Добрий вечір, пані та панове. Мене звуть Кіт. просто Кіт. Я не маю ім’я, бо ніколи не мав власного дому й мені ніхто не давав імені. Я живу у звичайнісінькому сміттєбаку. Ви подумаєте, що я геть нещасний, самотній, одинак?  

Всередині баку трохи смердить та мене це не лякає. Ви не повірите, скільки смачненького люди щодня викидають на смітник. Тож отримати це місце було геть не просто. Довелося навіть посваритися з кількома місцевими котами та собаками. Та я не скаржуся. Я маю запальну вдачу, сірий хвіст та чорні вуха, які чують наближення когось із ворогів ще за сто метрів й тому завжди реагую вчасно. 

Нещодавно я відкрив власний бізнес. Тепер сміттєвий бак став ще й моїм офісом. Всі бажаючи можуть прийти до мене і розказати, чим я можу їм допомогти. Хтось хоче аби я побив місцевого пса, який ганяється за пташками і вже геть замучив їх. Інші скаржаться на щура, що зовсім знахабнів і краде все, що погано лежить… а я все чекаю, коли отримаю серйозну справу, яку я зможу розслідувати, наче справжній детектив. 

Йшов час і от мені посміхнулась вдача. До мене звернулась кішка, що живе на першому поверсі. Вона постійно дрімає на вікні. Звати її – Принцеса. І скажу вам, що вона дійсно схожа на справжнісіньку принцесу. Пухнаста, руда, а на шиї гарненький медальйон з її ім’ям. Ще б маленьку корону на голову… і справді від принцеси не відрізнити. 

Так от, Принцеса розповіла мені, що недавно вона загубила свою улюблену іграшку – рожевий м’ячик. Кілька днів всюди його шукала та не знайшла. Засмутилася, плаче, хвостиком сльози витирає. Я, як міг заспокоїв Принцесу, пообіцявши будь-що знайти її іграшку. 

Спочатку мені треба було оглянути місце події, а саме де востаннє Принцеса бачила м’ячик.Принцеса провела мене до своєї домівки. Ми разом стрибнули у вікно, а потім у кімнату. 

О, тут було набагато краще ніж в мене. Ніде не смерділо. Всюди було чисто та охайно. В Принцеси навіть було окреме ліжко, застелене пухнастою ковдрою. Поряд стояла мисочка з їжею, якої б вистачило певно на десять котів. 

Я озирнувся і спитав, де в останній раз Принцеса бачила свою іграшку. 

– Ось тут, – сумно про муркотіла Принцеса. – Мій м’ячик лежав на підвіконні, а тепер його немає.

Я роздивився по сторонах. Можливо іграшка кудись закотилась. Я уважно обійшов кімнату, зазирнув під диван та стіл, перевірив кожен куточок та іграшки ніде не було. 

І тут я зрозумів, що м’ячик міг з підвіконня впасти на вулицю. Я застрибнув на підвіконня і визирнув з вікна. Іграшки там не було, але я згадав, що кожного ранку двірник прибирає вулицю довкола будинку, а сміття висипає в сміттєвий бак, де я живу. 

Я кинувся до нього та скільки не шукав м’ячика, так його і не знайшов.  І тут я помітив маленького щура, який якраз вилазив з мого сміттєвого бака й тягнув в зубах, що ви думаєте – принцесин м’ячик.

– А-ну віддай, – наказав я щуру. – Це не твоя іграшка. 

– Я знайшов її, – виправдовувався щур, відмахуючись від мене своїм довжелезним сірим хвостом. – Тепер вона моя. 

Ох, довелося мені нам’яти боки тому щурові та врешті решт, він віддав мені м’ячика. Іграшку я відніс Принцесі. Яка ж вона була щаслива. Стрибала, раділа й навіть на мить не відпускала іграшку від себе. 

З того часу ми стали з Принцесою справжніми друзями. На знак подяки вона навіть запросила мене жити до себе. Ви не повірите, але в мене з’явився  власний дім і мене вже не звали – просто Кіт. Тепер я був Сірко. Кожного ранку ми з Принцесою сідали на підвіконня і раділи вранішньому сонечку. А коли я побачив, що в сміттєвому баку оселилося маленьке кошеня, почав відносити йому свою їжу. Я ж бо пам’ятав, як це жити самому в сміттєвому баку. 

Інга Квітка