Як наш Захисник на Різдво до мами повернувся

Читати казку: Як наш Захисник на Різдво до мами повернувся

На Різдво трапляються справжні дива. От і цього року сталося ще одне диво. Минув перший місяць зими, а вона жодного разу не спустилася на нашу неньку. Здавалося груднем весь час весна керувала. Ні морозу, ні вітру лихого, ні снігу. Лише сонечко й подекуди дощик накрапував. Та, коли настав святий вечір, зима неначе згадала про свої обов’язки й увірвалася на землю так стрімко, як тільки могла. 

Вхурделило так вхурделило. Сніжинки посипалися одна за одною. Полетіли в різні боки підхоплені крижаним вітром, який дмухав на них, змушуючи за мить до того, як вони збиралися лягти на землю і перепочити, знову підстрибнути майже до небес. 

Стало холодніше. Зима лютувала. Засипала снігом стежки, а найбільше ту, що й так була ледве помітною для людських очей. Саме та стежка мала привести нашого Захисника — Василя додому. До тієї маленької хатини, в якій він виріс і в якій багато-багато днів чекала на нього матуся після того, як він одним з перших викликався боронити неньку від загарбників. Він мріяв знову відчути тепло найніжніших материнських рук. Василь сумував за нею щодня, щохвилини, щосекунди… і от нарешті його відпустили на кілька днів з передової, щоб він міг повернутися додому і міцно обійняти ту, яка була для нього найрідніша й найважливіша у всьому світі — свою маму! 

Проте здавалося в зими на цю стежку були інші плани. З кожним кроком, який наближав Захисника до рідної хати, зима казилася ще дужче. Вона наказала дмухати вітрові щосили. Зима намовила мороз тріскотіти так голосно, як він міг. Сніжинки закрили собою небо й наш Захисник зрозумів, що навіть, коли перша різдвяна зоря з’явиться на небі, він її точно не побачить. 

Василь не знав, скільки він так йшов. Вітер та сніг настільки його заплутали, що він не помітив, як звернув геть в інший бік. З кожним новим кроком він все більше віддалявся від рідної хати. 

Одна стежка розділилася на кілька і Захисник зупинився. Що робити він не знав. Озирнувся і помітив, що блукає лісом, з якого навіть сонячного дня важко вибратися не те, що зараз. 

Невже цю ніч він проведе в лісі й не зустріне Різдво зі своєю матусею? Але ж сьогодні святий вечір. Час, коли навіть те, що до цього здавалося зовсім неможливим, будь-якої миті може з легкістю здійснитися. 

Не встиг наш Захисник про це подумати, як почув знайомий гавкіт. Як таке може бути? Тут в лісі, крім нього немає нікого. Але ж ні… Веселий гавкіт дедалі голоснішав, ще й нагадував декого. В дитинстві в Василя був пес, на ім’я Гвинтик. Він прожив довге і щасливе собаче життя й одного дня відправився жити на веселку. 

Це не міг бути він, чи міг? Перш ніж Василь встиг озирнутися, хтось легенько вдарив його лапою. 

— Гвинтику? — Василь не повірив своїм очам. Перед ним дійсно сидів Гвинтик, весело розмахуючи хвостом.

— Я! — радісно гавкнув пес. Він зиркнув за спину нашого Захисника і побачив зиму, яка лютувала. Вона не злякала собаку. Гвинтик загарчав і зима боягузливо відступила. Зрозуміла, що Гвинтик вкаже вірний шлях своєму другові й відведе його додому. І от диво, вітер вщух, мороз перестав тріскотіти, а сніг повільно кружляючи в повітрі, потрохи спускався на землю. — Що ти тут робиш? 

— Як добре, що я тебе зустрів! — здивувався Василь. — Це справді ти? 

— М-м, — пес удав вигляд, що дуже зайнятий, а потім знову гавкнув і махнув головою в бік правильної стежки. 

Василь засумнівався та не зчувся, як поспішив слідом за Гвинтиком. Один поворот, два, три й наш Захисник нарешті побачив рідну хатину, запорошену снігом. 

У вікні промайнула тінь його любої матусі, яка чекала на нього. Василь поспішив вперед та згадав про Гвинтика. Опустивши очі, він хотів подякувати чотирилапому за те, що той вивів його з лісу та поряд з ним вже нікого не було. 

— Гвинтику, — прошепотів Василь і помітив, як на небі засяяла перша різдвяна зоря. — Дякую тобі. 

Гвинтик весело гавкнув у відповідь. Відчинивши двері, наш Захисник переступив поріг і кинувся до своєї матусі та обійняв її так міцно, як тільки зміг. 

— Ти вдома, — прошепотіла матуся нашого Захисника і в її очах заблищали сльози радості. — Це найкраще Різдво в моєму житті. Я так хвилювалася, чи ти встигнеш, синку. Проте ледве на небі з’явилася перша різдвяна зоря, як ти опинився на нашому порозі. 

— Я ж обіцяв тобі, що буду вдома на святий вечір, — відповів Василь.