Життя тільки починається

Читати казку: Життя тільки починається

Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова»

Авторка: Інга Квітка

Одному з найвидатніших професорів, кардіохірургів країни, завідувачу відділення клініки серцево-судинної хірургії — Денищуку Ігорю Васильовичу, сьогодні виповнилося сорок дев’ять років. Світле волосся посивіло на скронях. Теплі, сірі очі довкола вкрила павутинка із тонких зморшок. Худий, середнього зросту, з постійною легкою посмішкою на обличчі. Часто, навіть без слів, саме нею і внутрішнім спокоєм та впевненістю, що все буде добре, він заспокоював пацієнтів, які зверталися до нього. 

Ігор з дитинства мріяв стати лікарем. Тому і був абсолютним відмінником. Намагався вчитися постійно. Йому не вистачало шкільної програми. Після виконання домашніх завдань Ігор сідав за книги, які обирав самостійно, або радився з батьком, який, до слова, теж був лікарем — терапевтом і продовжував навчання до пізньої ночі. Батьки бачили серйозний підхід сина і намагалися підтримати його в прагненні лікувати людей. 

З роками його підхід до роботи мрії не змінився. За останні кілька років Ігор Васильович написав понад двісті наукових статей і кілька книг, викладав в університеті.

Щодо статей була справжня катастрофа. Коли Ігор Васильович починав їх писати, міг редагувати статтю понад місяць, а то і два. Спинити його неможливо. Колеги, бачачи, що в матеріал нічого додати, непомітно від завідувача відділення відправляли на публікацію. Інакше розуміли: Ігор ще місяць не буде спати ночами й намагатися допрацювати те, що не вимагає жодних корегувань. 

Він прийшов на роботу задовго до початку зміни. Кардіохірург збирався дописати чергову статтю, коли виявилося, що вранці на нього чекає операція. Пацієнту раптово стало погано, і, як зазвичай буває, чоловік не надав цьому значення після полегшення, аж поки, не втратив свідомість та його не привезли до лікарні. 

З’ясувавши, що в пацієнта є тромби, як у правому шлуночку серця, так і в легеневій артерії, почали негайно готувати до операції. Чоловік й так потрапив до них надто пізно. 

Переговорюючись між собою, лікарі та медсестри розуміли, що у пацієнта, на жаль, практично немає шансів, та спокійний Ігор готувався до операції, маючи протилежну думку. 

Звісно, він врахував заздалегідь можливі ризики й знав, що є пацієнти, врятувати яких на операційному столі, дійсно неможливо. Але не цього разу. Він вірив, що вони видалять тромби. Точніше — він. Крім того, за життя він втратив лише трьох пацієнтів на операційному столі. Тож і сьогодні сподівався, що зможе, зуміє, повинен, має і врятує. 

Для нього в операційній ввімкнули збірки віршів наших класиків. Збірка тривала безперервно до десяти годин, та він обожнював вірші й міг слухати їх цілодобово. 

Понад десять годин тривала операція, яка мала закінчитися набагато раніше, але скільки Ігор не намагався врятувати пацієнту життя, відчайдушно відмовляючись визнати, що втрачає його на операційному столі, ще і на власний день народження, йому не вдалося. 

Він продовжував запускати серце, яке зупинилося, знову і знов, поки Оксана — одна з медсестер, обережно взявши за плечі, відвела в бік й тихо сказала: 

— Досить. Це все. Ігорю, ви більше нічого не можете зробити.

Ігор розгублено втупився пустим поглядом перед собою, на операційний стіл і не міг повірити, що втратив пацієнта. В нього на екрані ноутбука у закладках «висіла» дописана стаття з цієї теми. Так не буває. Ігор робив подібні операції понад сотню разів. 

До завідувача відділення зверталися, намагалися щось донести, та він не чув. Він вийшов з операційної й сковзнув по стіні спиною, сів на підлогу. Професор розумів, що повинен вийти до близьких чоловіка і повідомити їм. Але що? Що він завідувач відділення кардіохірургії не врятував життя дорогої їм людини? 

Дмитро, найкращий друг Ігоря і ще один кардіохірург у відділенні, тримаючи руку на плечі, сказав, що поговорить з рідними. Пізніше до кардіохірурга підсіла медсестра. Вона почала розповідати, що він знає, що будь-яка операція — це ризик, а ця і поготів, та Ігор не звертав уваги. 

Біля нього на підлозі залишили тепле горня чаю й один за одним змінювалися медсестри та лікарі, які пояснювали, що у втраті пацієнта немає його вини. Він зробив все, що міг. Зрештою його лишили самого. 

Ігор згадав, що завтра після здачі статі, мав заїхати до університету, провести лекцію. Він зняв бандану з голови та витер нею обличчя, яке втомлено опустив на коліна. 

Він не думав про сотні пацієнтів, яких встиг врятувати, а згадував цього чоловіка і ще трьох, яких під час операцій теж не вдалося повернути до життя. День йому запам’ятається не днем народження і приїздом до батьків, а пацієнтом, чиє серце зупинилося в його руках.

Професор подивився на долоні й вперше помітив тремтіння пальців. Для хірурга — це один з найважчих моментів, як і втрата пацієнта на операційному столі.    

Ігор Васильович просидів, спираючись на стіну до світанку, і лише коли вчергове хтось торкнувся плеча, здригнувшись, підняв голову. На годиннику була п’ята ранку. Дмитро повернувся у клініку і, піднявшись по сходах, здогадався, що його друг, не те що не їздив до батьків, чи принаймні до себе додому, відучора, він не зрушив з місця. 

Дмитро мовчки приніс йому свіжу порцію завареної кави й забрав чай, до якого Ігор не торкнувся. Він обережно нагадав про те, що професор за пару годин має провести лекцію. Ігор немов отямився і пішов у душ, потім до свого кабінету. 

До слова, в самій ночівлі в лікарні, навіть не під час чергування Денищука, колеги звикли давно. В нього і диван в кабінеті стояв в кутку. Він часто затримувався і майже ніколи не поспішав додому, хіба до батьків. Робота так і залишилась головним, а точніше всім, що професор мав в житті.

У двадцять років Ігор вперше закохався. Він увесь час присвячував навчанню, вона теж, а потім вони розійшлися. Ігор дуже важко переніс розставання. З того часу в нього були відносини, але вони тривали кілька місяців, деколи рік, та він ніколи не ставив їх важливішими за роботу. Відповідно, й жінки, які в нього закохувалися та хотіли більшого, розуміли, що лікар не відповідає взаємністю, і йшли. 

Найкращий друг спочатку знайомив зі всіма колежанками дружини, та з часом відмовився пхати носа в чужі справи. Дмитро вирішив, що, як Ігор закохається, то без чиєїсь допомоги. 

Звісно, це не стосувалося того, що відбувалося з його другом зараз. Дмитро збирався їхати до університету, замість професора, та Ігор сказав, що все нормально і почув нагадування стосовно операції після обіду. Пообіцяв, що буде, перевдягнувся та поїхав до студентів. 

Сніданок, як і вчорашні вечерю та обід — відсутність, яких він не помітив, замінила кава, і, вийшовши на вулицю, професор поспішив до університету. 

Осінь цього року була теплою, так би мовити, золотою. Вересневе листя, вкриваючи ковдрою стежки в парках, повільно кружляло від подиху вітру. Сонце не пекло, але промені й досі зігрівали, щедро обдаровуючи теплом. 

До університету їхати двадцять хвилин. Ігор ніколи не робив для лекцій спеціальних підказок на папері чи ноутбуці. Вистачало презентацій, які він готував для студентів. Решта, як файли з назвами лекцій, знаходилися в голові.   

Сьогодні зі студентами вони мали продовжити проходити тему з протезування клапана серця. Та ледве Ігор Васильович побачив учнів, як всередині знову щось перевернулося. Вчорашня втрата пацієнта не відпустила. Він картав себе. В голові постійно прокручував, де міг помилитися? 

Професор не міг не те, що змиритися, а хоча б зрозуміти, що у смерті пацієнта немає його вини. Тому, коли почалась презентація, замість того, щоб пояснювати слайди, які змінювались один за одним за його спиною, професор замовк, розгублено втупившись перед собою. 

Важко сказати, скільки це тривало. Секунда, дві чи кілька хвилин, але перед очима професора з’явився лист паперу, списаний акуратним почерком, в якому були підказки, а точніше одна з його статей. Її професор брав за основу при підготовці до заняття. Ігор Васильович почав розповідати, а точніше читати власну статтю і не помітив, як провів лекцію до кінця.

Як тільки він закінчив, студенти розбіглися, і він почав збиратися. Відкрив портфель і помітив за спиною тінь. Впевнений, що знаходиться в приміщенні сам, здивовано озирнувся і побачив її…

Вона не тінь. Прекрасніша за всіх і все, що і кого йому довелося бачити. Величезні смарагдові очі сяяли так яскраво, як луги вранці навесні, рубінові губи нагадували маки, а довге чорне волосся — справжню ніч. Бліде обличчя з веселою, відкритою посмішкою і довжелезна сукня, оздоблена діамантами, тягнулася за нею шлейфом.   

Ігор застиг на місці, мовчки дивлячись на неї. Він певно і не наважився б заговорити першим, якби дівчина, а точніше Муза, яку звали Коронацією, не звернулася до нього так, ніби вони знайомі не перший день: 

— Ви гарний лікар. Не варто картати себе за помилку, якої немає. 

— Звідки ви знаєте? Ви одна з…, — він хотів додати, що Коронація ймовірно його студентка. Але дівчина світилася, як не людина, а примара. Складалося відчуття, що не лише її сукня сяє діамантами, а і руки, обличчя і волосся, оздоблені сяйвом.

— Мене називають Коронацією, Музою, Феєю або Примарою. Можете обрати будь-який з варіантів. Я от чому прийшла. Кілька років тому ви, професоре, написали не наукові посібники та статті. Пам’ятаєте, з юних років ви, створили щоденник, в якому описали своїх пацієнтів. Їхню жагу до життя. Про що вони мріють, на що сподіваються, що планують зробити, коли одужають. Чого насправді хочуть. Серцеві хвороби й досі вважаються одними з серйозніших у світі. А ви, Ігорю Васильовичу, даруєте їм найкраще — віру у те, що їм допоможете, вилікуєте і одного дня кожен з них, повернувшись до власного життя, зможе здійснити все — все, про що мріє і на що сподівається. Цей щоденник, який ви назвали, здається, — вона удала вигляд, що намагається згадати, продовжуючи щиро йому всміхатися. Її посмішка нагадувала його власну: спокійну і впевнену. Вона ніби беззвучно промовляла до співрозмовника: «все буде добре», — «Щоденник врятованих сердець», — додала вона вголос. — Ці нотатки ви писали під час і після зустрічей з пацієнтами, немов справжня книга. Варто трохи відредагувати та додати нові врятовані вами життя, а їх, наскільки мені відомо після того, як ви припинили писати, не менше ста? Вірно? Сто історій вилікуваних сердець, із щасливим кінцем. Впевнена, щоденник стане однією з дивовижних книг. Знаєте, чому? Він зібраний не із вигаданих творів, а створений на основі реальних життів. Історій про людей, яких ви врятували на операційному столі. Проте мене дещо хвилює, — зауважила Коронація. — Чому ви його перестали писати? Це сталося не вчора, а кілька років тому. Я сподівалася, ви переборете себе і відправите рукопис на конкурс, на честь, якого мене і назвав мій творець — Коронація! Коронація слова! 

— Я? — він втомлено сів на край столу і, знітившись, спробував нерішуче підвестися, все ще не в змозі відірвати погляду від Коронації, яка всміхалася до нього чарівною та відкритою посмішкою, яку неможливо описати словами. 

— Ви, — підбадьорила вона. 

— Не можу зрозуміти, хто ви? 

— А ким би ви хотіли, щоб я була? Якщо пояснення, що я є Музою конкурсу недостатньо? — розсміялася вона. — Так, чому ви перестали писати щоденник? 

— Вирішив не витрачати час дарма. Я не письменник. Кому цікаво читати про аорти, судини, клапани, втрату крові на операційному столі? — спитав він, щиро дивуючись, що це може захопити когось, крім нього та інших лікарів або студентів, які в майбутньому планують стати лікарями. — Можна довго продовжувати. 

— Хіба це основний сенс щоденника? Ви стільки разів редагували свої статті й в мене виникло питання: ви перечитали історії, в яких описали реальні життя та мрії вилікуваних вами людей? 

— Ні. Це звичайний щоденник. Ти залишаєш на сторінках думки, емоції та переживання. І все. Що перечитувати? — здивувався професор. Він поклав до портфеля підказку до презентації та помітив, що руки знову почали тремтіти. Ігор Васильович спробував їх сховати за портфелем. 

Коронація взяла його за руку: 

— Для хірурга найцінніше — його руки, — пояснила вона надто просту та очевидну річ, й Ігор не помітив, що тремор зник. — Ваша робота важлива для вас та вона більш цінна для тих, кого ви встигли вилікувати або, кого можете врятувати на операційному столі. Таких лікарів, як ви, зазвичай, хворі не можуть відпустити й в сімдесят і вісімдесят років на пенсію. Надто довіряють і не будь-що, а власне життя. А тепер, скажіть, якщо у вас продовжиться тремор в руках, через пацієнта, в смерті якого ви жодним чином не винні? — вона ненадовго замовкла і продовжила. — Він і сам не винен. Йому стало легше і він не сказав близьким, не звернувся до лікарні та тільки, коли стан різко погіршився, рідні помітили та викликали швидку. Так, хто із цих всіх людей, включаючи вас — винен? 

— Ніхто, — тихо відповів Ігор. 

— От бачите. Але якщо ви зараз підете через втрату, в якій ніхто не винен, хто продовжить у відділенні оперувати замість вас? Добре, в лікарні є інші хірурги. Вас важко замінити та замінять. Мене хвилюють ваші студенти? Коли ви прийшли вчитися і все, що знаєте, звідки це? — Коронація замовкла. Вона чекала на відповідь та Ігор не знав, що сказати. — Якби професори, які вас вчили, так само пішли через втрату, в якій вони не винні, чи стали б ви тим, хто є зараз? Якби ваш батько — лікар, щодня не просиджував вечорами за книгами разом із вами, ви б стали тим, хто ви є зараз?! — підкреслила Коронація. — Ігорю Васильовичу, ви відмовилися практично від всього заради роботи. Майже щоночі залишаєтеся в лікарні. Відпускаєте колег, щоб вони могли провести вечори з рідними, дружинами, коханими, дітьми, а вам нікуди повертатись. Клініка і є ваш дім. З семи днів на тиждень, шість, наскільки мені відомо, — підкреслила вона, — ви ночуєте в лікарняних стінах. Працюєте до ночі, засинаєте на не зручній канапі та завжди прокидаєтесь о п’ятій ранку. Зрідка ходите в спортзал. Рятуючи інших, ви й тут, вибачте, за грубість, «забили» на власне здоров’я. Підкажете те, що я не можу пояснити, — Коронація уважно спостерігала за професором, — у вас є власне життя? Чи хоча б дрібка життя? Я хотіла, гортаючи щоденник, що ви, прочитавши мрії інших, про вдячність вилікуваних вами пацієнтів, стрімголов поспішили здійснювати, або хоча б створили власні. Натомість ви відклали щоденник і продовжили писати нескінченні статті, які, звісно, потрібні світу. Та крім його такого великого, є ще ваш, власний, маленький. А що є в ньому? — питання не потребувало відповіді. — І от тепер у вас додався тремор рук. Як ви не зможете оперувати, що залишиться з вами? У вас приклад: тато — терапевт, але на відміну від вас, Ігорю Васильовичу, він має родину і понад півстоліття прожив з вашою мамою щасливе подружнє життя. В щоденнику є історія про вашого батька. Остання глава. Ви лікували його серце, — нагадала Муза. — Скажете правду принаймні собі, чому ви перестали писати? 

— Я зрозумів, що в мене так ніколи не буде. 

— Вам щось заважає? Непереборні обставини, про які відомо виключно вам? 

— Стари… — він не встиг договорити. 

— Любий, — перебила його Коронація. — В сорок дев’ять років життя тільки починається, якщо ви готові його почати. Ви молодий, здоровий, талановитий професор. У вас купа публікацій і немає головної — щоденника врятованих вами людських сердець. 

Перш ніж професор встиг відповісти, вона стиснула його руку міцніше.

— Я не розумію, чого ви хочете від мене? — розгублено спитав Ігор. 

— Книгу на конкурс «Коронація слова». Ваш щоденник. Я не можу примусити її дописати, але можу показати вам, що сталося після описаних вами сторінок в житті пацієнтів. Ми прогуляємося історіями, та ви побачите, що відбулося після того, як одного дня вони зі здоровими серцями залишили стіни вашої лікарні. — за помахом руки Коронації перед ними з’явився величезний щоденник, в якому були списані понад триста сторінок. Вона та професор потрапила на першу із них, і він побачив, як вони опинилися в чиємусь будиночку на березі ріки. Звідкись лунав дитячий сміх. Недалеко від себе він помітив мольберт і купу звичайних олівців. — Ваш перший пацієнт. А нині, один з найталановитіших художників країни. — Згадайте, як ви питали в нього, коли намагалися відволікти від думок про смерть, — сказала вона.

Професор згадав розмову з пацієнтом, який понад усе боявся лягати на операційний стіл ще й коли побачив юного лікаря.

— Про що мрієш? — спитав тоді Ігор.

— Малювати. Хочу відтворювати на мольберті, що бачу й разом з тим, я проти додавання в життя своїх картин жодних фарб. Лише грифель здатен передати справжність будь-чого без прикрас, а фарби — домалюють ті очі, які дивитимуться на картини. Їм не потрібне моє бачення. Хочу, щоб кожен бачив щось своє і не було одного висновку: що митець сказав нам цими фарбами та відтінками. 

— Це було дуже давно, — сказав професор Коронації. 

— Завдяки новому клапану в серці він здійснив свою мрію, — відповіла Коронація. — Перегорнемо наперед. Навіть коли ми з вами, замість другої сторінки щоденника, перейдемо, наприклад, до десятої, ваше питання до пацієнта звучить однаково: мрія! При цьому ви не говорили про свої. Це справедливо, професоре? Скажіть, хоч собі: яка у вас мрія? 

— Бути лікарем. 

— Ви ним є, — розсміялася Коронація. — Це реальність. Я питаю про мрію. Те, чого у вас немає, але вам дуже хочеться отримати чи здійснити. 

— Важко відразу сказати. Ви задаєте надто складні питання. 

— Хм, чому? Можливо тому, що мрію не можна підтвердити науково? Дослідити, як людський орган? Мрія — щось неосяжне для вас? Шкода, бо інші люди на прикладі ваших пацієнтів, з цим чудово впоралися після лікування. — Коронація зрозуміла, що Ігор і цього разу не знайде, що відповісти та перегорнула сторінку. Вони відправилися подивитися на життя другого пацієнта, якого врятував професор на операційному столі. Потім третього. Важко сказати, скільки вони блукали сторінками, та Ігор Васильович з кожною новою ставав дедалі сумнішим. — Тепер про що ви думаєте? 

— Що я не просто дарма кинув писати цей щоденник, а міг деколи дзвонити пацієнтам і, питаючи, як вони, продовжити їхні історії після слів про мрії. Додати, як вони їх здійснили.

— Непоганий початок та що потім? Сховаєте рукопис і він мінімум з десяток років пролежить у шафі, збираючи пил на себе? Не хочу додавати більшого суму вашим думкам, професоре, та після вашої смерті не буде кому протерти пил з щоденника, не те, що відправити на Коронацію. 

Коронація намагалася приховати посмішку, але їй не вдалося стримати емоцій. 

— Боляче чути. 

— Так. Але часто достатньо кількох правдивих слів, щоб зрозуміти такі здавалося б прості та звичайні для людей речі. Ваші пацієнти отримав другий шанс від вас, не проґавили його, а ви, як вчините? Почнете жити, тут і зараз? 

І вона повернулася разом з ним назад. Професор дивився на неї. Сум з обличчя не зник.

— Ви до чогось хилите? 

— Допишіть щоденник і то негайно. У вас небагато часу, не в плані життя. Конкурс має термін. У вас є місяць, аби дописати й відправити рукопис. Я особисто простежу, щоб ви це зробили. Люди заслуговують більше знати про вашу професію, про реальні історії другого шансу із вилікуваними серцями для того, щоб спочатку, як ви, спробувати мріяти, а потім здійснити це.

Вона впевнилась в тому, що тремор не повернувся й непомітно для Ігоря відпустила його руку.   

— Ви будете приходити щодня? 

— Якщо знадобиться, хоч щохвилини. Я — натхнення, та деколи вам доведеться витрачати час на сон і лікування нових пацієнтів. І не забудьте, у вас є місяць і книга майже дописана. Не втратьте другий шанс. 

Професор не зрозумів, чому Коронація говорить про другий шанс, коли він мало того, що ніколи не хворів, так ще і не мав проблем із серцем. 

Муза розсіялася, а професор постояв на місці, поїхав до лікарні на операцію. Через корок машини повільно тягнулися. Ігор зрозумів, що до лікарні не багато залишилося, й, втиснувшись у вільне місце, припаркував автівку, поспішив пішки. 

До операційної він вбіг останнім. Такого ще не було. Дмитро стояв у хирургічці, щоб замінити його. Ігор вдягався на ходу. Він не зупинив ні на кому погляд, й привітавшись, попросив поставити свого улюбленого піаніста. 

Змінам здивувався персонал. Бажання професора миттєво виконали. Ігор узявся до операції. Цього разу знадобилося менше години, щоб її закінчити. Пацієнт відходив від наркозу, а професор, знімаючи рукавички, пішов до кабінету, взявши чергування замість Дмитра, щоб друг відсвяткував з дружиною річницю шлюбу, й схопив щоденник. Відкрив та почав описувати здійснення мрії першого пацієнта, якого «показала», а точніше нагадала Коронація.

За художником Ігор написав про водія тролейбуса, який понад усе мріяв стрибнути з парашутом і зробив це, ще й не сам, а разом із братом. Гортаючи сторінки, він згадував мрії пацієнтів і описував те, що побачив, завдяки Коронації. 

Стрілки годинника показали північ, та він продовжив писати. Ігор не знав, що за його спиною стоїть Коронація, і, коли він забуває подробиці тієї чи іншої історії, нагадує їх.

Коронація впевнилася, що він не забув про маленьку дівчинку, яку врятував десять років тому і яка постійно повторювала під час оглядів: «я буду, як ви, лікарю. Я буду лікувати людські серця». Чи варто казати, що, коли вони опинилися в бібліотеці, у свої п’ятнадцять років, вона сиділа, обклавшись з усіх боків його книгами та статтями, постійно записуючи у зошит і повторюючи про себе те, що вважала найважливішим. 

Після дівчинки, лікар продовжив писати, додаючи до рукопису нові історії, а точніше ті, які не занотував раніше. Єдину розповідь у щоденнику, яку лишив на кінець — про батька. 

Коронація не показала йому, що сталося із татом. По-перше: він знав життя батька краще будь-кого, по-друге: збирався заїхати до нього з матір’ю, щоб розпитати, як йому живеться після лікування. Професор радів, що залишилося додати кілька сторінок. 

Вранці він поїхав до батьків. Ігор не знав, що на задньому сидінні сидить Коронація та радісно всміхається. Професор зупинився біля будинку. Ледве переступив поріг, мати вибігла і міцно його обійняла. 

— В тата ще два пацієнти. Він скоро повернеться додому. — мати не відпускала його з обіймів. — Ігорю, ти надто схуд. Варто більше піклуватися про себе, чи частіше приїздити до нас. Я б могла простежити, чи ти взагалі їси? 

Вони сиділи на кухні. Мати приготувала вечерю. Батько повернувся додому. Він дивився на сина такими ж сірими очима. Син з дитинства його копія. Вони проговорили кілька годин, не зупиняючись, і батько згадав, що одна з останніх статей сина могла стати в рази кращою, якби він їй приділив більше часу.

Ігор запам’ятав поради, згадав лікування та уточнив:

— Як себе почуваєш, тато?

— В мене є все: чудова дружина, найкращий син та улюблена робота. Не знаю, про що ще можна мріяти.

Ігор міцно обійняв батька і обговорив з ним наступну лекцію, зібрався додому. 

На вулиці стемніло. Де-не-де мерехтіли ліхтарі. Додому Ігор повертався в гарному настрої, розуміючи, що варто закінчити рукопис словами «Я маю все, про що ще можна мріяти?» Звісно, потрібно виділити час на вичитку помилок, але це його не турбувало. 

Радість тривала, доки Коронація не з’явилася на передньому сидінні.

— Як ваш рукопис? — спитала вона, весело всміхнувшись.

— Чудово, — впевнено відповів він. — Остання глава про батька. Всі його мрії здійснилися. Мені здається — це найкращий кінець рукопису, який я можу собі уявити, — сказав він менш рішуче. — Не забувайте, що я не письменник. 

— Не забуду. — Коронація взяла щоденник з заднього сидіння, почала читати та посмурніла. Ігор уважно спостерігав за її реакцією та зніяковів. Він помітив, що їй не подобаються деякі моменти. Коронація нізвідки дістала олівець та почала підкреслювати речення. — Я — лише Муза і ви можете відправити те, що вважаєте готовою книгою, хоч завтра, але, якби я була суддею на конкурсі, я б не прийняла рукопис. — вона сумно зітхнула і, побачивши, як професор розгублено втупився в неї, акуратно паркуючись біля свого будинку, першою вийшла з автівки, разом із щоденником, який не випускала із рук. — Я сподівалася прочитати інше. Книга не закінчена. Ви описуєте врятовані життя на операційному столі та останньою главою збираєтеся поставити здійснення мрій батька. А де на сторінках про вас? 

— Але ж, — від подиву, професор випустив ключі перед будинком та швидко їх підняв, відчинив двері, щоб запросити Коронацію всередину. — Вибачте, я вдома рідкий гість, — невдало пожартував він і знітився, а потім повернувся до розмови про рукопис. — Коронаціє, ви самі сказали, що щоденник достатньо трохи відредагувати, — нагадав він.  

— Так, та на конкурс ми не можемо подати щоденник. Це має бути книга, яка має початок і завершення історії. Ви ідеально описали життя після операцій ваших пацієнтів, включаючи власного батька, та, крім великого світу, де ви завідувач відділення, професор, кардіохірург, який написав понад двісті статей і кілька книг, немає, повторюю, особисто вашого маленького світу, який розповість, хто ви, крім улюбленої роботи та врятованих пацієнтів. Про що ви мрієте і яка з мрій здійснилася або, можливо, ви плануєте найближчим часом її здійснити?

Величезна кімната після холу виглядала напівпорожньою. Деякі меблі та піаніно закривали шматки тканини. Коронація ввімкнула світло. Приміщення не виглядало таким, ніби в ньому хтось живе, а якщо казати геть чесно — хоча б таким, в якому лічені рази ночували чи проводили час.

Коронація зірвала тканину і відкрила піаніно, пробіглася пальцями по клавішах. 

— Ви, — важко зітхнув професор. — Послухайте, я намагався. — його видавав сумний погляд. — Я не можу писати так, як ви очікуєте. Я описав, що вмію і роблю щодня. Ви вимагаєте від мене, чого? Що я вигадуватиму? — професор не приховував розчарування. — Для мене важливо, щоб мої пацієнти жили далі. Вибачте, я не вмію створювати бестселери.

Схвильований Ігор не помітив, як задів піаніно руками, і кілька нот ще одним відлунням пронеслися кімнатою. Він сховав руки за спину і відхилився назад.

— Тоді відправляйте. — Коронація удала вигляд, що погоджується із ним. — Зрештою, це ваша книга. Я не можу написати замість вас. Я можу створити «умови», надихнути, підказати, але, якщо ви вважаєте книгу завершеною, — і помовчав нібито згадала. — Професоре, ви стільки зайвого часу готові витратити на статті, які ідеальні, але продовжуєте їх невпинно редагувати, поки хтось з колег, не натисне всупереч вам кнопку: «відправити». Можливо, ви дійсно, праві та достатньо завершити книгу главою про вашого батька, в якого, на відміну від вас, дійсно є все і який має щасливе життя. 

Коронація обережно опустила кришку піаніно, поставила на неї щоденник і немов «випадково» забула олівець поруч із щоденником, зникла. 

Професор перевів подих. Він втомлено сів на підлогу, не подивившись на крісло в метрі від себе, та опустив голову на коліна. Ігор Васильович сподівався, що Коронація повернеться і пояснить, що вона хоче, щоб він написав. Він чекав до ранку, але вона не прийшла. Про неї нагадував хіба олівець, який впав перед ним, коли від поштовху вітру відчинилося вікно. 

Ігор підвівся і підійшов до нього. На вулиці було тепло й не те, що вітру, а й натяку на появу не відчувалося. Професор розгублено вертів олівець і озирнувся на щоденник. Стало цікаво, що вона підкреслила, сидячи в автівці? Можливо, Коронація залишила підказку? 

Ігор відкрив щоденник. Він гортав сторінку за сторінкою та відмічав відсутність правок. Все, як він написав. Невже Коронація пожартувала? 

Професор перегорнув сторінки до кінця, повернувся на першу та помітив підкреслене речення, де художник казав, що він спеціально не додає фарб, щоб кожен, хто дивиться на його картину, бачив власні. 

Професор вирішив, що слово «фарби» — це, ймовірно, думки. Наступною підказкою, куди привів щоденник, були підкреслені слова дівчинки, яка хотіла стати такою, як він. 

Ігор не знайшов відповіді. Перегорнуті сторінки зупинилися на главі про батька й те, що він має все. Професор поклав відкритий зошит перед собою та замислився. До відправлення рукопису є час на виправлення орфографічних помилок. Цим професор і зайнявся. За годину подивився на годинник. Той показав майже п’яту, й він зібрався на роботу.

Час летів. З кожним днем Ігор Васильович сумнішав. Він перенабрав текст й прийняв рішення, що про нього є достатньо на сторінках, присвячених історіям пацієнтів.

Перечитав ще раз, професор готував вступ, підбиваючи підсумки життя. Він подякував кожному пацієнту, який одного дня повірив у нього, прийшов лікуватися та довірив власне серце. Не забув Ігор і про те, як, дивлячись на батька, який з хронічною втомою в очах був усміхнений та щасливий, коли день за днем повертався додому з роботи. Цим батько й надихнув Ігоря обрати професію лікаря. 

За спиною стояла Коронація. Професор списав би ще кілька сторінок, але в календарі була запланована реконструкція серця. Він вибіг, скинувши олівець на підлогу. Коронація його акуратно підняла та повернула на стіл.

Вона зазирнула в рукопис, читати було цікаво. Коронація чекала, коли професор почне писати про себе. Він зупинився на реченні, яке не закінчив і Коронація здогадалася, що початок покладено.

Зазирнув до операційної, Коронації майже вдалося вислизнути непоміченою, та Ігор прошепотів: 

— Деколи мені здається, що вас не існує або час спуститися двома поверхами нижче до колег і обговорити, чи в мене все добре з головою? — всміхнувся він.

— Спробуйте, — розсміялася вона і вийшла. 

Персонал не розчув, що професор пробурмотів собі під ніс. Одна з медсестер вирішила перепитати: 

— Ігорю Васильовичу, ви щось сказали? 

— Ні, — відповів він. 

Після операції й прийому пацієнтів він продовжив писати та додав наостанок, що, як і всі в цьому житті, мріє бути щасливим і завдячує прикладу батька. Ігор погодився, що у сорок дев’ять життя тільки починається і він вірить, що в нього воно починається тут і зараз. Професор акуратно склав рукопис.

Під час обідньої перерви професор узяв свіже горня кави й рукопис та вийшов на вулицю. У відділенні чергу перед ним зайняло кілька людей. Став останнім, він спочатку розглядав стелю, потім стіл. Одна з жінок, не озирнувшись, зробила крок назад, щоб пропустити до виходу чоловіка, який віддав листа і йшов до дверей, та зачепила Ігоря ліктем. 

Професор випустив з рук рукопис. Він нахилився, щоб підняти книгу. Жінка на ім’я Ольга теж сіла навпочіпки, аби перепросити та допомогти зібрати сторінки. Піднімаючись, Ольга затримала погляд на обличчі професора. Ігор подивився на Ольгу і перше, що побачив — її смарагдові очі. Правда, це була не Коронація у сукні з діамантів, а жінка із таким самим рукописом в руках. 

— Вибачте, ви часом, не хірург… — вона замовкла, згадуючи його прізвище, — Денищук Ігор.

— Так. 

— Ви, певно, мене не згадаєте, — винувато додала вона. — Я Ольга Клименко, ви робили мені операцію на серці майже двадцять років тому. 

Професор спробував пригадати її та не зміг.

— Вибачте, будь ласка, пані Ольго, не пам’ятаю.

— Розумію, у вас багато пацієнтів. Дякую вам.

Ольга повернулася до дівчинки, попросивши її запакувати та відправити рукопис на конкурс. Вона згадала про підтримку Коронації, диктуючи контактні дані.

— І ви берете участь? — Ігор вказав на свій. 

Вони мовчки посміхалися один одному. Ігор радів, що перед ним не Муза, яка не є реальною, хоч і допомогла — не передати, як. Поруч стоїть справжня людина, яка лише очима нагадує Коронацію і те дівчисько він нарешті згадав, як її лікував.

У голові промайнула думка про другий шанс і професору здалося, що в кожне слово Коронація спеціально вкладала сенс, який був підказкою, як лист із статтею, який з’явився нізвідки на лекції.

Помітивши їхню нерішучість, дівчина, яка оформлювала рукопис жінки, протягнула руку і до його книги та випустила з рук обидва рукописи. Вона вибачилась за власну не випадкову незграбність. 

Зробив серйозний погляд вона спостерігала за тим, як Ігор та Ольга розбирають рукописи, ділячи, у кого чия сторінка.  

— Тоді ще лікарня була забита і в палатах жодного вільного місця, — пригадала вона. — Ви сказали, мене покладуть в ординаторську. 

— Вам точно не було б сумно. Там лежали два пацієнти, — всміхнувся Ігор. Того тижня у відділенні був справжній завал, — відмахнувся він і погляд впіймав кілька слів з її рукопису, — ви таки стали вчителем нашої літератури та мови, судячи з тексту? 

— Так. Ви й правда згадали про що ми говорили. 

— Звісно, — він розсміявся і вони відійшли вбік, щоб не займати чергу, поки продовжили розбирати рукописи. — Як бачите, мій рукопис повністю готовий. Я не відберу вашу ідею. Про що ви писали? 

Ігор шкодував, що не згадав про Ольгу і не написав про неї.

— Я? — вона знітилася і щоки залилися червоною фарбою. — Про школу, дітей, улюблений клас, який випустила минулого року. А ви про що? 

— Про пацієнтів і трохи про себе. — він закашлявся, бо подумав, що може виглядати надто самовпевнено. 

— О, вам є про що розповісти, — з захватом додала вона. 

— А можна і завтра прийти, — підказала дівчинка, оформлюючи відправлення чергового листа, — або, знаєте, ми працюємо до восьмої. Мені б, наприклад, стало лячно, чи мій рукопис у повному обсязі потрапить до журі, якщо я вже наважилася написати для «Коронації слова», — пояснила вона. — Раптом переплутаєте сторінки між своїми книгами? Буде халепа. 

Після цих слів Ігор та Ольга залишили приміщення, на ходу розповідаючи, що сталося відтоді, як Ігор її виписав.

До вечора вони розбирали рукописи й кожного разу, коли збиралися розійтися по домівках, згадували нову тему та обговорювали. Мова зайшла і про Коронацію. 

— Я не письменниця, — виправдовувалася вона, — і не знала, що можна писати, та ще й не просто написати, а відправити на такий серйозний конкурс. 

— Це правда, — погодився професор. — Мені теж було нелегко зробити цей крок і це при тому, що я мав дописати зовсім небагато. 

Розібрав, де чиї сторінки рукопису, вони встигали відправити їх до закриття пошти, але Ігор домовився з Ольгою зробити це разом наступного дня. Він хотів підкорегувати главу.

Ігор не писав окремо про Ольгу, а додав про неї кілька речень до своєї глави. Вони стали закінченням історії про нього, що йому здається, що вчителька є тією людиною, якої йому не вистачало для щастя. 

Тієї ночі він не знав, що Коронація, радісно всміхається за його спиною, читаючи, що він пише. Наступного ранку Ігор ледве дочекався обіду та поспішив на пошту. Ольга теж прийшла. Він запам’ятав її номер телефону ще вчора, проте з увічливості перепитав, коли вони опинилися на вулиці, чи можна подзвонити.

Ольга всміхнулася і пообіцяла теж дзвонити.

— Хоча мені сьогодні не треба повертатися до школи.

Ігор вперше набрав Дмитра, щоб попросити його замінити.

— Ти захворів? — здивовано спитав Дмитро. — Може тебе оглянути? 

— Дякую. Я себе чудово почуваю, — відповів професор і повернувся до Ольги, як він встиг пригадати її по батькові: Павлівни. — От і у мене вільний день.

— До речі, ви підготували промову? — спитала вона, поки вони через парк повільно йшли до пабу. 

— Має бути промова? — здивувався він. 

— Так, я чула від Коронації. Я дещо написала. Подивитеся, коли ми зайдемо всередину. Можливо підкажете? Ніколи не мала страху виступати перед учнями. Годинами можу розповідати про класиків нашої літератури. Але це конкурс, — вона розвела руками. — Якщо чесно, я дуже хвилююся. 

— Цілком розумію. Ви — вчитель. Теж казав Коронації, що я не письменник, але не можу вам передати, як я безмежно радий, що дописав книгу і пішов її вчора відправити, а не в інший день. 

Вони увійшли до пабу та обрали столик у куті. Ольга дістала блокнот, відкрила на потрібній сторінці та показала текст. Вона зауважила, що вийшло не дуже, але ще є час на редагування — на результати конкурсу і поїздку до Мистецького Арсеналу треба чекати рік. 

Ігор уважно читав. Вони обговорювали речення за реченням. Він дещо додав і прибрав з тексту, а в кінці вечора їм спало на думку, що варто переписати з нуля і зробити це разом.

Домовившись про зустріч наступного вечора, бо в Ігоря після обіду була запланована операція, вони рушили в бік дому Ольги. Ігор хотів взяти машину, та погода, не дивлячись на те, що жовтень добігав кінця, продовжувала радувати теплою, безвітряною погодою. 

Ользі було приємно чути, що професор часто вмикає збірки віршів наших поетів під час операцій і вони почали обговорювати, хто з поетів та поетес, кому більше подобається. 

— Хоча знаєте, діти зараз пишуть настільки неповторно, що я зачитуюся, — згадала вона, — і ще в інтернет викладають. Неймовірно. Люблю, коли вони публікують свої твори.

Вони зупинилися біля її будинку. Професор жив на сусідній вулиці. Його здивувало, що виявляється вони майже двадцять років жили по сусідству, проте ніде не перетнулися. Потім він згадав, що зустрітися з ним найімовірніше в лікарні та зрозумів безглуздість нездійсненного сподівання. 

Ігор дочекався, поки Ольга підніметься до себе, ввімкне світло, помахає йому рукою з вікна, і повернувся додому. 

Оглянув напівпорожній будинок, він задумався, що з ним робити. Він зняв тканину з меблів і піаніно, аби оселя прийняла більш-менш затишний вигляд й оцінив, чого не вистачає в кімнатах. Крім того, професор мав підготувати текст для промови та презентацію для лекції. Цим і зайнявся.

З підготовкою до заняття не виникло проблем, а от з промовою вийшло не дуже. Він не помітив, як стрілка на годиннику добігла чергового світанку. Осіннє сонце сонно позіхнуло, крокуючи блакитним небом, й будильник нагадав професору, що вже п’ята й час збиратися до лікарні. 

День Ігор провів у очікуванні вечора. По операційній не бігав, а літав. Сам ввімкнув збірку віршів і, намугикуючи під ніс якусь пісеньку, дав старт операції. Дмитро здогадався без слів, що друг нарешті знову закохався, але дав собі слово дочекатися, коли Ігор заговорить першим.

Натомість професор закінчив операцію, прийняв пацієнта, який прийшов без запису, і пішов. Дмитро відчинив двері кабінету Ігоря. Крісло вертілося, підтверджуючи, що секунду тому у ньому був професор. Друг озирнувся в бік ліфта, та Ігор вирушив на ньому вниз.

Всміхнувшись, Дмитро сказав Оксані, яка проходила повз: 

— Здається він закохався. 

— Давно пора, — відповіла Оксана. — Кожного разу як хтось з наших дівчат намагається його нагодувати виходить цілий квест, а Ігор геть про себе не дбає, — зраділа вона. — Єдине, що тепер менше будете збігати додому. 

— Я переживу, головне, щоб склалося, — відмахнувся Дмитро.

Ігор вийшов з ліфта і побажав всім гарного вечора та пішов до парку, де вони мали зустрітися з Ольгою. Вона чекала на нього й вони повільно пішли до кав’ярні, де продовжили редагувати та дописувати промови один для одного. 

Непомітно минув рік. Якби в них хтось запитав, коли вони зрозуміли, що хочуть бути разом, навряд Ігор та Ольга назвали б день, час, чи місце та змогли б пояснити, як це сталося, та з моменту зустрічі вони все робили разом. Звісно, кожен із них продовжив займатися своєю улюбленою справою, не заважаючи іншому, й при цьому вони встигли одружитися. 

Перед поїздкою до Мистецького, Ольга дізналася від Ігоря, що завагітніла. Всміхнувшись, він не став говорити з нею, як лікар, а радісно розсміявшись, сказав: 

— Ми вагітні!

Вони поїхали на конкурс. У люстерку майнула тінь Коронації. Її не помітили. Коронація знала, що Ігорю більше не треба підказок, проте на всякий випадок, як на лекції, поклала лист із промовою до портфеля. Проте Ігор не міг забути промову, присвячену коханій дружині Ользі. Він пам’ятав кожне слово, адже в сорок дев’ять років життя у нього тільки почалося.