В озері такому блакитному, як небо на світанку, бо здавалося в ньому самі хмари купаються щодня, жили прекрасні лебеді: він і вона.
Колись давно, зустрівшись посеред зими, лебідь та лебідка з першого погляду зрозуміли, що вони створені один для одного і в цілому світі й поза ним, їм відтепер ніхто інший не потрібен.
Кожного ранку, лебідь збирав водорості, щоб принести коханій лебідці. Коли дмухав вітер, він розправляв свої величезні крила й огортав її своїм пір’ям, аби навіть найменший подих вітерця, не змусив лебідку відчути холод.
Коли ж палило яскраве сонце й була спека, лебідь здіймався в небо, щоб обережно розправити гілки зеленої верби, яка росла поряд із берегом. На його кохану падала тінь від гілок, і вона плаваючи біля берега, весело барахтала крилами, розкидуючи краплини води в різні боки.
В свою чергу лебідка теж піклувалася про свого коханого лебедя. Коли він заплутався в траві й здавалося лапку вже неможливо витягнути з капкану, лебідка пірнала під воду до тих пір, поки не змогла врятувати свого лебедя.
Коли нарешті їй це вдалося, вона відчула, як сили покидають її і змахнувши крилами в останнє, майже торкнулася дня. Проте лебідь занурившись під воду, швидко врятував її.
Під час першої зими, вони відшукали частину озера, де вода не замерзала і оселилися там. Тієї зими вони побачили перший сніг в своєму житті. Той перший сніг здивував їх обох. Лапатий, білий, величезними крихтами сипався прямісінько на них і це робило їх неймовірно щасливими.
Лебідь та лебідка раділи, наче діти. Вони плавали навколо один одного, весело махали крилами та розповідали, як сильно кохають і завжди будуть разом. Піднявшись майже до небес, літали разом аж поки не стемніло.
– Як ти мене кохаєш? – спитав лебідь в своєї лебідки, ніжно обіймаючи її перед тим, як заснути.
– Так сильно, як місяць і зорі, як сонце і небо! – відповідала пташка і схиливши голову на крило свого лебедя, заснула.
Здавалося їхнє життя буде безхмарним завжди, якби одного дня весною величезний, чорний шуліка не помітивши, як лебідь в своїх крилах несе для лебідки прекрасне латаття, щоб прикрасити ним її білосніжну голівку.
Розізлившись, шуліка захотів заволодіти тією квіткою й напав на лебедя. Хижак жорстоко поранив крило птаха, і вирвавши дзьобом квітку, полетів геть.
Того дня білосніжне крило понівечене страшною раною змусило лебедя перестати літати раз і назавжди. Тепер він міг лише плавати й то, втомлювався дуже швидко, адже біль в крилі не вщухав навіть на мить.
Від того, що він більше не міг піклуватися про свою лебідку так, як звик, прекрасний лебідь геть засумував. Здавалося, от от здасться! Відчуваючи сум коханого, як свій власний, лебідка стала для лебедя справжньою опорою у цей важкий час.
Тепер вона вставала рано вранці, збирала водорості замість лебедя і приносила їх коханому. Він відмовлявся їсти та вона теж не їла до тих пір, поки він не починав куштувати свій сніданок.
Тоді лебідка весело розправляла крила і барахтаючись у воді, кружляла довкола нього стільки, поки не помічала, що розрадила його. Лебідь забував про поранене крило, починав розмахувати другим, немов веслом. Він плавав по озеру, стрімко проносячись туди-сюди поряд з коханою лебідкою, не відчуваючи втоми і забуваючи про шалений біль, який щосекунди продовжував його мучити зсередини.
Так було аж поки знову не прийшла зима. Цього року мороз був таким сильним, що все озеро вкрилося кригою. Товстою такою грубою, що не пробити.
Лебідка намагалася пробити дзьобом замерзлу кригу, щоб вони з лебедем не загинули хоча б від спраги, не кажучи вже про голод… та марно. Дзьоб від ударів об лід ледь не зламався, а крига так і залишилася такою міцною, як була.
Лебідка бачила, що через те, що лебедь не може літати й плавати через кригу, птах почав замерзати. Він прошепотів, як сильно любить її, але вона не повинна залишатися тут із ним, бо інакше загине від спраги та голоду.
Прекрасний лебідь просив, благав, плакав та лебідка не поступилася. Вона не збиралася лишати його самого. Зробивши з тонких гілок пути, вона прив’язала лебедя до себе, хоч як він не пручався, і здійнялася вгору, шукати нову водойму, вода б в якій не встигла замерзнути.
З кожним рухом лебідці ставало все важче летіти та вона продовжувала махати крилами. Стомлена від спраги та голоду і того, що несла лебедя на собі, з кожним рухом пташка намагалася не спинятися. Адже можливо лишалося зовсім небагато. Водойма мала бути десь поруч, але де?
Лебідь відчував, наскільки їй важко. Він спробував відв’язатися, щоб відпустити її, і розбившись о землю, дати лебідці можливість вижити. але марно, бо пути, якими лебідка огорнула їх двох були настільки міцними, як її кохання до нього, а отже їх неможливо було перегризти.
Птах почав кричати, що вона повинна його відпустити, аби жити далі:
– Відпусти! Негайно! – сказав він та лебідка не збиралася цього робити. Бо ж недарма сотні легенд, історій та казок складають саме про лебедине кохання, відданість, вірність та самопожертву.
Лебідка продовжувала летіти вперед аж поки сили повністю не покинули її і вона у відповідь на крик лебедя не прошепотіла:
– Я тебе завжди кохатиму, навіть після того, як зараз ми вдвох впадемо на землю. Пробач, що не маю сил летіти більше, – і опустивши крила, вона разом з лебедем почала стрімко падати вниз.
Вони майже торкнулися землі, але в останню мить, вітер, який раніше любив дражнити птахів, коли дмухав на лебідку, насправді весь той час милувався їхнім коханням і турботою один про одного. Тому вітер і пожалів їх і підхопивши, розвернувши назад та поніс до озера, яке тієї зими не замерзло.
Коли ж він доніс птахів до водойми, він бережно опустив їх вниз й прихопив з берега трохи їжі, яку хтось лишив перед тим та віддав лебедю та лебідці.
З того часу він кожного дня пролітав через озеро, щоб перевірити, чи птахи мають їжу і чи не замерзла вода у водоймі, аж поки знову не настала весна! Лебідь та лебідка дякували вітру щодня, щохвилини, щомиті за те, що він тієї зими врятував їх та їхнє кохання, щоб вони і далі могли бути разом!
Автор: Інга Квітка.
