Над високими скелями, глибокими морями, густими лісами та широкими степами на блакитних хмарках, розкинулася одна прекрасна країна. Це був казковий світ, де жили тільки феї, чаклуни та відьми, які вміли літати. Та на жаль – це єдине, в чому вони були схожі між собою.

Адже злі відьми та чаклуни дуже не любили фей, бо ті щоночі дивилися у своє чарівне дзеркало й як тільки бачили що якийсь малюк гірко плакав у своїй колисці, ховаючись під ковдрою, відразу обирали, хто з них полетить до крихти, щоб заспокоїти засмученого малюка та розповісти йому якусь казочку. Саме це і дратувало відьом та чаклунів, бо на відміну від фей, вони більш за все полюбляли лякати малечу й не хотіли, щоб малюки з казок дізнавалися про те, що будь-яке зло завжди переможуть добрі сили.

І от як тільки ніч вкривала небо своїм чорним покривалом й казкову країну поглинала темрява, феї відправлялися до дітей. Але завдяки ночі вони майже нічого не бачили. З собою в них був лише маленькі ліхтарики. Тому вони часто губилися в дорозі, а іноді навіть пропадали назавжди.

Та в один з днів золоте сонечко, як завжди втомившись сяяти на небі, відправилося до своєї колиски. Веселі пташки наспівували йому солоденькі пісні. Позіхаючи, сонце ліниво перебирало своїми теплими променями, кидаючи на землю останній раз за цей день сонячних зайчиків. Побачивши крихітну фею, яка легко могла сховатися в долоньці у будь-якого малюка, сонце швидко заховало свої промені, щоб не обпалити її прозорі крильця, котрі були забарвлені в рожевий обідок. Схиливши голівку маленька фея кружляла між хмарками й гірко, невтішно ридала.

– Що з тобою? – Стурбовано запитало сонечко.

– Я боюся темряви. Моя матуся дала мені з собою оцей ліхтарик. – Фея вказала на зірочку, котра сиділа у неї на плечі та перелякано дивилася на них своїми оченятами. – Мені потрібно злітати на землю і прочитати перед сном казку одній дитині, а я… – вона витерла сльози, – так боюся неба, коли воно забарвлене в чорний колір.

– А що таке казка? – Здивовано заговорило сонечко, тому як йому ніхто і ніколи не читав казок. Воно звикло прокидатися рано вранці і крокувати над землею, щоб обігрівати землю.

– Казка – це весь наш світ, – згадуючи про своє життя фея трохи повеселішала. – Ми феї по всьому світу збираємо у свою чарівну скриню історії. Багато їх вже в скрині є. А потім, коли вечір приходить, беремо казки з собою, щоб прочитати їх дітям. Звісно, коли діти виростуть, вони забудуть про нас, але у їхніх серцях все життя будуть жити ті легенди, які ми їм колись розповідали.

Зажурилося сонечко. Як так? Цілий світ знав, що таке казки, а воно ні! І хоча йому вже давно хотілося спати та все ж воно не поспішало йти до своєї колиски. Вперше в житті сонечко слухало казки, які розповідала маленька фея та ще й про кого… про самого себе.

Ох, якими ж цікавими здалися сонцю ці казочки. Подобріло сонечко, повеселіло і вирішило: якщо маленька фея буде кожної ночі йому розповідати цікаві історії, то воно допоможе їм більше не губитися у темряві. Адже доки сонце буде слухати казки, воно не буде спати, а лише дрімати й зможе освітлювати феям їхній шлях аж до самісінького землі. Почула – це маленька фея й дуже зраділа.

І от потягнулися дні, а за ними місяці. Добре жилося феям, всіх діточок вони встигали за вечір обійти, розвеселити їх, приголубити. Та ось біда, чаклуни і відьми були цим дуже не задоволені. Не могли вони тепер як раніше пустувати. Адже завдяки сонечку їм було більше ніде сховатися та заплутати фей в дорозі, а потім зачаклувати їх, щоб вони вже ніколи не змогли назад повернутися.

Ох і розлютилися відьми, забурчали чаклуни. Почали вони думати, як їм сонечко обдурити, щоб змусити його вночі не дрімати, а взагалі заснути?

Зібралися вони разом, сховалися за чорними зміїними кущами, за дикими лісами та ще й накрилися зеленим болотом. Подумавши, що там їх точно ніхто не знайде, чаклуни та відьми почали радитися між собою. Кричать, пищать, прокляттями страшними фей осипають. Здавалося ще секунда та вони один на одного накинуться, тільки б змусити інших до своїх слів прислухатися.

Подивилася на це найголовніша з відьом, очі червоним вогнем запалали. Сама худа, як суха гілочка. Тіло вже давно мохом обросло. Здавалося біля дерева стане, ніхто навіть і не помітить, що відьма за ним сховалася.

Не витримала вона криків, зашипіла, щоб усі замовкли:

– Ану, цить! На пусті балачки немає часу. Нам треба швидше повернути все, як було. Бо феї геть знахабніли. За вечір встигають всіх діточок заспокоїти, я от нещодавно до однієї дитини прийшла, налякати хотіла але знаєте, що мені малюк сказав? – Спитала вона.

– Що? – Почулося з усіх боків.

– … Що він, – відьма від злості ледь не луснула, – мене більше не боїться! Так і сказав: добро завжди зло перемагає. От чому вони їх вчать, а як так далі піде, то нам взагалі не буде що на землі робити.

– Ти права, відьма, – вимовив чаклун, який серед усіх злих сил найхитріший був. З вигляду низенький старичок на гнома схожий. Капелюх на голові завжди носив. Як до лісу прийде, завмре на поляні. Перетвориться на гриб й чекає, хто з людей його до свого кошика покладе, а потім перетруїть решту грибів своєю отрутою, вистрибне з кошика й думає, кому ще б напакостити. – Може зиму попросити раніше повернутися, тоді ніч ще довшою буде, не витримає сонце й нарешті засне?

– Ні, тут щось інше треба, – сказала найголовніша з відьом.

Довго ще вони перекрикувалися, лаялися, але так і не змогли нічого корисного для себе вигадати. Болото над ними вже ворушитися почало і от нарешті відмочка, яка була онучкою найголовнішої з відьом, тихенько прошепотіла:

– Я знаю, що робити. – Подивилися на неї чаклуни, замовкли відьми, навіть старе болото завмерло, бо теж дуже хотіло дізнатися, як можна фей перемогти. – Я думаю, що у фей треба вкрасти всі казки. Без них, сонечко знову буде спати вночі.

– Залякаємо усіх дітей! – Закричав чаклун, який був на жолудя схожий. Він зафиркав немов самовар. – Та скоріше б.

– Не хвилюйся. – Загиготала найголовніша відьма і підхопивши свою онучку на руки, похвалила її за те, що серед усіх присутніх, її малеча виявилася найрозумнішою. – Але, як ми зможемо вкрасти їхні казки?

– Це дуже легко. – Закричала відмочка. – Давайте їх обдуримо. Напишемо свою казку, яка зачарує сонечко й воно засне, і поки феї будуть думати, що їм робити, ми полетимо і вкрадемо їхню скриню з казками.

– Але, хто з нас казку напише? – Жолудь геть розхвилювався. – Не легка справа казки писати.

І поки вони шуміли та сперечалися між собою, відмочка сіла в куточок, підхопила падаючу гілку з руки своєї бабусі, дунула тричі на землю, щоб з’явився білосніжний папір, на який один за одним посипалися слова.

Прочитала відмочка казку чаклунам та відьмам. Зраділи вони і вирішили до фей летіти.

Довго вони між хмарками кружляли, доки не знайшли фей, які нічого не підозрюючи, спокійнісінько біля сонечка сиділи та розповідали йому, хто з дітей про нього цієї ночі питав. А сонечко радіючи від того, що малюки про нього не забувають, розправило в різні боки свої золоті промінчики та попрощавшись із феями, нарешті визирнуло між хмарок.

Та от феї помітили чаклунів та відьом. Ох, і злякалися ж вони… Затремтіли, тільки-но хотіли сховатися, але тікати було нікуди, адже злі сили їх з усіх боків оточили.

– Не лякайтеся, – промовила найголовніша з відьом, – ми принесли вам казку, – і вона показала феям творіння своєї онуки. – Будете читати діточкам цю казку перед сном. – Пробелькотіла відьма і схиливши голову, низенько вклонилася феям. – Чого чекаєте, беріть! – Вона віддала їм крихітний листочок.

Здивувалися феї, чого це раптом злі сили стали до них такими добрими та ласкавими, але через те, що в їхніх серцях жило тільки добро, не запідозрили вони в цьому намірі нічого лихого. Взяла одна з фей казку й почали вони її читати, як раптом сонце позіхнуло й залишивши свій піст, повернулося до своєї колиски й заснуло, а на землю знову прийшла ніч.

Розгубилися феї, а тим часом чаклуни та відьми до їхнього замку кинулися, у кожен куточок зазирнули й знайшли чарівну скриню, яку феї за дзеркалом ховали. Забрали вони казки й наказали дзеркалу мовчати про те, що воно бачило й чуло, бо як не втримається й хоч слово скаже, то вони його вмить зачаклують. Та не знали відьми і чаклуни, що дзеркало й так говорити не могло, воно феям лише тільки показувало, що було.

І от полетіли відьми та чаклуни з казками між хмарами, до свого болота повернулися. А феї кинулися до сонечка. Вмовляли вони його, плакали, просили аби хоч на мить прокинулося сонечко та воно спало настільки міцно, що жодна з фей так і не змогла його розбудити.

Довго вони думали, що їм робити далі, аж поки маленька фея дочитавши казку від відмочки до кінця, промовила:

– Сонечку потрібно наші казки прочитати, я вірю, що тоді воно відразу прокинеться. Адже коли я йому казки читала, воно жодного разу не заснуло. – Кинулися вони до скрині, дивляться, а її ніде немає. Зрозуміли тоді феї навіщо злі сили їм зачаровану казку принесли. – Вони вкрали всі наші казки і тепер жоден малюк більше не почує наших історій.

І тоді маленька фея, що дружила з сонцем, визвалася іти й шукати казки. Попрощалася вона із всіма і полетіла світ за очі. Під кожну скелю заглядала, дивилася по сторонах, питала у птахів, чи не бачив хто зачарованої скриньки з казками, але ніхто не відгукнувся на її слова. І хоча казковий світ був не такий вже й великий, проте все одно жодної підказки вона так і не знайшла.

Втомилася маленька фея і прилягла відпочити біля дерева, заснула й побачила у сні чарівне дзеркало, яке її до себе покликало.

Прокинулася маленька фея й полетіла до дзеркала. Дивиться на неї дзеркало, чекає і от нарешті фея, спитала:

– Покажи мені дзеркало, що ти бачило? – Послухалося її дзеркало і показало їй відьом та чаклунів, які вкрали скриню з казками. – Чому ж ти раніше нам нічого не показувало, хоча…, – здогадалася маленька фея, – Коли ми хочемо побачити, хто з дітей на землі плаче, завжди тебе просимо: «покажи», а як казки прийшли шукати, зовсім розгубилися й про те, що ти нам усе що хочемо показати можеш – не подумали. Але де ж ці казки можуть бути? – Тільки-но вимовила це фея, як дзеркало показало їй болото.

Зраділа маленька фея і поспішила до своїх подружок й розповіла їм про все, що дізналася. Почули це феї і всі разом вирішили летіти на землю.

Навколо було дуже темно, а у них при собі, замість сонячних променів знову лише крихітні ліхтарики, та все ж вони не побоялися і заради казок відправилися на землю.

Звідусіль сміливі феї чули дитячий плач. Адже за кожним вікном страшні відьми та чаклуни лякали малят, а мами й татусі не знали, що з цим робити, бо жоден дорослий не міг бачити казкових істот. Важко було феям втриматися й не кинутися до дітей та вони розуміли, що без казок не зможуть заколихати діточок, щоб вони скоріше заснули, тому й відправилися до болота.

Дивляться, нікого біля болота немає. Здогадалися вони під болото зазирнути, а там… онучка найголовнішої відьми сидить біля чарівної скриньки, казки читає та так цікавою історією захопилася, що навіть не помітила, як феї до скриньки підійшли. А коли побачила їх, то від сорому очі сховала. Поклала казку до скрині й розкаялася, через те, що скриню з казками в них вкрала та щиро пре щиро за свій поганий вчинок вибачення попросила:

– Скільки цікавого я з ваших казок дізналася, про небо і місяць, сонце і вітер, дощ та хмари. Жалію, що хотіла усе це у дітей назавжди відібрати.

– Дякуємо тобі, – відповіла маленька фея, – за твої щирі слова й за те, що повертаєш нам наші казки. Прилітай до нас, коли захочеш нову казку послухати.

Почула це відмочка й дуже зраділа:

– Обов’язково, – пообіцяла вона.

Попрощалася феї з відмочкою, забрали скриню і полетіли назад до сонечка. Відкрила маленька фея скриню з казками й як тільки читати почала, сонечко відразу прокинулося. Знову розправило свої промінчики і феї поспішили до діточок, щоб заспокоїти малечу та прочитати їм на ніч казки.

Автор: Інга Квітка