Як піаніст та веселка назавжди обмінялися серцями

Читати казку: Як піаніст та веселка назавжди обмінялися серцями

Ніхто не знає, чи було так насправді, чи це лише казка… та багато століть світом ходить легенда, яка розповідає про те, що існує море — іншого такого немає. Хвилі цього моря створені не лише зі звичайної солоної води. Вдень море, як і всі—всі моря, розливається до берегів звичайними морськими хвилями й ті, хто колись його бачив і досі не знають про його особливість. Адже лише з приходом ночі, вода з цього моря щезає і на поверхню підіймаються геть інші хвилі. Хвилі ці — зі справжніх нот.

Ледве ніч огорне небо, як над тим морем збираються тисячі зір, місяць спускається вниз, вітер завмирає над берегом й навіть сонце, яке в цей час має йти спати, затримується на кілька хвилин, щоб почути хоча б перші ноти.

Сонце затримується і в самому центрі моря із нот, хвилі починають розступатися в різні боки й коли з—під нот визирає піщане дно, з’являється піаніно з мушель, перлин та водоростей. Морські мешканці теж поспішають сісти поруч із піаніно, за яке сідає музикант і починає грати мелодію, сповнену суму від кохання.

Він завжди робить це так натхненно, не зупиняється ні на мить і його гра триває до самого світанку. Жителі моря знають, що ці неймовірно—прекрасні мелодії піаніст грає лише заради одного, щоб дощ… але не звичайний з води, а також саме із нот, почав падати прямісінько з хмари в формі скрипки. Це означає, що зовсім скоро з’явиться вона, його вічна муза — Чарівна, прекрасна веселка.

Веселка в руках якої скрипка, зіткана із хмар й ноти з неї, немов справжній дощ сиплються у море. Гра піаніста та веселки об’єднується в одну мелодію і зорі, хмари, небо, місяць, вітер, жителі моря слухали їх щоночі, затамував подих. Бо ніхто з них не чув чогось дивовижнішого за ці неймовірно—прекрасні мелодії. Здавалося, ні він, ні вона не говорять жодного слова, проте замість них — про їхнє вічне кохання розповідає музика.

Перед самим світанком за допомогою хмар, які наче сходи простягаються до піаніно, веселка спускається вниз або піаніст підіймається по хмарах і кілька хвилин вони проводять разом. На жаль, тільки кілька хвилин — не більше. З приходом перших променів світанку, піаніст має повернутися до моря із нот, а веселка сховатися за хмарами.

Від цього піаніст та веселка страждали настільки сильно, що вдень, піаніст аби не відчувати суму за коханою, діставав із себе серце та ховав його до чарівної колиски із кришталю, а веселка — на небі, кожної секунди визираючи вниз і чекаючи вечора, поки спостерігала за звичайними, морськими хвилями внизу, щоб не звести себе від журби та туги, віддавала на зберігання своє серце одній з хмаринок. Інакше б сум повністю охопив її й вона не витримала б дочекатися ночі.

Ніхто не знає, як довго це тривало та за легендою, саме вітер одного дня, розгулюючи світом, почув про письменника. Письменник той, як і піаніст і веселка був незвичайним. Він мав особливість: все, що письменник лишав на папері здійснювалося тієї ж миті і завдяки цьому дуже багато закоханих, які колись зневірилися в коханні, могли знову бути разом.

Дізнавшись про це, вітер не став гаяти часу і кинувся на пошуки незвичайного письменника. Він все літав і літав аж поки не дізнався, де і як можна відшукати того письменника.

Відправившись до нього, вітер розповів йому сумну історію про веселку, яка живе на небі і на жаль не здатна жити під водою та піаніста, який вдень не зможе жити без морської води. На превеликий жаль для них двох так сталося, що його піаніста — створило море із нот, а її хмари, які щоночі наповнювали море цими самими нотами.

— Навіть не знаю, чи зможу я допомогти, — відповів письменник вітру, коли вислухав його розповідь. — Я ніколи до цього не йшов проти законів природи. Об’єднати закохані серця, коли вони знаходяться на різних куточках планети — так. це не складно. Я і правда маю особливий дар, що напише моє перо — то здійсниться.

— Ви можете! Я багато від кого чув, поки блукав світом і шукав вас. — вмовляв вітер письменника.

— Справа не в мені і моєму дарі. Таким даром володію не лише я. Насправді є багато письменників, чиї історії з часом мають здатність здійснюватися. А от піаніст, якого створило море і веселку — з хмар: я чую вперше, як і про їхнє кохання. — він задумався.

— Розумієте, вони як одне ціле завдяки нотам і водночас вони не можуть бути разом постійно.

Вітер довго вмовляв, пояснював письменнику, розповідав, як довго піаніст та веселка кохають один одного, що вже минуло не одне століття, а це значить, що їхнє кохання — вічне. Врешті решт, письменник пообіцяв спробувати.

Письменник сів за свій стіл, взяв до рук своє перо і почав писати. Що тут скажеш? Він списав багато сторінок, аби здійснити прохання вітру та все ж піаніст та веселка могли бути разом кілька хвилин перед ранком. Коли перед розлукою їхня мелодія ставала настільки щемливою, що в одного з них виростали крила і він або вона могли спуститися або піднятися нагору і побути разом кілька хвилин.

Раз за разом письменник писав для піаніста і веселки нову долю, але в нього нічого не виходило. Те, що було на папері — не здійснювалося. Тривало так багато довгих днів та безсонних ночей, доки письменник не вирішив на останньому вільному від слів клаптика паперу, який в нього залишився написати: “і тут вони обмінялися серцями”.

Тієї ж миті хвилі спочатку із води, бо якраз настав день розступилися. За ними визирнули хвилі із нот, піаніст та веселка не тямлячи як їхні серця опинилися не в колисці та на хмарці, а в їхніх долонях — обмінялися серцями.

Відтоді, завдяки серцю піаніста, веселка щодня могла вільно пересуватися під водою, а піаніст, мов хмара почував себе у небі. І піаніст і веселка продовжили кожної ночі зізнаватися один одному у коханні за допомогою своєї музики, щоб віддячити вітру та порадувати жителів моря та неба своєю мелодією, а ледве наступав день, піаніст та веселка проводили його разом, бережно оберігаючи серце один одного!