Всемогутній кристал та перша чаклунка —2—

Читати казку: Всемогутній кристал та перша чаклунка —2—

Фентезійна казка «Всемогутній кристал та перша чаклунка» —2— присвячується старшому сину моєї рідної сестри Дмитрику Павлюку. Заради нього я створила вигаданий світ злокронів та німфей.

З повагою, авторка Інга Квітка!

Вступ

Раз на тисячу років у родині, що жила в невеликому селі, завдяки прокляттю, насланому злокроном, перероджувалася перша чаклунка. Звали чаклунку Василина.

Чарівним силам Василини не було рівних серед людей. Дівчинка з яскраво-рудим кучерявим волоссям та срібними очима керувала чотирма стихіями. Вона запалювала вогонь, лила воду з пальців, видихала лютий вітер, хитала землю, перетворювалася на будь-якого птаха та звіра. Завдяки власним заклинанням та зіллям Василина зцілювала від недуг.

Глава 1

Коли батьки першої чаклунки дізналися від прабабусі, що в них з’явиться незвичайна, особлива дитина, чоловік та дружина дуже злякалися. Їх заспокоїла прабабуся:

— Ви маєте пишатися. В родині переродиться перша чаклунка — Василина. Її силам та вмінням серед людей на землі немає рівних.

Прийшов час, і на світ з’явилася Василина зі срібними очима та яскраво-рудим кучерявим волоссям. Вона відрізнялася від інших. Із долонь спалахував вогонь, і полум’я здіймалося так сильно, як вона хотіла. Якщо Василині треба було його загасити, з пальців витікала вода. Маленькі хвилі перетворювалися на річку з шаленою течією, здатною все знести на своєму шляху. Подих посилювався, і з відкритого рота вилітав вітер. Коли перша чаклунка тупотіла ногами, під нею здригалася земля.

Проте дівчинка не вміла контролювати чаклунські вміння, і біди, які через Василину траплялися ледь не щодня, майже розвалили хатинку.

Спостерігаючи за ними прабабуся згадала слова матері. Вона попереджала, що прийде час, коли чарівні сили першої чаклунки проявлятимуться частіше. Її треба буде відвести до сусіднього села, в якому живуть чаклуни: три сестри — Марія, Іванка та Надія, схожі одна на одну, — й перевертень — людина-вовк.

Після кожного переродження чаклуни допомагають Василині якомога швидше згадати, як правильно керувати силами й перемогти Тінь — згусток темряви, який відділив від себе Володар.

Вона розповіла про це онучці й порадила їй негайно йти з першою чаклункою до чаклунів.

Вони зібрали речі та вирушили в дорогу, дійшли до краю села та побачили невелику білу хатинку із солом’яним дахом та вікнами й рушили до неї. На дверях було намальовано чотири стихії.

Біля хатинки матуся побачила сестер. Чаклунки сиділи на сходах і вишивали рушники. Їхні рухи були неквапливими, поки одна із сестер — Марія — не помітила гостей.

Сиве волосся тримали стрічки довкола голів й лише маленькі пасма неслухняно визирали з-під них. Довгі темно-червоні балахони легкими хвилями розвіював вітер. Карі очі уважно стежили за ними. Марія задумливо почухала гачкуватий ніс, відклала рушник на коліна й подивилася на першу чаклунку.

На траві поруч із сестрами лежав сірий вовк. Він підвів голову в бік дівчинки та позіхнув.

Не знаючи, чого чекати від хижого звіра матуся Василини заступила першу чаклунку, і вовк підвівшись на лапи, перекинувся через себе та постав у людській подобі.

Василина нерішуче визирнула з-за спини матусі, яка, побачивши, що перед нею не звір, а людина, нехай і перевертень, відступила вбік і показала на доньку. Матуся розплакалася. Вона міцно обійняла першу чаклунку і сказала:

— Нам доведеться попрощатися та, Василино, ти маєш пам’ятати, що я та тато завжди чекатимемо на тебе і віримо, що прийде час, коли ми знову побачимося.

Матуся пішла. Перша чаклунка нерішуче зробила крок уперед, потім ще один, поки не дійшла до учителів. Матуся і тато їй майже нічого не пояснили. Вона зупинилась й не знала, що сказати.

Учитель-вовк спостерігав за Василиною. Він здогадався про що думає перша чаклунка та посміхнувшись, заговорив до дівчинки:

— Привіт, Василино. Ми на тебе чекали. Тобі виповнилося сім років?

— Так, — відповіла Василина.

— Що ж, ходімо. — він запросив її до хатинки. — Ти тут житимеш, — й вказав на сестер. — Вони допомагатимуть тобі, як я. Ти чаклунка, Василино, — перша справжня чаклунка. Твоя мати тебе привела до нас — чаклунів, щоб ти згадала минулі життя. Твої чаклунські сили повертаються до тебе під час переродження — кожних тисячу років. На жаль, цього разу в нас не так багато часу та ми маємо встигнути тебе підготувати.

— До чого? — здивувалася Василина. — Що я маю робити?

— Дуже скоро ти все згадаєш, а зараз відпочинь. Твоя кімната зліва, за нею кімнати сестер. У великій навпроти ми зберігаємо твою книгу з заклинаннями. Я ж стережу книгу на вулиці. Поїж і ввечері виходь до нас.

Василина увійшла до хатинки. У кімнаті, яку для неї приготували сестри, у кутку стояло невелике ліжко, поруч з ним стіл та стілець. На стіні висіли полиці. На них лежали трави, порошки та суміші. У кутку навпроти стояв віник. На столі красувався невеликий кухоль із водою, хліб та гречана каша з теплим молоком.

Дівчинка встигла зголодніти й з’їла все. Вона не хотіла відпочивати та вийшла на вулицю. Сестри продовжили вишивати. Учитель-вовк лежав на галявині та дивився на сонце.

Василина його покликала, і він, обернувшись, підійшов до неї, сказав:

— Я перевертень, Василино. Думаю, ти здогадалась. Ходімо.

Учитель-вовк увійшов до хатинки, до кімнати навпроти її. На столі лежала величезна стара книга. Він перегорнув пожовклі сторінки з вицвілими літерами. Слова у ній ще можна було розібрати. Дівчинка ледве торкнулася книги.

— До речі, ти, як і я можеш перетворюватися не лише на вовка, а на будь-якого звіра чи птаха. Це твій дар.

— Я? — здивувалася Василина. — Я чула від батьків, що маю сили і вони деколи керують мною.

Василина розповіла, що вміє робити і які неприємності стаються, коли вона чаклує.

Учитель-вовк її вислухав. Вона надто мало згадала про попередні життя. Він заспокоїв Василину:

— Ти найсильніша чаклунка усіх часів. Ця книга, яку ми бережемо із сестрами, належить тобі. Ти записувала в неї створені власноруч заклинання. Ти згадаєш, як варити зілля та розрізняти трави, завдяки снам, й сестри записуватимуть у книгу нові заклинання.

Учитель-вовк покликав сестер. Кожного разу, коли Василина її торкалася, сторінки із нею розмовляли, та вона не все могла зрозуміти.

Дівчинка уважно слухала, що їй казали учитель-вовк та сестри, й повторювала за ними. За вечір вона пройшла кілька заклинань зі зцілення. Закріпила Василина знання тим, що змусила зникнути шрам на обличчі учителя-вовка. Та коли перша чаклунка спробувала перетворитися на зайця, їй не вдалося. Вона повторювала заклинання, та нічого не відбувалося. І от їй здалося, що вона ворухнулася.

Василина спробувала ще й перетворилася на мишеня. Учитель-вовк її заспокоїв:

— Нехай мишеня й заєць — це різні звірі, усе ж тобі вдалося перетворення.

Василина втомилася й щойно учитель-вовк її відпустив, пішла до своєї кімнати відпочити. Перевертень та сестри залишилися обговорити здібності Василини, порівнюючи їх із попередніми переродженнями.

— Коли ми вчили її тисячу років тому, було важче, хоч часу мали більше, — зауважив учитель-вовк.

— Вона швидко згадує, але перетворення їй краще вдавалися в минулих життях, — відповіла Марія.

Учитель-вовк важко зітхнув. Сонце щезало за обрієм і ставало холодніше.

— За кілька життів перед тим вона теж довго не могла цьому «навчитися», — згадав він.

— Не бачу нічого дивного, поступово все стане на свої місця. — Надія опустила голову й зазирнула у книгу. — Не про те ми зараз говоримо. Важливо розуміти, що він став сильнішим.

— Думаєш? — додала Іванка, не приховуючи страху, який з’явився в її очах. — Останнього разу було складно. Та й наші життя… Василина змогла зробити нас вічними та своє прокляття, яким її нагородив Тінь не подолала. Вона перероджується раз на тисячу років. Можливо, якщо першій чаклунці вдасться подолати чари Тіні, вона знайде, як його перемогти.

— Якщо злокрону вдасться заволодіти силами першої чаклунки, — учитель-вовк гортав сторінки старої книги, — усе буде дарма.

— Чому ти так думаєш? Багато тисячоліть ми жили спокійно, — згадала Марія. — Але Тіні потрібні її сили. Без них життя для нього окремо від Найтемнішого не має сенсу. Він надто слабкий серед злокронів та небезпечний для нас і людей.

— Так, що не роби, — погодилася з нею Надія, — а Тінь кожного разу звільняється від чарів першої чаклунки, знаходить її та знову нападає.

— Зрештою, у цій битві буде один переможець, — відповів перевертень. — Чари Василини, що стримують Тінь, слабшають. Минула тисяча років й скоро він звільниться від них. Ми повинні підготувати Василину.

Сестри розійшлися по кімнатах, а учитель-вовк залишився охороняти. Він чекав, щоб першій чаклунці наснився сон про Тінь.

І от Василина заснула. Вона побачила себе дорослою і Тінь у величезному чорному плащі. Він наблизився до неї. Злокрон спробував знищити першу чаклунку її чарами, й Тіні вдалося. Сон обірвався. На зміну йому прийшов інший, з попереднього життя.

Василина побачила печеру. Усередині стояли вона й Тінь. Закований у кайдани з вогню та хвиль води злокрон стояв у в’язниці з вітру. Василина спробувала наблизитися до нього, та сон розсіявся, й вона почула:

— До зустрічі за тисячу років.

Перша чаклунка здригнулася та відкрила очі. За вікном сяяло сонце. Василина підвелася і помітила сніданок та склянку молока на столі. Вона поїла та вийшла на вулицю. Сестри сиділи на порозі та вишивали рушники. Учитель-вовк у подобі хижого звіра лежав на траві та гортав книгу. При появі Василини він перетворився на людину, привітався і вони пішли до кімнати із книгою. Василина із заплющеними очима брала траву з полиці й говорила її назву, для чого вона потрібна у зіллях та заклинаннях.

Перша чаклунка вийшла на вулицю та перетворилася на зайця. Учитель-вовк та сестри зраділи. Він попросив показати, як дівчинка керує стихіями, й вона розкрила долоні. В них спалахнув вогонь. Перевертень ускладнив завдання для Василини. Він попросив Надію принести меча та дати його Василині, і як тільки перша чаклунка взяла зброю до рук та провела пальцями по лезу, воно спалахнуло червоними язиками.

Поміж пальців Василини полилася справжня річка і вогонь вщух. Довкола неї розлилися хвилі. Учитель-вовк не витримав:

— Зупинись.

Вода зникла, ніби її не було. Василина видихнула, і з рота вилетів вітер. Він посилювався, підняв листя та гілки в повітря, розкручував їх у різні боки. Вітер штовхнув учителя-вовка, і перевертень пошкодував, що був у подобі людини, та попросив:

— Покажи здатність землетрусу.

Василина вдарила ногою по землі. Вона затремтіла під учителем-вовком та сестрами, не ворухнувшись, під її ногами.

— Достатньо.

Земля перестала ворушитись.

— Молодець, Василино, — сказав учитель-вовк. — Стихії тобі завжди легко вдаються, та, на жаль, їх недостатньо, щоб перемогти Тінь. Потрібні нові сильні заклинання.

Він чекав. Василина почала розпитувати про злокрона.

— Що йому потрібно від мене? — запитала вона.

— Твої сили, — підказав учитель-вовк. — Кожного тисячоліття, коли ти перероджуєшся, хитрий, підступний та надмогутній ворог хоче заволодіти ними. Він частина Володаря. Я радий, що ти поступово згадуєш минулі життя. — він перетворився на вовка та сів поруч із нею. — Найгірше, що він, як і Володар, інші злокрони, володіє здатністю жити вічно. Це змусило тебе зробити так, щоб ми теж були безсмертними, доки ти його не знищиш. Під час одного з перероджень Тінь за допомогою темного заклинання прокляв тебе. Ми не в змозі здолати прокляття, тому, на відміну від нас, ти «смертна», і коли він тебе перемагає, має пройти тисяча років, за які він звільняється від чарів і дозволяє тобі знову з’явитися на світ. Щоразу твоя матуся в родині, де ти перероджуєшся, приводить тебе до нас. У мене і сестер одне завдання: змусити тебе якомога швидше згадати, ким ти була в минулих життях, прийняти й навчити керувати своїми силами для зустрічі з Тінню.

— Але я його перемагаю? — зауважила Василина.

— Не зовсім. — учитель-вовк відвів очі вбік. — Твої чари настільки сильні, що ти можеш ув’язнити навіть Тінь Найтемнішого, але не перемогти. Коли ти вперше народилася, на відміну від звичайних відьом, які псують худобу чи роблять інші капості, або, як мої сестри, вміють варити різні зілля, ти стала першою і єдиною людиною-чаклункою із силами стихій, які поділилися з тобою своїми можливостями, щоб ти допомагала. Завдяки цьому твоя могутність дорівнює силам злокронів та німфей. Це робить тебе особливою, Василино, бо ти — людина. Дізнавшись, що на землі живе дівчинка, яка може відтворювати із себе чотири стихії, Тінь Володаря Темряви вирішив залишити планету, за якою Володар наказав йому дивитися, й він відправився за тобою. Коли він тебе знайшов, Тінь не міг повірити очам, що ти маєш частину сил, які має Володар, а йому не вдалося отримати й дрібки вмінь Найтемнішого, коли він почав існувати окремо. Ті ж можливості мають злокрони. Ти ще у першому житті змогла вистояти проти Тіні й закувала його в чарівні кайдани, та зараз, як і до того, твої сили слабнуть. — учитель-вовк наважився подивитися їй у очі. Він хотів, щоб перша чаклунка зрозуміла, наскільки важливим є те, що він збирався сказати. — Тінь дуже сподівається, що зможе відібрати в тебе сили чотирьох стихій.

— Навіщо?

— Він хоче повернутися до Володаря і разом з ним, Ровоною та іншими воювати проти Королеви Світла. Тінь хоче стати одним із злокронів, справжнім, а не тому, що його так називають. Він збирається бути головним помічником Володаря Темряви. Твої сили допоможуть йому існувати окремо, принаймні він на це розраховує, — сказав учитель-вовк. — Але злокрон не знає, що Володар, завдяки кристалу і мечу справедливості нікому не завдасть шкоди.

Учитель-вовк розповів Василині про появу кристала, за який воюють Володар Темряви і Королева Світла.

Василина уважно слухала учителя-вовка. До вечора перша чаклунка згадала, як перетворитися не лише на зайця, а й будь-якого звіра. Із сірого вуханя вона стала ведмедем і, не перетворюючись на людину, змінилася на яструба та, змахнувши крилами, злетіла вгору й покружляла над хмарами, та, спустившись униз, стала собою.

Учитель-вовк радів, спостерігаючи за нею. Перевертень запропонував Василині стати зайцем, а потім мишеням, щоб, коли вона захищатиме власні сили, використовувала можливості перетворюватися на невеликих тварин та птахів.

Василина впоралася із цим.

Стемніло, і Василина втомлено позіхнула, запропонувала піти перепочити, й не встигла покласти голову на подушку, як міцно заснула.

Уві сні вона була дорослою. Їй шістнадцять, можливо, сімнадцять років. Довкола палав червоний вогонь. Тінь Володаря вчепився в неї пальцями, й крізь сон вона відчула холод. Він линув від злокрона. Василина спробувала звільнити руку. Їй не вдалося, й перша чаклунка сказала заклинання:

«Невидимі кайдани допоможіть зупинити,
Я хочу потвору стихіями ув’язнити,
Нехай тисячу років не звільниться він,
Злокрон не Володар — це лише його тінь».

Вогняні кайдани охопили руки та ноги Тіні, й він відпустив Василину. Вона промовляла заклинання за заклинанням. Навколо його рук, знерухомлених вогнем, з’явилися кайдани з хвиль води. Вітер закрутився довкола злокрона й ув’язнив.

Василина вдарила ногою по землі й вона затремтіла під злокроном.

— Ми ще зустрінемося! — закричав Тінь. — За тисячу років. Завдяки моєму прокляттю ти повернешся у цей світ, щоб я отримав твої сили.

— Я тебе переможу!

Василина прокинулася. Вона згадала зустріч із злокроном, від якої минуло тисяча й сім років, та решту.

Перша чаклунка швидко вдягнулася та вибігла на двір. Сестри сиділи на сходах та вишивали рушники. Вони підвели очі на Василину.

— Ти сьогодні рано, — зауважила Іванка.

— Я все згадала! — радісно закричала Василина.

— Це добре, — сказав учитель-вовк. Він повернувся із лісу. — Ти повинна дещо знати. — він важко зітхнув. — У лісі вовки розповіли, що Тінь втік із в’язниці. Він з’явиться тут.

— Я не дам йому завдати вам шкоди. Буду боротися. Я готова! — заявила Василина. — Але минулого разу мені було шістнадцять років, зараз лише сім. Треба прочитати заклинання з книги.

— Через те, що твої сили слабшають після кожного переродження, якщо ти й цього разу не знищиш Тінь, через тисячу років він нападе на тебе немовлям, а ми надто слабкі, щоб тебе захистити.

— Подивимося, — сказала Василина.

Перша чаклунка взяла книгу та пішла до своєї кімнати. Вона уважно читала сторінку за сторінкою. Очі заплющувалися від утоми та вона не зважала. Василина ненадовго засинала і, вихоплюючи уривки снів з минулих життів, прокидалася та продовжувала читати.

На жаль вона не створила сильнішого за заклинання з вогняних і водяних кайданів, в’язниці з вихору та землетрусу під ногами Тіні. Перша чаклунка мала вигадати нове.

Глава 2

Тінь не втратив лік часу завдяки чарам, накладеним на себе й знав, що від переродження Василині минуло сім років. Її неважко перемогти, особливо цього разу. Він збирався встигнути скористатися не лише прокляттям, яке йому колись підказав Льодан, а й заклинанням, про яке чув від того ж чаклуна — теперішнього німфея, — тим, про яке знали й розповідали учитель-вовк та Василина.

Злокрон мав відділити можливості стихій від інших сил першої чаклунки, як це робили Володар та Льодан, решту він отримає за ними. Німфей пояснив дію свого заклинання на людину, якій стихії добровільно віддали сили. На відміну від злокронів, які їх отримали завдяки чарівній кулі, Тіні знадобиться кілька волосин Василини. А як не вдасться, в минулому житті злокрон штовхнув першу чаклунку, і вона проковтнула останнє слово. В наступному переродженні він знайде Василину зовсім маленькою, й хтозна, чи вона вимовить заклинання?

Зараз Тінь стояв горі з снів та минулих життів Василини. Його пусті очі радше нагадували великі діри. Чорний балахон розвівався від вітру, худі, гачкуваті руки визирали з рукавів. Він не мав змій замість пальців, бо був згустком темряви. Коли треба було кудись летіти, перетворювався на тінь ворона.

За деревами ховались вовки. Їх нескладно було помітити. Вони голосно перешіптувалися між собою. Злокрон почув, що хижаки розповіли учителю-вовку, що він уже близько.

Тінь спустився вниз й чорна ворона зачепила його крилом. Вона голосно каркнула та, ставши лапами на землю, перетворилася на найстарішу злокрону — Ровону.

Сховавши воронячі крила за спиною, вона дочекалася, коли з-за спини з’являться довгі й худі руки, спотворені глибокими зморшками. Бридке обличчя повернулося до Тіні. Ровона схопила його за руку. У долоню вп’ялися її ж пальці, і вона здогадалася, що Тінь не сказав слово: «Володар», щоб його тіло матеріалізувалось й руки отримали здатність щось тримати. Вона відсахнулася від Тіні.

— Не можу звикнути до тебе. Чому на Землі? Зараз?

Тінь розповів найстарішій злокроні, що він тут, бо хоче заволодіти дечим, що дозволить залишитися поруч із Володарем, замість пустої планети Дейни, на якій відтоді, як Володар її отримав і звідки злокрон втік сюди, німфеї чи будь-хто інший не з’явилися.

— Так ти не знаєш? — спитала найстаріша злокрона й розповіла про Володаря та кристал.

— Кристал? Пророцтво здійснилося? — Тінь задумався. — І в такий важкий для Володаря та нас час ти, Ровоно, його лишила? — він розізлився. — Де сховаєшся? Як скоро тебе знайдуть німфеї чи кристал?

— Я намагалася врятуватися!

— Треба повернутися до володінь Володаря, — вирішив Тінь. — Хочу побачити кристала. Який він?

— О, він, він… — поспішила відповісти Ровона. — Зупинив самого Володаря. Та хто тепер дістане меч справедливості? Німфеї та Королева не погодяться. Вони отримали кристал. Камінь їх вибрав.

— Зачекай, я впевнений, це не кінець.

— Ти не розповів, що саме шукаєш? — пробурмотіла Ровона й зазирнула в пусті діри замість очей Тіні. — З’явився нізвідки й вирішуєш, що робити.

— Скоро дізнаєшся.

Злокрон перетворився на тінь ворона, Ровона — на ворону, й вони полетіли до вежі Володаря. Залетів усередину, стали злокронами.

Ровона боялася ворухнутися. Тінь озирнувся в пошуках кристала, та його, драконів й палаючого змія у вежі не було. Злокрони сновигали коридорами, бачили Ровону та Тінь й перешіптувалися про них. Від помічників Володаря Тінь дізнався, що Найтемнішого перенесли до покоїв. Ровона не ризикнула увійти до Володаря. Тінь відчинив двері й наблизився до нього.

Володар лежав з мечем справедливості у грудях. На відміну від Ровони злокрон розповів Володарю, що намагається відібрати сили першої чаклунки. Думка, що злокрон без нього обрав, які чаклунські сили отримає, розлютила Володаря Темряви, ще коли він його через це відіслав на Дейну, і ось нахаба тут.

Тьмяне світло у вигляді вогників допомогло злокрону роздивитися Найтемнішого. Довге чорне волосся заплутаними пасмами лежало на підлозі. Чорні страшні очі Володаря, наповнені люттю та злобою, були єдиним, чим він міг рухати через чари.

Від леза линуло світло. Воно сліпило. Тінь спробував доторкнутися та меч обпалював невидимою силою. Провести пальцями повз руків’я теж не вдалося. Рука злокрона застигла над ним й пальці запалали.

— Дарма ви мене спекалися, мій Володарю. Хтозна, чи це б сталося із вами, якби я був тут. Я лише хотів забрати сили в дівчинки — першої чаклунки. Вона не знає до кінця і не використовує їхні можливості. Ви ж відділили мене від себе й не дали майже нічого з того, на що я заслуговую. Палаючий змій нічим не відрізняється від мене та він стільки отримав від вас. Ровона — звичайна злокрона та може поранити блискавкою або отруєним пером. Рогатий злокрон випускає з себе річки. Льодан узагалі був для вас чи не найголовнішим помічником, а що маю я? Лише безсмертя, можливість навіювати ніч, щоб встигнути зникнути та матеріалізуватися, коли буде потрібно. Невже я не маю права на кілька сил, щоб доказати вам, що від мене є користь, перш за все вам, Володарю? Я ж усе зробив сам. Знайшов першу чаклунку і вирішив забрати її сили. Чому Льодан мені допоміг, а ви відмовили? І кому — мені?

Володар мовчав. Тінь вийшов із покоїв і підійшов до вікна. Палаючий змій летів до вежі. Всередині він побачив злокрона й розгнівався не менше за Володаря. Тінь схилив голову.

— Як ти посмів?! — закричав палаючий змій. — Я не вірю своїм очам. Ти ослухався самого Володаря, а він довірив тобі планету!

— Не шипи. За проведений мною час на землі, впевнений, що на планеті Володаря не сталося нічого цікавого. Там ніхто ніколи не жив. Навіщо взагалі Володар боровся з Королевою за ту планету?

— Він хоче бути Володарем усіх світів! Коли він дізнається, що ти втік, — найвірніший помічник Володаря звивався в повітрі, високо задираючи голову. Він навис над злокроном, — тобі кінець.

— Я тільки від Володаря. Він не те, що чаклувати, а й ворухнутися не може. Де кристал?

— О! — очі палаючого змія звузилися. — Він пішов, прихопивши драконів із собою. Я бачив, як вони полетіли на бік Королеви. Зрадники. Але нічого. Коли кристал дізнається, що я йому приготував, він зрозуміє, що не переміг. Так чого ти хочеш? Ти досі борешся з першою чаклункою, як її… Василина?

— Якби я мав могутність Володаря, в мене б були її сили, — відповів злокрон. — Льодан підказав, що робити.

— Він тепер на боці німфей, як і Миттєдар! — обурено прошипів палаючий змій. — Їхня Королева вже й його, Льодана, отримала. Ми — нічого. Чого тобі треба?

— Я хочу, щоб ви з Ровоною допомогли схопити першу чаклунку.

— Ти лишив планету без дозволу Володаря і сподіваєшся, — палаючий змій задумався. Він розумів, що темним силам не завадять додаткові можливості у боротьбі проти Королеви та кристала, — що я братиму участь у твоїй дурній витівці, чи, вірніше, забаганці?

Тінь не збирався відступати. Палаючий змій сумнівався та зрештою погодився. Злокрон згадав, що треба дістати кілька волосин Василини й спитав:

— Куди їх можна буде помістити?

Він знав, що Володар для подібних заклинань мав скриньку, та, коли Льодан тікав, прихопив її з собою.

— Візьмемо дещо краще. — палаючий змій знайшов подібну до неї ємність із чорного скла. — В цьому Володар забирає сили злокронів із чарівної річки, утримує їх, коли не збирається взяти собі вміння.

Тінь сказав: «Володар» — й зміг взяти у руки ємність. Злокрон перетворився на тінь ворона й він та палаючий змій полетіли за Ровоною. Вона вийшла з вежі й рахувала отруєні пера. При появі Тіні та палаючого змія Ровона швидко їх заховала до кишені плаща.

— Потрібні охоронці для вежі і Володаря.

Ровона подивилася на піщаного злокрона. Він нагадував тісто, коли піднявся перед воротами й голосно забулькав. Чорний пісок сипався із пащі.

— Щось вигадаємо! Можливо тебе зробимо охоронцем. — він зашипів на Тінь, — чом би й ні? На відміну від драконів, ти не зрадиш Найтемнішого.

— Як і ти, — завбачливо буркнув злокрон.

— Що ще вміє перша чаклунка? — спитав палаючий змій.

— Василина може зцілювати від хвороб.

Палаючий змій скрутився в кільце й промовив до себе заклинання, показав на землю, щоб дізнатися, де Василина та Тінь і так знав, що вона з сестрами та учителем-вовком.

У Ровони за спиною замість рук з’явилися чорні крила й найстаріша злокрона перетворилася на ворону. Вони полетіли до хатини та стали собою.

Учитель-вовк першим їх почув і побачив. Тінь простягнув худі, гачкуваті руки вперед. Перевертень закрив собою вхід до хатинки й щодуху закричав:

— Василино, не виходь зі своєї кімнати! Вона захищена чарами!

З очей Ровони вилетіли блискавки. Ними злокрона поранила учителя-вовка.

Василина не послухалася і вибігла на вулицю. Палаючий змій обвився довкола неї. Перша чаклунка не знала, хто він і на що здатен. Їй було боляче. На очах з’явилися сльози.

Сестри спробували схопити палаючого змія і звільнити Василину, та він видихнув на них червоне полум’я. Тінь згадав вогняні та водяні кайдани першої чаклунки на собі, зазирнув Василині у очі, впевнився, що з сестрами майже нічого не сталося і здогадався, що вона зробила:

— Ти подарувала нікчемам безсмертя, та чи воно допоможе? Як ганебно! Василино, ти вигадала заклинання й прив’язала його до мене, але дарма. Льодан допоміг після першої нашої битви створити надмогутнє прокляття, та воно не дає повного безсмертя. Ти повертаєшся раз на тисячу років, щоб я відібрав твої сили і ти прожила звичайне життя. — злокрон повернувся до Ровони: — Дай мені отруєне перо. — найстаріша злокрона не хотіла ділитися, бо пера, крім отрути, містили срібні сльози Миттєдара, драконячу слину та накладені чари самим Володарем. Тінь продовжив: — Німфеї після поранення пером найстарішої злокрони втрачають свої сили, але залишаються живі на відміну від вас, — він прошепотів: «Володар» і стиснув у другій долоні перо, яке йому неохоче простягнула Ровона, — людей. Від цієї отрути навіть безсмертна людина стане смертною!

Василина не встигла зрозуміти сенс слів Тіні й він встромив отруєне перо в учителя-вовка. Перевертень похитнувся, спробував його дістати та погляд затуманився, і він упав на землю.

Злокрон показав Ровоні на сестер. Їм вдалося загасити вогонь. Ровона дістала з кишені отруєні пера й їх поранила.

— Що тепер будете робити? — спитала вона. — Від дії моїх пер нелегко позбавитися.

Через іскри палаючого змія кілька волосин впали з Василини, й Тінь їх упіймав.

— Нарешті! — сказав палаючий змій. — Заклинання.

Тінь заговорив:

«Відтепер твої сили стануть моїми,
Більше не зможеш керувати стихіями,
Відділіться, могутності, переходьте до мене,
Я стану сильнішим, мені цього треба!»

З долонь Василини линуло полум’я. Воно кружляло у повітрі та поспішило до ємності Володаря. За вогнем нестримною річкою полилася вода, й, коли остання хвиля щезла, вітер наблизився та опинився в ній. Невидима здатність Василини створювати землетрус також її залишила. Перша чаклунка більше не могла перетворюватися на звірів й птахів та зцілювати інших.

Вона стала людиною. Палаючий змій звільнив першу чаклунку від себе і полетів. Василина впала на землю й гірко заплакала.

Злокрон швидко проковтнув сили Василини та забурмотів заклинання. Можливості стихій вирували, з пальців визирнув вогонь й полилася ріка. Тінь видихнув вітер. Той лютував. Злокрон радісно тупотів ногами. Через нього затремтіла земля.

Палаючий змій не витерпів:

— В нас купа справ. Треба звільнити Володаря. Поспішаймо. Я знайшов біонів.

Сили Василини намагались вибратися зі злокрона та він не звертав на них уваги. Він перетворився на тінь ворона й полетів за палаючим змієм та Ровоною.

Глава 3

Після того, як кристал дійшов до світлого піску, він попрощався з драконами. Дракончик хотів із ним спуститися на землю, та Ярослав був проти.

— Дракончику, люди не зрадіють навіть маленькому дракону — вони бояться лускатих.

Ярослав вирішив, що на землю відправиться сам з мечем жорстокості й так і зробив. Він обійшов ліс у пошуках біонів та дідуся, пройшов кілька сіл та розпитував всіх, кого зустрічав, чи не бачили вони чудовиськ? Проте, що тут були біони, ніхто й не чув.

Кристал зрозумів, що треба було порадитись з Королевою. Вона все знала про біонів й могла підказати, де їх із дідусем шукати. Він знову піднявся вгору до королівських володінь, ступив на світлий пісок та рушив до замку.

Його охороняли дзеркальні леви. Вони сиділи із заплющеними очима та тільки кристал наблизився, їх відкрили й провели гостя поглядом. Дракони й маленький дракончик привітались із ним, дихнув вогнем в його бік. Ярослав увійшов усередину та озирнувся. Мармурові стіни, вікна та сходи прикрашали довжелезні ліани з квітами. Сонце зазирало у віддалені закутки замку.

Кристала помітили німфеї. Вони спускалися сходами та шепотіли одна до одної: «Кристал прийшов», «Тут кристал», «Треба повідомити Королеву». Проте йти за нею не довелося. Королева почула слова німфей й пішла до них. Довге біле волосся прикрашала невелика корона з квітів. Від неї линуло сяйво. Вона простягнула руки до Ярослава.

— Ми навіть не поговорили після того, як ти переміг Володаря. Знаю, важко сприйняти, що він зробив. Я збиралася відшукати тебе. Ти не знайшов біонів?

Після поранення мечем жорстокості Королева була слабкою. Вона обійняла Ярослава та провела до своїх покоїв.

— Як твоя рана? — спитав кристал.

— Майже минулося. Миттєдару та Льодану треба відпочити. Лілейті теж не завадить. Поки Володар ув’язнений із злокронами простіше впоратись. Я впевнена, що палаючий змій не заспокоїться, він шукатиме, як звільнити Володаря. — вона спостерігала за кристалом. Ярослав дивився на трон із квітів. Кристал помітив на столі з білого скла величезний чан. В ньому хвилями вирували сили. Неважко було розрізнити, де чиї, особливо вміння Льодана.

— Я вирішив, що сам впораюсь, — схвильовано сказав кристал, — й залишив тебе, та скільки не шукав — не знайшов й сліду чудовиськ.

— Так, кристале, біони ненавидять людей. Моя стіна показує, що відбувається на землі, але через те, що на біонів не діють наші чари, вона не покаже ні їх, ні мертвих, бо їх уже нема. Попри це, я спробую. — Королева Світла підійшла до чарівної стіни й махнула рукою. — Покажи, де зараз дідусь.

Стіна показала, що відбувається на землі та не змогла відшукати, де знаходиться дідусь.

— Вам відомо, що я не показую мертвих.

— Несправедливо. — кристал не збирався відступати. — Біони, вбили його, вбили й забрали з собою. Де вони можуть бути?

Королева відвернулась від стіни.

— Я дещо бачила. — вона задумалася. — Стіна показала палаючого змія. Він спускався на землю. Найвірніший помічник Володаря рідко так робить. Він когось шукав. А кого палаючий змій не бачить так само, як ми? — спитала Королева і сама собі відповіла: — Біонів.

У кристала посіріли очі. Він хотів негайно йти до вежі.

— Дякую.

Він вийшов з замку. Світлий пісок не змінився на темний, як над головою промайнула величезна тінь. Кристал побачив дракончика. Лускатий виставив крило вперед й допоміг Ярославу забратися на себе. Він змахнув крилами та піднявся вгору. Вони опинилися над чарівною річкою з темними силами та берегом, на якому відпочивали пантери.

Хижі кішки їх помітили одразу. Вони голосно заричали, зиркаючи на кристала та дракончика дзеркальними очиськами. Блукаючі гори ходили берегом. Дракончик долетів до воріт й вони відчинилися. Перед ними з’явився піщаний злокрон. Глиба піску піднялася вгору та голосно фиркнув, пішла до Ярослава та дракончика.

Тінь руки з темряви — помічниця Володаря, визирнувши з-за піщаного злокрона, наказала облишити кристала та махнула пальцями показав, що вони можуть увійти.

Дракончик нерішуче зупинився. Тінь руки з темряви подріботіла до вежі. Вона зупинилася та перевірила, чи продовжує кристал за нею йти. З вежі назустріч кристалу вилетів палаючий змій. Він сподівався, що Ярослав не дізнається, що йому вдалося знайти біонів та дідуся, й відправити їх на планету, яку мав охороняти Тінь. Від трьох людських днів залежало, чи повернеться дідусь до життя, й палаючий змій був впевнений, що кристал прийде до Володаря й найвірніший помічник його змусить дістати меч справедливості.

— От і ти, — прошипів палаючий змій, — не гаймо часу, щоб тобі не забракло. Я зустрівся з біонами і запропонував їм замість Землі, де їх знищували люди й повернути яку вони собі не те, що не зможуть, а навіть не сподіваються, планету, яку залишив Тінь Володаря. Вона цілком придатна для жалюгідного існування чудовиськ. Обміркувавши, біони зрозуміли, що мати свою планету краще, ніж коли на цій люди знищуватимуть їх до останнього, й за цілу планету усе, що їм треба віддати палаючому змію: людину, а саме дідуся, якого можна повернути до життя виключно у перші три дні, — останнє палаючий змій сказав вголос. — Звісно, — продовжив палаючий змій, — кристале, ти можеш ходити по володіннях Володаря скільки заманеться, та, запевняю, ти не встигнеш його знайти. — він помітив, що кристал цього не знав. — Ти не знав, — прошипів він. — Так, так, так. Ти зможеш врятувати дідуся тільки, якщо зцілити його за три дні після смерті.

— Ти брешеш! — закричав кристал. — Я був у Королеви.

— І вона не розповіла. Можливо, не хотіла розчаровувати, враховуючи, за рахунок чого, а точніше кого, існують чудовиська. — палаючий змій удав вигляд, що розмова йому не цікава, скрутився в повітрі у кільце та підпер голову хвостом. — Мені нема чого поспішати. В тебе повна свобода дій.

— Куди ти його сховав?

— Оце вже розмова, каменю. — палаючий змій хитнув головою. — Важливо, що я хочу за те, що поверну тобі людину.

— Ти хочеш, щоб я витягнув меч справедливості з грудей Володаря, — здогадався кристал, стискаючи долоні в кулаки.

— Не просто витягнув, а пообіцяв, що не повернеш його назад після того, як забереш у безпечне місце дідуся. Я повинен впевнитися. Також вважаю, що Володар поквапився з подарунком, — він вказав хвостом на меч жорстокості. — Ти не оцінив щедрість та великодушність Найтемнішого й пішов проти нього. Віддаси його меча мені.

Змій витріщився на кристала. Той не сумнівався і миті. Він був готовим віддати будь-що, аби тільки знайти та повернути життя дідусю. Ярослав зняв меч жорстокості, кинув його на чорний пісок, врахував, що в ньому дві сторони, ніби він готовий вчинити нечесно, сперся ногою на меч.

— Я дістану меч з грудей Володаря, якщо даси слово, що злокрони та Володар Темряви його не втрутять у нашу війну. І попереджаю: якщо збрешеш, а потім, коли тобі чи Володарю знову буде вигідно вплинути на мене й ви наважитесь схопити дідуся, — очі у кристала потемніли. — Я візьму меч справедливості і не спинюся, доки не покінчу з вами обома. Запам’ятай мої слова, палаючий змію.

— Он як? — найвірніший помічник Володаря задумався. Він вважав Ярослава серйозним супротивником. Камінь вміє користуватися силами Володаря і Королеви, розуміючи власні можливості переваги від появи. Палаючий змій зашипів: — Я погоджусь на твої умови, але і ти не забудь, якщо порушиш обіцянку, ми слова теж не триматимемо. Йди за мною.

Він влетів у вежу. Ярослав відсахнувся від меча жорстокості й пішов за ним. Найвірніший помічник провів його до Володаря, та при появі кристала очі Найтемнішого почорніли ще більше.

— Я домовився з палаючим змієм.

— Володарю, камінь погодився дістати з вас королівський меч, — повідомив палаючий змій. Ровона підслухав розмову за дверима, увійшла до них, — принесіть дідуся. Нехай забирає його звідси, як він каменю потрібен.

Ровона зиркнула на кристала. Він ледве стримався, щоб не сказати про ницість їхнього вчинку до людини та розумів, що Володар все одно не відчує. Найтемніший не знає різниці через те, що в ньому не живе частина сил Королеви Світла. Для нього притаманні лише підлість, злість та ненависть.

Кристал мовчки торкнувся руків’я меча справедливості та потягнув на себе. Лезо повільно вислизнуло з грудей Володаря.

Величезна діра у грудях Найтемнішого завдяки сяйву з меча, що залишилося всередині неї, не зменшилася. Володар ворухнувся. Ярослав сховав меч справедливості за спину. Палаючий змій пошкодував, що домовляючись, з кристалом, не зауважив, що забере і його. Він боявся, що скаже на це Володар.

Злокрони принесли дідуся. Кристал кинувся до нього й міцно обійняв, та він не поворухнувся. Дідусь був геть холодним. Очі заплющені.

— Віднесіть його до дракончика. Він чекає біля воріт.

Палаючий змій неохоче хитнув головою злокронам, і ті, підхопивши дідуся, винесли його з вежі. Кристал подивився на Володаря та вийшов за злокронами.

Тінь дізнався від тіні руки з темряви, яка пробігала повз нього, що кристал тут. Він визирнув з вікна. Ярослава та дракончика з дідусем оточили злокрони. В Тіні закипіла лють. Щоб отримати сили, якими вільно володіли інші злокрони та Володар, йому знадобилося багато тисяч років, а камінь у мить появи отримав темні та світлі сили.

Злокрон захитався. Сили Василини хотіли з нього вибратися. Одна зі стихій вирувала затятіше інших. Тінь схопився за живіт, та його ж тінь від рук пройшла крізь нього.

Він відвернувся від вікна й не побачив, що кристал підійшов до дракончика. Лускатий опустив крило на темний пісок. Злокрони підняли на нього дідуся. Ярослав забрався на дракона, й той здійняв крила, піднявся вгору.

Попросивши летіти до хатинки дідуся якомога обережніше, кристал його міцно тримав за плечі. Дракончик повільно летів. Біля хатинки він став на чотири лапи. Королева Світла завдяки стіні побачила, що кристал та дракончик повертаються на землю, й уже була тут.

Дракончик схилив голову перед Королевою та виставив крило вперед, щоб кристал міг спуститися. За її спиною стояли Миттєдар та Льодан. Вони чарами швидко відбудували дідусеві розвалену хатинку.

Спинник часу наблизився до дракончика. Він взяв дідуся на руки, заніс всередину та поклав його на лавку. Королева Світла наблизилась до дідуся.

— Три дні ще не минуло. Ти вже це робив і зможеш знову, — сказала Королева. — Не бійся.

Вона взяла кристала за руку та підвела його до дідуся. Кристал ледь торкнувся його руками. З долонь линуло світло. Воно пронизало груди дідуся, та він лежав із заплющеними очима. Кристал збирався попросити Королеву, але дідусь важко вдихнув, потім ще й голосно закашляв.

Дідусь схопився руками за серце, розплющив очі та розгублено озирнувся. Кристал його радісно обійняв.

— Все добре, Ярославе. Коли я побачив біонів, думав, що це кінець. Вони рідко першими нападають на людей, та цього разу поводили себе вкрай жорстоко, ніби їм хтось наказав, — сказав дідусь.

— Ви праві, — погодилась Королева. — Чудовиська з Володарем хотіли нас обманути, і їм це вдалося. Володар знову вільний?

— Так, — зізнався кристал. — Я не міг інакше.

Він сів на лавку. Дідусь здогадався, що це через нього й відчув провину. На очах виступили сльози.

— Ти не мав цього робити заради мене. Моє життя не варте, щоб поступатися темряві.

— Не думаймо про це. — кристал хитнув головою. — Палаючий змій дав слово, і я впевнений, що він не ризикне його порушити.

— Палаючий змій виконує накази Володаря, — нагадала Королева, — і лише від Найтемнішого залежить, чи дотримає помічник слова. На Володаря покладатися не можна. Він робить задля власної вигоди, й Володарю все одно, хто з його помічників постраждає. Тож не думай погано про палаючого змія, від нього нічого не залежить.

Королева відійшла від дідуся. Кристал згадав про меч справедливості й, знявши його з плечей, простягнув Королеві:

— Напевно, меч справедливості краще повернути тобі. На землі не варто бути такій зброї. — він помітив, що Королева сумнівається й простягнув меч Миттєдару. — В одному Володар був правий. Я ще не готовий до нього. Меч надто могутній.

Королева подякувала й вийшла з хатинки. Кристал її наздогнав. Миттєдар тримав меч справедливості, зібрався йти за ними, але дідусь схопив його за руку.

Спинник часу розгублено зупинився. Він хоч і мав тепер світлий бік у собі, не міг відчути, коли й як має вчинити.

— Їм треба побути вдвох. Я багато проводжу часу з Ярославом, а Королева — надто мало, — зауважив дідусь.

Миттєдар залишився на місці. Льодан з цікавістю роздивлявся королівську зброю. Кристал зупинився біля Королеви й заговорив:

— Я не подякував за те, що ти мені знову допомогла.

— Кристале, твої сили безмежні. Все, що треба, — вірити в себе. Ти тричі повертав до життя тих, кому це було потрібно.

— Два з них я виправляв скоєне собою ж.

Кристал винувато опустив голову.

— Так, але в тобі світлий і темний боки. Доведеться не лише вчитися користуватися силами, а й їх контролювати. Сили Володаря — підступні. Вони захоплюють зненацька, і ти завдаєш шкоди тим, хто поруч. — вона помітила у густій траві зів’ялу квітку і, присівши, торкнулась до неї. Квітка розправила пелюстки й потягнулася до Королеви. — Ти залишишся з дідусем на землі?

— Звісно. Дракончик полетить з тобою. Людям не варто бачити в небі дракона, яким би маленьким він не був. — очі в кристала були прозорі, як у Королеви. — Розкажи про вашу зброю. Володар не зміг звільнитися від меча справедливості, а я його можу взяти? До того ж, — пригадав кристал, — коли я дістав меч справедливості з його грудей, всередині Володаря залишилась діра від леза.

— Рана від меча справедливості лишається назавжди. — Королева дивилась, як заходить сонце. — Ми з Володарем існуємо з тих пір, як з’явився Всесвіт. Я протистою Володарю, він — мені. Наші найсильніші сили — це світло та темрява. Ми не здатні забрати сили один одного, як чаклунські вміння, котрі створюємо багато тисячоліть виключно заради боротьби. Володар створив меч із найтемнішого згустку ночі. У нього настільки гостре лезо, що воно поранить мене, та я маю дар зцілення, й після поранення мечем жорстокості себе зцілю. — Королева простягнула долоню вперед. З неї линуло сяйво сильніше, ніж те, що було від неї. — На противагу мечу Володаря я створила свій. Німфеї назвали його мечем справедливості. Він із найсвітлішого проміння сонця. Крім світла, яким я є, в ньому немає чарів та заклинань. Та тільки ним можна перемогти Володаря. Ти, кристале, єдиний, хто може взяти в руки темну і світлу зброю. — вона торкнулась плеча Ярослава, і він відчув тепло. — Якщо ти не проти, я повернусь до замку.

Вона хотіла покликати Миттєдара та Льодана. Німфеї слухали їхню розмову, та кристал її зупинив. Він торкнувся Королеви. Перед очима промайнуло пророцтво. Кристал прибрав руку та подивився на зорі, що з’являлися.

— Я повинен буду обрати?

— У пророцтві Араги йдеться про це, — підтвердила Королева. — Тобі має виповнитися шістнадцять людських років. Але якщо ти не хочеш обирати, — Королева задумалась, — не роби цього.

— А пророцтво має здійснитись?

— Так, але не варто про нього думати. З Володарем я впораюся, досі мені це вдавалося. Якби ж Володар погодився залишити тобі Землю. Ти дуже любиш людей, а особливо свого дідуся. Та Володар хоче володіти Всесвітом, щоб темрява панувала над усіма світами. Він не відступить. І я теж. Бачиш, ти його звільнив і Всесвіт охоплює ніч, — додала вона. — Я маю зустрітися із зорями. Може, Арага побачила підказку, яка допоможе мені зрозуміти, що робити далі. А ти будь-якої миті можеш зупинити свій час, і все залишиться як є.

— Зупинити свій час. — кристал повторив слова Королеви. — А якщо я його знову прискорю?

— Не думай про це.

Королева попрощалась із кристалом, покликала Миттєдара та Льодана й попередила дракончика, що він полетить з нею.

Ярослав попрощався з Королевою та німфеями й повернувся до хатини, роздумуючи над словами Королеви Світла.

Глава 4

Володар обережно торкнувся діри від меча справедливості. Його розлютило, що він залежить від кристала, інакше діра нагадуватиме про невдачу. Ще й Тінь посмів залишити Дейну без дозволу.

Він повільно підвівся та заверещав. Крик залунав у вухах злокронів й вони розбіглися. Навіть палаючий змій стрімголов понісся до колони й сховався за нею.

З чорних, як ніч очей Володаря сипалися блискавки. Найтемніший розгнівано летів залою. Чорний плащ розвіювався у різні боки. Він зазирнув за колону, де ховався палаючий змій й наказав:

— Негайно несіть новий одяг.

Палаючий змій від страху вирячив очі та неохоче полетів до виходу. Найвірніший помічник наказав злокронам принести Володарю новий одяг. Не почувши й шереху, повторив наказ. Ровона визирнула зі схованки та поспішила виконати.

Володар скинув довгий чорний плащ із чорних змій. Вони перепліталися й повзали навколо рани. Ровона накинула на нього плащ із темряви, та світло, що линуло, неможливо було приховати, і вона завмерла. Палаючий змій підлетів до Володаря та акуратно змахнув хвостом невидимий порох із плеча.

— Геть від мене! — заричав Володар. — Нездари! Невдахи! Ви винні в тому, що сталося. Камінь обере Королеву, і що потім? Світлі сили переважають усередині кристала! Ніч уже наступила?

— Так. — палаючий змій тримався на відстані від Володаря та знав, що це не допоможе. Якщо Найтемніший кине в нього блискавками чи іншим закляттям, він не встигне ухилитись та, може, віднайде сили втекти, а там як буде. — Тільки кристал вас звільнив й усе стало на свої місця. Сонце закотилося за обрій, й прийшла ніч.

— Що залишиться мені? — Володар повернувся до палаючого змія. З його пальців виповзли змії й, дотягнувшись до найвірнішого помічника, схопили його. Полум’я, що линуло від змія, не обпікало змій Володаря. — Кажи!

— Війна. — прошипів палаючий змій. — Справжня війна! Досі ми розраховували, що кристал сумніватиметься й ми отримаємо шанс обдурити його та забрати до себе. Але Королева… вона хитріша, ніж я думав. Ще говорять про добро. Де воно? — спитав змій тремтячим голосом і сам собі відповів: — Щось у ній його не видно. Так, біони за вашим наказом вбили дідуся, але ми його повернули кристалу, — виправдовувався він. — Є дещо, що ви маєте знати, Володарю, — палаючий змій замовк, а потім випалив, мов скоромовку, — коли я домовлявся з кристалом, я не сказав, щоб він залишив тут королівський меч.

— І що? — буркнув Володар. — Королева зробить новий. Ти б ще більше налаштував кристала проти мене.

— О, то я правильно вчинив, — похвалив себе найвірніший помічник і улесливо продовжив, — але це не все. Довелося віддати біонам одну з ваших планет, щоб вони передали нам дідуся. Якби не це, кристал не погодився б вас звільнити.

— Планету? — закричав Володар. Він махнув рукою, відкинув палаючого змія, й той зачепився хвостом за колону, втримався та завис у повітрі. — Ти дав мою планету нікчемним чудовиськам, які й крихітного щура Льодана не змогли принести?

— Я був змушений, інакше вони б відмовились допомогти. Це планета, яку охороняв Тінь. Точніше, мав охороняти, але, як ви вже знаєте, він її залишив.

— Я не дозволю біонам жити на моїй планеті. Цього не буде, або я не Володар Темряви! — гаркнув Володар. — А зараз, де Тінь? Нехай негайно прийде.

Ровона кинулася до дверей й покликала злокрона. Він ховався в коридорі й чув. Тінь увійшов до Володаря, його почало трясти. Злокрон прошепотів: «Володар» й схопився за голову руками, а потім широко відкрив пусті очі.

Силу зцілення не вдалося втримати волоссям Василини, й вона вилетіла з очей злокрона, пронеслася до вікна та щезла.

Тінь Володаря впав. Очі збільшувало щось невидиме. Злокрон волав про допомогу, та Володар спостерігав за ним. Злокрон скрутився, мов кулька. Він спробував підвестися, та не зміг й схопився за край ліжка Володаря. Нарешті йому вдалося випрямитися та втриматися на ногах.

Здогадатися, що він втратив силу зцілення, було нескладно.

— Збирався тебе покарати та за мене це зробили. Що за сила була в тобі, яку ти, нездаро, не втримав? Ще й дивна, бо вийшла не з рани, а з очей.

Тінь хотів йому відповісти та палаючий змій заговорив замість нього:

— Пам’ятаєте, кілька тисяч років тому Тінь хотів відібрати сили у першої чаклунки-людини? Завдяки мені і Ровоні він їх отримав.

— Кажи, що ти отримав, як не послухався мене і залишив планету, яку я наказав охороняти? — спитав Володар.

— Сила зцілення від першої чаклунки. — зізнався злокрон. — Ще в мені стихії. Я можу запалювати вогонь, випускати з себе воду та керувати нею, видихати вітер, який посилиться до буревія та створювати землетрус. Також перетворююсь на звірів і птахів. Хоча й до цього міг бути вороном, коли захочу, — сказав злокрон. Пусті очі дивилися на Володаря. — Сила зцілення повернеться до неї?

— Звідки я знаю? Я не відбирав сили в людей. Ти отримав непогані. Подивимось, що буде. Зле, що сила зцілення тебе лишила. Але я не здивований, якби ти її втримав у собі, я б її мав. Скільки разів я ранив Королеву, а вона мене, — він вказав на діру від меча справедливості, — та марно. Її світлі сили повертаються на її сторону, потім до неї, як і мої. Я б хотів бути на місці кристала, тому: скільки сила протрималась у тобі?

— Недовго. Це стало можливим, бо вона людина. — Тінь хотів згадати, що це Льодан підказав, та Найтемніший був злим на нього, тож злокрон мовчав.

— Володарю, ви могутній і без сил Королеви, — зауважив палаючий змій.

— Ти подумав перед тим, як патякнув? — Володар згадав Льодана. — Не бреши мені. Якби не Льодан, ти б нічого не отримав. Він розумний й тепер підтримує Королеву.

Володар Темряви підійшов до шафи з величезним замком. Він мав замість дірки для ключа вузькі довгі отвори. З вказівного пальця Володаря визирнула голова змії. Володар розкрив її пащу та встромив зуби у отвори. Клацнув замок, і шафа відчинилась. Володар зазирнув усередину.

На трьох полицях стояла купа чорних скриньок й окремо — срібна. Володар взяв її. Всередині неї щось ворушилося й гупало. Володар поклавши срібну скриньку на місце, взяв чорну та схопив тацю.

Палаючий змій скрутився у кільце і завис у повітрі. Володар поставив тацю на найвірнішого помічника та відкрив чорну скриньку. З неї дістав кілька пляшечок з силами й заговорив:

— Перша сила — блискавка, друга — вміння керувати зміями.

Володар виливав одну пляшку за іншою у тацю. Темні сили чіплялися одна за одну. Вони нагадували неспокійні хвилі.

— Володарю, — зашипів палаючий змій. — Які ми невдячні.

— Йди сюди. — Найтемніший покликав Тінь й простягнув руку, забурмотів заклинання. У злокрона відкрилася паща. З неї вилетіла частина сили. Володар продовжив шепотіти заклинання, і сили першої чаклунки закрутились у повітрі та приземлились у таці. Володар схопив силу землетрусу та поклав на долоню. Він спостерігав за силою, розділив її навпіл і, додавши частину до таці, решту вилив у пляшечку та сховав у плащі.

— Беріть ще, — вмовляв злокрон.

— Досить, — відмовив Володар. — Звісно, твої сили вогню, вітру та води слабші за мої. Тому я їх додам від себе. — Володар вилив у тацю силу вогню. — Палаючому змію це не сподобається. — він зиркнув на найвірнішого помічника. — Тільки я та Королева здатні загасити моє полум’я. — він витягнув силу, яка відповідала за воду. — Її колись мав рогатий злокрон, — й теж додав у тацю. — Цю силу я теж примножив. Завдяки моїм закляттям буде витікати не річка з рук, а океани. Щоб не потонути, достатньо піднятись, — він вийняв ще одну силу, — вгору, й не треба перетворюватись на птаха. Відтепер мої злокрони зможуть, як і я, залишатись собою і при цьому летіти, куди треба.

— Я не нарікаю, — прошипів палаючий змій, підперши тацю хвостом, й виповз до Володаря. — але чи довго її тримати?

Володар Темряви повернувся до шафи і взяв ще одну чорну скриньку.

— Так, це вона, — сказав собі Володар. — Ця сила важлива, — і відкрив долоні, щоб показати силу палаючому змію, Тіні та Ровоні. — З його долонь вилізли гострі кинджали. — Якщо буде треба, вони розколють кригу Льодана. Я створив її та, коли побачив того нахабного щура, не скористався нею. — з його тіла вилізли гострі леза. — Це знадобиться, доки я не створю сили кращої за ту, яку має Льодан. Багато часу не займе, я надто довго чекав, щоб отримати своє. Й наостанок те, чого ви, злокрони, завжди хотіли. Ви перестанете боятися дзеркал, — й Володар промовив закляття над тацею з чарівними силами:

«Злокрони мої, помічники Найтемнішого,
Не будуть лякатись відображення більше.
Дзеркала стали нічого не варті,
Вони втратили над вами владу».

Володар змішав чарівні сили і наказав Ровоні покликати злокронів, які були у вежі. Помічників було дванадцять з Тінню та палаючим змієм. Піщаний злокрон увійшов першим. Найстаріша злокрона зупинилась поруч із ним. Решта помічників стали довкола Найтемнішого і він змусив кожного, крім палаючого змія та Тіні проковтнути трохи нових темних сил.

Палаючий змій сил мав більш ніж достатньо, тому не ворушився. Тінь пробурмотів про несправедливість гніву Найтемнішого щодо нього.

— Ти без дозволу отримав сили.

— Але ж дзеркала…

— Що стосується дзеркал, тобі доведеться їх боятися.

— Пробачте, Володарю.

Похнюпившись, Тінь відійшов від таці. Володар взяв те, що залишилось від сил, і, махнувши рукою, наказав перенестися до чорної скриньки. Сили опинились усередині неї. Таця пролетіла повз злокронів та повернулась до шафи. Дверцята зачинились, замок голосно клацнув, і змія, відсахнувшись, щезла.

Володар зачинив скриньку і, сховавши її у плащі, сів на трон. Палаючий змій спустився на підлогу та підповз до Володаря.

— Бажаєте чогось, Володарю?

— Приведіть до мене охоронців князя. Немає нікого, хто б на землі був сильнішими за них. Хочу, щоб, крім заклять вони могли знищити біонів. — Володар дивився на злокронів. Ті стояли, схилив голови й уважно слухали. — Чи ви сподівались, що я подарую комахам планету?

Злокрони відчули сили. Вони підпалювали вогонь та випускали воду з долонь. Потоки ледь не перетворилися на океани. Ровона вкрилась гострими лезами. Вона отримала те на що не розраховувала й чекала, коли сили можна буде використати проти німфей.

Кожен із злокронів став схожий на інших та Володар хотів, щоб вони були сильнішими.

— Володарю, ваша щедрість, — піщаний злокрон швидко говорив та розібрати можна було хіба булькотіння.

— Замовкни! — гаркнув Найтемніший. — Не забувайте, я дав вам сили не просто так. Якщо надумаєте мене зрадити, як колись з Миттєдаром, — не отримаєте і людської долі.

Ровона роздивлялась власні руки з гострими лезами:

— Нарешті ми бачимо, що дійсно вам потрібні. Ви дали нам багато сил, які зроблять нас могутнішими у боротьбі проти німфей. Ще й дзеркала, ми їх не боїмося. Ви нас не знищите?

— Якщо програємо у битві за кристал, — буркнув Володар, — ви будете вмовляти, щоб я вас знищив. Тінь, підійди до мене, — наказав Володар, — і скажи, що ти зробив з людиною, в якої відібрав сили?

— Він залишив її на землі, щоб вона мучилася без вмінь, — прошипів палаючий змій.

— Дурний злокрон, — засичав Володар Темряви. — Ти не подумав, що вона захоче повернути їх назад? Що може почати шукати Королеву чи кристала і просити про допомогу? Негайно знайди її. В мене є для неї дещо, — вирішив Володар. — А ти, Ровоно, і палаючий змій, візьміть кількох злокронів й з ним спускайтеся на землю та для мене схопіть охоронців князя. Як буде все готово, покличте мене.

Він випив силу керувати часом. Ровона та палаючий змій покликали з собою трьох злокронів. Тінь полетів за ними. Інші помічники залишились у вежі перевіряти отримані сили.

Тінь спустився на землю біля лісу й поспішив до Василини. За ним і решта. Було темно й найвірніший помічник намагався зменшити полум’я та не вийшло. Він скрутився у кільце, промовив закляття та показав злокронам, куди йти до палацу князя.

Князь був там. З ним — понад тридцять дужих стражів. Палаючий змій роздивлявся кожного. Він вигинався головою, щоб зазирнути у власне кільце. Ровона побачила найсильніших й злокрони полетіли до палацу.

Палаючий змій першим перетнув міст, який вів до нього. Найвірніший помічник непомітно підповз до входу, де стояла охорона князя. Вони не цікавили злокронів і Ровона в них кинула отруєними перами.

Охоронці впали на землю, й палаючий змій влетів до палацу. За ним йшли та летіли злокрони. Ровона зіштовхнулася з помічниками князя, і з її очей вилетіла блискавка й потрапила у них. Вони впали. Злокрони увійшли до величезної зали. За розкішним столом сидів князь. Він збирався вечеряти та потягнувся до запеченої риби.

Ровона голосно загиготіла та стукнула ногою по підлозі. Захиталися не лише люди, а й стільці та величезний стіл, на якому стояла їжа. Князь, не втримавшись на своєму, впав на підлогу. Палаючий змій підповз до нього.

Найстаріша злокрона підняла руки. З її пальців полилася вода. Хвилі одна за одною розливались по підлозі.

Князь спробував підвестися на ноги, та хвиля штовхнула його під коліна, і він знову впав. Від страху він хапав повітря ротом, намагаючись вичавити хоч слово. Палаючий змій підпер голову хвостом й спостерігав, як князь борсається у воді, доки йому не набридло, й він не наказав Ровоні зупинитись.

Злокрони розійшлися палацом, щоб знайти решту. Вони знаходили потрібних охоронців та зв’язували бідолашних за допомогою хвиль.

— Ти нам не потрібен, — сказала Ровона.

— Хто ви? Як посміли? — голос князя тремтів. Він схопився за один із стільців, що плавали у воді, та, поставивши його, підвівся на ноги. — Геть звідси!

— Мовчи, — відповів палаючий змій. — Ми забираємо твоїх охоронців. Вони будуть служити Володарю Темряви, — і він запалав так яскраво, що князь стулив очі, — чи ти маєш щось проти?

— Я? — прошепотів князь.

Злокрони зібрали двадцять стражів. Палаючий змій вилетів із зали. За допомогою хвиль, якими злокрони створили кайдани, охоронці князя слухняно йшли за Ровоною.

Глава 5

Королева покликала Миттєдара та Льодана. Вони перетворились на білих голубів й, змахнувши крилами, піднялись вгору. Оминули місяць й спустились на хмари. Сяяли зорі. У кутку сиділа Арага. Головна зоря мала довге золотаве волосся й золоті очі.

Коли Арага не з’являлась на небі, її серце у формі такої ж зорі, не мало засліплювати оточуючих. Арага ховала себе та серце під золотим плащем.

Вона читала небесну книгу доль. На зріст вона була не менше за людину. В книзі були зібрані її пророцтва, й, гортаючи сторінки, головна зоря перевіряла, чи правильно вказані положення зір й хто за чию долю з них відповідає.

Льодан та Миттєдар зупинились за спиною Королеви. Вона чекала, щоб Арага їх помітила. Почув кроки головна зоря перегорнула на початок книгу доль. Її голос був дзвінкий.

— Королево, ви осяяли нас своєю присутністю, — і вона звернулася до Миттєдара та Льодана. — Долю можна змінити, якщо цього хотіти. Темні сили стали світлими, — не очікуючи відповіді, провидиця продовжила: — Від нашої останньої зустрічі відбулося багато доброго та лихого. — Арага дивилася на книгу доль, — у житті кожного на всіх планетах. Те, що сталося, й, що має відбутися. Пророцтво, яке я склала про вас із Володарем Темряви, видавалося неможливим, здійснилось. Світло та Темрява стали єдиним цілим всередині кристала. — вона вказала на сторінку, де було написано пророцтво. — Бачу, що кристал готовий прийняти рішення. Його вибір зрозумілий, але не варто сподіватися, що він принесе очікувану перемогу над Володарем. Я не бачу Володаря переможеним.

— Володар не прийме вибір кристала, — відповіла Королева. — Якщо не заволодіє Ярославом, намагатиметься знищити. Сподіваюся, він не прийде до тебе раніше, ніж кристал обере.

— Володар рідко приходить, — зауважила Арага. Вона торкнулася свого серця. — Він відправляє помічників. Хоче дізнатися, чи можу я ще розповісти про пророцтво. Вам відомо, Королево, я не обираю чийсь бік. Я кажу те, що бачу, — пояснила вона. — Що б не сталося з цією планетою, я та мої зорі продовжимо сяяти на небі і розповідати людям, що на них чекає.

— Так, я знаю, — відповіла Королева. — Ти лише передрікаєш, що буде. Ви — зорі, були до того, як ми з Володарем прибули на планету.

— Я знала, що ви з Володарем будете битися за Землю до того, як ви вирішили це. — Арага дивилася на Королеву. У золотих очах промайнула цікавість. — Я розумію, чому Земля потрібна кожному із вас. Мета Володаря — заволодіти Всесвітом. Ви, Королево, намагаєтеся йому завадити. Кристал… — вона замовкла.

— Чого він хоче?

— Ви знаєте, для кристала важлива Земля і люди. Людина його прихистила. Дідусь важливий для нього. Він, на відміну від вас, не думає про Всесвіт, а дарма.

Почувши це, Льодан підхопив свою довжелезну бороду і підійшов до Араги та Королеви:

— Ми не дізналися нічого нового, — випалив маленький німфей. — Впевнений, присутні зі мною погодяться, що ми прийшли не для цього. Як вбити Володаря?

— Він безсмертний та кристал показав, як його можна зупинити. Якби ти, Льодане, мене уважно слухав, ти б почув, що я казала, що кристал ось-ось зробить вибір, — сказала Арага.

— Що стосується меча справедливості, — німфей простягнув крихітні руки вперед й вказав на них, — може, є варіанти, я навряд його втримаю, не те, щоб вступити з ним проти Володаря в бій.

— Я лише бачу майбутнє. Те, що може статися.

— Шкода. Ти б могла полегшити справу. — Льодан витягнувся вгору, намагаючись зазирнути в книгу доль. — Є пророцтво стосовно мене? Що на мене чекає?

— В книзі є всі, хто живе у Всесвіті. Ти також, — заспокоїла Арага. — Та я не бачу, щоб ти переміг Володаря. Тобі не під силу.

— Помиляєтесь! — не погодився крихітний німфей.

— Як скажеш. — Арага перегорнула книгу доль на першу сторінку. Провидиця показала Королеві пророцтво про неї. — Я дещо побачила про вас, Королево. Вам варто знати.

Королева прочитала передбачення. Вона не дозволила наблизитись Льодану та Миттєдару і підсумувала:

— Ти казала — долю можна змінити. Найважливіше — це кристал. Від нього все залежить.

Вона подякувала Аразі за зустріч та пішла. Льодан спробував вмовити провидицю розповісти про пророцтво, та Королева покликала німфея. Він неохоче послухав. Миттєдар їх наздогнав.

— Королево, мені здалося, чи у пророцтві про вас є щось погане?

— Я не боюся того, що написано. Володар багато разів міг мене перемогти та досі йому не вдалося. З кожною миттю для кристала ближчим стає наш бік. Я вірю, що ми звільнимо завойовані ним планети й змінимо злокронів.

Перетворившись на птахів, німфеї та Королева повернулись до замку. Вона покликала Лілейту, та виявилось, що німфея не повернулась із Землі. Королева підійшла до чарівної стіни дізнатися, де її шукати, й стіна показала, що Лілейта була біля знесилених вчителя-вовка та сестер.

Помітивши, що першій чаклунці самій не врятуватися від Тіні, вона намагалась допомогти. Королева знала, що злокрон не мав особливих сил, крім здатності ховатися в темряві, та Тінь замість звичних вмінь підняв долоні вгору, і червоне полум’я, виступивши з пальців, поспішило назустріч німфеї.

Лілейта махнула рукою, і між нею та Тінню з’явилася прозора стіна. Її німфея рухала чарами, що линули з правої руки у бік злокрона. Іншою — Лілейта міцно тримала майже знесилену Василину, сподіваючись, що злокрон не підійде до них. Тінь затупотів ногами, аж поки не затремтіла стіна.

Німфея витягнула руку вперед, та стіна, яка завжди стримувала злі сили й самих злокронів, тріснула на друзки. Тінь видихнув, і розбите скло поранило німфею. Лілейта затулила собою Василину, та землетрус завадив втриматись на ногах, й вони впали. Чарівні сили почали залишати Лілейту.

— Звідки в тебе такі можливості? — німфея спробувала стати на ноги. — Ти був звичайним злокроном. Я сотні разів тебе перемагала.

— Це мої сили, мої, — прошепотіла Василина. — Тінь Володаря вкрав, відібрав їх у мене. Він напав на моїх вчителів. Вони супроводжують мене в усіх життях.

Перша чаклунка вказала на вчителя-вовка та сестер.

— Ти вкрав сили у чаклунки, які єдині на Землі рівні німфеям та злокронам? Навіщо це тобі?

— Я б ще не пояснював.

Тінь роззявив пащу, знову видихнув. Вітер підхопив Лілейту, мов пір’їнку, й німфея відлетіла вбік. Василина теж не втрималась на місці. Її Тінь притягнув до себе. Перша чаклунка спробувала підвестися, щоб втекти, та спіткнулась через камінь й упала.

— Василино, ти розумієш, що від мене не втекти. Тебе хоче бачити Володар. Я й так дорого заплатив за твої вміння.

Злокрон згадав, що Володар нагородив помічників новими чарівними можливостями, а йому нічого не дав.

Лілейта підвелась. Вона спробувала ворухнути рукою, щоб завадити злокрону, та вітер стрімко віддаляв німфею від Василини. Німфея вичаклувала дзеркало. Тінь її відкинув вітром. Дзеркало впало та розбилось. Вітер змусив першу чаклунку піти за злокроном. Лілейта ж втрачала чарівні сили. Вона відчувала, що стає слабшою.

Спинник часу та Льодан увійшли за Королевою та побачили, що сталося з німфеєю.

— Королево, я маю негайно летіти за нею. Якщо Лілейта залишиться без своїх сил… — Миттєдар не зміг договорити.

— Так.

— Я теж так думаю, — погодився німфей. — Тінь Володаря отримав, що прагнув. — Льодан стежив за злокроном. — Він має майже те, що є в Володаря та чи подобається це Найтемнішому?

— Ти думаєш про це?

— Хтось має про все думати. — німфей знизав плечима. — Ще коли я був на боці Володаря, я трохи допоміг Тіні, — зізнався Льодан. — Мені прикро.

— Так, це ще й твоя робота. — Миттєдар хитнув головою.

— Сам би він не впорався, — зауважив Льодан. — Злокрон не отримав й краплини розуму Володаря. Я його підтримав. — Льодан помітив отетерілий погляд спинника часу та додав: — Ти ж бачиш, що зараз я шкодую над своїм вчинком.

— Досить, — сказала Королева. — Можна довго сперечатися, та це нічого не змінить. Що зроблено — те зроблено. Ми потрібні Лілейті. Летимо.

Королева Світла, Льодан та Миттєдар перетворились на птахів та поспішили до Лілейти, та, коли вони спустились на землю й перетворились на самих себе, ні Тіні, ні Василини не було. Королева поспішила до німфеї та оглянула рани, з яких вилетіли чарівні сили німфеї. Лілейта спробувала підвестися, та Королева попросила її не рухатися.

Схилившись над німфеєю, Королева почала її зцілювати. Миттєдар хвилювався й не міг відвести погляду від Лілейти. Льодан, помітивши вчителя-вовка та сестер, пішов до них.

Упевнившись, що вони мертві, Льодан покликав Королеву. Миттєдар допоміг Лілейті встати. Королева підійшла до Льодана і схилилась над вчителем-вовком. Від їхньої загибелі не минуло трьох людських днів, і Королева витягнула долоні над тілом вчителя-вовка. З них линуло сяйво. Льодана поруч із Королевою засліпило чарівне світло. Німфей відійшов.

Вчитель-вовк відкрив очі та спробував глибоко вдихнути. Подих був важким. Він відчув сильний біль, спробував вдихнути та закашлявся.

Королева його зцілила та схилилась над сестрами. Вона по черзі протягувала долоні над кожною, й вони повернулися до життя.

— Що з вами сталося? — спитала Королева.

Вчитель-вовк не міг повірити, що перед ним Королева Світла. Він мовчав. Став на ноги, вклонився Королеві. Те саме зробили й сестри. Вони щиро дякували Королеві та німфеям за порятунок.

Марія підійшла до Королеви та торкнулась долоні, щоб впевнитися, хто перед нею. Королева посміхнулась. Лілейта, тримаючись за плече Миттєдара, наблизилась до Льодана та Королеви.

— Злокрони. Вони напали на нас. — вчитель-вовк розповів, що сталося з ними та Василиною. — Де вона? Василина б ні за що нас не покинула.

— Її забрав із собою Тінь, — відповіла Лілейта. — Він завдяки силам першої чаклунки, став сильнішим.

— Треба знайти Василину і врятувати її, — зауважив вчитель-вовк. — Хтозна, навіщо вона Тіні Володаря? Якщо він її вб’є, сили залишаться в нього чи щезнуть разом із нею?

— Ці сили вже належать злокрону, — пояснила Королева. — Так чи інак вони залишаться в нього.

— І через тисячу років? — вчитель-вовк згадав про прокляття.

— Сили будуть у злокрона, доки він їх не поверне Василині або ми з німфеями не відокремимо їх від нього. Перше навряд чи станеться, враховуючи, що він їх вкрав, — пояснила Королева.

— Королево, ви допоможете Василині? Благаю вас. Несправедливо, що підлий злокрон відібрав у неї найдорожче. Василина завжди допомагала всім, кому була потрібна її допомога.

— Треба дізнатися, де вона і чого від неї хоче Тінь? — Королева задумалась. — Я спробую врятувати Василину й повернути їй сили.

— Але як ми дізнаємось, де вони зараз? — сумно зітхнула Іванка.

— Шкода, що я не маю сили бачити, що відбувається тут. Сила заважала зосередитись, і я її віддала чарівній стіні. Але повертатись до замку немає часу.

Королева Світла піднялась угору. Білий плащ роздувався завдяки вітру.

— Що ми можемо зробити? — спитала Марія.

Лілейта, Миттєдар та Льодан перетворились на голубів.

— Чекайте на мене або звістку від когось із німфей. Вам з нами не можна, — попередила Королева вчителя-вовка та сестер і зауважила німфеям: — Летимо.

— А якщо Королева не встигне? Тінь може будь-якої миті відмінити прокляття переродження й вбити Василину. Вона не повернеться до нас, і сили залишаться в злокрона. Весь сенс нашого існування — перша чаклунка. Без неї нам не потрібне вічне життя.

Марія заплакала.

— Зараз не варто думати про погане, — зауважив вчитель-вовк. — Від нас нічого не залежить, але я буду шукати, як врятувати Василину!

Глава 6

Володар запалив свічки. Їхнє полум’я освітлювало все довкола. Діставши чорну скриньку, в якій залишились темні сили після злокронів, Володар вирішив, що не варто поки давати їм могутніші сили, і вибрав іншу чорну скриньку, в якій були вміння: кидатись блискавками, керувати вітром та здатність перетворюватись на тіней і щезати в темряві.

Витягнувши вміння зі скриньки, Володар змусив їх зависнути у повітрі. З долонь виходила темрява. Вона закрутила темні вміння в повітрі, й вони перетворились на кулю. Куля мала особливість — коли Володар її розбивав, шматочки Володарських сил були настільки крихітними, що потрапляли всередину людей непомітно.

Володар взяв кулю з силами і, сховавши її до кишені плаща, зазирнув на поличку. З неї він узяв пляшечку з темною силою спинника часу. Найтемніший помітив око палаючого змія, всередині якого був сам помічник. Він прошипів:

— Час спускатись на Землю, на пагорб біля лісу.

Зрозумівши, що все готово, Володар поспішив відправитися на Землю. Здалека здавалося, що летить лише плащ, та з нього визирнули голова та руки. Володар став на землю. На пагорбі на Найтемнішого чекали Ровона та палаючий змій. Злокрони за допомогою хвиль утримували охоронців князя. Водяні кайдани заважали їм звільнитися.

Тінь привів Василину та сказав: «Володар» міцно вп’явся худими пальцями в плече Василини. Володар підійшов до злокрона та першої чаклунки. Вона пручалася та відвернула від Володаря обличчя.

Володар підняв Василину у повітря, й Тінь відпустив її плече. Дівчинка дивилась у чорні очі Володаря Темряви. Їй було лячно. Вона тремтіла. Найтемнішому від Василини не було жодного зиску, тому він швидко проказав закляття:

«Твій час я прискорю,
Вкраду рік за роком, щоб ти,
Дорослою стала,
За одну людську мить».

Ледве він вимовив заклинання, як перша чаклунка стала вищою на дві голови. Її обличчя витягнулось, срібні очі здивовано дивились на Володаря. Василина відчувала, що змінюється.

Дівчинці виповнилося сімнадцять років. Ровона зойкнула. До цього Володар ще не прискорював чийсь час. Найтемніший не вагаючись відкрив пляшечку з темною силою Миттєдара, зробив з неї маленьку кульку, та кинув на землю.

Темна сила розбилась та поспішила до Василини. Над нею завертілась сила зцілення. Вона хотіла повернутись та не змогла, бо Василина стала злокроною. Зовні перша чаклунка залишилась такою, як була, бо не зробила нічого поганого, та срібні очі поглинула ніч.

Чорний плащ з’явився за допомогою чарів Володаря, й вкрив її, сховавши обличчя під каптуром.

— Нова спинниця часу, — загримів Володар. Дерева довкола пагорба захитались й пригнулися до землі. — Відтепер ти керуватимеш часом. Забери її, — він наказав Тіні. — Нехай чекає у вежі. Вам тут нема чого робити.

Тінь схилив голову, і Василина не встигла отямитись, як злокрон її перетворив на чорну ворону та покликав за собою. Перша чаклунка підкорилася й вони щезли за обрієм. Володар повернувся до охоронців князя. Діставши кулю з-під плаща, він став між ними.

Через хвилі води навколо охоронців князя їх було складно розгледіти, й Володар махнув рукою. Хвилі щезли. Охоронці князя один за одним впали на землю. Вони наковтались води та кашляли.

З пальців Володаря виповзли змії, почали хапати охоронців та змусили їх підвестися. Володар розкрив долоню та кинув кулю з темними силами. Вона розбилась і чарівні вміння розлетілись у різні боки. Найтемніший заговорив:

«Злокрони, станьте темними і злими,
Отримавши сили чарівні від мене,
Страшні, підлі, погані, жахливі,
Щоб я нарешті переміг Королеву».

Темні вміння дрібними шматочками закрутилися у повітрі, розділилися й полетіли до охоронців князя. Вони потрапили в серця кожного з людей, завирували всередині них, й Володар чарами накинув на них чорні плащі та каптури на обличчя.

Охоронці князя стали злокронами, помічниками Володаря Темряви.

— З цієї миті ви належите мені, незграби, — сказав Володар.

Він помітив, що до нього поспішають Королева Світла, Миттєдар, Лілейта та Льодан. Королева мов пливла по повітрю. Вона залишилась собою, щоб будь-якої миті захистити себе і німфей від Найтемнішого та злокронів. Німфеї ж перетворились на голубів. Вони першими спустились на землю та стали собою.

Володар Темряви удав вигляд, що йому все одно, теж піднявся у повітря і завис навпроти Королеви. Вороги дивилися один на одного. Палаючий змій стрілою злетів вгору за спиною Володаря Темряви.

— Ти створюєш армію? Навіщо? Готуєшся до війни?

— Ти зіпсувала мій сюрприз. До війни з тобою я завжди готовий.

Володар повернув голову до злокронів. Дмухнув вітер, і вони, відірвавшись від землі, полетіли за його спину. Королева підняла долоні вгору, і з-під землі піднялося коріння, за ним почали рости довжелезні ліани. Вони обвили стеблями нових злокронів.

Палаючий змій та Ровона опустили очі, перевіряючи, чи бува й до них не повзуть ліани, й продовжили стежити за Королевою та німфеями.

— Це все? — спитала Ровона.

Найтемніший розсміявся. Він здійняв буревій та землетрус. Земля заворушилася, як тісто. Вона виривала з себе ліани й вони не змогли стримати злокронів. Володар за допомогою слабкого вітру їх відкинув, та не дав Королеві наблизитися до них.

— Я розчарований. Думав, після того, як Льодан зрадив мене, він поділиться з тобою силою, чи цей щур і тебе зміг обдурити? Його ж було поранено, — сказав Володар.

— Мені не потрібна сила Льодана, щоб битися з тобою.

Льодан кинувся вперед та поспішив заморозити землю, що тремтіла, й не дав їй збити з ніг Лілейту та Миттєдара.

Ровона кинулася до Льодана. Він спробував її перетворити на крижану статую. Тонкий лід охопив найстарішу злокрону, та зненацька з її тіла вилізли гострі кинджали, крига, якою вкрило злокрону, тріснула, й Ровона залишилася собою.

— Як це?

Льодан не розумів, як так сталося. Він розглядав кинджали, що стирчали з тіла злокрони.

— Ти більше не відчуваєш себе непереможним? — прошипів палаючий змій, та Льодан не розгубився і, махнувши рукою, вибудував між собою і Ровоною крижану стіну, яка перетворилась на дзеркало.

Спочатку Ровона вдавано перелякалась, та потім спокійно роздивилась себе у дзеркалі. Миттєдар махнув рукою і зупинив її час. Вона завмерла, «милуючись» потворним відображенням.

Володар поглядом відкинув спинника часу від найстарішої злокрони, і за мить її час продовжив відлік. Лілейта начаклувала прозору стіну, яка виросла між Володарем та Миттєдаром, та у відповідь на це Володар Темряви лише вдарив ногою по землі, і почався землетрус. Стіна затремтіла та розбилася на друзки.

— Так, Королево, без свого меча ти і твої жалюгідні німфеї ні на що не здатні, а от я підготувався до зустрічі. Можливо, варто здатися?

— Тінь забрав першу чаклунку. Я прийшла за нею та чарівними силами. Володарю, в тебе й так є ці сили. Поверни їх.

— Пізно. Перша чаклунка належить мені. Після втечі Миттєдара я шукав, хто керуватиме часом замість нього, і я вибрав її.

— Ти зробив із неї злокрону? — спитала Королева.

— Має бути від неї якась користь після того, як Тінь відібрав її чарівні сили.

— Ти нищиш все і всіх.

— Яка тобі різниця, хто став моїм помічником? — буркнув Володар. — Думала, я відступлю? Дзуськи! Не раджу допомагати кристалу обрати себе.

— Ми зараз говоримо не про кристала, а про першу чаклунку. Відпусти її, віддай мені, щоб я допомогла дівчинці.

— Навіщо? В неї більше немає сил, крім того, що я дав.

Світло, що линуло від Королеви, обпалювало очі Володаря, та, як Найтемніший не злився, не відвертався від неї.

— Якщо не хочеш повертати їй сили, — вирішила Королева, — я зроблю її німфеєю. Вона отримає мої сили, зможе продовжити допомагати та зцілювати людей.

— Так зроби це. Справді, чом би й ні? — Найтемніший глузував з Королеви. — Більше ти не забереш у мене жодного помічника. — перш ніж Королева відповіла Володар наказав палаючому змію: — Забери звідси нових злокронів, негайно. Чи, по-твоєму, я буду вічно відволікати Королеву?

Палаючий змій підлетів до них. Ровона теж. Королева хотіла завадити помічникам Володаря перетворити нових злокронів на птахів, та Володар знову здійняв буревій і штовхнув німфей. Льодан поранився власними спицями і з нього почали виходити чарівні сили. Володар зробив кілька кроків вперед назустріч до Королеви. Палаючий змій та Ровона перетворили злокронів на чорних птахів, і вони полетіли до вежі Володаря.

Королева піднялася вище. Сяйво з її долонь засліпило Володаря. Він затулився від світла долонею та змахнув чорним плащем. Навколо нього утворилась пітьма, і він щез.

Королева озирнулась, та було видно хіба палаючий хвіст змія, зрештою і він пропав. Вона спустилась на землю та кинулась на допомогу Льодану.

Тим часом Володар, регочучи, влетів до вежі. Він наказав палаючому змію наглядати за новими злокронами й почув за спиною голос Ровони.

— Ви бачили, на що я здатна, Володарю?

— Сьогодні ти впоралась проти сили Льодана. Треба знову створити силу, як у нього. — Володар задумався. — Прийшов час це зробити. Я створив силу одного разу і повторю це знову. Вона буде могутніша за ту, якою володіє нікчема.

— Так, Володарю. — Ровона схилила голову. — Я прийшла, щоб спитати, просити вас. Сьогодні я побачила, що ви при нас ніколи не робили. Ви змогли перенести чаклунку у її майбутнє. Вона стала старшою на десять років. Я, звісно, як і інші, знала, що ви вмієте керувати часом, але я думала, що ви можете його зупинити, коли вам це потрібно. А тут таке. — злокрона кинулася в ноги Найтемнішому. — Благаю вас, Володарю, я найстаріша із злокронів, та хочу бути сильною, корисною у боротьбі проти Королеви та кристала. Поверніть мій час назад, щоб я знову стала дужою не лише завдяки чарівним вмінням.

Ровона завмерла в очікуванні. Володар Темряви з відразою дивився на неї. В розгніваних очах майоріли блискавки. Ровона спробувала відповзти назад. Володар махнув рукою, і найстаріша злокрона відлетіла до стіни. Вдарившись, вона спробувала підвестися, та від страху ноги її не слухали.

Володар витягнув руку, і з пальців виповзли бридкі змії. Вони потягнулися до найстарішої злокрони. Поли плаща хитнулись, і Володар її схопив пальцями-зміями та підняв у повітря.

— Жалюгідне створіння, я обрав тебе серед багатьох інших, бо розраховував, що твоя мудрість стане у нагоді. Та ти дурна, як решта помічників. Хочеш стати молодою та сильнішою, але для чого? Коли ти дивилась у дзеркало, мені здалося, ти задоволена тим, що лякаєш навіть появою. Єдині наші вороги на всіх планетах, які не підкоряються нашим чарам, — це біони. Все, що треба, — їх знищити. Решту ми переможемо. То який сенс повертати твій час назад? Чи ти бува після того, як обмінялась тілом з німфеєю, не почала думати про різницю між вами? Ти не зробиш того, що Льодан та Миттєдар, чи теж збираєшся?

— Володарю, — виправдовувалась Ровона, — я б ніколи, ви ж знаєте, що я ніколи не зраджу вас.

— Йой, не треба. — Володар відмахнувся, і змії, відпустивши злокрону, зменшились. Найстаріша злокрона впала, й Найтемніший відвернувся від неї. — Кожен із вас, помічників, готовий кинути мене, та я знаю про це, бо такими вас створив. Ви зі мною через страх. Мені цього достатньо. Але не сподівайся, що я буду виконувати твої забаганки.

— Я лише…

— Мені не цікаво, про що ти думаєш. Якби з кристалом було легко, як з тобою. Мені треба було повернути його час назад ще на початку. Тоді я міг його знищити, — задумався Володар. — Та я самовпевнено розраховував, що він обере мене. Зараз кристал надто могутній. Він не піддасться моїм чарам. — Володар, неначе отямившись, заговорив голосніше: — Я ще не закінчив з тобою, Ровоно. Знайди палаючого змія. Нам потрібні мечі. Звичайна зброя, якою люди користуються на землі. Відправляйся з ним на землю, знайдіть кузню. Нехай коваль викує мечі для нових злокронів.

— Так, Володарю.

Ровона залишила Володаря.

— Повернути її час назад, — прошепотів Володар. — Яка маячня. Якби я міг так само керувати часом кристала чи Королеви, тоді б не отримав рани.

Він перетворився на чорного птаха та полетів до чарівної річки. Пантери поспішили до нього. Спустившись вниз, Найтемніший їх відігнав. Володар поглядом наказав чарівній річці відкрити перехід. Чорні хвилі віддалялися у різні боки.

У воді з’явилася величезна діра. Вона вела до планет, що належали Володарю. Один за одним Володар оминав переходи, поки не зупинився біля входу на планету, яку мав охороняти Тінь, та, як не був злий через те, що там оселились біони, пішов до хвиль, що приховували перехід до іншої планети.

Вода слухняно піднялася вгору та зависла над Найтемнішим. Володар зробив крок і озирнувся. Все було вкрито кригою. Океан під ногами нагадував скло. На планеті панував лютий холод.

Володар витягнув руку вперед. До нього поспішив злокрон, охоронець планети. Він не мав темних сил, але сподівався їх отримати.

Охоронець низько вклонився Володарю.

— Не заважай, — сказав Володар.

— Ви прийшли заволодіти силою криги?

— Так, з Льоданом нічого не вийшло. Але я візьму силу цієї планети з її надр. Моє вміння буде могутнішим за німфея.

Володар поспішив до центру планети. Там стояв трон із чорного скла. Навколо нього зібралися кілька сотень крижаних велетнів. Величезні прямокутні обличчя з очима та пащами зі снігу. Вони тримали в руках крижані сокири. Це були мешканці крижаної планети — Крині.

Володар помахом руки відсунув трон. З пальців виповзли довжелезні змії. Вони вкрились гострими кинджалами. Змії пробили кригу і, діставшись до ядра планети, витягнули звідти темний згусток криги, бо після того, як Володар заволодів планетою, вона, як і він стала чорною, мов ніч.

Найтемніший дістав скриньку і поклав у неї згусток. Зі змій щезли кинджали. Вони зменшилися. Скринька зависла у повітрі. Володар шепотів заклинання. Він не хотів, щоб помічник або крижані велетні чули його слова й спробували отримати те, чим Володар не збирався ділитись.

Він довго чаклував, і шматок криги перетворився на крихітну хвильку. Вона закружляла у скриньці. Володар наказав чарівній силі залишити скриньку й відкрив пащу. Сила влетіла до нього, і Найтемніший стулив очі. Він отримав силу криги, та ще й якої, — чорної, як ніч!

Темрява мала поглинути планету. Володар заговорив до двох крижаних велетнів:

— Ви зі мною. Будете охоронцями вежі.

Крижані велетні закинули на плече сокири і пішли за Найтемнішим. Інші велетні хотіли, щоб Володар і їх забрав із собою, й вони побачили інші планети.

Глава 7

Дідусь рано прокинувся. Він вдягнув улюблену вишиванку й, прихопивши палицю та кошик, щоб зібрати з кристалом цілющих трав у лісі, вийшов на двір. Кристал зробив те саме. Дідусь потихеньку йшов до галявини. Ярослав чемно слідував поруч.

Співали птахи. Неподалік вив вовк. Дідусь зупинився та уважно оглянув рослини. Зібрав потрібні йому, вони натрапили на яструба. Побачивши кристала та дідуся, яструб поспішив їм назустріч.

— Ти не став птахом? — спитав дідусь.

— Я чекав, коли палаючий змій згадає про мене, та він певно забув. Він обіцяв вічне життя. Та я зрозумів одну річ, навіщо мені воно? Я не заслуговую на це й не хочу підкорюватися темряві. Я помилявся. Даремно боявся палаючого змія. Миттєдар був правий, коли вигнав мене.

— Ти змінився?

Дідусь йому не вірив.

— Так. — кристал дивився на яструба. — В тобі більше немає темряви.

— Я не хочу бути злим та підступним.

Кристал бачив, що відбулося з птахом за час, коли їхні шляхи розійшлися. Спочатку яструб багато днів блукав лісом. Він чекав на палаючого змія, сподіваючись, що найвірніший помічник Володаря виконає свою обіцянку.

Минав час і яструб думав, що робити далі. Він не хотів отримати вічне життя від Володаря.

Раніше птах охороняв квітку, допомагав зцілити тих, кому це було потрібно. Яструб зрозумів, що повинен продовжувати добру справу. Повернувшись до печери, де він охороняв чарівну квітку, яструб побачив на своєму місці іншого охоронця — лева. На подив птаха, він не відчув заздрості. Яструб більше не хотів сидіти в печері і рятувати одного завдяки пелюстці. Він мріяв допомогти всім.

Це змусило птаха залишити печеру. Він хотів повернутись до дідуся та кристала, та не наважився.

— Бачу, про що мрієш, — сказав кристал. — Ти хочеш більше, ніж робив, та як можна це втілити — не знаєш.

— Я радий, що ти знову той, ким був. — дідусь обійняв яструба.

— Шкодую, що не можу перетворитись на птаха. Це моє покарання. До ніг я вже звик, а от руки — забуваю, що не маю крил, — сумно сказав птах.

— Ходімо з нами. Королева тобі допоможе. — вони пройшли галявину та опинилися у густій лісовій хащі. Дідусь зібрав шишок. Кристал заговорив: — Я хотів спитати тебе, дідусю. Можливо, час прийшов, і я… маю обрати. Я довго думав про це. Володар маніпулює мною, дійшов до того, що вбив тебе. Він не зупиниться, але якщо я зроблю вибір і оберу Королеву, йому буде не під силу відмінити моє рішення. Ми з Королевою будемо вдвох проти нього й його зупинимо. Це потрібно зробити, бо чим далі, тим зліший він стає.

Кристал відчув за спиною око палаючого змія.

— Я, звісно, не маю права втручатись, — тремтячим голосом заговорив яструб, — ви тільки-но дозволили мені повернутись. Та чи впевнений ти, кристале, що обрати зараз — те, що потрібно? Володар знавісніє, коли дізнається, що ти хочеш зробити.

— Ти пропонуєш зачекати до шістнадцяти людських років? Але Володар може перетягнути мене на свій бік. Що буде, коли я стану темним, як він? В мені є сили Королеви, і тоді переваги у світла вже не буде.

— Ярослав правий, — тихо зауважив дідусь. — Кілька років лише відтермінують те, що врешті-решт все одно станеться. Володар хитрий і підступний. Він продовжить розставляти пастки, і хтозна, чи зможемо ми їх оминути. Та все ж те, що ти хочеш обрати саме зараз, мене непокоїть. Чи ти дійсно готовий, Ярославе? Я не хочу, щоб ти це робив лише через те, що вважаєш, ніби мусиш. Потрібно обміркувати, порадитись з Королевою.

— Ми говорили про це.

Кристал розповів про розмову з Королевою Світла. Дідусь зупинився і сперся на палицю. Яструб теж завмер на місці. Дідусь обійняв Ярослава. Він думав, що несправедливо, що людей можна перетворити на німфей, а кристал не може стати людиною.

Кристал прочитав його думки та міцно обійняв у відповідь. Вони повернулись до хатини. Дідусь розклав на столі зібрані трави, щоб вони висохли та зварив юшку з сухих грибів. Яструб був голодний, та коли скуштував юшку, відставив миску. Він би з радістю з’їв жабу або ящірку й зібрався на пошуки поживи.

Дідусь ліг відпочити та заснув. За спиною у кристала з’явилося око з палаючим змієм. Кристал одразу відчув, що він тут, й побачивши його, наказав забиратися геть. Найвірніший помічник щез.

Відчувши наближення Володаря, кристал вийшов на вулицю. На небі сяяли зорі, та Володар їх затулив собою. Він завис у повітрі. Ярослав махнув рукою та зачинив двері до хатинки, де спав дідусь.

— Чого тобі?

Володар не хотів казати правду та підбирав кожне слово, щоб кристал не помітив брехні:

— Ти думаєш, що готовий обрати. — плащ Володаря роздувався на вітрі. — Але чи є так насправді? Ти вважаєш мене в усьому винним та твої дії — твій вибір, — сказав він. Кристал хотів відповісти, та Найтемніший його зупинив. — Хіба це я смертельно поранив дракончика? Згоден, я дав тобі меча, та я не казав, як треба вчинити. Ми обидва знаємо, що ти б мене не послухав, якщо… сам цього не хотів. Не буду вдавати із себе невинного: я підштовхнув тебе до багатьох дій, за які ти звинувачуєш і ненавидиш мене. Я не хотів заподіяти тобі чи комусь іншому лиха. Я боявся, — Володар стримував усередині лють, — що ти, наслухавшись порад від Королеви, обереш її і не даси мені шансу. Так і сталося. Обереш зараз, але що це змінить? Сподіваєшся втекти від себе? У тобі живуть темрява і світло. Ти не знищиш її навіть після того, як обереш. Інакше доведеться знищити себе, але ти не зможеш, бо безсмертний, як я та Королева. Подумай, проживи роки перед вибором на своїй улюбленій землі. А я даю слово, що не заподію зла людям.

— Ти говориш, ніби програв. Та ми обидва знаємо, що ти не відступиш, — відповів кристал. — Ти просиш мене не поспішати, обіцяєш не чіпати людей. А що буде, якщо я не прискорю свій час? Усе одно настане день, коли доведеться обрати. І якщо я не стану на твій бік, що буде?

— Не поспішай.

— Чому? Щоб прийняти рішення залишити, як є, я маю знати більше, ніж ти кажеш. Можливо, ти хочеш отримати час, щоб підготуватися, як сказав яструб, — до війни. Та згідно з пророцтвом переможе той, кого я оберу, вірно? — кристал читав думки Володаря. Він упевнився в тому, що Володар не брехав. Серед думок Володаря кристал не знайшов підказки, чому Володар не хоче, аби він зараз обрав. Також він побачив дії Володаря на горі, нових злокронів та Василину. Він почув його слова стосовно біонів і зрозумів, що той хоче знищити чудовиськ. — Ти створюєш армію. Хочеш вбити біонів, та вони виконували твої накази.

— Ти бачиш минуле? — спитав Володар. — Ти отримав від нас з Королевою не лише ті сили, які ми мали в момент твоєї появи, а й ті, які в нас були, та ми від них відмовились. Я віддав цю свою можливість палаючому змію, а Королева — стіні.

— Це погано. — кристал не знав, як реагувати на почуте від Володаря. — Ви створили мене, а я й досі не знаю, хто я, крім того, що ніколи не стану людиною.

— Так, — погодився Володар. — На відміну від німфей та злокронів, ти не взмозі повернутись до людського життя. Ти маєш людську оболонку та очі… — захихотів Володар. — Вони видають тебе. Я не можу зрозуміти твого захоплення людьми. Це сталося через те, що, коли ти з’явився, ти потрапив на Землю і тебе узяв дідусь? Зв’язок між вами робить тебе жалюгідним і слабким. Ти намагаєшся повторювати за ним, копіювати поведінку та життя, та ти лише камінь, всередині якого чарівні сили, і все.

— Я знаю.

— Якщо ти любиш людей, дай їм кілька років прожити спокійно. Навіщо починати зараз? Подумай, чи варто отримати Всесвіт, коли від нього не залишиться нічого і нікого. Хтозна, можливо, тобі доведеться володіти уламками планет. Бо якщо я програю — не залишу і зеленої травинки. Подумай про це.

Володар махнув плащем та розчинився у темряві.

Кристал дивився на місце, де тільки-но він був. Яструб повернувся з полювання, спіймавши кількох жаб. Зупинившись, птах вдивлявся на небо, та побачив лише зорі й місяць.

— Щось є? — спитав птах, вдивляючись у місце, куди дивився кристал. — Я нічого не бачу.

— Я говорив з Володарем. Він прилітав, щоб відмовити мене від вибору.

— Погрожував війною, так?

— Гірше, він готовий знищити Всесвіт, якщо програє.

— Отакої, — сумно зауважив яструб, — але чому він не хоче, щоб ти обрав зараз? Щось тут не так. Він готує чергову підлість.

— Важко сказати, я не відчув думок, навіщо йому це. Та дещо побачив. Він зібрав людей навколо себе та перетворив їх на злокронів.

Кристал розповів яструбу про нових злокронів та Василину, про битву між Володарем та Королевою й біонів, яких Володар збирався знищити.

— Василина? Це перша чаклунка. Вона володіє силами стихій. Вміє зцілювати. Навіщо Володар зробив з неї злокрону? Це жорстоко, навіть для нього.

— В неї не було жодних сил, коли вона перетворилася на злокрону, — зауважив кристал. — Нам потрібно поговорити з Королевою. Але я не залишу дідуся самого. Володар може порушити слово, яке дав палаючий змій.

— Я буду з ним, — пообіцяв птах.

— Ні.

Кристал подумав, що як він може перетворюватись на птаха, то чому не перетворити на птаха яструба і відправити його до Королеви Світла? Він сказав вголос своє бажання, і яструб став голубом. Кристал розповів, що доведеться летіти до хмар. Над ними яструб побачить світлий пісок і замок Королеви.

Яструб уважно вислухав кристала і пообіцяв повернутися із Королевою. Птах змахнув крилами і піднявся вгору. Він давно не літав. У нього знову були крила. Яструб покружляв над деревами і, насолодившись миттю, полетів виконувати прохання кристала.

Над хмарами був світ Королеви та Володаря. Звернувши до світлого піску, яструб швидко дістався замку.

Першими на галявині він побачив драконів. Лускаті, про яких він лише чув, його спантеличили. Перед входом у замок сиділи дзеркальні леви. Яструб перевів погляд з драконів на дзеркальних левів, і все ще не вірячи власним очам, нерішуче полетів до входу.

Дзеркальні леви втупилися у яструба очима. Сонячне проміння відобразилося у них і птах від світла заховався за крило.

Він швидко заговорив до левів, пояснив, що його відправив кристал для зустрічі із Королевою. Один з левів хитнув головою у бік входу до замку, двері якого були широко відчинені, і яструб влетів усередину. Він ледь не зіштовхнувся з німфеями, які спускалися сходами. Одна з них поспішила попередити Королеву про появу гостя. За мить яструба запросили до королівських покоїв.

Птах влетів усередину та опустився вниз. Королева стояла спиною до нього. Вона тримала скриньку з білого скла, в якій плавала сила заморожування. Поруч із нею був Льодан. Крихітний німфей намагався вмовити Королеву:

— …ви маєте це зробити, Королево. Ваші сили могутні, та вони розраховані на захист, а не напад. Ви повинні мати й те, і те. Моя сила заморожувати допоможе стати сильнішою. Скористайтеся нею, доки не пізно.

— Ти вірно сказав, Льодане. Світлі сили не створені для нападу. Ми — прибічники добра й перш за все повинні захищати себе від зла. Та якщо мені треба напасти на Володаря, в мене є меч справедливості. — Королева рішуче відмовилася. — Кристал повинен отримати твою силу. Таке моє рішення.

Королева побачила перед собою яструба у подобі голуба.

— Я благаю змінити думку, — просив Льодан. Він підстрибнув від нетерплячості. Довга сніжна борода заплуталася під ногами. — Володар піде на все.

— Ні. — Королева звернулась до яструба. — Ти прилетів до мене.

— Так. — яструб розповів про розмову з кристалом. — Королево, на вас уся надія. Тільки ви можете врятувати біонів.

— Так ось навіщо Володарю знадобилися нові злокрони, — здогадалась Королева. — Що ж, спробуємо їм допомогти. Хоч це й нелегко. Не впевнена, що біони послухають мене.

— Королево! Я не знаю, чи можу просити вас, та кристал сказав, що ви здатні допомогти. Я хотів би знову рятувати інших.

Яструбу було соромно за те, що на якийсь час він підкорився палаючому змію. Але птах був готовий до того, що Королева може розгніватися на нього й розповів про себе правду. Він здивувався, коли зрозумів, що замість зауважень Королева запитала:

— Як довго ти був у подобі людини і чи готовий повернутися до неї знову? — яструб вагався. Йому сподобалось бути птахом та Королева його заспокоїла: — Ти і далі зможеш перетворюватися на птаха, коли захочеш, і тобі не обов’язково бути голубом, ти можеш бути яструбом. Я поділюся із тобою можливістю зцілювати інших за допомогою чарів. Допомагатимеш іншим на землі.

— Ви хочете, щоб я залишився біля кристала?

— Тобі вирішувати. — Королева посміхнулась. — Можливо, ваші шляхи розійдуться. Колись, щоб зробити добру справу, тобі треба було сидіти в печері, та зараз перед тобою відкритий цілий світ. Лети, куди захочеш. Звісно, ти маєш право залишитися птахом назавжди, та люди швидше звертатимуться по допомогу, якщо ти будеш у звичній для них подобі.

Королева перетворила птаха на німфея, дала йому можливість зцілювати за допомогою чарів, та повернула здатність перетворюватися на яструба, коли він того захоче.

Ох і радів яструб. Він перетворювався на птаха, ставав людиною й аж пританцьовував від задоволення.

Спостерігаючи за яструбом, Льодан не розділив його радості. Їх попереду чекає боротьба за біонів, а Королева замість того, щоб дозволити німфею летіти з нею, відправила його та яструба до кристала.

Під час польоту яструб теревенив про те, який він щасливий і що не сподівався отримати від Королеви подарунок.

Льодан летів мовчки. За спиною крихітного німфея висіла маленька скринька з силою, й він думав, чому на відміну від Володаря Королеві вміння заморожувати виявилось не потрібним.

Це засмучувало Льодана. Він шукав відповідь, чому Королева відмовилась. Особливо зараз, коли після появи кристала кожна мить наближала їх до вибору й того, що почнеться після того, як кристал прийме рішення.

Льодан помітив хатинку дідуся і, спустившись, став собою. Яструб ще трохи покружляв, насолоджуючись польотом, й теж опинився на землі. Перетворившись на людину, він увійшов всередину.

Дідусь та кристал наводили лад серед цілющих трав, які встигли висохнути. Ярослав перегортав свіжі трави, щоб вони ще полежали на підвіконні. Помітивши яструба, дідусь та кристал кинулися розпитувати, що відбулося з ним у Королеви.

Птах радісно розповів про все й додав, що мандруватиме світом. Міцно обійнявши дідуся і кристала, яструб їх залишив та полетів.

— Як це цікаво, — підтримав дідусь яструба і подивився на Льодана. — Впевнений, ти не дарма до нас прилетів.

— Так. — Льодан дістав скриньку з білого скла з-за спини та простягнув кристалу. — Тут моя сила заморожування. Візьми її. Чарівна сила води вже є у тебе. Зможеш перетворювати воду на кригу.

— Сила води? — уточнив кристал.

— Так, вона є і в Володаря, і в Королеви. Володар керує нею заради злих намірів, Королеві вода потрібна, щоб втамувати спрагу всього живого: квіти, дерева… — пояснив крихітний німфей. Кристал взяв скриньку в руки і відчинив. У ній плавали світлі хвилі чарівної сили Льодана. — Випий її.

Кристал дивився на силу заморожування, й вона хвильками піднялася угору. Ярослав відкрив рота, і вона залетіла всередину. У прозорих очах кристала з’явилась крига, й вони повернули свій попередній вигляд.

— Ця сила зробить Ярослава могутнішим? — спитав дідусь.

— Будь-яка чарівна сила робить кристала сильнішим. Особливо моя. Та Володар уже вигадав проти неї силу гострих лез, що розбиває кригу. Не страшно. Я знаю кілька заклинань. Кристал згодом їх посилить. — Льодан почав розповідати про свої заклинання. Він також зняв рукавичку і показав гострі спиці. — З їхньою допомогою я підсилюю чари.

— Спиці, а якщо я хочу їх.

Кристал не встиг договорити, як з його пальців виповзли спиці.

— Ти не уявляєш, на що здатен, — сказав Льодан. — Тобі треба більше дізнатись про свої можливості. Досі ти діяв інтуїтивно, та набагато краще знати про чари, якими володієш.

— Але не варто забувати і про силу тіла. Люди б’ються на мечах, — зауважив дідусь. — У битві з Володарем саме меч зіграв вирішальну роль, дозволивши тобі, Ярославе, перемогти.

— Ти допоможеш мені дізнатись більше про себе? — спитав кристал.

— Так. — Королева відправила його передати чарівну силу, й було помітно, що Льодан сумнівався. — Звісно, ти спадкоємець. Тобі вирішувати.

— Можливо, навіть швидше, ніж варто було б, — задумливо прошепотів кристал, а потім голосніше додав: — Що ж, тоді ти поки залишишся тут з нами. Я хочу знати все, що знаєш ти. Тим паче ти був і на темному, і на світлому боці. Тобі багато відомо про Володаря і Королеву.

— Все це є в тобі. Та дідусь правий. Не варто забувати і про меч. Особливо, коли Володар створив нових злокронів. Вони дужі та сильні.

Кристал та дідусь сіли й уважно слухали кожне слово Льодана. Крихітний німфей підстрибував угору, довга борода розліталася в різні боки. Він розповідав про свої заклинання, які кристалу треба буде запам’ятати.

Глава 8

Королева Світла покликала Миттєдара й Лілейту. Спинник часу, почувши наказ Королеви, першим увійшов до її покоїв. Невдовзі з’явилася і Лілейта. Її блакитне довге волосся нагадувало морські хвилі. Квітка орхідеї тримала пасмо на чолі Лілейти. Миттєдар замилувався німфеєю. Він був упевнений, що немає прекраснішої за неї.

Лілейта помітила погляд спинника часу та опустила очі. Німфея почувалася ніяково. Вона заговорила, намагаючись відволіктися, й Миттєдар відвів погляд.

— Що я можу зробити для вас, Королево? — спитала Лілейта.

— Ви летите зі мною. Я збираюся відправитися на пусту планету — Дейну, що належить Володарю. Думаю, там він тримає біонів. Це найзручніше місце для них. Вони нікому не заважають і їм ні з ким битися.

— Але, Королево, — заговорив спинник часу, — переходи, що ведуть до планет Володаря, надійно заховані на темному боці. Ледве ми перетнемо один з них, як Найтемніший дізнається, де ми є. І навіщо нам біони? Я не можу сказати про них нічого доброго, скільки б не намагався. Вони ледь не вбили нас із Льоданом. Ми дивом урятувалися тоді. Якби не дракони, від нас нічого б не залишилося, — сказав він, і Лілейта, не стримавшись, подивилася на нього.

— Володар збирається їх знищити, та кристал проти. Він хоче, аби ми допомогли біонам. Це добрий знак. Кристал піклується про тих, хто завдав йому біль. Стосовно переходу ти помиляєшся. Щоб дістатися до планет Володаря, нам не обов’язково летіти на його бік. У Всесвіті їх безліч, і ми скористаємося одним із них. Полетимо до океану. Там розташовані переходи. Для нас вони є найближчими і безпечними. Володар навряд чи здогадається їх перевірити.

— Як скажете, Королево, — сказав спинник часу. — Можливо, варто взяти більше німфей?

— З біонами вони не допоможуть.

Королева відсунула чарівну стіну. Спинник часу та Лілейта побачили перехід, який вів до океану. Темно-сині хвилі були спокійні. Королева зупинилася у центрі. Вона змахнула правою рукою, і хвилі слухняно піднялися стіною та відступили вбік. Потім Королева підняла ліву руку, і хвилі з іншого боку зробили те саме. З двох сторін у повітря вистрибували дельфіни. Величезні риби махали хвостами, вітаючи Королеву. Дельфіни весело свистіли.

Хвилі розступилися в різні боки. На дні було кілька водоспадів-переходів молочного кольору. Королева зупинилася перед потрібною планетою. Вона покликала німфей та ступила вперед. Течія водоспаду підхопила Королеву і потягнула вниз. Німфеї повторили за нею і теж понеслися у прірву.

Молочні хвилі темнішали й почорніли. Невидимий потік штовхнув уперед. Лілейта намагалася махати крилами, щоб контролювати падіння, та крила не слухалися. Вони приземлилися на щось тверде і Лілейта та Миттєдар перетворилися на себе.

Через те, що Володар затулив планету чарівним простирадлом, яке не пропускало світла від зір, місяця та сонця, панувала темрява. Тут було холодно.

Опустивши очі, Королева та німфеї побачили, що ступають по чорному, як вугілля, полум’ї. Воно давно застигло. З каміння, яке сипалося з величезної гори, на якій був скляний трон Володаря, біони зробили дерева, кущі та навіть декілька квітів. На довжелезних гілках чудовиська висіли, немов кажани, й міцно спали. Декілька біонів сиділи біля невеликої ріки.

Королева поглядом скинула простирадло з планети, і зорі та місяць її освітили. Аноє та його помічники наблизилися до Королеви. Він заговорив:

— Тобі тут не раді. Йди, звідки прийшла.

— Це те, що ви отримали? — спитала Королева. Вона похитала головою. — Ціна за зраду. Планета, на якій немає їжі. А води, наскільки вам вистачить? Ненадовго. Що далі? Помрете від голоду та спраги? Хоча ні. Володар раніше прийде за вами.

— Ми домовилися з палаючим змієм, — відповів Аноє. З роззявленої пащі визирали страшні очі, прикриті гострими кликами. Аноє замахнувся величезним кігтем. — Ще й німфей привела. А що нам до них? Я можу на вас напасти у будь-який момент. Що зробите?

— Я пропоную піти зі мною. — Королева не звернула уваги на слова Аноє. — Володар знищить ваш вид. Я відправлю вас на одну зі своїх планет. — вона помітила, що Аноє хоче її змусити замовкнути, і підняла долоню. — Вислухай мене. Не на Землю. Я розумію, що не варто вас селити на планети, де живуть люди або істоти, схожі на них. Ви, як і люди, — войовничі. Це не призведе ні до чого доброго. Мені не треба, щоб ви воювали один з одним. Я віддам вам планету, на якій вас радо зустрінуть. Там буде багато їжі, води, дерев і сонця. На ній тепло, і ви зможете побудувати для своїх дітей гарне майбутнє.

Біони почули Королеву і поспішили до неї. З натовпу донеслося:

— Ти кажеш гарні слова, та навіщо це тобі? Що ти хочеш отримати натомість? Ти ж не просто так віддаси нам планету.

— Ви забуваєте, що я не Володар. Мені нічого не потрібно, лише ходімо зі мною.

— Чому ти кажеш, що Володар нас хоче знищити?

— А ви вірите, що йому потрібні? Він скористався вашою довірою, щоб відібрати в кристала найдорожчу для нього людину. От і все. Кристал же, незважаючи на те, що ви зробили, розповів, що збирається зробити Володар, і попросив мене допомогти вам.

— Ми не потребуємо твоєї допомоги. Якби не ти та Володар, ми б і досі жили на Землі! — закричав Аноє.

Інші біони його зупинили.

— Не варто звинувачувати Королеву. Час забути образи і жити далі. На Дейні немає їжі й у річці не плаває риба.

— Я знайду вихід. Нам не варто розділятися, — сказав Аноє.

Більшість чудовиськ його не слухали. Вони покликали своїх дитинчат та підійшли з ними до Королеви.

— Ми підемо з тобою.

Аноє їхня зрада боляче вдарила. Він не думав, що його народ відмовиться від нього… Та ще й заради Королеви Світла.

Аноє подивився на дріб’язок з тих, хто залишився йому вірним.

— Ми будемо тут, на «своїй» планеті, до останнього подиху.

— Шкода, — сказала Королева. Дитинча потягнулося до світла, що линуло з її долонь, і Королева обійняла його за плече, показуючи, що їм нічого боятися один одного. — Що ти, Аноє, не розумієш, чим усе закінчиться.

Вона махнула рукою, вказавши біонам на перехід, який вів на дно океану. Біони слухняно пішли й опинилися на його дні. Дельфіни вистрибнули з води та привіталися з Королевою Світла. Вона почала чаклувати, щоб закрити перехід до планети Володаря.

Величезні хвилі води ще більше відсунулися, відкривши планети, які належали Королеві та перехід до однієї з них, й Королева повела до Зіри біонів та німфей.

Зіра була невеликою напрочуд гарною планетою. Усюди росли квіти. Сотні відтінків величезних пелюсток овальної форми тягнулися до сонця. Легкий вітерець хитав зелену траву в різні боки, від чого вона здавалася ще гарнішою. На планеті було багато дерев із смачними плодами та замість того щоб рости з землі, як це робили звичайні дерева, тут вони мали схоже на ноги коріння і вільно пересувалися галявиною.

Особливо це ставало в нагоді, коли їм хотілося пити. Водоспад із найпрозорішою у світі водою вільно лився у величезну річку. Сотні тисяч метеликів кружляли над квітами, розмахуючи крихітними крильцями.

Біони нерішуче зробили кілька кроків уперед. Вони нахилилися до квітів, торкалися кігтями дерев та підійшли до водоспаду.

Вони обрали Ілена вожаком замість Аноє. Вожак дивився на водоспад. Вперше після втрати Землі Ілен не жалкував за тим, що її залишив. Решта біонів думали так само.

Королева дала біонам трохи часу, щоб вони отямилися та звикли до планети. Вона показала, що у воді є багато риби, й пообіцяла, що їм не доведеться голодувати. Королева зірвала фрукт із дерева, яке підійшло до неї, та простягнула дитинчаті.

— Вам сподобається тут. От тільки, на відміну від Землі, тут немає ночі. Лише день. Завжди сяє сонце, — пояснила Королева.

— Після темряви, де ми були, ми раді сонцю, — відповів Ілен. — Тут настільки чудово, що я, що ми… — він затнувся. — Королево, я не знаю, що сказати. Ми ставилися до вас несправедливо. Думали, що ви, як Володар — підла та жорстока. Але помилилися. Ви інша. Нам не доведеться ховатися від людей, боятися. Наші дитинчата ростимуть на планеті щасливими. Ми не зможемо вам віддячити і за тисячу років.

— Мені достатньо того, що ви будете тут. Я знатиму, що у вас є все необхідне.

— Так, про такий дім можна лише мріяти, — погодився новий вожак. — Я ніколи не бачив такої краси. Такими є всі ваші планети?

— Я лише дарую планетам сонце. Якщо на планеті є вода, як тут, — від мене більше нічого не потрібно. Планета сама піклується про себе. Коли немає річки, я за допомогою чарів допомагаю планеті ожити. — Королева зігнула долоню, і в ній з’явилася прозора вода. — Натомість планети дають мені нові сили для боротьби з Володарем, і я дуже вдячна їм. — крізь пальці Королеви полилася вода, і там, куди впали краплі, квіти розкрили пелюстки ще більше у її бік.

— Неймовірно. — Ілен зітхнув. Він широко розкрив пащу. — Та хоч як би я не хотів забути про все, що було до цього, я не можу. Володар знищить наш народ, який залишився там, і вони ніколи не дізнаються, як тут чудово. Яка різниця між цими двома світами. Мені шкода. Біони не заслуговують на такий кінець.

Королева задумалася.

— Я ще раз відправлю на планету Володаря німфей. Спинник часу та Лілейта їх спробують вмовити передумати. Але це все. Я не можу змусити твій народ повірити мені, якщо вони вважають за краще залишитися на планеті Володаря.

— Я піду з ними, — сказав Ілен. — Розповім про те, що побачив. Вони повинні погодитися.

Королева нахилилася до Лілейти, яка стояла поруч, і прошепотіла, щоб вона та Миттєдар були обережними, бо Володар може напасти на біонів у будь-який момент.

— Проведіть Ілена назад і повертайтеся з ним сюди. Якщо ви прийдете і на планеті Володаря будуть злокрони, не вступайте з ними в бій. На темному боці ви будете слабшими за злокронів, і краще, якщо біони самі захистять себе. Не забувайте, що на них не діють чари.

— Звісно, Королево, — пообіцяла Лілейта.

Німфея, Миттєдар та Ілен поспішили до переходу. Королева замилувалась метеликами, які, літаючи довкола неї, сідали їй на волосся, обличчя та руки, попрощалася з біонами та повернулася до замку.

Дізнавшись від німфей, що Льодан ще не прилетів, Королева пішла до своїх покоїв. Вона попросила чарівну стіну показати, що роблять Льодан та кристал. Чарівна стіна миттю виконала і Королева побачила на галявині кристала та німфея.

Кристал грався з водою. Хвилі кружляли навколо нього. Він її заморозив, скориставшись силою, яку йому дав Льодан. Крихітний німфей почав по черзі називати сили Королеви, про які знав, а кристал намагався їх відтворити.

З долонь кристала линуло сяйво. Яскраве світло дорівнювало сонцю. Кристал зупинив час трави, і вона перестала хитатися від подиху вітру. Прислухаючись до порад Льодана, кристал створив прозору стіну, й за мить її перетворив на дзеркало. Почув про дерева та ліани, як змахнув рукою, і з-під землі почали рости різні рослини.

Дідусь вийшов з хатинки і, зупинившись на порозі, сперся на палицю. Він спостерігав за кристалом. Володаря цікавило, що робить кристал і за спиною дідуся з’явилося чорне око. Всередині ока повзав палаючий змій.

Льодан зібрався попрощатися з кристалом, та Ярослав був проти. Він розраховував випробувати сили Володаря.

Одну за одною кристал випробовував його сили. Лихий вихор підхопив листя, що опало з дерев. З очей кристала вилетіли блискавки. Земля перед ним немов перетворилася на тісто. Воно рухалося. У долонях кристала палав вогонь. Полум’я вщухло. Кристал кинув шматком темряви, і трава, яка тільки-но там була, почорніла та перетворилася на пил.

Німфей згадав, що Ярослав може відділяти від себе тінь. Кристал спробував це зробити, та з першого разу йому не вдалося. Льодан згадав про заклинання і сказав:

«Тінь моя, відділися від мене,
Станеш тепер існувати окремо,
Силу тобі дам на цілу вічність,
Будеш ховатися за ковдрою ночі».

— Зупиніться! — не витримав дідусь. — Ярославе, навіщо тобі відділяти тінь від себе? Ця сила темна, занадто темна. Вона тобі не потрібна. Невідомо, як Володар зможе скористатися твоєю тінню і чи буде вона частиною тебе, чи існуватиме окремо. Льодане, навіщо ти розповів про неї Ярославу?

— Я лише хотів, щоб він знав, якими чарівними вміннями володіє. У Володаря їх дуже багато. Всі я, звісно, не знаю, та деякі згадав.

— Думаю, на сьогодні досить. — дідусь підійшов до кристала та Льодана. — Ярославе, — додав він.

— У боротьбі проти Володаря знадобиться все, що є всередині кристала, — сумно зауважив Льодан. — Також, кристале, ти, як Королева та Володар, маєш створювати нові сили. Королева й так віддасть тобі свої нові вміння, та Володар — ні.

— Він лише дитина, — прошепотів дідусь.

— Ви забуваєте, що кристал не дитина і ніколи нею не стане. Ви повинні змиритися з цим, як і з тим, що ні ви, ні я, ні будь-хто інший не захистить Ярослава від Володаря, коли він зробить вибір. Для вас людські роки минають повільно, та всередині кристала час тече інакше. Дуже скоро йому доведеться обрати.

— Так, дідусю, це відбудеться, навіть якщо я не прискорю свій час.

Кристал пообіцяв, що не буде відділяти від себе тінь, і попросив Льодана продовжити.

Палаючий змій розізлився на дідуся за те, що той не дав кристалу відділити тінь, та все ж продовжив спостерігати за ним. Королева теж дивилася завдяки чарівній стіні за тим, що відбувається.

Льодан згадав про змій, і з пальців кристала вилізли плазуни. Вони повзали в повітрі, розкриваючи маленькі пащі та висовуючи язики вперед.

Коли ж змії пропали, Льодан назвав ще одну відому силу Володаря — здатність навіювати ніч. Кристал заплющив очі, а щойно їх відкрив, як сонячний день накрило чорне простирадло.

Дідусь відступив на крок. Кристал махнув рукою, і сонце засяяло на небі. Кристал подякував Льодану й сказав, що, коли той пригадає ще вміння, якими володіють Королева та Володар, нехай повертається й розповість про них.

Льодан перетворився на голуба, змахнув крилами й полетів до замку. Королева вдивлялася в прозорі очі кристала. Відійшовши від стіни, вона сіла на трон, попросивши німфей повідомити Льодану, щойно він тут з’явиться, щоб той прийшов до неї.

Німфей невдовзі опинився перед Королевою. Він підхопив довжелезну бороду й їй уклонився:

— Королево, дещо сталося на землі.

— Я бачила, як ви випробовували з кристалом, на що він здатен.

— Сподіваюся, ви не проти? Я лише хотів… — він замовк.

— Ні. Чим більше знатиме кристал, тим менше шансів у Володаря. Та що стосується можливості відділяти від себе тінь, дідусь правий. Не варто кристалу бавитися цим. Ти сам бачив: після того закляття Тінь Володаря існує окремо.

— Так, я не подумав про це. Пригадував усе, що бачив у Володаря.

— Добре, що сила криги, яку отримав кристал, — світла. Спробуй пригадати, що ще вміє Володар, та повернешся до кристала. Моїх сил у кристала не так багато, та кожна з них могутня по-своєму. Я помітила палаючого змія за спиною дідуся. Те, що ти йому радив. Впевнена, Володар теж спостерігав за вами. З тебе вийшов гарний вчитель.

— Я боявся зробити щось не так, — зізнався Льодан.

— Ти суворий до себе, Льодане. Ти кращий учитель за мене. Я б не наважилася говорити про темні сили всередині кристала, а він має знати про них, розуміти їхню потворність, прийняти себе й зрештою навчитися їх контролювати.

— Якби хтось сказав, що зі мною це станеться, я б, напевно, не повірив. Та я радий підтримати кристала на його шляху пізнання себе, — відповів Льодан. — Дорогою сюди я не бачив спинника часу. Хочу поділитися з ним.

— Вони з Лілейтою мають скоро повернутися. Їм довелося відправитися на пусту планету, — і Королева розповіла Льодану про біонів.

— Від біонів жодної користі, лише проблеми, — буркнув крихітний німфей. — Королево, ви не гірше за мене знаєте, що вони накоїли.

— Так, Миттєдар теж сказав про це. Але ми повинні їм допомогти. Особливо після того, як я відвідала Дейну.

— Сподіваюся, я їх більше не побачу, — вперто сказав Льодан. — Ви, Королево, певно, віддали їм найкращу свою планету.

— Я піклуюся про всі свої планети однаково. На Зірі біонам буде добре, — всміхнулася Королева. — Після поневірянь, які випали на їхні долі, — це найменше, що я можу зробити.

— Йой, Королево, аби ви тільки не помилилися. Чудовиська невдячні. Сподіваюся, ми не пошкодуємо про те, що ви зробили для них.

Льодан залишив Королеву.

Глава 9

Володар махнув рукою і відчинив ворота перед крижаними велетнями, які, закинувши сокири на плечі, зупинилися за воротами. Вони мали охороняти вежу. Піщаний злокрон, побачивши це, нерішуче підійшов до Володаря й насмілився запитати:

— Що мені робити аби не заважати велетням?

— Дізнайся, чи повернулися Ровона та палаючий змій з мечами. Без зброї відправлятися на Дейну з новими злокронами не має сенсу.

Піщаний злокрон, розсипаючи довкола себе купу піску, поспішив до вежі, але не знайшов ні Ровони, ні палаючого змія та вирушив на Землю на їхні пошуки.

Ровона ледве йшла до вежі, тягнучи на собі дванадцять величезних мечів. Палаючий змій летів за нею, витягнувшись уперед. Він підганяв найстарішу злокрону. У відповідь Ровона невдоволено бурчала.

Зупинившись перед Володарем у вежі, Ровона скинула з себе зброю. Потворне обличчя скривилося від злості, та вона не ризикнула дорікнути Володарю, що ледве її дотягнула.

— Нарешті, — задоволено сказав Володар.

— Довелося застосувати чари, бо ковалі не хотіли кувати зброю задарма. Вони вимагали від нас гроші, наче вони в нас є! — відповіла Ровона.

— Це не варте моєї уваги. — Володар узяв один з мечів і провів рукою по його вістрю. — Зброя, яка здатна знищити біонів. Нарешті чудовиська отримають по заслузі. Палаючий змію, вирушаймо з новими злокронами на пусту планету.

За мить нові злокрони стояли довкола Найтемнішого. Спинниця часу теж підійшла до них.

— Я можу щось зробити для вас, Володарю? — спитала Василина.

— Ні, — відмахнувся Володар. — Залишайся тут. А ви, — він звернувся до нових злокронів, — беріть мечі. Вони вам знадобляться.

Помічники узяли до рук зброю, і Володар їх повів до чарівної річки. Вони наблизилися до блукаючих гір й до Володаря поспішили пантери. Володар змусив поглядом наблизитися одну з блукаючих гір і зупинитися перед собою.

Він доторкнувся до каміння, що трохи випирало вперед, і перед ним відчинився вхід. Перш ніж увійти, Найтемніший сказав кілька заклять, щоб зняти захист зі входу, і увійшов до переходу. За ним йшли злокрони.

Блукаюча гора почала рости. Її верхівка перетворилася на вхід з переходу і вони опинився на Дейні. Володар помітив зорі та місяць і здогадався, що тут була Королева.

Чудовиська сновигали по планеті. Аноє виступив уперед. Розуміння, що Королева Світла недарма просила піти за нею втратило сенс.

— Володарю! Ти прийшов сюди не сам. — Аноє намагався приховати страх, та голос тремтів. — Навіщо злокронам мечі?

— Хіба Королева не пояснила, — і Володар вказав рукою, де було простирадло. — Лише вона здатна здолати мої чари. Чому ви залишилися? Не боїтеся смерті?

— Ти знову нас обдурив, — дорікнув Аноє. Він намагався відтягнути час, щоб вигадати, як врятуватися. З Ровоною, палаючим змієм чи іншими, кого до цього бачив Аноє, він легко впорається, та не з злокронами, у яких зброя.

— Тільки не кажи, що ти повірив мені та моєму помічнику, — захихотів Володар. — Аноє, який ти дурний.

— Ми не здамося, — попередив Аноє і підняв кігті вгору. Біони приготувалися до сутички. — Тобі доведеться нас убити.

— Я тут виключно за цим, — відповів Найтемніший. — Убийте усіх!

Володар відійшов, щоб не заважати. Злокрони розмахували мечами. Біони почали відбиватися. Аноє майже поранив одного із нових злокронів, та той ухилився в останній момент і встромив меч чудовиську в живіт.

Вожак схопився кігтями за меч. Злокрон його потягнув на себе й швидким рухом поранив один з кігтів Аноє. З роззявленої пащі біона вилетів рик, і з ока покотилася сльоза.

Аноє впав на коліна. Злокрон замахнувся, щоб відтяти голову, та Лілейта, перетворюючись з голуба на себе ще у повітрі, щодуху закричала:

— Схаменися!

Миттєдар перетворився на себе та, махнувши рукою, зупинив час злокрона, й той завмер, тримаючи меч над головою Аноє.

— Не смій, — сказав Миттєдар.

— Ти насмілився сказати мені це?! — Володар розлютився. — Ви на моїй планеті. Королева вас намовила. Геть знахабніла. Що ж, — він підняв руки вгору і повернув час злокрона. Аноє відскочив від нього, і це врятувало йому життя.

— Швидко до мене.

Німфея махнула рукою, і перед Володарем з’явилася стіна. Біони, ухиляючись від ударів злокронів, поспішили до Лілейти.

— Ти взяв собі силу керувати часом, — сказав спинник часу.

— Довелося після твоєї зради, та я знайшов помічницю. Вона буде не гірше за тебе, щоправда ти цього не побачиш, — і перш ніж Миттєдар відповів, Володар махнув рукою, і стіна розбилася на друзки.

Лілейта за допомогою чарів підняла її шматки у повітря, і вони відігнали злокронів. З отриманих ран витікати їхні сили. Німфея спрямувала залишки стіни і на Володаря, та він поглядом їх відкинув.

З пальців Володаря виповзли змії. Вони поспішили до Лілейти та Миттєдара. Спинник часу зробив крок уперед, вихопив меч в одного із злокронів і, замахнувшись, порадив Лілейті та біонам тікати.

Лілейта покликала всіх до переходу, звідки вийшла Королева.

— Вас довго не було. Чарівна стіна показала, що тут є Володар. — Королева піднялася вгору і, пролетівши над головами німфей, біонів та злокронів, зупинилась перед Володарем. — Не чіпай моїх німфей.

На небі з’явилося сонце. Королева впевнилася, що біони і німфеї сховалися за її спиною, та махнула рукою. Перед Володарем і злокронами виросла величезна дзеркальна стіна. Королева повернула її, щоб сонячні промені відобразилися в дзеркалі й засліпили злі сили. Навіть змії, які виповзли з пальців Володаря, незадоволено зашипіли та заплющили очі.

Володар затулив очі долонею, а іншою рукою розбив дзеркало, та коли розплющив очі, німфей, Королеви та біонів уже не було.

Він кинувся за ними та Королева закрила перехід чарами, й Володар голосно закричав.

Злокрони чекали, що скаже Володар, та він погрожував Королеві помститись. Злокронів залишали чаклунські сили.

— Й яка мені тепер від вас користь? — вирішив він. — Залишайтеся тут!

Володар махнув плащем та щез й поспішив до вежі. За ним полетіли палаючий змій та Ровона. Найвірніший помічник заговорив до Володаря:

— Нові злокрони на пустій планеті.

Та Володар його не чув.

— Як я міг довірити нездарам битися проти біонів? Зміє, навіщо ти мені? Я створив тебе, щоб ти дивився за всім. Та від тебе мало користі. Тінь кілька тисячоліть був на Землі. Королева прилітала на Дейну, ніби це її планета. Біони на її боці. Треба дізнатися, де вона їх ховає.

— Що буде з новими злокронами? — прошипів палаючий змій. — Вони там не зможуть і людської долі отримати.

— Я б їх йтак покарав, але вони мені потрібні у боротьбі проти біонів. Королева не отримає чудовиськ, бо стане ще сильнішою. Цього не можна допустити. — Володар думав. — Бери Ровону, піщаного злокрона й спинницю часу. Вона може стати у пригоді. — він подивився на палаючого змія. — Відправляйтеся на Землю. Зробіть із Ровоною все, що треба, щоб нові злокрони повернулися до мене. Дивись, змію, не підведи.

Палаючий змій підстрибнув у повітрі, з готовністю захитав головою на знак згоди та скрутився в кільце. Найвірніший помічник підняв голову, зазирнув усередину й почав шукати.

У лісі він побачив грабіжників. Нарахувавши вісьмох, палаючий змій покликав Ровону, Василину та піщаного злокрона, і вони відправилися на Дейну.

Ледве вони прилетіли, як палаючий змій наказав новим злокронам йти за ним. Разом вони пішли до переходу, який вів до океану, та, коли палаючий змій його відчинив, риби, що плавали неподалік, поспішили втекти від помічників Найтемнішого.

Палаючий змій порадив спробувати новим злокронам перетворитися на птахів. Вони ще не втратили всіх сил і могли чаклувати. Змахнувши крилами, вони полетіли за палаючим змієм. Той відправився в ліс.

Для Василини ця подорож по Землі була першою після того, як вона стала злокроною. Перша чаклунка відчувала злість та ненависть, й з готовністю виконувала накази найвірнішого помічника Володаря, не дивлячись на те, що пам’ятала, ким була раніше.

Поранені злокрони втратили сили. Вони падали на землю, не діставшись лісу. Палаючий змій їх перетворив на птахів. Коли нові злокрони прилетіли до лісу, вони стали собою.

Палаючий змій одного за одним відправляв поранених злокронів назустріч грабіжникам, і не минуло багато часу, як кожен із них, крім останнього, повернув собі чаклунські вміння. Рани на тілах поранених злокронів затягувалися, залишаючи по собі величезні бридкі шрами.

Що стосується останнього злокрона, його спіткала невдача. Коли він йшов назустріч грабіжнику, дорогу йому перетнули кристал та дідусь, і чаклунські сили, які поверталися до злокрона, відсахнулися й понеслися до чарівної річки.

— Ти все зіпсував, — прошипів палаючий змій. — Кристале, що ти тут робиш?

Кристал не звернув увагу на палаючого змія. Він побачив Василину та зробив крок до неї. Дідусь зупинився за спиною кристала. Ровона приготувалася напасти. Піщаний злокрон роззявив пащу, і з неї тонкою цівкою посипався пісок.

— Ти прожила багато життів і кожного разу поверталася, щоб допомагати людям. — Ярослав вдивлявся у срібні очі першої чаклунки. — У тебе забрали сили. Ти не зі своєї волі стала злокроною, як і ви всі. — він дивився на злокронів. Ровона зробила крок уперед, та палаючий змій зашипів на неї, щоб вона не втручалася. Ровона слухняно відступила. — Я бачу, що ти маєш творити добро. Це не твоє життя. Ходімо зі мною, — попросив кристал Василину, — і я допоможу тобі стати тією, ким ти була.

— Вона не отримає сили назад! — розізлився палаючий змій. — Її сили належать іншому злокрону і він їх не віддасть, як і Володар не дозволить тобі, спадкоємцю, відібрати спинницю часу.

Кристал простягнув руку до Василини, та вона у відповідь спробувала зупинити його час. Їй майже вдалося, але кристал одним поглядом зупинив її чари. Василина спробувала вдруге зробити те саме. У неї нічого не вийшло. На щоці з’явився ледь помітний шрам через темні чари, які спинниця часу спробувала застосувати. В срібних очах оселилася злість. Кристал махнув рукою і тіло Василини обвила ліана, яка виросла з-під землі. Перша чаклунка спробувала пручатися та Володар їй нічого не дав, крім можливості зупиняти час та перетворюватись на ворону.

Зрозумівши, що не зможе перемогти кристала, Василина спробувала перетворитися на ворону та ліана міцніше стиснулися навколо неї.

— Вона піде з нами. А ти, палаючий змію, передай Володарю, що як не захоче повернути сили першої чаклунки, — сказав кристал. Він зазирнув у очі Василини і побачив, як багато тисячоліть вона боролася проти Тіні. — Йому не сподобається те, що я зроблю.

— Та хто ти такий? — пробурчав найвірніший помічник Володаря.

— Я той, хто переміг Володаря і зроблю це знову, — відповів кристал.

Ярослав пішов. Василина пручалася та зрештою вона і дідусь його наздогнали.

Палаючий змій лютував. Він наказав злокронам перетворитись на птахів та повертатись до вежі Володаря. Він стрілою здійнявся вгору. Злокрони перетворювалися на чорних ворон та летіли за ним.

Пприлетв до вежі палаючий змій постукав хвостом до покоїв Володаря, й почув, що Найтемніший в себе увійшов та розповів, що сталося.

Володар злився. Він сів на трон, обдумуючи, що робити, й палаючий змій його лишив. Найтемніший вирішив, як бути далі, й покликав Тінь. Злокрон увійшов до покоїв Володаря, боячись підняти на нього очі.

— Василину забрав кристал. Він захоче повернути її сили та ми завадимо.

— Але як це зробити, Володарю?

— Ти відібрав чаклунські сили в людини не в злокрона, отже, якщо тебе поранити, куди полетять вміння першої чаклунки? Вони відправляться до неї. — Володар замовк і підійшов до Тіні. Він протягнув вперед руки і почав промовляти заклинання, а потім продовжив. — Ти маєш залишатися у вежі.

— Як скажете, Володарю, — відповів Тінь і опустив голову. — Що робити?

— Запам’ятай, як ослухаєшся та не вбережеш сили Василини, до мене можеш не повертатись!

Глава 10.

Королева забрала до замку біонів. Спинник часу відвів Аноє до однієї з кімнат, щоб він відпочив. Королева пішла на галявину до драконів. Вона побачила, що час дракончика зупинив Володар, і махнувши рукою, його повернула.

На очах у Ставіпа, Крепліласа та Грифа дракончик швидко ріс. Зелений хвіст став завдовжки кілька метрів, голова витягнулася, зуби виросли і лапи стали схожими на довжелезні стовбури.

Дракончик радісно роздивлявся себе. Він крутив хвостом й ледве не забув подякувати Королеві, та Гриф зробив це за нього.

Гриф низько вклонився Королеві Світла:

— Дякую вам. Нарешті мій син, як інші дракони в його віці.

— Невже це я? — дракончик підстрибнув вгору та коли приземлився на пісок, він затремтів, й під замком та дзеркальними левами.

— Так. Ти не повинен жити з чарами Володаря. Твій час буде йти так само, як у інших драконів.

Щасливий Гриф спитав, як може віддячити Королеві, й вона відповіла:

— Грифе, ти зараз полетиш до кристала. Я відправлю з тобою спинника. Ти маєш принести сюди дідуся. Я без нього не впораюсь. Аноє серйозно поранений, але я не можу вилікувати його за допомогою чарів. Дідусь повинен допомогти Аноє. Він лікує за допомогою трав й за своє життя зцілював багатьох людей та звірів.

Королева покликала Миттєдара і пояснила, що він має зробити. Спинник перетворився на птаха і з Грифом вони полетіли до хатинки дідуся. Спустившись вниз, Миттєдар став собою. Він постукав у двері та увійшов до хатинки, але всередині нікого не було.

Спинник часу вийшов на двір і вирішив зачекати на кристала і дідуся. Вони повернулися додому. З ними йшла Василина. Злокрона намагалася звільнитися від ліани.

Миттєдар привітався з кристалом та дідусем й передав прохання Королеви. Дідусь, звісно, погодився, і, вислухавши, що сталося, пішов до хатинки та зібрав у мішечок трави та відвари, які могли знадобитися.

Зібравши потрібні речі, дідусь переодягнув вишиванку, в якій він зазвичай лікував хворих, і вийшов з хатинки. Кристал встиг розповісти, як забрав Василину, та питав у спинника часу, як її врятувати від темних чарів.

— Це буде нелегко зробити, — відповів Миттєдар. — Я не маю такої сили, щоб тобі допомогти, та Королева здатна все виправити. Можливо, злокрону треба відправити до замку, а Королева підкаже, що робити.

— Добре.

Кристал та Миттєдар допомогли дідусю забратися на Грифа та підняли Василину. Дракон, відчувши на собі злокрону, голосно фиркнув, і з його ніздрів повалив густий білий дим. Кристал піднявся на дракона і, притримуючи Василину, сказав:

— Можемо вирушати.

Миттєдар перетворився на голуба і полетів за Грифом. Перед замком та дзеркальними левами він перетворився на себе. Гриф востаннє змахнув крилами та опустився на лапи і присів, щоб дідусь міг спуститися вниз та допомогти кристалу забрати з нього злокрону.

Лілейта вийшла до них і привіталася. Дідусь їй вклонився, й вони пішли до Королеви. Миттєдар та Лілейта зупинилися у покоях. Дідусь озирнувся довкола, мружачи очі від світла, яке линуло з вікон та Королеви. Вклонившись і їй, дідусь зупинився перед Королевою. Вона простягнула до нього руки і взяла його за долоні. Дідусь відчув неймовірне тепло.

— Я дуже рада, що ви погодились допомогти. В замку є поранений біон. Він потребує лікування, та я не маю сили, щоб його зцілити, — пояснила Королева. Вона подивилася на Василину і додала: — Я скоро повернусь.

Королева пішла з дідусем до сусідніх покоїв. На великому ліжку лежав Аноє. Чудовиська хвилювалися за вожака й були поруч. Біони звикли пити воду з річок, кігтями посудину важко узяти, та один з чудовиськ зумів, і давав Аноє напитися та годував.

Помітивши, як складно це зробити чудовиську, дідусь взявши миску, нагодував Аноє. Він не боявся біонів.

Аноє здивувався. З очей на роззявлену пащу текли сльози. Дідусь зачекав, щоб Аноє заспокоївся, зняв мішечок з плечей та роздивився поранення Аноє. Він хвилювався за кіготь Аноє, й сподівався, що зможе зцілити його рану.

Діставши з мішечка трави та відвари, дідусь приклав до рани один з них та, витягнувши хустину, замотав рану Аноє, й попросив його знову лягти.

Дідусь узяв свою посудину, поклав в неї трави в неї та налив води.

— Розведіть, будь ласка, вогонь.

Кристал махнув рукою, і під мискою запалав маленький вогонь, який не обпалював пальці дідуся. Королева, впевнившись, що Аноє врятують, повернулася до Миттєдара та Лілейти. Вони охороняли Василину.

Королева дивилася на першу чаклунку і мовчала. Василина ще не встигла зробити нічого поганого. Вона повернулась до стіни і попросила показати, що відбулося з нею, коли кристал її забрав з собою. Виявилось, що злокрона лише намагалася зупинити час кристала та цей вчинок не наніс їй великої шкоди.

Королева згадала, як Миттєдар та Льодан свого часу обрали світлий бік. Хоча, на відміну від Василини, вони, будучи злокронами, зробили багато поганого, й вирішила змінити злокрону за допомогою її відношення до близьких людей на Землі.

Королева попросила чарівну стіну:

— Покажи Василині хатинку, де живе вчитель-вовк та сестри.

Чарівна стіна виконала прохання Королеви і показала вчителя-вовка та сестер. Вони шукали у книзі Василини заклинання, яке мало зробити першу чаклунку знову доброю.

Василина хотіла відвернутися, та Королева за допомогою чарів її змусила повернути голову та подивитись, кого їй показувала чарівна стіна.

Стіна показала батьків Василини. Матуся першої чаклунки гірко плакала і просила Василину повернутися до них, хоча б раз, поки вони живі та міцно їх обійняти.

І ось диво, в мить, коли кристал повернувся до покоїв Королеви, він побачив, як на очах Василини виступили сльози. Перша чаклунка перестала пручатися. Ліана розплуталися. Василина кинулася до стіни і доторкнулася до обличчя матусі.

Василина перетворилася на німфею і її сили стали світлими. Королева махнула рукою, та чарівна стіна перетворилася на дзеркало. Василина підійшла ближче. Вона відчула тепло всередині, та після перетворення була стурбована. Подякував Королеві та кристалу за порятунок вона додала:

— Всередині мене є сила та вона не моя. Не належить мені по-справжньому.

— Ти тепер німфея, — пояснила Королева.

— Але на Землі я була першою чаклункою.

— Василино, я можу наділити тебе будь-якими чарівними силами. Якщо хочеш отримати ті сили, що в тебе колись були — чотири стихії, — я зроблю це, — пообіцяла Королева.

— Я вдячна вам, Королево, за те, що ви готові дати мені. Та я хочу бути собою. Знову стати тією, ким була. Я знаю, що коли залишуся німфеєю, стану набагато сильнішою. Ті сили, що жили в мені, будуть могутнішими. Та все, що мені потрібно, — це лише те, що завжди мені належало. Тільки це важливо, — і Василина низько вклонилася Королеві. — Я хочу знову стати людиною і ніким іншим.

Королева задумалася. Вона пропонувала Василині отримати вміння, кращі за ті, якими колись володіла перша чаклунка, та Василина відмовилася. Королева подивилася на кристала, який, почувши слова про те, що Василина хоче знову стати людиною, відступив назад.

Королева знала, як це для нього важливо, та на відміну від Василини, він ніколи не стане людиною. Це те єдине, що йому не підвладно, та разом з тим Королева розуміла, що кристал захоче допомогти першій чаклунці, й вона не помилилася.

Кристал сказав:

— Я піду до Володаря. Він поверне сили, якими ти володіла.

— Кристале, — втрутилася Королева. — Ти був у Володаря і знаєш, яким хитрим та підступним він є. Ти готовий до цього?

— Так, Королево. Я витримаю будь-які його капості, — відповів кристал. — Володарю мене не обдурити.

— Сподіваюсь, що так і буде, — сказала Королева.

— Обіцяю, твої сили повернуться до тебе, як і твоє життя.

Ярослав пішов до дідуся, щоб попередити про своє рішення.

Дідусь приготував ліки для Аноє і, впевнившись, що біон заснув, повернувся і побачив перед собою кристала.

— Ярославе, мені доведеться побути біля Аноє деякий час, — попередив дідусь. — Він занадто слабкий, та я постійно стежитиму за ним, буду змінювати пов’язки і спробую полегшити його біль.

— Я радий, що ти залишишся тут.

Кристал розповів про те, що збирається відправитися до Володаря. Дідусь не приховував стурбованості, та він радів, що Ярослав хоче допомогти Василині, тому не став його відмовляти. Лише, як і Королева, хвилювався, щоб він був обережним.

— Я впораюся. Дідусю, не спускайся на землю, поки я не повернуся. Обіцяй, — попросив він.

— Обіцяю.

Кристал обійняв дідуся та вийшов з замку. Королева чекала на нього біля дзеркальних левів:

— Тут дідусю нічого не загрожує. Можливо, краще тобі не йти самому. Я піду з тобою або візьми когось з німфей.

— Дякую, Королево, в цьому немає потреби, — відмовився кристал.

— А як же я? — спитав дракончик, наблизившись до них.

— Дракончик — це ти? — спитав кристал.

— Так. Подивись, як я виріс. Тепер я готовий до справжніх пригод. Нумо, візьми мене з собою. Ти не пошкодуєш.

— Що ж, — відповів кристал, — ходімо, але тобі доведеться мене віднести.

— Добре.

Дракончик опустився якомога нижче та виставив крило, щоб кристал на нього забрався. Він повів величезними крилами, випустив вогонь з пащі та здійнявся вгору. Королева дивилася їм услід. Лілейта стала за спиною Королеви.

— Ми знову ризикуємо.

— Так, але перша чаклунка хоче повернути собі колишнє життя, і вона має на це право. Жоден злокрон не повинен відбирати те, що йому не належить, — сказала Королева. — Хоч думаю, що навіть Володар, яким би злим він не був, — незадоволений вчинком Тіні.

— Ми всі ризикуємо, — зауважила німфея.

— Вже вкотре, і поки кристал не обере, боротьба між нами та Володарем не скінчиться.

— А що буде потім?

— Ти знаєш не гірше за мене, — відповіла Королева.

— Королево, нам всім треба підготуватися.

— Все, що можна було зробити, — я вже зробила.

Королева пішла до дідуся та Аноє. Лілейта — за нею. Коли вони увійшли, дідусь перебирав у своєму мішечку трави, які могли знадобитися для лікування біона. Помітивши Королеву, дідусь підвівся та спробував вклонитися. Королева жестом показала, що це зайве.

— Я зробив все, що в моїх силах, — пояснив дідусь. — Рана глибока, але хочу зробити одну мазь. Колись давно, — згадав він, — я вже робив її. Вона має пришвидшити загоєння.

— Дякую тобі, — прошепотів Аноє. — Хоч ти і людина, та допоміг мені і не злякався того, що я можу зробити з тобою.

— О, — всміхнувся дідусь, — за своє життя я багато кого врятував, і жоден з тих, хто потребував допомоги, мене не скривдив. Не думаю, що ти здатен на щось погане. А зараз відпочивай. Тобі потрібні сили.

— Не знаю, чи вдасться заснути, — відповів Аноє. — Ми — біони, звикли спати головою вниз, висячи на дереві. А це… — і біон подивився на ліжко, на якому лежав, — відчуваю себе вкрай незручно. Та все ж, певно, доведеться звикати. — Аноє глянув на свою рану. — Я не зможу чіплятися за гілки, як колись.

— Навколо мого замку багато дерев. Якщо вирішиш, що краще відпочивати так, як ти звик, — будь ласка, — запропонувала Королева Світла. — Тобі ще щось потрібно?

— Ні.

З виряченої пащі на Королеву дивилися винуваті очі чудовиська.

— Що ж, ми залишимо тебе. — Королева, дочекавшись, поки дідусь забере свій мішечок, пішла до дверей. — Я покажу вам вашу кімнату.

— Буду дуже вдячний. Поки Аноє відпочиватиме, я приготую мазь.

— З вашого дозволу, — сказала Королева, — я подивлюся, як ви це робите. Ніколи не робила нічого подібного.

— Вам і не треба, — із захопленням відповів дідусь.

Королева провела дідуся до його кімнати. Всередині стояло ліжко, щоб дідусь міг відпочити. Збоку — величезний стіл та кілька стільців. Дідусь підійшов до столу, дістав трави та посудину.

— Є один дуже давній рецепт. Я не готував за ним багато років та спробую.

Він додавав дрібку за дрібкою різних трав, дістав ступку, й розтер їх.

Королева Світла уважно спостерігала за дідусем. Лілейта всміхалася. Коли трави дали сік, дідусь дістав з мішка невеличку пляшечку. Переливши туди ліки, дідусь згадав, що мазь повинна настоятись, перш ніж її можна буде використати.

— Ярослав допомагає мені їх збирати. Ми часто ходимо до лісу.

— Ви знаєте його, як ніхто інший. Вважаєте, він готовий зробити свій вибір?

— Я впевнений у цьому. Але Володар Темряви не зрадіє його вибору.

— Буде нелегко, — погодилася Королева. — Лілейто, німфеї часто мене питають, чи я готова до тієї миті, коли здійсниться пророцтво. Що буде далі? Безумовно, Володар не погодиться з тим, що кристал обере добро та світлий бік. Він поведе своїх прибічників проти мене, кристала та світлих сил. І скажу, що це не найгірше, що чекає на нас. Володар може виступити не лише проти мене, кристала та світлих сил. Він спробує знищити Землю та інші планети. — Королева дивилася перед собою. — Тому, коли прийде час, я повинна буду зробити все, що від мене залежатиме, аби тільки зупинити Володаря Темряви раз і назавжди. Або він, або ми.

Всемогутній кристал та перша чаклунка —2—

Вступ

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Глава 10.

Теги казки:

Чарівник ключів

Босорка: Пошук пухнастого згуби Вуглика

«The Mysterious Ten»: квітковий ельф та археолог

Життя тільки починається

«Босорка»: Світ мертвих

Наймогутніші чаклуни-охоронці

Всемогутній кристал та перша чаклунка —2—

Вступ

Глава 1

Глава 2

Глава 3

Глава 4

Глава 5

Глава 6

Глава 7

Глава 8

Глава 9

Глава 10.

Теги казки:

Схожі казки

Чарівник ключів

Босорка: Пошук пухнастого згуби Вуглика

«The Mysterious Ten»: квітковий ельф та археолог

Життя тільки починається

«Босорка»: Світ мертвих

Наймогутніші чаклуни-охоронці