Йшли роки, проте блакитна троянда та митець були настільки щасливі, що не помічали, як швидко плинув час… проте, як відомо час, навіть камінь здатний зруйнувати. Так і сталося.

Вуаль, яка так довго зігрівала блакитну троянду в найлютіші морози, поступово почала осипатися. Здавалося, що тут вдієш?

Проте для золотих рук митця – відтворити те, що він колись сам створив, виявилося не таким і складним завданням.

Реставруючи вуаль митець намагався приховати від очей блакитної троянди численні порізи на руках, які з’являлися від невдалих рухів гострими інструментами. Та головне, що стан блакитної троянди знову огорнула найпрекрасніша та найтонша вуаль з каменю, в якій не залишилося жодного недоліку.

Блакитна троянда подякувала митцю. Вона хотіла допомогти скульптору вилікувати рани на його долонях, які, звісно, помітила відразу та скульптор сховав свої золоті руки за спину, щоб не турбувати зайвий раз блакитну троянду.

Також одного осіннього дня сталося ще дещо: крапля роси зірвалася з пелюстки його блакитної троянди, і, впавши на землю, розсипалася на найдрібніші частинки.

Тепер вже блакитна троянда хотіла приховати, що втратила краплю роси та їй не вдалося цього зробити. Митець побачив відразу, що одна із пелюсток не мала краплини, а він менш за все на світі хотів, щоб, коли прийде спека, його найцінніша скульптура відчула, хоча б найменшу спрагу.

Тому скульптор поспішив відтворити таку ж краплинку роси, яку одного дня створив на пелюстці своєї найпершої скульптури.

Здавалося, так буде завжди. Митець буде кожного разу реставрувати блакитну троянду. Адже не дивлячись на те, що блакитна троянда ожила, завдяки зірочці, що впала з неба, все ж вона лишалася скульптурою, яку митець створив з каменю. А значить жити вона мала довго-довго, особливо, якщо вчасно піклуватися про неї, що врешті решт і робив скульптор.

Але на відміну від блакитної троянди, митець був людиною і його вік продовжував невпинно бігти вперед, набагато швидше ніж вік троянди, висіченої з каменю.

День за днем блакитна троянда помічала, як обличчя скульптора блідішало, його прикрашали нові зморшки. Хода також перестала бути впевненою, як раніше…

Блакитна троянда дуже злякалася. Вона зрозуміла, що настане той момент, коли руки митця теж ослабнуть і от тоді… Ех, вона навіть самій собі не могла в думках зізнатися в тому, що страх в ній оселився настільки глибоко й, звісно, цей страх був не за себе, чи вуаль або краплини роси. Більше за все блакитна троянда боялася втратити його – того, хто її створив!

Тому, одного дня блакитна троянда наважилася сказати митцю, що її турбує. Вона попросила його створити останню скульптуру – самого себе. Щоб коли прийде той самий найстрашніший час, він не покинув її назавжди, а лишився з нею в образі скульптури, яка оживе. Адже всі скульптури, які створював митець, завдяки зірочці, оживали. Значить і він продовжить бути з нею, хоч і стане таким, як вона – висіченим з каменю.

– Коли я стану скульптурою, як ти, я більше не зможу тебе реставрувати. Золоті руки в мене, бо я – людина. А ти скульптура, хоч і ожила. Ти створена з каменю і продовжеш частинку за частинкою втрачати себе, – сумно сказав митець.

– Це неважливо. Головне, що ти будеш поряд, – відповіла блакитна троянда. – А потім, може третя зірка зглянеться на нас і впаде з неба, щоб ми могли загадати бажання: перетворитися на пісок однієї миті разом.

Скульптор не хотів погоджуватися, бо замість того, щоб створювати останню скульптуру, хотів провести цей час, який йому відміряла доля, разом з блакитною трояндою, та все ж, бачачи, що троянда не відступить – поступився.

І от митець почав створювати самого себе. Коли в нього починали тремтіти руки, блакитна троянда брала його долоні в свої і вони разом продовжували працювати, а саме створювати останню скульптуру – митця. Іноді блакитна троянда брала в руки дзеркало, щоб митець міг точнісінько повторити найдрібніші риси та зморшки на своєму обличчі. Адже вона була закохана в кожну з них й хотіла, аби скульптура митця відповідала найменшим деталям того, хто її створював.

Коли ж нарешті роботу було завершено, митець важко зітхнув і знесилено опустився на землю. На останню скульптуру він витратив не кілька місяців, як звик зазвичай, а довгих десять років.

Згорбившись, він втомлено опустив повіки, пообіцявши блакитній троянді трохи перепочити, а потім продовжити нею милуватися. Бо ж за все своє життя він так і не створив нічого чи ж бо нікого прекраснішої за неї.

Сказавши ці слова, митець не помітив, як заснув і в той момент, коли він засинав, ожила його остання скульптура – він сам.

Блакитна троянда спочатку кинулася до митця, щоб його розбудити та він спав так міцно, що вона не змогла його розбудити. Блакитна троянда гірко заплакала, злякавшись, що назавжди залишиться без свого митця.

Невідомо, скільки б вона ще так проплакала, якби не підвела очі і не побачила, як до неї простягає руки скульптура митця. Ті самі очі, зморшки, обличчя, милувалися нею.

І хоча тепер митець був лише скульптурою, висіченою з каменю й не мав золотих рук, які мав, коли був людиною, все ж він та вона були найщасливішими на світі. Єдине, про що вони попросили зірочки, піднявши голови до неба, щоб вони не поспішали виконувати їхнє останнє заповітне бажання.

Автор: Інга Квітка