Після того, як митець перетворився на живу скульптуру, йому довелося звикати до іншого життя. Митцеві важко було зрозуміти, що відтепер він не людина, а лиш скульптура, що ожила. Скульптор лишився своїх найталановитіших рук, які створювали найдрібніші деталі в образах витворів, яким він з радістю присвячував дні, тижні, місяці і навіть роки свого життя!

Крім того, що митець, перетворившись на скульптуру, що ожила, перестав відчувати тепло та холод, на його обличчі перестали з’являтися нові павутинки із зморшок. Він застиг в тому віці, в якому встиг створити разом з блакитною трояндою скульптуру з себе.

Звісно, блакитна троянда відчувала його сум. Адже вона кохала його. Вона розуміла, що талант та працьовитість митця були сенсом усього життя. Але замість того, щоб здатися, вона намагалася зробити будь-що, аби бодай на хвилину чи мить відволікти митця від гірких думок про те, коли він був людиною і створював найпрекрасніші скульптури на світі.

Тож одного дня блакитна троянда вирішила прикрасити їхній сад різноманітними квітами. Поступово крім тих квітів, які росли в саду до цього, в ньому оселилося багато інших: мальви, бузок, маргаритки, лілії, крокуси.

Ледь жеврів світанок на небі, як блакитна троянда поспішала до саду. При цьому вона ніколи не кликала митця разом з собою й не тому, що не хотіла його бачити: ні! Троянда боялася змусити робити митця те, що могло стати для нього неприємним чи не потрібним заняттям.

І от диво, одного ранку, скульптор і сам не помітив, як поспішив до саду слідом за блакитною троянду й почав їй допомагати. Спочатку – рухи його рук, коли він торкався квітів (адже колись – це були руки людини, найталановитішого митця, на відміну від блакитної троянди, яка з самого початку була створена самою собою) були незграбними. Йому не дуже вдавалося вправно керувати своїми руками із каменю, який ожив, саджаючи нову квітку, чи поливаючи її.

Хтось інший можливо б здався, але не блакитна троянда. Найперша скульптура митця, як вона сподівалася: “непомітно” для нього, робила так, аби митцеві доводилося допомагати їй потурбуватися про ту чи іншу квітку.

Блакитна троянда брала його руки в свої й разом вони піклуватися про чергову рослину в своєму саду. Кожного разу скульптор здогадувався, що кохана робить це для нього, але він також робив вигляд, ніби не помічав цього і от нарешті, руки почали слухатися митця і піклування про рослини стали приносити йому неабияку радість. Тим паче, що кожного разу, коли він відривав погляд від квітів і дивився на свою найулюбленішу скульптуру, помічав, що вона милується ним в цей момент.

Після квітів, які тепер повністю прикрасили собою сад, блакитна троянда задумалася над невеличким ставком. Це нагадало скульптору, що він міг його вирізьбити із каменю й зробити справжній шедевр, але він не став говорити про це вголос, щоб не засмутити свою троянду, а замість цього мовчки долучився до створення ставка. Не минуло багато часу, як ставок з’явився всередині саду. Троянда почала запускати рибок у воду. Помітивши легку тінь, яка промайнула в очах скульптора, коли він подумав про не створений ним шедевр, який вже ніколи не вдасться зробити, блакитна троянда всміхнулася і поклала одну з рибок йому в долоню, щоб він відчув, наскільки це прекрасно.

– А тепер відпусти її, он туди, від берега, – прошепотіла вона. Митець зробив те, про що його попросила троянда і тієї миті зрозумів, що – це напевно один з найдивовижніших моментів, який обов’язково закарбується в його пам’яті.

Так, вони щасливо жили. Вечорами не бажаючи лишати сад, троянда плела вінки із квітів і прикрашала ними їхні голови й постійно сміялася. Стільки сміху він певно не чув за все своє життя, навіть ще тоді, коли вона ожила і була поряд з ним. Поступово він почав сміятися у відповідь.

Та в його голові лунали думки, він не міг інакше. Він же скульптор! Хоч і колишній. Тому він все одно рахував, скільки вони, як скульптури можуть “прожити” без реставрації. Митець знав, що будь-який камінь рано чи пізно почне осипатися і нехай так звана “старість” у скульптур виглядала інакше, так би мовити: повільніше, ніж у людей, але все ж від неї нікуди не дінешся. А відреставрувати їх нікому, бо ніхто в цілому світі не мав таких рук, які були в нього!

Проте варто зазначити, що скульптор та троянда настільки були закохані один в одного, що не помічали, як час нещадно руйнував їх обох. Спочатку обсипалися краплі роси, потім вуаль, пелюстка за пелюсткою в троянди. Обличчя митця дедалі приймало розмитішу форму. Але дивлячись у очі один одному, скульптор і блакитна троянда продовжували бачити свою половину такою ж прекрасною, як колись.

І тільки зорі на небі розуміли, що більше не можна зволікати, бо скоро обидві скульптури будуть геть зруйновані. Зорі вирішили відшукати всі витвори, які за життя створив скульптор в своєму саду. Знайшовши кожну із них, на які теж вплинув час, зорі порадили їм завітати до саду, щоб востаннє зустрітися із скульптором, який колись подарував їм життя та блакитною трояндою. Бо час вплинув і на них.

Скульптури і самі давно збиралися це зробити, тому відразу вирушили в дорогу і не встиг настати вечір, як вони вже повернулися до знайомого їм саду. Зустрівшись, всі разом вони веселилися і раділи до самого ранку, так наче й не розлучалися ніколи. Веселий гомін, пісні та танці, спомини про те, де колись стояла кожна скульптура… не замовкали ні на мить.

Що ж стосується митця та троянди, вони вперше побачили, що із скульптурами зробив час. Вони нарешті зрозуміли, що не бачать змін в один в одному тільки з однієї причини – їхнє кохання настільки сильне, що засліпило їх.

– Так, ви вже не такі, як колись, – заговорила одна із зір і присіла на плече до блакитної троянди, – яким буде ваше останнє бажання, чи змінилося воно? Можливо, ви готові перетворитися на закамянілих скульптур, які назавжди залишаться в цьому саду. Ми зробимо так, що ви станете такими прекрасними, як були колись або ж… – зоря задумалася, – всі зорі заради твого таланту, скульпторе, готові спробувати здійснити інше бажання. Ти, скульпторе, маєш золоті руки, якщо хочеш, знову станеш людиною. Твої талановиті руки повернуться до тебе, як і людське життя. Те, за яким ти так сумуєш всі ці довгі роки. Ти зможеш відреставрувати кожну скульптуру, а головне свою блакитну троянду. Бо ж її навіть ми не здатні перетворити на людину.

Скульптор задумався. Те, що говорила зоря багато значило для нього. Все своє життя він присвятив важкій праці і це було для нього головним. Так він вважав. Та він згадав, що коли всі його витвори ожили, вони пішли від нього, а поруч залишилася тільки вона – його блакитна троянда.

Тому він не квапився з відповіддю. Митець зазирнув в очі блакитної троянди, намагаючись побачити чи то радше відчути, чого хоче саме вона, чи готова вона знову до того, що він стане людиною, а вона продовжить бути скульптурою, яка ожила.

У відповідь лунала тиша. Блакитна троянда мовчки дивилася на нього і очі її сяяли небесною блакиттю, як і кілька хвилин до цього. Митець подивився на свої руки, скульптури, які колись створив і знову повернувся до троянди:

– Як воно, стояти і не мати змоги поворухнутися?

– Ти все бачиш, і все чуєш, і все відчуваєш – ти живеш, хоча і в образі скульптури, – відповіла блакитна троянда. – Я закохалася в тебе ще тоді, коли ти створив мене і поставив в он той закуток. Я чекала кожного дня, аби ти пройшов повз мене. Просто ти більше ніколи не зможеш поворухнутися. Ти застигнеш в одному моменті – назавжди. Тому якщо ти хочеш знову стати митцем, я зрозумію, і зорі виконають твоє бажання, – тихо додала вона, – а я як і того разу залишуся з тобою.

Скульптор довго дивився на троянду. Він згадав, як вона вчила його вирощувати квіти, як просила відпустити в воду рибку, як постійно сміялася від щастя і хоча за його спиною, скульптури гомоніли про те, що були б не проти ще трохи прогулятися світом після реставрації, митець вирішив інакше.

Він мовчки нахилився і вперше замість блакитної троянди сплів з квітів, хоч і не вінки, а маленькі обручки, якими вони обмінялися і попросив зорі зробити те, що вони обіцяли – відреставрувати та перетворити їх на скульптури з каменю, які застигнуть в одному моменті.

– І щоб ми більше не були підвладні часу, – додав митець.

Інші скульптури врешті після довгих пустих балачок теж погодилися з цим і не захотіли лишати сад. Зорі виконали бажання скульптора. Спочатку вони повернули кожному витвору той образ до найдрібнішої зморшки на обличчі, блідого відтінку посмішки, легкої задумливості, мовчазної зачарованості чимось невидимим – те, що колись вирізьбив митець, а потім живі скульптури закам’яніли.

Останніми, кого зорі перетворили на скульптури з каменю стали троянда та митець. Вони трималися за руки, які прикрашали обручки із квітів й завмерли назавжди в моменті, милуючись один одним.

Автор: Інга Квітка.