар вийшов з вежі.

— Палаючий змій попередив про тебе. Не стрималася? Збираєшся силою забрати в мене кристал, — Володар махнув рукою та ворота відчинилися, — він сам прийшов до мене. Я бачу в тебе за спиною те, що я думаю? Ти якось дізналась, що я подарував кристалу свого меча та вирішила зробити те саме? 

 — Кристал взяв у руки меч жорстокості. — Королева ненадовго замовкла. — Я прийшла, щоб побачити його, а зброю взяла, щоб захиститись від тебе та і я думаю, що теж повинна свій меч віддати кристалу.

— Кристалу терміново знадобився меч і я подумав, а чом би й ні, мій меч постійно жадає крові, а кристал хотів розібратися з одним моїм драконом, — Володар насміхався над Королевою, — зрозумій мене, я мав впевнитись, що в ньому достатньо темних сил, щоб взяти мого меча в руки. Та і цей меч, — зхитрив Володар, — мені не дуже потрібен. Я без нього можу впоратись зі злокронами чи тобою, особливо, поки ти тут. Тебе не зупинило навіть те, що на темному боці твої сили не такі могутні? Я тобі раджу, забери свого меча і повертайся до світлих володінь, бо інакше залишишся тут моєю полоненою. 

Королева нічого не відповіла і продовжила стояти на місці. Володар наказав охоронцям напасти на Королеву. Дракони підступилися до Королеви. З їхніх величезних та страшних пащ вилітало червоне полум’я, яке було готове зжерти будь—кого, хто ризикне стати на їхньому шляху. Гострі кігті так і норовили поранити найсвітлішу з німфей. Довгі крила штовхнули Королеву на землю та вона піднялась. Королева захищалась від драконів своїм мечем й при цьому намагалась не поранити охоронців Володаря. 

Дракони відступили, але ненадовго. Зібравшись навколо Королеви у кільце, вони знову напали на неї. Королева знала, що на темному боці вона її сила не така могутня. Їй важче відбивати напади помічників Володаря. Проте вона сподівалася, що Ярослав почувши драконів та брязкіт меча, вийде сюди і вони зустрінуться.

— Пусти мене до Ярослава! – закричала Королева. Вона відступала до сходів. 

Володар знав, що помічники не зможуть надовго затримати Королеву. Тому він покликав найвірнішого помічника. Палаючий змій з’явився нізвідки та швидко обвився навколо Королеви. Королева подивилася на Володаря, підняла меч угору та замість того, щоб поранити змія, випустила його з руки. Меч справедливості впав на темний пісок.

— Я витратив на вас небагато часу, Королево. – прошипів лиходій.

Королева не звертала уваги на палаючого змія і голосно кликала Ярослава. Володар не хотів аби кристал її почув. Він промовив одне зі своїх заклять:

“Хай п’ятеро моїх помічників,

Не дадуть Королеві сказати й двох слів”. 

Тільки Володар договорив, як з нього вилізла тінь схожа на руку, потім ще одна і ще, доки їх не стало п’ятеро. Чорні пальці витягнулися, немов ноги, а довгі кістки заскрипіли, наче старе тіло. Ці тіні обступили Королеву з усіх боків, схопили її, а одна з них закрила обличчя, щоб Королева не могла бачити та говорити.

— Володарю, ми будемо з Королевою, доки ви не накажете її відпустити. – промовила одна з чорних рук.

— Стежте за нею. Королева не повинна чаклувати, бо вона може очима відкинути вас від себе, словами промовити закляття та торкнувшись руками до чогось, вразити вас. Я не можу її знищити, але я можу затримати тут до тих пір, поки кристал не вирішить мене обрати, — Володар наблизився до Королеви, — і повір, я зроблю все, щоб саме він тебе знищив. Те чого не можу я, може він. — він опустив голову. — Ти спеціально впустила меч. А щоб тебе! — гаркнув він. — Ніхто з нас не зможе взяти цього меча, крім кристала і він буде кликати до себе, адже в ньому є твій світлий бік. Через тебе, Королево, цей меч лежить посеред моїх володінь. Заберіть її з моїх очей та киньте до найтемнішої темниці, звідки Королева не зможе вибратися!  — гаркнув Володар і чорні руки разом з палаючим змієм потягнули Королеву до в’язниці.

Володар залишився біля королівського меча. Оглянувши його, він задумався, як прибрати його, щоб кристал не натрапив на нього та не обрав Королеву. 

Поки він роздумував над цим, до вежі повернулися вітер та рогатий злокрон. Від вітру залишилася маленька пляма, а рогатий злокрон геть схуд, бо всередині нього більше не було води. 

Ох і розгнівався Володар, коли їх побачив:

— Що з вами сталося? – прогримів він так голосно, що навіть стіни у вежі захиталися.

— Володарю, Миттєдар та Льодан тепер разом. Вони знають безліч ваших таємниць. Вони, вони, — пищав вітер, — знущалися над нами, відібрали наші сили. Але після закляття Льодана ми не стали людьми і тепер не злокрони, що нам робити?

— А чого б це ви мали стати людьми? Льодан скористався моїм закляттям. Отже він відділив ваші сили, а не просто поранив вас у бійці, — гаркнув Володар, — і чого це я маю вам допомагати? Чи ви думаєте, що я буду рятувати невдах, які повелися на вмовляння Миттєдара, котрий не без вашої допомоги створив проти мене закляття? — він лютував, — а тепер він ще й заодно з тим щуром – Льоданом?

— Але ж, — змолився вітер, — спинник часу навіть вас, нашого Володаря зумів обдурити, що вже про нас злокронів казати, — виправдовувався він, чим накликав на себе ще більший гнів Володаря.

— Геть! – знавіснів Володар. – Як ти смієш, мурахо, мені своєму Володарю, таке говорити? – закричав він і кинув у вітер блискавкою, а потім простягнув до нього свою руку, з якої полізли змії. 

— Я ні в чому не винен. Будь ласка, не карайте мене. Я знаю схованку Льодана і можу вас туди відвести, щоб ви нарешті розправилися з цим щуром.

— Ну, що ж, — Володар Темряви вирішив схитрувати. Замість зміїв на руках в нього знову з’явилися пальці. Присівши поряд з вітром, Володар продовжив: — Я вже давно хочу знайти Льодана, та як ти знаєш, невдахо, цей малий щур ховається від мене на землі, а завдяки вашому з Миттєдаром закляттю, мені туди не можна! Щоб це виправити, доведеться комусь з вас порушити своє слово. Я вам навіть дозволю обрати… — всміхнувся Володар, — хто з вас для мене це зробить. 

— Ні, тільки не це! – заверещав рогатий злокрон. Він спробував утекти та Володар миттєво випустив змій зі своїх пальців й вони швидко його наздогнали. — Тоді ви нас точно всіх знищите.

— Або хтось з вас негайно відмовиться від закляття Миттєдара, або я вирішу, кого з вас знищити. — попередив Володар й його змії грізно зашипіли на вітер та рогатого злокрона. — Думайте скоріше… Я не збираюся довго чекати на вашу відповідь!

— Володарю, благаю вас, змилуйтеся, — просив вітер, — іншим злокронам не сподобається, що хтось відмовився від закляття. Ви грозили нас всіх знищити. Ми боїмося вас. 

 

Володар перевів погляд з вітру на рогатого злокрона і перш ніж він встиг щось сказати, Володар викликав павуків з землі, які почали швидко плести павутину навколо нього. Рогатий злокрон заверещав не своїм голосом та павутина склеїла йому пащу й він замовк. Володар легенько копнув рогатого злокрона, щоб упевнитися, що павучки надійно заплутали його і перевів свій глузливий погляд на вітер:  

— Ну, що? – спитав він, – ти теж хочеш до павуків, які його ніколи не відпустять?  – він підняв руку. — Я втомився чекати.

— Благаю Вас, Володарю. Я все зроблю, що ви скажете, тільки не карайте мене так серйозно, як рогатого злокрона. 

— Ти вчасно вирішив змінити своє рішення, — попередив Володар Темряви, — шкода, що коли з мене спаде закляття, Миттєдар про це відразу дізнається. — зауважив він. Вітер мовчав. Трохи зібравшись з думками, він закричав так голосно, як тільки міг, що відмовляється від закляття проти Володаря та Королеви. Після його слів, Володар вирішив відразу перевірити, чи зможе опинитися на землі. Він спустився на землю, а потім повернутися назад. — Я нарешті отримав те, що хотів. — сказав він. Єдине, що не подобалося Володарю, це те, що після відмови від закляття, Королева Світла теж отримала можливість бути на землі. — Тепер мені потрібна Лілейта. Змій, до мене! — гаркнув Володар і найвірніший помічник з’явився перед ним, залишився Королеву з чорними руками у підземеллі. — Куди ви з Ровоною відправили Лілейту? 

— На землю. – відповів палаючий змій.

— Що ж, вітер, відправимося до неї. В нас з’явилася купа справ, — і він згадав про Льодана, — а ти, вітер, покажеш мені, де ховався цей щур, хоча, думаю, він давно звідти втік. — Володар хотів махнути своїм плащем, щоб підхопити вітер і відправитися на землю та побачив Ярослава, котрий вийшов з вежі, щоб відшукати Володаря. Кристал помітив їх з вітром та поспішив до них. — Закрий собою меч. – прошепотів Володар і змій наблизившись до меча, закрив його собою та запалав ще яскравіше, аби відвернути на себе увагу кристала. — А я думав, ти хочеш поблукати по вежі, роздивитися всі закутки, дізнатися мої найтемніші таємниці, — і простягнувши руки до кристала додав, — ти можеш робити все, що тобі заманеться, знай, я нічого не приховую від тебе. Незалежно від твого вибору, ти з рештою все одно отримаєш все, що я маю, — схитрив Володар. — Колись мої володіння стануть твоїми.  

— Я знаю. – впевнено відповів Ярослав і ця впевненість не сподобалася Володарю Темряви. З одного боку він прагнув до цього та з іншого не збирався віддавати все, що мав — кристалу. Навпаки, Володар збирався скористатися ним і відібрати все у Королеви. Проте йому довелося стриматися, щоб Ярослав його не запідозрив та не залишив володарські володіння. 

— Я не знаю, як пояснити та щось мене тягнуло сюди. І ось я тут не можу зрозуміти чому?

— Можливо, коли ти був на землі, то звик, що люди там лягають спати і хоча ти не знаєш, що це таке та я бачив, як ти намагався повторювати за людьми. Ти хочеш повернутися на землю. — Володар намагався усіляко відволікти кристала від меча справедливості, який кликав його до себе. — Ти обов’язково туди повернешся, я не тримаю тебе тут. Але побудь зі мною ще трохи. Ми тільки познайомилися, почали дізнаватись один одного. — збрехав Володар і міцно обійняв Ярослава. Кристал відчув, що від Володаря лине лише лютий холод. — Зараз палаючий змій покаже тобі, що відбувається на землі з тією людиною, яку ти називаєш своїм дідусем. – Володар зціпив зуби, розуміючи, що він не може брехати кристалу, бо той обов’язково його розкриє, тому сказав, — ти його побачиш, а потім вирішимо, що робити.

Ярослав погодився. Вони повернулися до вежі. Володар залишив вітер під плащем, аби кристал не міг його побачити. Палаючий змій поповз слідом за ними. Піднімаючись по сходах, кристал помітив, що щось невидиме обпалює йому плечі. Він не знав, що меч, який бажав справедливості відчував, що поряд з ним світла сила і хотів, щоб його взяли в руки. 

Зізнавшись в цьому Володарю, кристал почув, що варто постійно носити з собою меч жорстокості і перш ніж Ярослав встиг ще щось додати, найтемніший продовжив розповідати, як багато всього вміє палаючий змій.   

Глава 15.

Бідолашна Лілейта, опинившись у тілі найстарішої злокрони, блукала по землі. Німфея не знала, хто вона й які сили має. Розгублена, змучена Лілейта шукала прихистку, проте люди називали її бридкою чаклункою та грозили спалити на вогнищі. 

Лілейта сховалася від людей за деревами та коли пішов дощ, їй довелося шукати більш надійної схованки. Не встигла вона знайти хоч якусь печеру, як натрапила на Миттєдара, котрий разом з дідусем та Льоданом вибралися з печери. Вони жваво обговорювали те, що спинник часу відчув, ніби хтось відмовився від закляття і тепер Володар міг спускатися на землю. Та ледве Льодан помітив квіти, які були потрібні йому для зіль, забув про Володаря. Маленький злокрон почав зривати їх і ховати в кишені.

Миттєдар помітив Лілейту в тілі Ровони. Подумавши, що перед ним найстаріша злокрона, він поспішив заступити собою дідуся. 

— Де Льодан? — спитав Миттєдар. — Не знаю, чого хоче від нас злокрона, але доведеться відступати.

— Спробую його знайти, – відповів дідусь. – Він такий маленький, – і потихеньку пішов, вдивляючись в траву, щоб ненароком не наступити на Льодана.

Миттєдар впевнився, що дідусь від них відійшов та повернувся до зачарованої німфеї. 

— Ровона, я не хочу битися з тобою та якщо доведеться, ти знаєш, — він замовк, — я піду на цей крок. Що тобі треба? – спитав Миттєдар у зачарованої Лілейти. 

— Якби я знала! – Лілейта закрила руками спотворене обличчя. – Звідусіль мене проганяють, а що я такого зробила — не знаю. Хто я чи що я, — розгубилася вона.

— Ну ж бо, Ровоно, не бреши! – Миттєдар недовірливо зиркнув на неї. – Це щось новеньке! І що на цей раз задумав Володар? Він наказав тобі прикинутися, ніби ти не пам’ятаєш, хто ти. Думаєш, я на це куплюся? Ми тепер вороги з тобою!

— Вороги? – спитала зачарована німфея, яка не могла пояснити, що з нею відбувається. Вона нічого не розуміла, особливо після докорів спинника часу, який сказав ніби вони вороги, хоча всередині неї не було ні злості ні ненависті до нього.  

Миттєдар теж не відчув холоду від найстарішої злокрони. Він підозріливо на неї глянув. В її очах не було жодної краплини ненависті чи злості. Зачарована німфея просто дивилася на нього. Спинник часу не міг зрозуміти, що з нею не так. 

— Ровоно, невже ти справді не пам’ятаєш, хто ти?

— Ні. – сумно відповіла вона. – Я благаю, розкажи мені, хто я.

— Хто ти? Ну, добре! – зітхнув Миттєдар. – Ти багатьох зачарувала як на землі, так і в інших світах, понівечивши їхнє життя! Ти найжорстокіша злокрона з усіх, кого я колись знав. Ти виконувала усі забаганки Володаря. Ти завжди була готова піти на все, тільки б досягти свого. Гірше за тебе тільки Володар і, — він хотів продовжити, але зачарована Лілейта його зупинила. 

— Досить. – попросила вона. – Я більше не хочу цього слухати.

— Чому? – закричав Миттєдар. – Ти сама просила розказати про тебе, а тепер не хочеш чути правду? Ти вкрала найдобрішу, найпрекраснішу німфею в світі — Лілейту!

— Лілейта, – тихо повторила німфея. Темні чари не дали їй можливості пригадати, що це вона і є. Німфея опустила голову. — Виходить я підла і зла, але чому всередині мене не кипить лють та жага робити всі ті вчинки, про які ти говориш? — вона виглядала геть розгубленою. 

Спинник часу захотів наблизитись до німфеї. Щось всередині спонукало його доторкнутись до неї, щоб зрозуміти — що не так з помічницею Володаря. Може вона перейшла на світлий бік? 

Проте Миттєдар не встиг нічого зробити, бо у цю мить якраз потемніло блакитне небо. Хмари та сонце закрило величезне чорне крило ворона й з’явився пустий плащ Володаря, який застиг над Миттєдаром. 

З пустих рукавів виповзли довжелезні руки зі зміїними пальцями. Вони потягнулися до Миттєдара. З капюшону визирнула голова, а з рук найтемнішого заблищали блискавки. Володар зробив крок і земля затремтіла під його ногами. Він неквапливо озирнувся по сторонах та Льодана ніде не було.

— А от і я. – Володар зосередився на спиннику часу. – Здається я цілу вічність чекав на зустріч з тобою, мій слуга, — сказав він, особливо виділивши слово: “мій”. — Бачу, ти не чекав на мене, — зауважив він, — напевно ти думав, що ми вже ніколи з тобою не побачимось? – бридкі змії Володаря потягнулися до спинника часу та схопивши його за шию, підняли над землею. – Ти вирішив вдруге піти проти мене. Спинник хотів зупинити час Володаря та той відмахнувся. Володар відштовхнув від себе Миттєдара. – Ти думаєш, що без німфей та злокронів зможеш зупинити мій час?

— Я думаю, тобі варто забиратися звідси! — Миттєдар ледве встиг договорити, як Володар зупинив його час. 

— Тепер ти навіть не можеш поворухнутися. – Володар подивився на Лілейту в тілі Ровони й зрозумів, що з’явився дуже вчасно. Він вирішив не залишати німфею біля Миттєдара, щоб вона не видала себе. – А ти, злокроно, зараз підеш зі мною, — Володар згадав про меч справедливості, який знаходився у його володіннях і зрозумів, що Лілейта стане йому у нагоді. .

— Хто ви? — зачарована Лілейта не розуміла, що відбувається.

— Послухай мене, Ровоно, все своє життя ти мені підкорялася, а зараз забула, хто перед тобою! – Володар намагався викрутитись, бо розумів, що німфея ні на мить не має засумніватися в тому, що вона злокрона. Адже якщо вона не буде в цьому впевнена, тоді і інші почнуть задавати купу питань. — Тепер, Миттєдар, я можу зробити з тобою все, що забажаю. Чому тільки з тобою? — спитав Володар і сам собі відповів, — ще й з тим щуром, котрий завдяки мені став настільки крихітним, що я в будь—який момент можу його розчавити і не помітити цього, — і найтемніший зупинив час Миттєдара. Той завмер. Він не міг повернути свій час. Його сила була слабшою за Володаря.

— Володарю, ти не мене шукав! – Льодан визирнув серед трави. Він покликав дідуся, — швидко ховайся за тими деревами, — бо знав, що будь—який удар Володаря міг нанести людині великої шкоди. Почувши його, дідусь миттю сховався за деревами. — Хоч я і маленький та маю силу, якої в тебе нема!

Володар почав кидатись блискавками, але Льодан не розгубився. Маленький злокрон згадав про своє нове вміння, яке не так давно отримав від помічника Володаря та поєднав його зі своєю силою заморожувати все навколо. Величезний потік завирував між Льоданом та Володарем, а потім почав швидко перетворюватись на кригу й дуже скоро величезна крижана гора стала між ним та Володарем. 

Ох і розізлився найтемніший. З його пальців виповзли змії, які з легкістю переповзли через гору та наблизились до Льодана. Маленький злокрон міцно вчепився за траву і подивився на зміїв, які вкрилися кригою. Володар спробував ними поворухнути. Зрозумівши, що змії більше його не слухаються, Володар промовив закляття: 

“Неначе дракон я палаю вогнем,

Бо хочу цей лід розтопити,

Хай він повстане між ніччю та днем,

Щоб цього злокрона спинити”.

Тільки прозвучали ці слова, як з величезної пащі Володаря, котра поступово почала збільшуватися, замість язика виліз вогонь. Полум’я закружляло навколо замерзлих пальців, проте жодної краплі води не впало на землю. 

— Відступи! — гаркнув Володар.

— Дуже важко боротися проти сили, якої в тебе нема. Вірно, Володарю? Хоча ти сам її створив та не ризикнув випробувати на собі. Й досі не знайшов часу, щоб створити її знову. Чи тобі потрібна саме моя сила, яка тепер стала набагато кращою ніж ти колись мені її дав? – Льодан стрибнув з гілки, тримаючи свою бороду, щоб не спіткнутися й не впасти. — А тепер віддай мені Миттєдара, розчаклуй його.

— Ні. – Володар закрив пащу і вогонь зник. 

— Як знаєш. — знизав плечима Льодан, — так, я знаю, що не зможу повністю тебе перемогти, адже ти сильніший за мене, але дуже скоро все зміниться. Побачимо, скільки ти протримаєшся! – посміхнувся маленький злокрон і навколо Володаря Темряви завирував цілий океан, який почав перетворюватися на кригу. Лід голосно тріщав, дідусь навіть закрив вуха. Володар піднявся в повітря, щоб вода, яка швидко замерзала, не дістала до нього й не заморозила його, як зміїв.

 — Будь по твоєму! – крикнув Володар і мигнув очима. Миттєдар поворухнувся і впав у воду, яка підхопила його та перенесла через крижану гору. – А тепер, зухвале щуреня, поверни мені моїх зміїв. – прогремів він.

— Е—ні, змії поки залишаться тут! Вони будуть тобі нагадувати, що колись я зможу тебе перемогти. – заперечив маленький злокрон.

— Але чому? – закричав розлючений Володар. — Я повернув тобі Миттєдара, отож і ти віддай моїх змій.

— Щоб твої змії відразу нас схопили, — здогадався Льодан, — ні, —  і він махнув руками. — Я тобі не якась там німфея. Я — Льодан! Недарма я був твоїм першим помічником! — крикнув він. — Змії повернуться до тебе, коли ми щезнемо. А тепер тікаймо, Миттєдар, дідусь. — Льодан відвів очі від крижаної гори і вони поспішили втекти від Володаря та зачарованої німфеї.

— Мої змії! – Володар дивився вслід втікачам. – Я ще помщуся вам! – сказав він та коли Льодан щез і перестав стежити за зміями, крига навколо них  почала швидко танути. Поступово вони стали такими, як раніше. Поворухнувши своїми зміями, Володар впевнився в тому, що знову контролює та втікачі вже були далеко  Володар хотів було кинутись за ними та зараз, через те, що Володар задумав чергову капость, йому була потрібна німфея. Тож він повернувся до Лілейти. — Ти летиш зі мною! 

З його рукава визирнув вітер:

— А як же я? Я мав показати схованку Льодана, ми ж за цим прилетіли?

— Плани змінилися, — буркнув Володар, — я достатньо побачив. — додав він і вітер поспішив знову сховатися в рукаві Володаря. Лілейта перетворилася на білого голуба. Вона махнула крилами, а Володар заговорив, — звірі з усього лісу великі та маленькі, наказую вам стати мисливцями. Вашою здобиччю буде не проста їжа. Я хочу, щоб ви розірвали на шматки Льодана та Миттєдара. Вони залишаться без сил і нарешті Льодан поверне вміння, які створив я! Ця сила має повернутись до мене.

Володар зачарував звірів, які немов мерці повністю перестали щось відчувати й повністю переключилися на Володарський наказ. Принюхуючись до слідів, які залишили за собою втікачі, звірі пішли за ними. Миттєдар помітив, що їх наздоганяють і попередив Льодана та дідуся. Через те, що дідусь був людиною, йому було важко швидко бігти. Він задихався. Тому, коли втікачі побачили печеру, забігли всередину, щоб дідусь зміг перевести подих. Миттєдар завалив величезним каменем прохід, а Льодан згадав, що певно не варто їм було залишати його схованку заради того, щоб опинитися у такому ж місці. 

— Якщо з тобою щось станеться, Ярослав нам цього ніколи не пробачить, — і спинник часу порадив дідусю відійти від входу.  

— Якби ми знали, що у кристала на думці. — підхопив Льодан.

— Цього не знає навіть Королева. – спинник побачив, як ведмідь протиснув лапу і спробував відштовхнути камінь.  

— Тримайтесь! – крикнув Льодан. – Я не знаю, чи встигну заморозити усіх охочих.

— Я теж буду зупиняти їхній час.

— Володар дуже розізлився. Напевно не треба було заморожувати його пальці. – прошепотів дідусь.

— Треба. Хай тепер знає, що крім Королеви та кристала є ще ми і ми його не боїмося. – сказав Льодан.

Величезний ведмідь відсунув камінь та увійшов до печери. Звір йшов вперед немов не помічаючи, що робиться навколо нього. Він ричав на втікачів, розмахуючи лапами у різні боки.

Льодан наказав зачарованому Володарем ведмедю замерзнути і він, вкрившись кригою, зупинився посеред печери. Слідом за ведмедем всередину забігли інші звірі. Маленький злокрон ледве встигав заморожувати всіх, кого бачив перед собою. Миттєдар зупиняв час вовків, які вихвалялися своїми гострими зубами. Дідусь схопив палку, яка лежала на землі і почав відганяти хижаків від Миттєдара та Льодана, дивуючись з того, що звірі не нападають на нього.

Звірів в печері ставало дедалі більше. Втікачі розуміли, що потрібно вибиратися з печери. Вони протислися вперед і як тільки опинились на галявині, Льодан швидко звів крижану гору, щоб закрити вхід. 

Дідусь нарешті видихнув. Миттєдар та Льодан сіли на землю. Вони чули, як зачаровані звірі дряпали своїми гострими кігтями кригу, намагаючись її розбити, але в них нічого не виходило. Хижаки голосно скулили та скавчали.

— Лише силою, гора довго не протримається. Тільки—но я відвернусь, крига почне танути, — зауважив Льодан, — але мене одного не вистачить, щоб встигнути накласти закляття на всіх. Що будемо робити, Миттєдар? 

Глава 16.

Не встиг Володар піднятися вгору, як помітив Ровону. Найстаріша злокрона йшла по стежці. Вона намагалась поводити себе, неначе німфея та їй складно було приховати власну незграбність. Володар зупинився. Він покликав палаючого змія.

Вогняна стріла промайнула поміж хмар. Спустившись на землю, найвірніший помічник підповз до Володаря, який вказав на Ровону. 

— Я не знаю, що злокрона тут робить, — прошипів палаючий змій.

— Скоро дізнаюся, — Володар ледь стримував лють. Він звернув увагу на справжню Лілейту, — негайно забери звідси її і вітер, поки Миттєдар нездогадався, хто є, хто, і я не втратив можливість сховати меч справедливості, — додав він  і підняв рукав, де сидів вітер, — також роби що хочеш, змію, але кристал повинен мене дочекатися! 

Змій не став зволікати. Він підхопив хвостом білу голубку, вітер та щез.

Володар з’явився перед Ровоною. Ця неочікувана зустріч з найтемнішим змусила злокрону відстрибнути назад. Вона поправила блакитне волосся і схилила голову. В новій оболонці в Ровони не було горбу. Володар вказав їй на плечі, щоб вона виправила поставу. Злокрона послухалася. Тепер вона виглядала більш схожою на німфей. 

— Володарю, — заговорила Ровона. 

— Що ти робиш на землі? Я даремно сподівався, що ти намагаєшся дізнатися щось корисне біля німфей.

— Я була у замку та Королева відправила мене на землю. Вона хотіла, щоб я знайшла Миттєдара та старого. Довелося зробити вигляд ніби я виконую її наказ і спуститися на землю. — виправдовувалася Ровона.

— Ти вдруге мене підводиш, — Володар пригадав їй закляття з Миттєдаром і в його руці з’явилося дзеркало, — не забувай, я можу знищити тебе в будь—яку мить, — і він розповів їй про те, що сталося між ним Миттєдаром та Льоданом. — Виконуй наказ Королеви. Зустрінься з Миттєдаром, він разом з щуром побіг он туди, — і Володар вказав, куди побігли втікачі від зачарованих звірів. 

— А як спинник часу мене впізнає. – злокрона все ще сумнівалася.

— Будемо сподіватись, він зараз дуже зайнятий, щоб все зрозуміти, — Володар згадав про Лілейту, – до речі, ідею відправити Лілейту на землю я б теж назвав невдалою, якби вона так вчасно не натрапила мені на очі. Через Королеву мої плани трохи змінились. 

— Всі невдалі вчинки та помилки ваших вірних помічників, — схитрила вона, — призвели до найкращих задумів з вашого боку. Тепер і Лілейта вам знадобилася, а була б вона невідомо, де, довелося б її шукати за допомогою палаючого змія.

— Можливо, хитрунко, — погодився Володар, — ваша дурість нерідко мені допомагає. 

— Що робити з людиною? Я можу його знищити? В цьому тілі мені буде набагато легше це зробити, — вона фиркнула.

— Ні. Злокрони мали викрасти його, але не впоралися з завданням. Якщо кристал обере Королеву з її казочками про добро, завдяки старому я матиму перевагу, — і Володар розповів злокроні про те, що він задумав.

Ровона попрощалася з Володарем та відправилися наздоганяти втікачів. Дуже скоро вона побачила тих, кого шукала. Миттєдар, Льодан та дідусь сиділи на галявині перед печерою, яку закривала крига.

На відміну від Миттєдара, Льодан не зрадів появі так званої німфеї. Маленький злокрон вважав німфей своїми ворогами. Також його хвилювало, як втекти від звірів? Тож, поки Миттєдар поспішив до Ровони у тілі німфеї, Льодан дістав з мішка зілля та начаклувавши спиці з криги, встелив ними вхід у печеру. Потім він полив кожну спицю зіллям та прочитав закляття. Маленький злокрон розраховував, що кожен звір, який вийде з печери, пораниться отруйними спицями та перетвориться на крижану статую. 

Закінчивши свою роботу, Льодан відвів очі від криги, яка почала танути. Зачаровані звірі виходили з печери та кожен з них, поранившись стрілою Льодана, перетворювався на статую.

— Бачила, німфея, тобі таке не під силу, — вихвалявся Льодан. 

Ровона помітила, що Миттєдар наближається до неї та поспішила відсторонитися:  

— Будь ласка не треба! – сказала вона, щоб спинник часу не відчув холоду, який йшов від неї.  – Не підходь близько до мене.

— Що з тобою, Лілейто? Як ти тут опинилась? Невже Володар тебе відпустив? – розгубився спинник часу.

— Так, завдяки кристалу, — злокрона намагалася викрутитися. 

— Хочеш сказати, що Володар дійсно прислухався до кристала? — недовірливо перепитав Льодан. — Тобто ти, звичайнісінька німфея, навіть не Королева, сама пройшла повз наших драконів, тебе не зловили злокрони, не зупинив палаючий змій? Ніхто не спробував знищити тебе, або сховати, щоб в майбутньому використати проти Королеви? 

— Я шукала тебе, Миттєдар. – найстаріша злокрона ледь стримувала лють. Їй не подобалося, що Льодан задає занадто багато питань, які можуть викрити її. Вона і так намагалася триматися, як німфея. Нагадувала собі про поставу, уважно слухала свій голос, дивилася на руки… Їй здавалося, що в будь—який момент оболонка щезне і вона предстане перед Миттєдаром та іншими такою, якою є насправді. Упевнившись, що чари діють, Ровона вирішила відволікти спинника часу. – Я сподівалася, ти підеш за мною і врятуєш мене. Напевно ти мав справи важливіші за мій порятунок.

— Я був потрібен Королеві тут, на дідуся напали злокрони, а потім зустрів Льодана.

— Володар тебе відпустив, чому тоді Ярослав не повертається на землю? — спитав дідусь. Його хвилювало, що Ярослав і досі не повернувся. Невідомо, як кристал почував себе у володіннях найтемнішого. — Можливо з ним щось сталося? Він би давно повернувся, — зауважив дідусь. — Думаю, варто піти до цього вашого Володаря і забрати звідти кристала.

— Що? — Ровона поспішила закрити очі, аби з її очей не вилетіли блискавки. — Як піти до Володаря? Ти звичайна людина, ти…, — вона намагалася підібрати слова, які б на її місці сказала німфея. 

— Чом би й ні? — Льодан підтримав дідуся. По—перше: він ще не забув, як заморозив змій Володаря, а по—друге: його цікавила річка з чарівними силами, про яку він дізнався від Миттєдара. Льодан хотів будь що перемогти Володаря й розумів, що ідея, яку запропонував дідусь, може допомогти йому в цьому. — Проте, німфея права, — Льодан подивився на неї, — так, звісно, людина не може проникнути у світ Володаря, чи Королеви. Туди треба летіти, а ти не вмієш й драконів у нас немає та й там багато всього, що може завдати тобі шкоди. Тож краще тобі залишитись на землі. 

Дідусь був згоден почекати тут. Він почав вмовляти Миттєдара піти разом з Льоданом. Ровона ледь стримувала радість, адже якщо спинник часу та Льодан підуть до Володаря, злокрона залишиться з дідусем. 

Спинник часу довго не погоджувався. Він не хотів залишати старенького. Зрозумівши, що план Володаря може провалитись, Ровона запропонувала Миттєдару замість того, щоб повернутися в замок, побути разом з дідусем. 

Це заспокоїло Миттєдара. 

— Добре, — погодився спинник часу. — Я теж вважаю, що ми не можемо залишити Ярослава надовго з Володарем. Хтозна, які пастки він йому вже приготував і які на нього чекають попереду. Зробимо так, ми з Льоданом дійсно полетимо на бік Володаря та спробуємо забрати звідти Ярослава, а ти, Лілейто, разом з дідусем дочекаєшся нас тут. — він хотів підійти до Ровони, але вона помітила це і швидко відступила на кілька кроків. — То як, летимо? — спитав Миттєдар у маленького злокрона.

— Я готовий! — підхопив Льодан. — По дорозі зупинимось біля чарівної річки. 

Вони перетворилися на птахів. Миттєдар полетів першим. За ним і маленький злокрон піднявся в небо. Крила та тіло маленького злокрона посіріли. Проте  ніхто на це не звернув уваги. 

Ледве птахи щезли між хмар, як Ровона повернулася до дідуся. Її обличчя скривилося від хижої усмішки. Очі стали злими. З них вилетіло кілька блискавок. Вона згорбилась.Від побаченого дідусь перелякався. Він покликав Миттєдара та Льодана, але було пізно. Ровона голосно загиготіла. Її сміх був жахливим і бридким. 

— Мені набридло вдавати з себе німфею. Я — злокрона! Як же легко було вас всіх обдурити. — сказала вона і наблизившись впритул до дідуся, штовхнула його, — ти зламав плани Володаря, якби він не заборонив тебе чіпати, від тебе б вже нічого не залишилось! — пробурчала Ровона. — Ти хвилюєшся за кристала. Він давно на темному боці. Ще трохи і Володар буде ним повністю керувати. А ти, нікчемна людино, більше нам не завадиш, — і Ровона схопила його за руку та потягла слідом за собою. 

— Ярославе! – заплакав дідусь, вдивляючись в блакитне небо та сонце. — Якби я знав, де ти, як можна тебе покликати, щоб ти почув мене? Невже ти залишиш землю таким, як ця злокрона? – подумав дідусь. Ровона сильно стиснула його руку і дідусь втратив свідомість.

Він впав і йому привидівся кристал. Ярослав присів біля нього. Дідусь не повірив своїм очам. Він доторкнувся до обличчя кристала, немов перевірив, чи це насправді відбувалося. Ярослав заспокоїв його, сказавши, що він не просто примара, а справжній кристал. 

— Все не так погано, як ти думаєш. – сказав Ярослав.

— Ярослав, як ти тут опинився? — спитав дідусь.

— Твої думки настільки сильні, що я їх, як сказали б люди: “відчуваю”.Ти багато чого означаєш для мене. Скажи мені, дідусь, що я маю зробити? Всередині мене є частина Володаря, вона стає сильнішою і я віддаляюсь від світу добра.  

— Ти маєш раз і назавжди знищити в собі частину Володаря. Я не знаю, як це можна зробити, але ти повинен знайти спосіб, бо інакше він занапастить тебе і разом з тобою усе людство! 

— Зараз в мені більше темряви. — зізнався кристал.

— Тоді негайно зроби щось хороше, щоб ти знов почав наповнюватися світлом. – змолився дідусь. – Я благаю тебе. Згадай, на землі ти легко розрізняв, де добро, а де зло. – він обійняв Ярослава. – А на боці Володаря ти просто  заплутався і все. Проте для цілого світу ти той, хто одним своїм рішенням може змінити все на краще. Від тебе залежить доля всього живого. Я не хочу, щоб цим світом правила темрява. Згадай про теплу руку й холодну. Я не знаю, що ти накоїв у володарських володіннях та щоб не сталося, ти можеш усе виправити. Подивись на цих звірів, вони зачаровані Володарем. Ці звірі бігли за нами і Льодану довелося їх заморозити.

— Я все виправлю, дідусь, обіцяю, — і кристал подивився на заморожених звірів. Звісно, Ярослав не мав сили Льодана, проте він мав сили Королеви. Сонце засяяло з його долоней так яскраво, що статуї вмить розтанули і перш ніж звірі продовжили шукати Льодана та Миттєдара, кристал відмінив закляття Володаря і звірі розбрелися по своїх справах. — А поки, що передай злокроні від мене, що я знаю, хто вона і їй не варто ображати тебе, бо інакше матиме справу зі мною.

Дідусь відкрив очі. Найстаріша злокрона дивилася за тим, як хижі звірі один за одним залишали галявину.

— Я розповім про все Володарю! Як так сталося, ти що чаклун?

У відповідь дідусь лише всміхнувся.  

Глава 17.

Володар сидів на величезному троні у підземеллі, тримаючи на колінах свого найвірнішого помічника. Перед ним на вколішках закована в ціпки стояла Лілейта у тілі найстарішої злокрони. Німфея мовчала. Завдяки палаючому змію, який разом з Ровоною відібрали в неї не лише її тіло, але й пам’ять, німфея і досі не розуміла, що тут робить і чого їй чекати від цих дивних створінь. 

А от Володар вперше за довгий час був собою цілком задоволений. Королева Світла сиділа в його темниці, Ровона в оболонці Лілейти стежила за старим, а найголовніша німфея знову знаходилася перед ним.

 — Я ще довго чекатиму на твою відповідь, нездаро? – спитав Володар. Він знав, якщо німфея не погодиться взяти в руки меч справедливості та віднести його до схованки, рано чи пізно кристал знайде його й відчувши справжню цінність, забере собі.

— Я не розумію, — відповіла вона. – Куди ви мене притягнули? Який меч? Хто я така?

— Годі скиглити. Ти йдеш забирати меч чи ні? – закричав Володар. Він піднявся зі свого трону і підійшов до маленької скриньки. Випивши з неї трохи сил, повернувся до німфеї і скрипнувши зубами, прошепотів, — якщо зараз не підеш за мною, я розчавлю тебе немов звичайну комаху! – і дійсно через мить Володар був схожий на величезну блукаючу гору, а коли він повертав голову, з нього сипався пісок.

Німфея послухалася Володаря. Піднявшись з колін та гримаючи кайданами,  вона пішла слідом за Володарем, який перш ніж вийти з підземелля, знову став таким, як був. Він відвів Лілейту до королівського меча та наказав зачарованій німфеї підняти зброю і віднести її до брами. Німфея мала сховати меч якомога далі від вежі. 

Лілейта зробила так як хотів Володар й він повернувся до свого підземелля, де на нього чекав найвірніший помічник. Палаючий змій повзав по трону. Він звивався так швидко, доки не забрався в куток. Зручно вмостившись, палаючий змій нарешті витягнув голову і застиг. 

— Володарю, я відправив піщаного злокрона, щоб він охороняв Лілейту та меч справедливості. — Але є і погані новини. Я бачив Миттєдара та Льодана, вони збираються сюди. Льодана цікавить ваша річка з темними силами.

— Мій найвірніший помічник, — Володар вигнав палаючого змія з трону й сам сів на нього, – нам треба вирішити, хто зможе її захистити. Адже ні дракони, ні злокрони не можуть перемогти Льодана. Кожного з них він заморозить, а Миттєдар зупинить. Тож поки не отримаю чаклунські вміння того щура, не заспокоюся. Таки треба було створити сили Льодана знову та я не хотів витрачати на це свій дорогоцінний час. Та й Льодан їх так посилив, що з кожною миттю його вміння все більше мене цікавлять. Цей щур завжди був кращим з усіх моїх помічників

— Можливо варто використати проти Льодана меч жорстокості? – спитав палаючий змій.

— Нехай меч жорстокості поки що залишається у кристала. — Володар ненадовго задумався, — я хочу звернутися до біонів. 

— Біони? – змій поклав голову на край трону, — біони підкоряються самі собі. Мій Володарю, не хотілось б вам зайвий раз нагадувати, — нерішуче прошипів палаючий змій, — одного разу ви вже приходили до біонів і наскільки я пам’ятаю, вони не змогли пробачити, що ви відібрали в них землю і віддали її людям. Підкупити ми їх не можемо, їм не потрібні дорогоцінності, зачарувати теж ні — на них не діють ні наші сили, ні закляття. 

— Згоден, але біони нерозумні, вони лише чудовиська і ними можна керувати так само, як драконами. Я просто маю дати біонам те, що їм потрібно, бо в боротьбі з Льоданом та Миттєдаром, саме їхня незалежність від чар, зіграє мені на руку. Вирушаємо негайно!

— А хто, як не я, буде наглядати за вашим так званим “спадкоємцем”? — буркнув палаючий змій. Йому не хотілося летіти назустріч біонам, які на них не чекали й явно будуть їм з Володарем не раді, замість того, щоб залишитись в темних володіннях і спокійно сидіти на троні та стежити за злокронами і кристалом. 

— Інші помічники впораються. Головне, щоб піщаний злокрон надійно охороняв меч справедливості та не підпускав Лілейту до кристала, бо якщо нам все ж таки вдалося перехитрити Миттєдара, кристала оболонкою злокрони точно не обманеш. 

— Впевнений, піщаний злокрон вже зачинив Лілейту в одній з надійних темниць. Там її ніхто не знайде.

— О, я б не був таким упевненим. Через кристала стільки клопоту.

Володар махнув своїм плащем і зник. Палаючий змій поповз слідом ним, бо так як він був частиною Володаря — міг бачити його, навіть, коли той був невидимим. Володар озирнувся та непомітно вийшов з вежі. Він не хотів перетворюватися на ворона, щоб хтось помітив, що Володар залишив свої володіння. Взявши трохи темного піску у руки, Володар прошепотів одне зі своїх заклять:

“Не хочу летіти чи йти,

Бігти, шукати північні шляхи,

Хай цей пісок нас туди принесе,

А коли я захочу назад поверне”.

Тільки—но Володар договорив, як пісок підхопив їх зі змієм та відніс на північ. А Володар сховав кілька темних крихт, бо саме вони повинні були повернути їх з палаючим змієм назад.

На цьому шматку землі росли лише дивні дерева. Білі стовбури тягнулися угору, а гілки лежали між ними. Це були домівки біонів. Воїни, котрі не боялися ні світла, ні темряви. Замість рук біони мали величезні кігті. Вони висіли на цих гілках немов кажани, коли хотіли перепочити. Голова в них була такою великою, що біони могли цілком проковтнути людину або звіра. З роззявленої пащі бонів виглядали страшні очі, які були прикриті гострими кликами.

Побачивши їх, палаючий змій на всяк випадок сховався під плащ Володаря. Визирнувши звідти, найвірніший помічник прикрив очі хвостом й подумав про те, що зараз було б добре йому стати невидимим. 

— Може я все—таки повернусь до вежі, — зашипів палаючий змій, — придивлюся за порядком. Не варто мені тут бути. 

— Не заважай! – гаркнув Володар. Він йшов між деревами, доки не натрапив на головного біона. Аноє мав червоні клики, котрими скреготав так голосно, що змій навіть очі примружив. — Я прийшов до тебе.

— Чого тобі? – у відповідь біон махнув своїми величезними кігтями. – Я вже відмовив тобі так само, як і Королеві. Ніхто з моїх воїнів не буде битися у вашій війні. Завдяки вашій з Королевою ворожнечі ми стали вигнанцями на власній землі. Ти навіть не запитав нас, коли привів сюди людей з інших планет.

— Тисячоліттями ви живете на цьому крихітному шматку землі. Люди забрали собі все: родючі землі, ріки, багаті ліси. А що є у вас, крім цього холоду? Кілька десятків дерев, що навіть не родять та сніг і метіль майже увесь рік? Ви воїни, котрих не переможе жоден з моїх злокронів, адже наші сили на вас не діють та на превеликий жаль для вас, на це здатні люди. Люди нападають на вас, вбивають. Вони сильні фізично, кують зброю і крок за кроком відбирають у вас все. 

— Чого ти прийшов, щоб посміятися над нами чи сказати мені те, що я й так знаю? — біон опустив голову. З його величезної пащі донісся слабкий стон, — навіщо, Володарю?

— Я лише хочу змінити вашу долю, — схитрив Володар, — може й не варто було відбирати в вас землю, але дракони стали на мій бік, а ви ні. Я мав щось робити. Так, я відправив на землю людей, зробив з деяких злокронів, спровокував Королеву, створити німфей, збрехав вам, але вже нічого не змінити. Вас стає менше, а людей все більше. Вони полюють на вас, як на звичайних звірів. 

— Так, дуже скоро ми щезнемо, як вид. Ти ж саме цього і хотів, — Аноє відвернувся від Володаря. — В нас є діти, все, що нам треба це, щоб люди залишили нас у спокої й дали можливість виростити їх.

 

— От воно, — тихо промовив Володар і додав голосніше, — якщо ти разом зі своїм народом будеш охороняти мою чарівну річку, я знищу людей і поверну вам землю. Ти знаєш, Аноє, я можу це зробити одним помахом руки. На відміну від вас на людей діють мої чари.

Аноє мовчав, але один з біонів не витримав й кинувся Володарю в ноги. Володар опустив голову і хитнув головою, очікуючи, що скаже біон. Він не змусив себе довго чекати та заговорив:

— Володарю, наші діти мріють лише про одне, щоб на них не полювали люди.  — прошепотів він. 

— Хто б сумнівався, — палаючий змій визирнув з—за плаща, щоб як слід роздивитися того, хто насмілився виступити проти Аноє та звернутися до Володаря.

— Я тобі не вірю, — сказав Аноє.

— Твоя справа, — Володар зробив вигляд, що збирається піти, — тоді мені тут нічого робити. Чекайте, поки людство знищить вас повністю і запам’ятай цей день, Аноє, день, коли у вас був шанс врятувати свій вид від загибелі. 

Біони почали сперечатись між собою. Хтось підтримував Аноє, інші хотіли стати на бік Володаря. Всі кричали, а потім один з біонів вдарив Аноє і той завдав удару у відповідь. Біони почали розмахувати гострими кігтями та битися між собою. Наносячи один одному смертельні удари.

Аноє намагався всіх зупинити, проте його теж поранили:

— Подивись, що ти накоїв, Володар.

— Лише ти в цьому винен. Твої воїни хочуть жити, дай їм цю можливість.

Аноє наказав всім зупинитись та пообіцяв, що якщо біони хочуть, він погодиться  стати на бік Володаря.

— Володарю! Ви так легко їх всіх перехитрили. — похвалив Володаря палаючий змій й приліг Володарю на плече. 

— Так. Все, що мені було потрібно, знайти їхнє слабке місце і нарешті я його знайшов. Подивись, до чого призвела впертість Аноє, вони готові самі знищити себе. Тепер заберемо тих, що залишились. Думаю, з цим проблем не буде. Вони не люди і зможуть, як дракони спокійнісінько потрапити до моїх володінь. А коли захистимо мою річку, я подумаю, що з ними робити.  

— Збирайтеся! — прошипів змій, — вирушайте слідом за нами, — і Аноє з іншими біонами почали збиратись. — Володар не буде вас довго чекати. 

Глава 18.

Ярослав відкрив очі і згадав розмову з дідусем. Він покликав Володаря та злокрони не знайшли Володаря ні в його покоях, ні будь—де у вежі. Один зі злокронів повідомив про це кристалу. Кристал вийшов з кімнати. Злокрони послідували за ним. 

Ярослав зупинився. Злокрони теж. Кристал ще пройшов кілька кроків та різко повернувся назад. Злокрони відстрибнули в бік. 

Це потішило Ярослава. Він продовжив гуляти по вежі та коли зупинився біля сходів, що вели до підземелля, звідти визирнула тінь чорної руки та перекрила йому прохід. Кристал наказав їй відійти, але чорна рука не послухалася. 

Злокрони почали відволікати кристала від того проходу, що здалося Ярославу підозрілим. Він наказав відійти усім, нагадавши, хто він є та побачив, що за тінню чорної руки є сходи. Обійшовши її, кристал неначе відчув

поряд чиєсь світло. Він побіг вниз й озирнувшись, підійшов до однієї з дверей. Тінь чорної руки забігала туди—сюди. Кристал побачив крізь двері Королеву і штовхнув їх.

Королева Світла сиділа в кутку. Її міцно тримали дві чорні руки, третя закривала обличчя, четверта тримала ногу Королеви, а п’ята бігала навколо кристала. Ярослав підійшов до Королеви та махнув мечем жорстокості. Тіні чорних рук відпустили Королеву та сховались в кутку.

— Ярославе, я хотіла тебе побачити, але мене не пропустили. Бачу в тебе в руках особливий меч Володаря. – Королева подивилася на кристала. – Розкажи мені, як ти тут? Навіщо сюди прийшов?

— Я прийшов за Лілейтою замість Миттєдара. Йому сюди не можна. Володар покарає спинника часу за те, що він пішов від нього та обрав ваш бік. 

— Але як ти міг сюди прийти? Ти багато чого ще не зрозумів!

— Я нікого і нічого не боюся. – відповів кристал. – Та сьогодні, коли закрив очі, я побачив свого дідуся, який залишився на землі. – зізнався Ярослав. Почувши це п’ятеро помічників Володаря визирнули з кутка. – Він боїться, що я перейду на темний бік. Він правий. Так, я встиг зробити багато поганого й тепер не знаю, як все виправити. Спочатку я не стримався, коли один багатій напав на дідуся, потім смертельно поранив дракончика цим мечем… Тоді я виправив свій вчинок і зараз маю вчинити так само. 

— Так, — всміхнулася Королева. — Ти повинен все виправити, але однієї твоєї сили недостатньо. Так, ми світлі зцілюємо будь—які рани. Німфеї можуть врятувати людей, чудовиськ, навіть злокронів, але вони не завжди можуть зцілити себе. 

— Але чому? Розкажи про свій світ, який він?

— Добре. Колись німфеї були людьми. Так, всі вони за власною волею стали німфеями, але я залишила їм ще один шанс повернути собі людську долю, якщо вони захочуть, — і Королева розповіла про те, яким чином після поранення німфеї можуть повернути собі людську долю. — В злокронів теж так. Але на відміну від мене Володар вважає, що поверненням до людської долі, він карає злокронів. Коли я давала сили німфеям, їхні вміння були направлені на те, щоб захистити себе та людство, зцілити тих, кому це потрібно. Безумовно, в моїх німфей є багато вмінь, завдяки яким вони можуть зупинити злокронів, але це лише для того, щоб темні сили не знищили добро. — вона міцно обійняла Ярослава, — пам’ятай про це, а тепер врятуємо дракончика. Ти поранив його мечем жорстокості. – прошепотіла вона й нахилилася до Ярослава, – повернути життя дракончика буде набагато складніше ніж тієї людини, яку ти вже повернув до життя. Але це можливо. 

— Але це подарунок Володаря.

— Запевняю тебе, цей подарунок нещирий. Меч робить тебе жорстоким. Ця зброя занадто могутня для тебе, вона намовляє тебе зробити щось погане, — зауважила Королева і розказала, як треба вчинити, щоб врятувати дракончика. — Дивись, нічого не переплутай. Я вірю, ти зможеш виправити те, що зробив. 

Ярослав міцно обійняв Королеву й допоміг їй піднятися. Не встигла Королева розповісти кристалу про все, що хотіла, як до темниці увійшов Володар. Ледь він підняв долоню, як четверо його помічників знову схопили Королеву, а п’ятий підбіг до Володаря й почав махати пальцями, ніби щось розказував.

— Бачу, ти не відступила. Тільки—но я залишив свої володіння, як ти почала намовляти кристала проти мене, розповідати про себе та своїх німфей. – Володар підійшов до неї і протягнув руки вперед. Ярослав закрив собою Королеву. Усмішка щезла з обличчя Володаря. Він дивився на кристала та на меч за його спиною. — Після однієї розмови з Королевою ти готовий піти проти мене. 

— Ні, відпусти Королеву і дай мені побачити дракона, котрого я смертельно поранив, — сказав кристал.

Володар зробив вигляд, що не зрозумів слів кристала та після того, як Ярослав повторив, наказав своїм помічникам відпустити Королеву. Тіні чорних рук послухалися Володаря. Королева зробила крок уперед.

— Куди ти подів мій меч справедливості? — спитала Королева. — Взяти його ти не міг. Він лежить там, де я його залишила? 

— Твій меч, — повторив Володар, — він намагався викрутитись, — єдине, що тебе хвилює. Я зараз думаю про інше. Якщо Ярослав вирішив врятувати дракончика, нехай так буде. — Володар хотів, щоб кристал відволікся на хвостатого й не почав допитувати про меч справедливості, який він наказав сховати. — Як бачиш, Королево, я не настільки і жахливий, — продовжив наступати Володар. — Іди! – розчаровано додав Володар. – Рятуй маленького дракончика, — і він порадив кристалу, де знайти Грифа і дракончика.

Кристал з вдячністю подивився на Володаря та вибіг з темниці. Він обійшов вежу і знайшов Грифа. Чорний дим виходив з величезної драконячої пащі Грифа, який тяжко зітхав. Охоронець сидів поруч з дракончиком й прикладав траву до рани, яку вона не могла вилікувати. Кристал присів поряд. Йому було шкода, що він так вчинив з дракончиком. 

— Я прийшов все виправити! – зізнався Ярослав. — Я можу оживити дракончика. А як не впораюсь, тут є Королева, вона точно допоможе, я знаю. 

Гриф відвернувся від кристала. Він хотів напасти на Ярослава, щоб помститися та розумів — перед ним був спадкоємець самого Володаря. Все, що Гриф міг це зробити вигляд, наче він тут сам і продовжити прикладати траву до рани. Ярослав доторкнувся до величезної лапи дракона. Це змусило Грифа повернутись до нього. 

— Ти не можеш. Зцілювати можуть тільки німфеї і Королева. Трава цій рані не допоможе. Я це знаю. – сумно сказав Гриф, — та все одно мушу щось робити. 

— В мені є королівська сила зцілювати. Я наполовину світлий, — сказав кристал, — може вже і не на половину, — додав він. — Але це не важливо, обіцяю, я виправлю свій вчинок. – Кристал доторкнувся до рани своєю долонею, з якої линуло сяйво і прошепотів закляття:

“Хай сяйво з долоні зцілить цю рану,

Біль відійде і ти знову встанеш,

Я ж заберу твій біль з собою,

Тобі залишу свого покою”.

Ледь він встиг договорити, як з тіла дракончика щезла смертельна рана. Він відкрив оченята та фиркнув вогнем. Потім подивився на своє тіло й не побачивши рани, завертівся туди—сюди. Гриф його міцно обійняв. Маленький дракончик не зміг довго всидіти на одному місці і вирвавшись з обіймів, почав стрибати. 

— Я не хотів так вчинити, — зізнався кристал. В той момент я не подумав про свій вчинок. Я не мав права нападати на тебе, — кристал опустив голову вниз. — Королева підказала мені, що робити й завдяки цьому я зміг виправити заподіяне. 

— Я цього ніколи не забуду, — сказав Гриф. Він не зводив очей з маленького дракончика. — Дякую за те, що врятував його.

— Якби не меч жорстокості, — кристал торкнувся плеча, де висіла зброя Володаря, — можливо я зміг би стриматись. Та в мені стільки сил і я деколи не можу їх контролювати. Я не готовий до зброї Володаря.

— Якщо я тобі знадоблюсь, скажи і я зроблю все, щоб віддати тобі цей борг. – Гриф дихнув вогнем. – Нас драконів дуже недооцінюють. Думають, ми лише великі звірі, котрі замінили Володарю псів… та знай, ми набагато розумніші і вміємо бути вдячними та вірними. 

Ярослав відчув, як одна з його рук трохи потеплішала, що вказувало на те, що він дійсно зробив добру справу. Він попрощався зі своїми новими друзями й пішов шукати Володаря, щоб спитати у нього, де королівський меч та чому біля дідуся помічниця Володаря у оболонці німфеї. До нього наблизилась тінь руки й продовжила крокувати поряд з ним.

Глава 19.

Володар залишив Королеву, як тільки кристал щез за дверима. Він закрився у одній з кімнат свого підземелля та наказав палаючому змію запросити до нього біонів. Палаючий змій виступив в ролі ліхтарика, який допоміг біонам не загубитися по дорозі.

Ледве біони увійшли до підземелля, змій підповз до трону, на якому сидів Володар та розлігся біля його ніг. Найвірніший з помічників повернув голову до біонів та підпер її хвостом. Весь його погляд ніби промовляв, що він нарівні з Володарем чекає від гостей слів подяки. 

В свою чергу Аноє не виглядав, як той, хто збирається подякувати за те, що Володар хитрістю домігся свого. Аноє насупився. З пащі визирнули страшні очі. 

— Не треба так на мене дивитися, — буркнув Володар. — Ви поки нічого для мене не зробили. — він витримав паузу. — Я збираюся відправити вас до моєї чарівної річки. Будете охороняти її від непрошених гостей. Один з них Миттєдар, який зрадив мене і перейшов на бік Королеви. Він не зможе вкрасти темні сили з ріки, але є інший — Льодан. Він злокрон. Зараз річку охороняє моє закляття, пантери та блукаючі гори і хоча біля річки не діють жодні чари, все ж їхнього захисту може виявитися замало. Миттєдар з німфеєю одного разу перехитрили моїх охоронців. Не допоможуть і дзеркальні очі кішок. Миттєдар тепер їх не боїться, а Льодан ніколи й не боявся. А от ви… Сильні, швидкі, вправні і я сподіваюсь, розумніші за пантер та блукаючих гір. Якщо вам вдасться захопити Миттєдара та Льодана, приведете їх сюди, — Володар нахилився вперед, — коли ж захопити їх не вдасться, ви повинні зробити все, щоб поранити того крихітного злокрона. Буде достатньо лише однієї ледь помітної подряпини, — і він нахилився до свого найвірнішого помічника. — В нього забагато того, що належить мені. Я поверну свою силу заморожувати, а потім сам його знищу! А що стосується вас, — Володар знову заговорив голосніше. — натомість я зроблю те, що обіцяв. 

— Володарю, ти не обманюєш нас? — Аноє уважно вдивлявся в очі Володаря крізь відкриту пащу. Здавалося навіть його величезні кігті завмерли, чекаючи на відповідь Володаря.

— Заради мети, Володар готовий знищити навіть власних помічників не те, що людство, — прошипів натомість змій. — Та і вам нема на що сподіватись. Якщо повернетесь на землю, рано чи пізно ви всі загинете. Люди полюють на вас. Вони хитрі та сильні. Вам їх не перемогти. Аноє, що тобі втрачати? Ти вже програв, визнай це. З Володарем в твого виду є шанс вижити, без нього — ні.  

— Добре, ми зупинимо твоїх гостей, але якщо ти збрехав, згадай про те, що на нас не діють твої сили і в твого “виду“ — з натиском в голосі Аноє виділив останнє слово, — залишиться мало шансів, коли ми нападемо на тебе у володіннях, в які ти нас так люб’язно пустив. — Аноє показав йому свої гострі кігті та величезну пащу.

— Добре, — відмахнувся Володар, — зараз не час хизуватися погрозами один перед одним. Палаючий змій проводить вас. — він легенько штовхнув ногою свого найвірнішого помічника.

Біони опустили голови й мовчки пропустили вперед палаючого змія, який пообіцяв їм показати найкоротший шлях до чарівної річки. Він відкрив двері. На порозі стояв кристал. Швиденько прикривши свою пащу хвостом, палаючий змій попросив біонів пропустити Ярослава до Володаря та привітався з ним.

У відповідь кристал навіть не глянув на палаючого змія. Він роздивлявся дивних створінь, які поспішили залишити кімнату слідом за палаючим змієм. Кристал оглянув їх та повернувся до Володаря:

— Хто вони?

— Це біони. — відповів Володар, — вони будуть захищати мене від ворогів та повір, це не варто твоєї уваги. Чого ти прийшов до мене? Впевнений, дракончик завдяки тобі, знову стрибає, чи ти прийшов мені про це розповісти, — Володар намагався відволікти кристала, — до речі, де Королева? Я не чув, щоб вона повернулась до своїх володінь. Досі блукає по вежі, можливо тобі варто знайти її і побути з нею, попрощатися. 

— Я хочу, — спокійно зауважив кристал, — щоб ти, Володар, показав мені меч Королеви та попередив свою помічницю, — і кристал розповів про те, що він побачив на землі, про зачарованих звірів, Ровону та дідуся, якого вона схопила за руку.

— Злокрона має мій особистий наказ і вона ніколи не завдасть шкоди твоїй людині! — Володар намагався виглядати байдужим та це в нього погано вийшло. — Крім цього я дозволив врятувати дракончика. Тобі замало? Тепер ти хочеш отримати ще й меч Королеви. А ти впевнений, що готовий до нього? З моєю зброєю ти не зміг впоратись. — він намагався схитрити. 

— І зізнайся, чому ти тримав Королеву? – Ярослав не слухав Володаря. Він намагався не прислухатися до його думки, щоб сказати все те, що було для нього справді важливим. Кристал дивився в чорні очі Володаря й чекав на відповідь. — Не мовчи, — наказав він. 

— Якщо це всі забаганки, тоді послухай мене. Почнемо з того, що я не розумію, чому ти вирішив, що в мене є твій меч? Ні я, ні мої помічники не зможемо взяти королівський меч в руки. Якщо не віриш, спитай в Королеви. 

— Значить меч лежить десь тут, — сказав кристал, який відчув брехню Володаря, — що ж тоді я легко його знайду. А що з Королевою?

— Я її сюди не кликав! Королева сама прийшла до мене. На що вона сподівалася цим вчинком? Думала я зустріну її і відправлю до тебе, а потім вона очернить мене, що до речі і сталося! — Володар махнув рукою і стіна навпроти нього розсипалась на тисячу шматочків, потів впала ще одна і ще, доки кристал та Володар не побачили Королеву.  

Кристал підійшов до неї. Володар закрив очі й кристала підхопив сильний вітер, який його безжально жбурляв у різні кутки, немов піщинку. Ярослав спробував зупинити вітер, але той був настільки сильним, що він не міг нічого зробити. 

Королева підбігла до Володаря та попросила його зупинитися, але він лише голосно захихотів. Тоді Королева Світла витягнула руки вперед й на мить Володаря засліпило величезне сяйво. Володар Темряви відпустив кристала і той впав. Однією рукою Володар підняв кристал, котрий бовтався у повітрі, намагаючись дістати ногами до чорного піску, а другою потягнувся до Королеви та жбурнув у неї шматок темряви. Королева встигла відхилитися.

— Ні! — закричав Ярослав. — Навіщо це тобі, Володарю?

— Хочеш знати правду? — спитав Володар,який був дуже роздратований тим, що його кристал так легко викрив його черговий підлий задум,  — бо, ти, кристал, маєш наші з Королевою сили. Щоб бути всемогутнім замало темних сил, мені потрібні ті, які має вона. А ти їх маєш! Я теж хочу отримати сили свого ворога, щоб стати непереможним. 

— Для чого це тобі? Подивись навколо, — кристал опустив голову. — Чого тобі не вистачає? Я прийшов сюди, моя помилка в тому, що я не хочу до кінця знати те, який ти насправді, — кристал замовк. Він подивився на Володаря, — я можу, — і Ярослав доторкнувся до Володаря, — але не хочу. Ти підлий і підступний. Все що було тут зі мною — це омана.

— Ти думаєш, що знаєш все, але це не так. Ти ще багато чого не розумієш, адже в тебе з самого початку є королівська здатність зцілювати поранення. — пояснив Володар, — століттями я намагався за будь—яку ціну вкрасти в Королеви її сили. Проте жодного разу мені цього не вдалося. А тепер з’явився ти і я піду на все, тільки б отримати тебе та дізнатись, як стати всемогутнім.

— Виходить я всемогутній? 

— Колись будеш, але зараз, – схитрив Володар і вдарив кристала блискавкою, —  ти ще не навчився як слід користуватися всіма своїми вміннями. Я б сказав, ти навіть не уявляєш всього, на що здатен!

— А якщо я захочу відмовитися від всіх ваших сил? – закричав кристал. Королева зробила крок назад. 

— Ти цього ніколи не зможеш зробити. – Володар похмурнів. – Ти і є ці сили, в тебе немає людської долі, як в злокронів чи німей. Ти — це ми з Королевою. Тож, щоб позбутися сил тобі доведеться себе вбити. Але як ти це зробиш, коли ти безсмертний? — всміхнувся він. 

— Можливо є спосіб? — спитав кристал.  

— Ярославе, прошу тебе, нічого не роби, бо знову накоїш страшного лиха. — втрутилася Королева. 

— Хто б міг подумати, — Володар фиркнув, — вперше за всі тисячоліття, які ми воюємо один проти одного, я повністю погоджуюся з тобою, Королево, – і Володар махнув рукою. Перед ним відкрилися двері. Він витягнув руку вбік руїн і стіни одна за одною знову звелися, наче Володар їх ніколи не руйнував. — Не прощаємося, — й не чекаючи, доки кристал або Королева щось скажуть, Володар їх залишив.  

— Нам потрібно знайти меч справедливості. Я залишила його неподалік вежі. Ходімо туди. — вони пішли з кристалом на те місце, де лежав меч, але там крім шматків від павутиння нічого не було. — Що це значить, — Королева підхопила одного з павуків. — Хтось намагався взяти меч, — вона озирнулася і помітила засипану яму, — павуки когось забрали з собою, але вони не могли забрати меч. Його ніхто не міг взяти крім нас, але якщо ні ти ні я не брали цього меча, тоді меч взяла одна з моїх німфей. 

— Коли я говорив з дідусем, — кристал згадав про Ровону, — я бачив злокрону у оболонці, яка їй не належить. Володар відпустив звідси німфею, коли я прийшов. Тоді вона ще була собою.

— Лілейта? Але це неможли…, — Королева не договорила, бо згадала, як на неї хтось напав у замку. — Тепер мені все зрозуміло. Ти можеш побачити, що тут було? Бо я не маю такої сили і можу знати лише, що відбувається на світлому боці?  

Глава 20.

Біони наближалися до чарівної річки. Вони обступили берег й стали чекати і от над їхніми головами закружляли птахи. Це були спинник часу та Льодан.

Спустившись до річки, птахи стрімко перетворились на себе. Льодан не вірив власним очам. Падаючи вниз він схопився за Миттєдара та спитав в нього, що відбувається. Спинник часу зауважив, що біля чарівної річки їхні сили перестали діяти. Льодан впав на берег та швидко підвівся. Відмахнувшись від Миттєдара, він спробував заморозити пантер. Спроба виявилася марною. Пантери голосно фиркали. Кішки примружили дзеркальні очі і присівши, повільно наблизились до Льодана і Миттєдара. Крім пантер до непрошених гостей підбиралися і біони.

Льодан намагався охопити поглядом загрози з усіх боків та це було нелегко. Особливо, коли він придивився до чудовиськ і зрозумів, хто перед ними. Він не повірив своїм очам. 

— Володар зібрав цілу армію… біонів? Як йому вдалося? — Льодан зрозумів, що біонів не заморозить та знову звернув увагу на пантер.— Чому пантери не перетворюються на статуї. Тут що взагалі чаклувати не можна? А закляття? Хоч щось? Я дуже сумніваюся, що ми вистоїмо проти них. Чим мені битися? — Льодан помахав крихітними рученятами зі спицями, які були заховані в рукавички. — Коли я хотів викрасти сили Володаря, ми не обговорили, чи варто це робити. — злокрон відступив назад та заплутавшись у власній бороді, перечепився через неї і впав. Він наблизився до річки і берег почав віддалятись.

— Нічого не змінилось, — Миттєдар озирнувся по сторонах й побачив, що їм з Льоданом нікуди тікати. Крім біонів до них наближалися чорні пантери. Спинник часу простягнув руку та не відводячи погляду від пантер та біонів, допоміг Льодану піднятися. — Тепер ти вважаєш, ідею викрасти сили Володаря не вдалою? Потрібно було летіти відразу за кристалом.

— Я хочу вкрасти його сили! Я зміг зупинити Володаря, а як… я зможу більше завдяки силам, що у річці, — пробурмотів Льодан. 

До них поспішили блукаючи гори. Берег теж ворухнувся. Миттєдар помітив, що одна з пантер стрімко наближається до них. Він кинувся вперед та відштовхнув її. Кішка відлетіла в бік й один з біонів випадково проштрикнув пантеру своїми кігтями. 

Пантери відступили. Вони похизувалися гострими зубами, але поки трималися подалі від Льодана та Миттєдара. Кілька біонів знову схопили каміння. Аноє приготувався до нападу. 

— Біони, — звернувся до них спинник часу, — ви єдині у Всесвіті, на кого не діють наші сили. Ви обрали не той бік. Не ставайте на нашому шляху. Ми з Льоданом вам не вороги. Що такого вам пообіцяв Володар, що ви стали на його бік? — спитав він.

— Думаєш, ми зрадимо його заради тебе? — закричали біони. — Ви невдахи, яких ми упіймаємо і приведемо до Володаря!

Миттєдар помітив, що той бік, звідки до них підбирались пантери мав невеликий прохід. Цього проходу було достатньо для відступу. Тому перш ніж Аноє наказав біонам хапати їх, Миттєдар закричав:

— Певно перемир’я не буде. Тікаймо Льодан. 

Злокрон підхопив свою довжелезну бороду та накрутивши її на руку, першим кинувся навтьоки. Миттєдар побіг за ним.

— Хапайте злокрона! – крикнув Аноє своїм воїнам й вони поспішили за втікачами. — Перш за все нам потрібен він!

Ще ніколи Льодан не біг так швидко. Його маленькі ніжки ледь встигали зробити десяток кроків, поки біони робили всього один. Миттєдар підхопив маленького злокрона та спробував відірватися від біонів. Він побачив кілька піщаних ям, штовхнув Льодана до них та наказав заритися в пісок.

 

Маленький злокрон стрімголов покотився униз. Миттєдар повторив дії Льодана один в один й вони швидко засипали себе піском. В останній момент Льодан згадав про бороду і потягнув її за собою. Поряд з ними зупинились біони. Льодан та Миттєдар завмерли. 

 — Вони не могли далеко утекти! – здогадалися біони.

— Може вони десь тут? – спитав Аноє і почав вдивлятися в пісок. Присівши на коліна, він рився в піску та ледь не подряпав Льодана, який був поряд. Злокрон поворухнувся. — вони тут. 

Миттєдар зрозумів, що їх викрили та вириваючись з піску, висипав його у очі біонам. Чудовиська примружилися й фиркаючи, закрили пащі. Миттєдар допоміг Льодану виритися з чорного піску. Наступної миті він схопив маленького злокрона, який був легенький немов пір’їнка та кинув його у бік чарівної річки. Спинник розраховував, що і цього разу йому вдасться перехитрити берег. Але він помилився. Берег відступив і маленький злокрон впав прямісінько на пісок.

Біони відкрили пащі, з яких визирнули очі. Аноє побачив, що Льодан борсається у піску та намагається повзти до річки. Миттєдар спробував наблизитися до нього, але його обступили пантери. 

— До речі, як кайдани? — спитав він, — бачу Володар зняв їх з вас, — і перш ніж він встиг щось додати, пантери накинулися на нього та почали кусати. З ран Миттєдара линуло сяйво, яке полетіло в бік Королеви.

Аноє кинувся до Льодана. Маленький злокрон намагався підвестися та біон кігтем придавив йому бороду. Льодан помітив, що пантери ранили спинника часу. Він підвівся та побіг до нього. Частина бороди, яку тримав Аноє, залишилася під кігтем.

— Не чіпайте Миттєдара, досить, ви ж його розірвете на шматки. А—ну геть від Миттєдара, візьміть мене, чи боїтеся, — він на ходу зняв з себе рукавички та почав розмахувати спицями перед пантерами. Аноє відкинув частину сніжної бороди з кігтя і подряпав Льодана. 

З ледь помітної рани Льодана почали витікати його сили.Проте вони не були темними.

Глава 21.

Кристал закрив очі. Королева торкнулася руки Ярослава, який відчув від неї неймовірне тепло. Вони побачили, що Володар відправив Лілейту у тілі злокрони на свій бік разом з вітром, а потім німфея взяла в руки меч справедливості. 

Королева подякувала кристалу. Кристал також розповів, що бачив Миттєдара біля чорної річки. Він згадав і про чудовиськ, з якими зіштовхнувся, коли заходив до Володаря. Кристал описав, як вони виглядають і Королева здогадалася, що мова йде про біонів. 

— Біони, — здогадалася Королева, — Володар перетягнув їх на свій бік. Рано чи пізно вони зрозуміють, яку помилку зробили. Але то їхня справа. Я просила їх задуматись ще давно, що буде з землею, якщо вони не допоможуть у боротьбі з Володарем. 

— Я бачу ще одного, він світлий. Його поранили і зараз його сила летить на ваш бік. Він вміє заморожувати. Це він тоді заморозив хижих звірів на галявині, — згадав кристал.

— Заморожувати? Льодан? Він завжди був злим та пихатим. Невже Миттєдар зміг його змінити.

— Цей Льодан і сам не помітив, як став тим, ким став. Він захотів допомогти Миттєдару, хоча міг спробувати врятувати себе.

— Треба зупинити біонів. Миттєдар та Льодан ніколи не переможуть їх, а через те, що вони знаходяться біля чарівної річки, вони навіть не можуть перетворитися на птахів, щоб втекти. Але якщо ми вирушимо туди, Лілейта залишиться у Володаря. Я не можу допустити, щоб з нею щось сталося. 

— Я знаю, що робити. Ми залишимось тут і знайдемо Лілейту, — відповів кристал й вони пішли до воріт. Неподалік стояли дракони та хизувалися один перед одним вогнем. Ярослав наказав їм терміново знайти Грифа. Було помітно, що драконам не подобається стояти поряд з Королевою Світла. — Ви, дракони, не почули мене? — спитав кристал.

— Почули, кристал. Але в нас є імена, я Креплілас, — він вказав на другого дракона. — Ставіп, сходи за Грифом, — і поки Ставіп пішов за Грифом, Креплілас продовжив, — Володарю може не сподобатися, що ми були поряд з Королевою. 

Кристал подивився на Крепліласа. Його очі на мить потемніли. Гриф швидко наближався до кристала. За ним ледве встигав Ставіп. Останнім біг дракончик.

— Ти казав, що все зробиш для мене? — нагадав Ярослав. 

— Я пам’ятаю. — підтвердив Гриф. – Кажи.

— Зараз, біля чарівної річки знаходяться помічники Королеви, — сказав кристал дивлячись перед собою, — на них напали біони. Зупиніть біонів. Не хочу, аби Володар думав, що ви його зраджуєте. Тому принесіть їх сюди до мене з Королевою, але зробіть це самі, не віддавайте їх біонам, бо як чудовиська встигнуть їх передати Володарю, ми вже не побачимо Миттєдара та Льодана. 

— Добре. – відповів Гриф, — в нас з біонами є й свої рахунки. Ви зі мною, — і він кивнув на Ставіпа та Крепліласа, — а решта залишайтеся охороняти вежу. 

Креплілас та Ставіп відійшли. Вони виглядали вкрай незадоволеними. Гриф пішов за ними, а Ярослав та Королева відправились на пошуки Лілейти. Кристал розповів, що бачить те місце, де Лілейту охороняє піщаний злокрон. Проте, коли вони пішли до тієї темниці, з кута вилізла тінь чорної руки та послідувала за ними. Ярослав відразу помітив присутність темної сили за своєю спиною, але зробив вигляд, ніби нічого не змінилося. Він першим увійшов в вузький прохід. Королева послідувала за ним. 

Попереду на Ярослава з Королевою чекав темний заплутаний лабіринт. З долоні Королеви линуло сяйво, яке замість факела з вогнем освітлювало їхній шлях. Попереду них з’явилися двері. Кристал різко зупинився і чорна рука не встигла відскочити назад. Кристал хотів схопити її, але рука прихитрившись, відкрила двері та штовхнула його в кімнату. Ярослав міцно вчепився за неї. Падаючи він потягнув її разом з собою і перш ніж двері міцно зачинилися, Ярослав встиг залишити кімнату. 

Тінь чорної руки голосно заверещала. Вона була настільки налякана, що кристалу та Королеві стало її шкода. Кристал відчинив двері і тінь чорної руки вибігла звідти. Кристал зазирнув усередину і побачив, що в тій кімнаті усюди були дзеркала.

Замість того, щоб подякувати за свій порятунок, тінь чорної руки стрибнула на стіну і доторкнулася до величезного носа. У ту ж мить з—під піску почали вилазити маленькі створіння з довгими носами. З цих носів вгору росли величезні зуб та шість крихітних лапок. Вони швидко вирили носами яму навколо Королеви і вона стрімко полетіла вниз. Ярослав недовго думаючи, стрибнув слідом за нею.

— Королево?

— Я тут. – сказала Королева. Вона лежала на піску, а маленькі створіння, які допомагали піщаному злокрону охороняти німфею, засипали тіло Королеви у пісок.

— Геть! — наказав їм кристал і вони щезли. Кристал допоміг Королеві піднятися. Вони озирнулися і помітили німфею. — Лілейта. — Ярослав неочікувано провалився у трясовину. – Зупиніться. – сказав він Королеві, яка пішла до нього, й вона послухалася. — Відійдіть назад. — пісок стрімко затягував кристала вниз. 

— Хто тут? – спитала німфея, яка й досі знаходилась у тілі Ровони. Вона помітила Королеву та кристала. – Лілейти тут нема. Тут є лише я — Ровона. Я повинна сидіти тут біля меча і дивитись, щоб його ніхто не забрав. Навіщо ви сюди прийшли? 

— Ти не Ровона, — сказала Королева. — Якби ти була Ровоною, ти б не змогла його взяти в руки. Темні сили тебе зачаклували і ми хочемо врятувати тебе. 

Чорний пісок був схожий на тісто, яке підходило. Він займав все більше місця у темниці.  Пусті дірки замість очей поглянули на Ярослава й піщаний злокрон заговорив:

—  Як ти посмів сюди прийти? 

— Я, кристал! Негайно відпусти мене, ми заберемо німфею і підемо звідси. 

— Кристал, — повторив піщаний злокрон. — Ти знаєш, хто я і чому я тут? Я повинен охороняти її та меч, — піщаний злокрон вказав на Лілейту, — змінити це може лише Володар. Ти не він. Краще тобі не знати, на що я здатен! 

— А ти покажи, — запропонував кристал.

— Як скажеш, — злокрон відкрив пащу і всередині забулькав пісок, — я проковтну самого кристала, — а може заберу, — і пісок затрясся під ногами Ярослава. 

— Лілейта, віддай меч кристалу, — сказала Королева. 

— Володар наказав, я повинна підкоритися. 

Піщаний злокрон спробував проковтнути кристал, але з долоні Ярослава линуло маленьке сяйво. Це відволікло злокрона. Ярослав намагався вибратися з піску і добратися до Королеви. Сяйво з руки промайнуло по стіні і кристал побачив лезо меча, який лежав поруч з німфеєю.   

Кристал намагався наблизитися до Лілейти та пісок все сильніше затягував його. Королева поспішила на допомогу. Вона вхопила кристала за руку і спробувала витягнути. Піщаний злокрон міцніше стиснув ноги Ярослава. 

— Лілейта, ти помиляєшся, ти не злокрона, розумієш! Ти німфея, ти моя помічниця. На тебе наклали закляття і ти не забула, хто ти. Але ти повинна нам допомогти. Кинь меч кристалу. — благала Королева Світла. Вона допомогла звільнити кристала і кинувшись до Лілейти, сама потрапила у трясовину. Не ставши чекати, доки піщаний злокрон спробує і її проковтнути, Королева подивилася на німфею, — кристал, самій мені знадобиться більше часу. В тобі є темний бік Володаря, нехай згадає, хто вона, — і Королева промовила необхідне закляття.

Ярослав повторив за Королевою слово в слово. Німфею наче підхопило щось невидиме. Вона закружляла в повітрі, а потім впала вниз. Бридке обличчя та шрами нікуди не щезли, але Лілейта нарешті згадала, хто вона є. Німфея подивилася на свої руки і озирнувшись по сторонах, спитала:

— Королево, що ми тут робимо? Де ми? Чому я….

— Кинь Ярославу мій меч, — наказала Королева.

Лілейта схопила меч справедливості та кинула його кристалу. Піщаний злокрон знову надувся, як тісто. І перш ніж глиба встигла проковтнути кристала, Лілейта згадала, хто вона є насправді і кинула чарівний меч Королеви в руки Ярослава.

Кристал не став зволікати і замахнувшись мечем справедливості, пригрозив піщаному злокрону. Помічник Володаря спочатку відпустив Королеву, а потім і кристала. Він забився в куток і почав зменшуватися. Злокрон вмовляв Ярослава не ранити його цим мечем, адже потім його нікому буде врятувати. 

Лілейта оглянула себе. Вона не могла повірити тому, що Ровона поміняла їх місцями. Королева підійшла до неї і міцно обійняла. 

— Ми повернемо тобі твоє тіло. Все буде добре. Зараз важливо, що ти з нами і згадала, хто ти є, — Королева підвела її до кристала. — Якби не він, не знаю, що було б з нами.

— Ти врятував мене, — подякувала німфея. — Я могла провести тут цілу вічність.

— Ми знайшли тебе та чи допомогли дракони Миттєдару і Льодану? — Королева розповіла Лілейті про те, що спинник часу та Льодан  Миттєдар зараз були у біді. 

Поки вони обговорювали те, що сталося, у темницю увійшов Володар. 

Глава 22.

Гриф чекав за воротами Крипліласа та Ставіпа. Дракони на відміну від Грифа не поспішали рятувати Миттєдара та Льодана. Підійшовши до Грифа вони поспішили накинутися на нього:

— Чого ми повинні допомагати прибічникам Королеви. Там ще й той Льодан. Ти знаєш, як розізлиться Володар. Подивись, він й так не відправив нас охороняти річку. Це поганий знак.

— Знак лише в тому, — зауважив Гриф, — що на біонів не діють чари, а на нас і на людей вони діють. Хоча, наскільки я знаю, біля річки все одно чаклувати не можна. А от, коли б ми повернулись сюди, Миттєдар та Льодан могли б нас зачарувати. Та зараз це не важливо. Володар зачарував маленького дракончика. Він же ваш брат, ми всі були родиною, доки Володар не забрав нас з землі. А зараз кожен сам за себе? Сам кристал попросив нас про це. Що буде, якщо йому не допомогти? Він може знову забрати в мене дракончика.

— Але якщо ми підемо проти Володаря, що чекатиме на нас всіх? — спитав Ставіп. 

— Не забувайте, що кристал сильніший за Володаря. Він вміє повертати життя. Кажуть, в нього є сили Королеви. Він захистить нас.

— А як ні? — Креплілас все ще сумнівався. — Дотепер нас влаштовувало те, як ми жили. Що буде потім, як ми повернемось?

— Важко сказати, — відповів Гриф, — але і відмовити кристалу я не можу. Ви зі мною? 

— З тобою. — погодився Ставіп. — Покажемо нашому Володарю на що ми здатні.

Дракони одягли на себе обладунки, які приніс маленький дракончик та розібрали гострі мечі. Маленький дракончик просив вирушити з ними. Проте Гриф нагадав йому, що він має залишитись тут, щоб стежити за всім і якщо знадобиться кристалу, прийти йому на допомогу. Послухавшись батька маленький дракончик повернувся до вежі, а Гриф, Креплілас та Ставіп змахнули крилами й полетіли до чарівної річки. 

Пантери користуючись можливістю, що змогли поранити Миттєдара, й тепер продовжували знущатися над ним. Аноє підійшов до Льодана, який перестав реагувати на все, що відбувалось навколо нього. Він розумів, що це був кінець. Володар отримає його силу і тепер він став таким самим злокроном, як і решта помічників Володаря — слабким та жалюгідним. 

— Піднімайся! — гаркнув Аноє. — Час зустрітися з Володарем, — він подивився на силу, яка витікала з подряпини Льодана. Вона була світлою і відлітала у бік Королеви. — Твоя сила сліпить мені очі своїм сяйвом.

Почувши це Льодан повернувся до Аноє. Потім він глянув на подряпину з якої линуло сяйво. Він підскочив на ноги й почав пританцьовувати.

— Миттєдар, Миттєдар! Володар не отримає моєї сили! Подивись, — і він показав на сяйво, — вона світла, ти це бачиш. Скажи мені, що бачиш те, що й я… — спитав Льодан, але Миттєдар лежав на березі понівечений пантерами. З величезних ран витікали його сили. Він навіть не міг підвестися, щоб подивитися на Льодана. Маленький тепер вже німфей, кинувся до спинника часу. Він галасував, щоб пантери зупинилися і відступили, адже вони розірвуть Миттєдара на шматки і тоді він навіть людської долі не отримає. Проте пантери у відповідь лише фиркали, дражнили Льодана та штовхали його.

Біля них потемнів берег і на пісок ступили три дракони. Вони роззявили свої пащі, з яких палав вогонь. Біони, що стояли поряд з драконами, відскочили у різні боки. Гриф поспішив до Миттєдара на ходу, відкидаючи від нього хвостом пантер. Кішки скалили зуби, хизувалися їхньої остротою, але жодна з них не ризикнула напасти на драконів. Гриф зупинився за крок до Миттєдара. Величезний драконячий хвіст підняв цілу стіну піску, яка засліпила не лише кішок, але й біонів. 

— Що ви робите? — закричав Аноє. — Ми виконуємо наказ Володаря. 

— Ми виконуємо наказ кристала, — відповів Гриф. — Віддайте їх нам. Ми все одно їх віднесемо до вежі, а далі вже не наша справа. Нехай Володар, Королева та кристал самі розбираються між собою.  

— В нас домовленість з Володарем. Думаєш, ми злякаємося вас? — спитав Аноє. — Ви першими побігли до Володаря, прислужувати йому, а зараз вирішили піти проти нього?

— Ми не йдемо проти нього, а повертаємо борг кристалу. Ярослав врятував мого сина. Я винен йому і якщо для того, щоб віддати борг мені доведеться битися з вами, я не відступлю. 

— От як ти заговорив, Гриф?

— А що мені залишається? Тоді на землі, ти що сказав мені, Аноє, це наша битва і ми пішли за Володарем, тому що на відміну від вас на нас драконів діють чарівні сили. В нас не було виходу, можливо, якби тоді ти і твій народ виступив за нас, Володар не заселив б землю людьми, не створив би злокронів і Королеві не довелося б створювати німфей. Ми дракони усього лише охоронці вежі, ми не злокрони і ніколи ними не будемо.

— Я не хотів домовлятися з Володарем, але мій народ втомився від того, що люди нас вбивають, — відповів Аноє, — я можу зрозуміти, кристал врятував твого сина, але Володар пообіцяв нам землю навіть, якщо йому доведеться знищити все людство. Думаєш, ти мене зупиниш?

—  Ти віриш Володарю? З яких пір? Ти не пояснив своєму народу, що його слово нічого не означає. До того ж не сьогодні, завтра місце Володаря займе спадкоємець! Кристал з моменту появи жив на землі, він нізащо не дасть Володарю знищити людство. 

— Ви забуваєте, кристал поки що не зайняв місце Володаря й невідомо, як буде, а от що чекає на вас? Володар обов’язково покарає.  – Аноє виступив вперед й розмахуючи кігтями накинувся на Грифа.

Між біонами та драконами зав’язалася битва. Біони намагалися поранити драконів своїми кігтями там, де не було обладунків. Вони хапатися кігтями за довжелезні зелені хвости та лапи, проте драконяча шкіра була дуже грубою, тож на ній залишалися хіба невеликі подряпини.

Інша справа — дракони. Вони спалювали вогнем біонів та кішок, топтали їх своїм важким тілом, ранили гострими мечами. Біони намагалися відібрати в драконів мечі, щоб нарешті продірявити їхню товсту шкіру.  

Гриф відштовхнув крилом Аноє від себе. Удар був настільки сильним, що один з кігтів Аноє відламався. Біон схопився за кіготь, а Гриф схилився над спинником часу:

— Як ти? 

— Не дуже. – прошепотів спинник часу і закрив очі. – Подивись на мої рани. Від мене майже нічого не залишилось.

— Кристал і Королева підлатають тебе. – Гриф покликав Крепліласа. Той опустився біля спинника часу. Гриф накрив Миттєдара своїм крилом. – Ми віднесемо вас до вежі.

— Може краще відразу на королівський бік? 

— Ні, бо тоді це буде повна зрада Володаря. Ми домовились з кристалом, він попіклується про вас.

Креплілас ліг на лапи й опустив тіло якомога нижче, щоб Миттєдар забрався на нього. Спинник ледь поворухнув руками. Піднятись на ноги він не зміг. Схопившись за крило Миттєдар повис на ньому. Креплілас махнув крилом та допоміг Миттєдару втриматись на спині.

Наступним на спину дракона поліз Льодан. Маленький німфей був настільки легким, що якби Креплілас не перепитав, то не дізнався б чи забрався на його спину Льодан. Гриф та Ставіп відганяли біонів від Крепліласа. Чудовиська хотіли скинути з дракона королівських помічників, але їм не вдалося. 

Ставіп подув вогнем і обпік кілька біонів. Чудовиськам довелося відступити. Креплілас змахнув крилами та піднявся вгору. Його рухи були занадто різкими і Льодан ледь не звалився вниз. Його підхопив Миттєдар і порадивши триматись міцніше, посадив на спину Крепліласу.

— Ні! — Закричав Аноє. 

Ставіп та Гриф загнали біонів у коло та обступили їх, а потім роззявивши пащі, почали лякати вогнем. Аноє схопив відламаний кіготь, який нагадував стрілу та поцілив у око Ставіпа. Ставіп відбив лапою кіготь та схопився за око. Дракон завив. Вогонь з його пащі ставав все більшим. Біони розбігалися в різні боки, пантери теж, навіть блукаючи гори не наважились наблизитись до драконів. Хча й були більшими за зеленохвостів. 

— Що ти накоїв? — спитав Гриф.

— Через вас ми втратили Миттєдара та Льодана, — відповів Аноє і побіг, тому що полум’я з пащі Ставіпа майже його наздогнало.  

— Зупинись! — Гриф покликав Ставіпа. — Ми забрали Льодана та Миттєдара, в цій сутичці більше немає сенсу. Ти зараз знищиш Аноє, всіх біонів, але що це змінить? Повертаймося назад. Ставіп, мені шкода твого ока, але кристал чи Королева допоможуть тобі. Що нас, що біонів чекає покарання від Володаря, — і змахнувши крилами, Гриф полетів в бік вежі.

Глава 23.

Володар стояв перед Королевою, Лілейтою та Ярославом. Кристал тримав в руці меч справедливості й зробив крок уперед. Піщаний злокрон визирнув зі своєї схованки. Він почав виправдовуватись перед Володарем, що зробив все, що міг.та Володар зупинив його своїм розлюченим поглядом. В темниці загорілися факели і свічки.

Піщаний злокрон тримаючись стіни підповз до дверей і коли на нього перестали звертати увагу, кинувся до виходу. По дорозі злокрон задів двері, які голосно заскрипіли. Зойкнувши, він повернувся назад і спробував їх притримати. Як тільки двері завмерли, піщаний злокрон скоса подивився на всіх і зрозумівши, що до нього нікому не має справи — щез.

Королева виступила вперед. Вона вказала на німфею:

— Негайно поверни німфеї її тіло. — Сказала Королева. 

— А то що зробиш, знищиш мене? — Володар покликав палаючого змія і наказав йому принести меч жорстокості, який був за спиною кристала. — Я так розумію мій подарунок більше не потрібен? — додав він. Палаючий змій з’явився та швидко підповз до кристала і підхопивши меч, повернувся до Володаря. Найвірніший помічник підвівся та тримаючи меч хвостом, простягнув його Володарю. Володар Темряви поклав руки на меч жорстокості.

Маленький дракончик вбіг до темниці. Він намагався не потрапити на очі Володарю. Помітивши, що німфея, Королева та кристал відволіклися на дракончика, який розказав про Крепліласа та інших, Володар нахилився до палаючого змія.

— Ти повинен принести мені силу Льодана. Виклич її сюди закляттям з моєї темної річки, — прошепотів Володар.  

Найвірніший помічник вислухав Володаря та швидко щез. Маленький дракончик хотів вибігти з темниці, але Володар його зупинив.

— Стій. Скажи мені, чому дракон приніс цих двох. Де біони?

Дракончик завмер і розгублено подивився на кристала. Він не знав, що сказати Володарю.

— Дракони забрали їх, бо я їм наказав. — відповів кристал замість дракончика та додав, що дракончик може йти. 

— Ти вже наказуєш моїм охоронцям й вони виконують твої забаганки, — Володар замовчав. Всі присутні спостерігали за ним, очікуючи, що буде далі. Володар не став зволікати. Найзапекліший ворог Королеви зірвався з місця та замахнувся мечем жорстокості на неї, — ти завадила моєму плану. — Його рука збиралася нанести удар, але Ярослав встиг його зупинити. Він підняв руку і гостре лезо завмерло перед Королевою. Володар Темряви захотів його повернути та кристал перехопив меч в повітрі й наказав зброї знаходитися біля нього.

Меч жорстокості почав літати між ними двома. Як тільки меч наблизився до кристала, Володар покликав його до себе і меч жорстокості стрімко повернувся до нього. Потім він долетів до Володаря і кристал знову наказав зброї летіти назад. Схопивши меч жорстокості, він закинув його за спину поряд з мечем справедливості.

Спостерігаючи за ними, Королева не могла залишити кристала самого з Володарем, який у будь—який момент міг скривдити його. Вона попросила знайти Миттєдара та Льодана, щоб залатати їхні рани. Німфея побігла виконувати королівське доручення, а Королева простягла долоні до Володаря. З них линуло сяйво. 

— Відпусти Ярослава, нехай повернеться на землю. Віддай її йому. Він любить людей, вони важливі для нього, а ти, як хочеш з кимось воювати, бийся зі мною. Пам’ятаєш, в нас була домовленість — шістнадцять людських років, а потім він сам обере добро чи зло, — вона на мить засліпила Володаря сяйвом.

 — Ти не думала про домовленість, коли йшла сюди намовляти кристала, а зараз згадала про неї? — Володар міг завдати удару у відповідь, але замість цього він почав тягнути час до повернення палаючого змія. Він розумів, що кристал віддаляється від нього. Світлий бік стає йому ближчим. Ярослав захищав Королеву, а значить потрібно щось робити. Новий підлий задум вже сформувався в голові Володаря та головне було не видати себе жодним чином. Тому ледве палаючий змій зазирнув у темницю, як Володар, подивився на Королеву і ледве палаючий змій повернувся, сказав, — Змій, відправ когось за Ровоною, нехай повертається сюди. Потрібно відмінити закляття, — і Володар залишив кристала та Королеву. 

Палаючий змій передав наказ Володаря тіні чорної руки, яка якраз пробігала по лабіринту. Володар поспішив до своїх покоїв.

— Володарю, ви ж не віддасте їм Ровону? 

— Віддам, кристал відчує, якщо я брешу, тому я маю виконати свою обіцянку. До того, мені все одно чи отримає німфея свою оболонку чи ні. Зараз головне, аби кристал та Королева затримались на моєму боці. Інакше вони повернуться назад і що тоді? — Володар нетерпляче додав, — де сила Льодана? Ти приніс її мені?

— Про це, — палаючий змій відповз від Володаря якомога далі. — Вам краще спитати в біонів. Вони зараз чекають на вас. 

— Клич їх сюди! — заричав Володар і найвірніший помічник поповз за біонами, які перешіптуючись між собою, нерішуче підійшли до Володаря. — А от і ви. Ви не змогли поранити Льодана? 

— Я поранив його, — тихо промовив Аноє, — але сила Льодана була світлою.

— Що? Я не вірю в це. Цього не може бути. Ви, незграби! — Володар лютував. — Як ви це допустили? Чому дракони вас перемогли? Ви ні на що не здатні.

— Ми слабші за драконів, — відповів Аноє. — Але Володарю, ми виконали твою забаганку. Льодан був поранений. Я не винен в тому, що він більше не злокрон. Ти обіцяв нам повернути землю, поверни її, інакше мій народ повстане проти тебе.

— Ти в свою чергу обіцяв мені Льодана, і навіть якщо він став на світлий бік, сюди його приніс не ти, а дракони. Тому як хочеш отримати землю, доведеться виконати ще один мій наказ! — Володар задумався. — Що ж, я збирався це зробити пізніше, але…, — він заговорив голосніше, — ви, біони, ненавидите людей і вам це буде легко зробити. — Володар обійшов Аноє та став за його спиною. Біони завмерли, чекаючи, щоб Володар сказав, чого саме вимагає від них. Навіть палаючий змій підповз ближче до всіх, щоб краще чути. Йому було цікаво, що на цей раз вигадав Володар. В кімнаті стало зовсім тихо. — Потрібно повернутись на землю і вбити лише одну людину. Я розповім, де цей старий є. Тобі навіть не доведеться його шукати, — додав Володар. — Після цього візьмеш його тіло та сховаєш його так далеко від чиїхось очей, як тільки зможеш. Ні я, ні кристал з Королевою, якщо біля вас біонів немає тих, на кого діють наші чари не можуть бачити вас і куди ви йдете. Також кристал, як і ми не може бачити тих, хто вже помер. Отже кристал ніколи не дізнається, де його старий. — Володар був задоволений своїм задумом. — І земля буде ваша. То як, впораєшся?

Аноє подивився на біонів, які всі, як один закричали, що готові вирушити зараз, тільки б зробити те, чого вимагає Володар і отримати землю назад.

— Добре. Ми це зробимо. — погодився Аноє, — та дивись, не забудь своєї обіцянки.

Володар хитнув головою та наказав палаючому змію розповісти біону, як знайти дідуся кристала. Упевнившись, що біони уважно слухають палаючого змія, Володар пішов зустрічати Ровону.

Найстаріша злокрона, якій наказали повернутись, була вкрай зла. Її влаштовувала оболонка німфеї і вона не хотіла мінятися з німфеєю тілами. Тому коли побачила Володаря, відразу почала просити його залишити все як є. Володар навіть вислухати її не захотів. Він відмахнувся й нагадав злокроні, хто перед нею.

— Ви обміняєтеся тілами з Лілейтою, — буркнув Володар. — Мені потрібно, щоб біони за час, доки ми будемо відволікати кристала та Королеву вбили старого.

— Але ж я тільки від нього. Я могла зробити це. 

— Ти злокрона, моя помічниця. Він повинен знати, що коли ти залишила старого, він був живим. Замість тебе це зроблять біони, а потім скажемо Ярославу, що через те, що я не захотів знищити людство, біони таким чином вирішили нам помститися, аби розсварити мене і кристала. Я вже підготував закляття, яке захистить мене від того, щоб кристал відчув мою брехню. Зараз ми ще зможемо спробувати його обдурити, але він швидко вчиться, поки він жив на землі, було простіше, але тут я, Королева, злокрони, німфеї…. Він постійно відкриває в собі свої можливості, бачить підтвердження власної могутності. Королева підказує йому на що він здатен. Ще трохи і я назавжди його втрачу й тоді точно ніколи не відкрию таємниці, як мені заволодіти світлими силами. 

— Кристал розлютиться на біонів, але він не зможе їх знищити?

— Кристал почне шукати можливості це зробити. Через смерть старого зло почне рости в ньому. Бажання помсти затьмарить, зробить неважливими всі поради Королеви. Його темний бік вирветься на свободу.

— Що буде з біонами? 

— Як показала їхня битва з драконами, мої охоронці могутніші за біонів. До цього я не думав, що зеленохвості можуть принести мені справжню користь та виявляється, вони здатні набагато більше ніж відносити злокронів до пантер та охороняти вежу, на яку й так ніхто ніколи не нападе. Тому якщо кристал не додумається сам, я підкажу йому, як можна знищити біонів. Від них давно треба позбавитись, — і Володар підвів Ровону до Королеви та кристала, які допомагали німфеї зцілити численні рани Миттєдара. 

Льодан бігав навколо них і давав поради, які були нікому не потрібні. Його крихітну подряпину Королева зцілила відразу і він був задоволений. Не встигли Володар та злокрона підійти ближче, як німфея підбігла до Ровони. Вона наказала дзеркалу в руці з’явитися і перш ніж Ровона встигла хоч щось зробити, показала злокроні її відображення. 

Ровона хотіла відвернутися та Лілейта вхопила її. Злокрона заверещала. Вона виривалась та руки німфеї міцно тримали Ровону. Володар спокійно спостерігав за тим, що відбувалося. Він не збирався допомагати злокроні. 

— Віддай моє тіло! — крикнула німфея.

— Ви всі, — Ровона вказала на них пальцями, — це ще не кінець, — і з очей Ровони вилетіли блискавки, яка вибили з руки німфеї дзеркало.

Володар покликав палаючого змія, наказав відмінити закляття і повернути злокроні та німфеї їхні тіла. Палаючий змій дав їм зілля та промовив закляття:

“Хай знов все стане на свої місця,

Немов ніколи й не мінялись ці тіла.

Лице страшної злокрони повернеться до неї,

Ну, а краса й чарівність залишаться німфеї”.

Як тільки він договорив, Лілейта та Ровона знову стали тим, ким були. Королева зібралася повертатися до своїх володінь і покликала з собою кристала. Льодан намагався не потрапляти на очі Володарю і тримався біля Миттєдара, який не дивлячись на те, що йому його рани затягнулися, наче їх ніколи й не було, ледве стояв на ногах.

Кристал хотів було щось сказати, але завмер. Він дивився перед собою. Володар здогадався, що сталося і почав бурмотіти про себе закляття. Льодан визираючи з—під ноги Миттєдара помітив, що губи Володаря ледве рухалися.

— Дідуся більше нема. — тихо промовив кристал.

Глава 24. 

Перед очима кристала промайнув Аноє, який разом з іншими біонами підбіг до розваленої хати. Дідусь, якого Ровона тільки відпустила, намагався втекти. Проте в старенького не було жодного шансу врятуватись від дужих чудовиськ. Найголовніший біон схопив дідуся та встромив кіготь в його серце. 

В цю мить очі Ярослава почорніли. Вони стали темними, як ніч. Королева поспішила до нього. Вона взяла кристала за руку, намагаючись його заспокоїти. Злокрони почали наближатися до них з усіх боків. Маленький дракончик хотів було підійти ближче та Гриф, який теж був неподалік, порадив не лізти у справи Володаря та Королеви.

Кристал дістав меч жорстокості з—за спини та заніс його перед собою. Він повернувся до Володаря. Королева спробувала втримати його, але кристал її відштовхнув. Помічники Володаря закричали. Миттєдар поспішив зупинити їхній час. Ровона зробила крок уперед і Льодан її заморозив. 

— Навіщо ти так вчинив зі мною? — спитав Ярослав. — Ти вбив дідуся. Він був найдорожчим для мене.

— Я нічого не робив, — відповів Володар. — Ровона тут, я покликав її сюди, щоб ми перестали з’ясовувати, хто сильніший та хитріший. Палаючий змій, покажи нам всім, що було на землі. В чому мене звинувачує кристал? — спитав Володар.

Палаючий змій скрутився в кільце та показав те, що сталося біля розваленої хати. Кристал опустив меч.

— Так ти не винен?

— В чому? Якби я хотів позбутися тієї людини, став би я забирати сюди Ровону, — і Володар розповів кристалу та іншим брехню про біонів, які хотіли їм помститися. 

Льодан покликав Миттєдара та сказав йому те, що бачив, а потім вибіг уперед і знявши рукавичку вказав однією зі своїх спиць на Володаря:

— Він бреше, Володар знову всіх обманює. Перед тим, як в Ярослава потемніли очі, я помітив, що Володар щось бурмотів, то було закляття. Я впевнений! Це ти намовив біонів, ти пообіцяв їм знищити людство і зараз вони виконали твій наказ!

— Це правда? — спитав кристал і знову підняв меч. — Скажи мені?

— Чому досі цей щур плутається в мене під ногами? — заревів Володар, розуміючи, що відператись далі немає сенсу. Він хотів було його схопити та Льодан встиг сховатися за Миттєдаром.

— Припини, — наказав кристал Льодану. — Всі відійдіть, геть! — він прогнав Лілейту та Миттєдара з Льоданом, — і повернувся до Королеви. — Ти казала мені про добро, але де воно? Чому твоє добро не врятувало мого дідуся? Я пішов сюди заради німфеї, я хотів допомогти. Я залишив дідуся і де всі твої помічники? Чому він залишився з Ровоною, я бачив, хто вона, але вірив, що Володар не зробить цього, та ти, ти знала, який він. Чому ти допустила це? — його чорні очі палали від гніву. Зараз він був схожим на Володаря. 

— Кристал, — молила Королева. — Мені дуже шкода, що так сталося. Я не можу знати про всі задуми і підлості Володаря та навіть зараз ми ще можемо все виправити. Опусти меч жорстокості, залиш його тут. Разом ми спустимось на землю та повернемо життя твоєму дідусю. 

— На твоєму місці, я не поспішав би обіцяти. Хтозна, куди біони його заберуть, — Володар чекав, доки всередині кристала закипить лють. — А де вони, куди пішли, цього ми може й не дізнаємось.

Кристал хотів вразити мечем першого, хто стояв поряд. Ним був Миттєдар. Ярослав вже заніс меч та в останню мить Королева встигла закрити спинника часу собою і меч жорстокості поранив її. Королева захиталася та схопилася за рану. 

— Я знаю, ти не хотів. Все гаразд. Я зможу собі допомогти, головне врятуй себе від того, ким ти стаєш, — прошепотіла Королева, — тобі треба знайти дідуся. 

Почувши ці слова, очі Ярослава стали трохи світлішими. Вони посіріли. Ярослав кинув зброю та спробував допомогти Королеві. 

—  Навіть мені ніколи не вдавалося поранити Королеву цим мечем. Ти зміг та невже це все на що ти здатен? — він махнув рукою і повернув час злокронів назад. Володар подивився на Ровону і зрозумів, що не зможе зробити те саме й доведеться чекати, доти чари Льодана ослабнуть. Адже німфей лише заморозив злокрону й не промовляв закляття. — Твого дідуся більше нема, — Володар відкрив рота і з його пащі вилетів страшний вихор. Він був настільки сильним, що всі, хто були поряд з ним відлетіли у різні боки. Дракони, щоб втриматись, чіплялися величезними кігтями за пісок. Вихор підхопив Льодана і закрутив немов пір’їнку. Порівняно з тією силою, яку Льодан забрав у вітра — можливості Володаря були настільки великими, що Льодан зрадів тому, що під час їхньої попередньої зустрічі, Володар розгубився через своїх змій та не показав Льодану всього на що був здатний. 

Від шаленої сили вихру, кристал не втримався на ногах, він впав на одне коліно і встромивши меча в темний пісок, схопився за нього. Королева зробила крок вперед. Не лише з її рук, але і з очей линуло неймовірне сяйво. Воно розбивало вихор на дві половини, який потрохи слабшав. Крім вихру з пальців Володаря потекли річка. Вода швидко піднімалася все вище і помічники Володаря та Королеви, які знаходились біля вежі, опинилися в воді. Королева змахнула руками і з води почали рости дерева. Вони росли так швидко, а гілки були неначе живі. Вони допомогли всім, хто опинився в воді вилізти на дерева.

Тоді Володар підняв увесь темний пісок з глибин води й німфея та кристал здогадалися, що піщаний злокрон в темниці був настільки нікчемним порівняно з тим, на що зараз з цією силою був здатен Володар. 

Пісок піднімався все вище. Величезні глиби відкривали свої пащі, погрожуючи проковтнути всіх, хто був тут. Королева не стала чекати, доти хтось з її помічників постраждає. Вона промовила закляття і називаючи імена своїх помічників, відправила їх до королівського замку. Один за одним щезли Лілейта, Миттєдар і Льодан. Вона вимовила ім’я кристала та він залишився на місці.

— Не опирайся! — закричала Королева. — Буде краще, якщо зараз я сама залишуся з Володарем.

— Ти? — крикнув Володар і перед Королевою піднялася величезна піщана глиба, яка її проковтнула. Я маю в собі всі сили з чарівної річки, тебе поранив кристал мечем жорстокості й ти на моїй стороні — ти слабша за мене. Нарешті, я зможу тебе зупинити. 

— Королево! Хапайтеся за мою руку! — закричав Ярослав. 

— Ти їй допомагаєш, — Володар кинув у кристала блискавкою. З маленької рани полилися темні та світлі сили, які віддалялися одна від одної. — Меч жорстокості до мене! — наказав він і меч вислизнувши з рук кристала, полетів до Володаря. 

— Послухай мене, Ярослав, Володар занадто сильний зараз. Зупинити його можна тільки моїм мечем. Візьми його, — прошепотіла вона, — доки меч справедливості буде в тілі Володаря, він нікому не зможе заподіяти лиха. — Королева доторкнулася до рани Ярослава і вона щезла.

Очі кристала посвітліли. Кристал взяв в руку королівський меч і підбіг до Володаря. Палаючий змій заверещав. Він намагався попередити свого хазяїна та було пізно. Кристал встромив меч справедливості в груди Володаря і той упав. Меч жорстокості покотився по темному піску.

Щезли піщані глиби, пропала стрімка річка та вихор повністю вщух. Злокрони перестали кружляти у повітрі і впали на пісок. Дракони впевнено стали на свої лапи. Ровона, яку Льодан перетворив на крижану статую, ледь поворухнулася. Кристал підійшов і торкнувся рани Королеви, яку наніс їй Володарським мечем. Світло, яке линуло з його долоней утворило безкінечність і доторкнувшись до Королеви, він зцілив її рану. 

Володар намагався протягнути руки до королівського меча, проте торкнутися його він не міг. Темні помічники теж були безпорадні. Ровона, коли крига навколо неї розтанула, побачивши королівський меч у грудях Володаря, перетворилась на ворону та полетіла геть. Кристал опустився на коліна поряд з Володарем, який не міг промовити жодного слова. 

— Ти так поспішав, щоб я обрав твій бік, що постійно намагався відштовхнути мене від себе і врешті решт тобі це вдалося. Коли я виступив проти тебе, ти вирішив забрати в мене найдорожче, що в мене було, але коли я через це поранив Королеву, вона думала про мене, а не про себе. У битві з тобою їй могли знадобитися Лілейта, Льодан, Миттєдар та вона захистила їх, а не себе. В цьому між вами різниця. Ти готовий знищити кого завгодно, тільки б досягти того, що тобі треба. Ти злий та жорстокий і тепер назавжди залишишся тут. Тобі ніхто не допоможе, як ти ніколи нікому не допомагав. — кристал піднявся, — а ви всі, — звернувся він до злокронів, — тільки спробуйте продовжити робити капості на землі. Я буду там, завжди буду там.

— Ти не підеш зі мною? — спитала Королева.

— Ні. Я повертаюсь на землю. Буду шукати дідуся до тих пір, доки його не знайду. Я врятую його. Я це точно знаю, — відповів кристал і попрощавшись з Королевою, пішов. 

Кристала наздогнав маленький дракончик. Креплілас хотів було його повернути назад та Гриф його зупинив.  

— Нам й самим тут нема чого робити. Летимо з ними, час нам, як і Миттєдару з Льоданом перейти на бік Королеви. — і він покликав усіх драконів слідувати за кристалом.

Так вони і йшли. Попереду йшов кристал та дракончик, а за ними слідували інші дракони. Ставіп наважився підійти до кристала і попросити зцілити його око.  Ярослав з радістю допоміг дракону. Королева дивилася їм вслід. Вона раділа, що кристал не піддався на всі хитрі підлості Володаря і обрав для себе світлий бік.