Привіт! Це знову я, кролик – Пухнастик. Я думав, що зі мною вже нічого цікавого не станеться, та я помилявся. А почалося все з того, що велетні в нашому домі захотіли зробити ремонт. Нам не можна було там залишитися. Наша рятівниця почала нас збирати, щоб на кілька днів ми всі переїхали в іншу домівку. Звісно ми розхвилювалися. Тому наша рятівниця довго розповідала про те, що нова оселя – це тимчасово і дуже скоро ми повернемося назад.

Дівчинка зібрала нас всіх у величезну клітку та пообіцяла, що постійно буде поряд, щоб з нами – кроликами нічогісінько не сталося й коли ми повернемося у свою домівку, жити нам всім стане набагато краще.

Що ж, тато, матуся, братики та сестрички, всі зібралися у клітці і я також після довгих вмовлянь ризикнув переступити через її поріг. Рятівниця зачинила клітку, підхопила її та понесла нас на двір, де на нас чекала автівка. Вона поставила клітку всередину, а я озирнувшись по сторонах зрозумів, що з нами не було Товстунчика! Де ж він, якщо всі ми були тут?

– Товстунчик, де ти? Ми його загубили, – пищав я, розказуючи рятівниці, що треба знайти мого братика, але вона скоріш за все не розуміла моїх слів. Певно, за ці роки життя з нами їй так і не вдалося опанувати мову кроликів. Замість того, щоб кинутися на пошуки Товстунчика, вона погладила мене за вушком, – Товстунчика нема, подивись, невже ти не бачиш? В клітці не вистачає одного кролика! – продовжував я.

– Злякався, нічого, все буде добре, – наша рятівниця всміхнулася, – обіцяю, за кілька днів ми повернемося назад. Не думала, що ми ще не встигнемо поїхати, а ти вже почнеш сумувати за нашою домівкою, – і вона пішла назад в дім, щоб забрати свої речі.

Я поспішив до своїх батьків і сказав:

– Я знайду Товстунчика і ми повернемось. Треба його знайти, поки ми ще не поїхали. Як він буде тут сам без нас?

– Ти правий, без нього ми не можемо поїхати, – і перш ніж матуся встигла ще щось додати, я просунув лапку крізь ґрати та відкрив дверцята. Вискочивши з клітки, поспішив, закрити її та кинувся назад в дім.

Я непомітно увійшов всередину і тихенько запищав, щоб мене не почули велетні й не повернули назад до клітки. Я сподівався, що Товстунчик мені відповість, але він мовчав і тут я здогадався, де може бути мій брат. Звісно, ж на кухні.

Не встиг я увійти туди, як побачив Товстунчика біля моркви, яка закотилася за холодильник. Мій брат намагався її звідти дістати. Товстунчик настирливо протискався між холодильником і стіною, щоб викотити моркву, але через величезне пузо, в нього нічого не виходило.

– Ще трохи, – бурмотів він собі під ніс. Мені на мить здалося, що холодильник захитався, – так, треба втягнути живіт.

– Серйозно? Ми ледь не поїхали без тебе! А тебе хвилює ця морква? Ми повернемося назад за кілька днів, ти встигнеш її з’їсти.

– Ще б пак! – Товстунчик насупився, проте спроб викотити моркву не залишив, – не встигнемо ми повернутись, як хтось стрункіший за мене, забере її собі, а ти тільки подивись, яка вона велика, помаранчева. Ех, справжня смакота!

– Товстунчик! Невже тобі мало їжі? Наша рятівниця дає тобі все, що ти забажаєш.

– Але я все одно хочу більше! – Буркнув Товстунчик.

Я знав, що він не піде зі мною, поки не забере моркву й тому попросив Товстунчика пропустити мене вперед. Він відійшов у бік і я схопив морквину та витягнув її з-під холодильника. Товстунчик подякував мені та швиденько її зжер. Жуючи останній шматочок він пішов за мною. Ми ледве вийшли на поріг, як побачили, що машина зрушила з місця.

– Ні! – Закричав я, – матуся, татусь!

Я чув, як мої братики та сестрички голосно пищали. Вони намагалися попередити велитнів та нашу рятівницю, що ми залишаємося самі у будинку, але їх ніхто не розумів і дуже скоро ми залишилися зовсім самі. Я сумно зітхнув та опустив вушка вниз. На очі просилися сльози. Що тепер робити?

Я повернувся, щоб сказати Товстунчику, що це через нього ми потрапили у халепу та його ніде не було. Я повернувся в будинок. Товстунчик ходив по кухні та намагався знайти щось смачне.

– Вони забрали геть усе, що ж ми будемо їсти, поки їх не буде? – Спитав Товстунчик.

– Ти можеш не думати про їжу, хоч кілька хвилин. Через тебе ми тепер тут залишились геть самі.

– І що? Вони скоро повернуться і все знову буде як раніше. Мене інше хвилює, – Товстунчик сів посеред кухні. – Як ми будемо, – він хотів додати “без їжі” та згадав мої слова і замовк.

Я почув якийсь шум та застрибнув на підвіконня. Я сподівався, що наша рятівниця помітила, що нас з Товстунчиком немає і повернулась за нами та я помилився. Замість нашої дівчинки біля дому зупинилося кілька машин. З них вийшли незнайомі велетні. Вони увійшли всередину та почали зривати зі стін папір. Їхні голоси лунали все голосніше.

– Мені страшно, – прошепотів Товстунчик. – А якщо вони нас помітять, що буде з нами? Вони образять нас?

– Хтозна. Давай триматися разом, – вирішив я і спустився по шторах вниз. – Нам краще знайти якусь схованку.

– Але куди йти? Дивись, як їх багато, – Товстунчик визирнув з-за мене і показав лапкою на майстрів. – Здається вони розбирають підлогу.

– Тримайся стін, – порадив я, – і давай потрохи рухатися в бік підвалу. Там вони нас точно не помітять.

– Але там темно та страшно, – змолився Товстунчик.

– Ти хочеш на вулицю? Забув, як було кілька років тому? – Згадав я про наші пригоди.

– Я пам’ятаю, що ж, давай рухатися в бік підвалу. – Товстунчик втягнув живіт. Він тримався стіни, я обережно йшов за ним. Піднявши голову я помітив наші тіні та довгі вуха, які стирчали у різні боки. Я притиснув вуха до голови. Товстунчик зробив те саме, і зробивши наступний крок, він не помітив відкритого відра з фарбою. Товстунчик підсковзнувся на кришці від відра та замастившись фарбою, закружляв, неначе був на роликах.

Товстунчик кидався в один бік, потім в інший. Я спробував його спіймати за хвіст та це було нелегко. Він зачепив відро і воно вилилося на Товстунчика, який голосно заверещав. Його писк почули велетні. Вони роздивлялися по сторонах. Я присів у кутку, сподіваючись, що мене ніхто не помітить.

– Що це було? – Спитав один з велетнів.

– Напевно щури.Треба викликати службу відлову, нехай розберуться з ними!
Я підштовхнув Товстунчика до підвалу. Він швидко побіг по сходах, залишаючи сліди за собою.

– Он же вони! – Крикнув хтось і я спіткнувся та збив Товстунчика. Далі по сходах ми вже не бігли, а котилися, немов справжні м’ячі.

Спустившись вниз я вказав на сліди Товстунчика:

– Ми маємо бути обережними, бо нас тут легко знайдуть через тебе.

– Мені треба помитися. Я весь у фарбі.

Ми почули, як велетні увійшли у підвал та посвітили ліхтариком. Вони були зовсім поряд із нами. Я думав, що нас помітять і впіймають. Надії справді не було та от з темряви визирнула чиясь лапка і потягнула нас всередину нори.

– Пухнастик! Це якесь чудовисько? – Знову заверещав Товстунчик не своїм голосом.

– Тихіше, – попросив щур. – Через вас мене викриють!

Товстунчик послухався щура та перестав голосно верещати. Ми озирнулися та побачили невелику домівку. Поряд з нами було ліжко з вишневих кісточок, величезне пір’я замість ковдри, кілька залишків від свічок, які освітлювали все довкола й служили столом та стільцями. В кутку лежали запаси їжі. Я побачив, що там були огірки, трохи кабачків та морква з капустою. Перевівши погляд на Товстунчика, я помітив, що він повеселішав.

– В тебе є їжа, – радісно пискнув він.

– Будь чемним! – Я зробив Товстунчику зауваження.

– Спочатку тобі треба помитися. – Щур вказав на величезний листок винограду в якому збиралася вода, яка капала зі старої труби та шматок розбитого дзеркала, яке стояло на самій трубі. Товстунчик змив з себе фарбу. Причепурившись він із задоволенням прийняв запрошення щура поїсти.

– Тепер можна і познайомитися, – зауважив щур. – Мене звуть Дік.

– Я – Пухнастик, а це мій брат Товстунчик. Наші батьки…

– Я знаю, – сумно сказав щур. – Я давно тут живу. Багато разів бачив вас, як ви бавитеся разом з тими добрими велетнями.

– Чому ти ніколи не виходив до нас? – Я помітив, що запаси нашого нового друга тануть буквально на очах і коли Товстунчик потягнувся за ще одним шматком огірка, я легенько його штовхнув. Товстунчик неохоче відклав шматочок в бік та подякувавши щуру, приліг у куточку відпочити.

– Люди не дуже люблять щурів, – сумно пояснив він, – навіть такі добрі, як ці велетні. Я не хотів ризикувати і показувати, що багато років живу тут поряд з ними в одній домівці, але зараз радий, що зміг вам допомогти. – Сказав він і додав, що мені теж варто відпочити.

Я ліг поряд з Товстунчиком і задрімав, а наш новий друг взяв маленьку ганчірку і пішов відмивати сліди від фарби, які залишив за собою Товстунчик. Не знаю, скільки минуло часу та щур почав нас голосно будити.

– Що сталося?

– Ті велетні, вони, вони, – прошепотів переляканий щур, – викликали його… з котом. Він такий великий мені кінець!

– Люди викликали відловлювача, – здогадався я, – що ж робити?

– Ви кролики, не думаю, що вас він троне, але я, – відповів він і почав швидко збирати речі, – мені час забиратись звідси, поки кіт мене не спіймав!

– Кіт? – Я виступив уперед. – Це твій дім так само, як і наш. Цей кіт піде звідси ні з чим.

– Ти впевнений? – Величезні вуса протиснулись у нірку. – Щур, я знаю, що ти там! Виходь, – промуркотів рудий, – та обіцяю, більше ніхто не постраждає.

– Ні! – Я спробував виштовхнути вуса кота з нірки, але він виявився вправнішим за мене і зовсім скоро всередину протиснулась майже вся його голова. – Начувайся! – Відповів я

Мої маленькі лапки були заслабкі, я не міг виштовхати не те, що голову, хоча б вуса кота з нори… і тут я побачив пір’їнку. Схопившись за вуса, щоб кіт нікуди не дівся я спробував дотягнутись до пір’їнки. Товстунчик помітив це і підштовхнув її до мене. Я почав лоскотати кота, який не задоволено фиркав, але не хотів так просто здаватися. Тоді Товстунчик кинувся до щурячого ліжка. Ледь він вдарив по ньому лапою, як кісточки відвалилися одна від одної. Товстунчик висмикнув одного вуса в кота та почав обстрілювати його ніс кісточками.

– Здаюся, здаюся! – Заверещав кіт. – Сили нерівні! Але знайте, що це не кінець!

– Так, так, – погодився я, – переставши його лоскотати. – Йди своєю дорогою.

Котяча голова щезла з нори і ми залишилися в трьох. Його кроки стихли. Я визирнув з нори і побачив навколо нірки мишоловки. Їх було так багато. Я повернувся до Діка і показав на мишоловки.

У відповідь він лише сумно зітхнув. В цю саму мить Товстунчик зрадівши, що на нього ніхто не дивиться з’їв свій шматочок огірка та ще й прихопив кілька кабачків. Я відмахнувся від Товстунчика.

Більше ніхто з нас до самого ранку не зімкнув очей. Не знаю, скільки ми так просиділи в норі. Пам’ятаю, як Товстунчик хотів вибратися звідти, щоб піти за їстівними припасами і як ми з Діком його утримували, поки я не пообіцяв, що сам не схожу за смачненьким.

Я взяв пір’їнку та поклав її в одну з мишоловок і вона підскочивши, зачинилася, задівши іншу й та так само зачинилася, а за нею наступна, ще й ще!

– Перемога! – Зрадів я та вибрався з підвалу.
У домі тривав ремонт. Я непомітно вислизнув на вулицу та пішов на город, де нарвав трохи моркви та огірків. Повернувшись назад, я розклав здобич перед Товстунчиком та Діком. Ми пообідали й, диво, почули голос дівчинки. Вона гукала нас.

– Вона повернулась за нами! – Закричав Товстунчик і побіг назустріч до неї. Я взяв за лапку Діка та вийшов разом із ним. Я довго говорив про те, що це наш новий друг, він врятував нас і заслуговує на те, щоб жити поряд з нами.

Наша рятівниця взяла мене на руки, а потім погладила Діка. Не знаю, чи зрозуміла вона, що я їй розповів та дівчинка сказала:

– Що ж тепер ти житимеш разом з нами.

Чи варто казати, що моїй вдячності не було меж, а що казати про Діка? Він танцював від щастя, а скільки разів щур дякував мені.

Наша рятівниця забрала нас всіх і відвезла до тимчасової домівки. Там я познайомив Діка з усіма своїми родичами і він хоча й не був кроликом, легко зміг стати частиною нашої великої та дружньої родини!

Автор: Інга Квітка