Частина 4

Злий чаклун грівся біля вогню. Він цілісіньку ніч чекав на свого крилатого помічника, який до самого ранку так і не з’явився. І тоді чаклун вирішив, що повинен дізнатись, куди щез чорний птах. Він закинув в багаття свою волосину та почав бурмотіти собі під ніс різноманітні закляття.

Вислухав вогонь чаклуна й показав йому, як птах тікаючи, примудрився підпалити цілий ліс, а потім здатися перевертню та леву. Ох і розізлився ж чаклун, коли побачив, що чорний птах сидить в крихітній норі. Ногами затупотів, руками в різні боки замахав й наказав вогню припинити показувати чорного птаха, адже впевнився, що з його крилатим нічого поганого не сталося:

– Досить! – Закричав він. – Покажи мені охоронця! – Проте вогонь знову показав обгорілий ліс, кількох звірів та птахів, які намагалися рятували маленьких жителів лісу та гасили полум’я. – Отже сонце ще не вирішило, що далі робити! Це добре. – Чаклун закрив очі і знову з них вибігли крихітні павучки. – Ти побіжиш шукати пантеру! Вона мені потрібна. – Чаклун викинув першого павука з печери. – А ти, – звернувся він до другого павучка, – … біжи за чорним птахом! – Після цього чаклун схопив величезний меч зі стіни й наказав вогню, – охороняй мій меч, – кинув його у вогонь, перетворився на маленького щура та пішов за першим павучком.

Ох і важко було крихітному щуру ховатися від сонечка, щоб воно його не помітило. Чаклун біг між деревами, пробирався крізь кущі і коли бачив каміння, то завжди залишався біля нього аби хоч трохи перепочити. А павучок дійшов до берега і тоді чаклун побачив, як з води вийшла пантера.

Величезна кішка якраз розшукувала собі вечерю, коли натрапила на крихітного щура.

– Ех, яка маленька вечеря. – Сказала пантера й лапою придавила чаклуна. – Не бійся. Я тебе не з’їм, лише пограюся з тобою. – Та тільки вона відпустила щура, він вдарив її хвостом. – Ти чого мене вдарив?

– Йди за мною, незграбо. – Пробурчав чаклун.

Пантера здивувалася. Невже якийсь крихітний щур посмів з нею, такою великою хижою кішкою, так розмовляти? Та коли щур зупинився й подивився на неї своїми чорними очима, вона на кілька секунд закам’яніла.

– Чаклун? Невже це ти? – Пантера відступила.

– Треба сховатись в печері. – Сказав чаклун й схилившись до павучка, дещо прошепотів йому та пішов слідом за ним.

Пантера слухняно відправилася слідом за чаклуном. Вона ще не знала, що на неї чекає… А щур швиденько біг за деревами та ледь побачивши прохід в свою печеру, швиденько забіг у свою схованку.

У ту ж мить він знову перетворився на чаклуна з довжелезною бородою. А крихітний павучок повернувся до володаря назад.

– Чому… – Тільки й змогла вимовити пантера, побачивши павука.

– Вони завжди повертаються до мене, доки я не накажу їм когось вкусити. Тоді вони стають вільними від мене. – Сказав чаклун. – Не бійся. Якщо ти зробиш все, як я скажу… Ми станемо володарями цілого всесвіту, усе живе буде нам підкорятися!
Пантера опустила голову:

– Я слухаю тебе.

– Увесь ліс говорить про майбутнього охоронця вічного дерева. Чому ж ти не пішла битися? – Спитав чаклун.

– А чому це я повинна відмовлятись від своєї долі заради якогось там дерева? – Розсміялась пантера. – Ще й потім цілу вічність його охороняти?

– Я радий, що обрав саме тебе та якщо ти мені допоможеш, тобі не доведеться відмовлятись від своєї долі. Ми будемо керувати деревом й зможемо робити все, що захочемо.

– Кажи… – Пантера затаївши подих, уважно слухала чаклуна.

– Сонце ще не оголосило ім’я переможця. Отже ти ще можеш прийти на гору, щоб поборотися.

– Але, – задумалася пантера, – я не хочу битися. – Відмовилась вона. – Адже там буде лев, а він недарма цар звірів.

– Так ось, кого ти боїшся. – Здогадався чаклун.

– Звісно, всі знають, що лев найсильніший. Його не переможуть ні звірі, ні люди. А птахи… що вони зроблять? Недарма ж він цар!

– Послухай мене, пантеро, – сказав чаклун і розповів їй про чорного птаха, який не зміг перехитрити сонце та про свої задуми не забув.

Вислухала його пантера та повівшись на солодкі вмовляння чаклуна, що вони заволодіють цілим світом, погодилася разом з чаклуном перемогти лева. Вирішили вони, що пантера прийде на битву та буде битися з самим царем! А чаклун зробить так, що лев стане слабким і хитра кішка його легко переможе.

– Та дивись, тепер я буду головною після тебе, а не чорний птах.

Але чаклун її вже не слухав. Він взяв в долоні пісок і розтер його. Потім забрав свій меч з вогню і поклав його біля себе, та закривши очі, почав читати закляття…

– Хай з вогню вийде ціла ріка… – У ту ж мить з вогню почала витікати ріка та коли чаклун знов заговорив вода почала зменшуватись, неначе щезати. – Перша крапля це біль, друга – страх за життя! – Прошепотів чаклун. Він протягнув долоні до води і замість величезного потоку, на руці з’явилося дві краплі води. – Ну, а третя поселить слабкість у серці, щоб зробити із левом, що мені заманеться! – Коли чаклун отримав третю краплю, то подивився на пантеру: – Тепер ми можемо йти. Та не забудь, що мені потрібна одна волосина з гриви лева.

Чаклун знову кинув свій меч у вогонь та наказав його охороняти, а сам перетворився на щура. Він побіг слідом за пантерою, котра поспішила на поле битви, де залишились лев, перевертень та яструб.

Усі інші птахи, звірі та гади повзучі розбрелися по лісу, роздивлятися, чи вціліли їхні нори після пожежі. Сонце роздумувало, що йому далі робити. Адже після того, що відбувалося з найсильнішими бійцями через витівки чорного птаха, змусило сонечко дуже серйозно задуматися, чи варто взагалі продовжувати битву.

Не знаючи, що вирішити, сонечко надумало спитати:

– Що скажете? Як тепер будемо обирати охоронця?

– Я вже бився з левом і він мене переміг. – Сказав перевертень.

– Лев сильніший за мене. – Підхопив яструб. – Він цар звірів.

– Скажи мені, лев. Чи згоден, ти, відмовитись від своєї долі і піти зі мною? – Спитало сонечко, щоб захистити вічне дерево.

Проте не встиг лев відповісти, як з кущів вистрибнула пантера. Крутнула вона своїм довжелезним хвостом, присіла біля лева та промуркотіла:

– Я ще не билася з левом.

– Ти запізнилась, пантеро. – Промовив цар. – Доля охоронця дерева моя.

– Твоя? – Фиркнула пантера. Вона показала леву свої гострі зуби, – я не вважаю тебе найсильнішим, царю, бо знаю точно, що легко зможу тебе перемогти. – Пантера подивилася на сонце. – То, що, сонце, невже ти відмовиш мені? Дивися, бо увесь ліс буде сміятися над охоронцем вічного дерева, який злякався звичайної хижої кішки. – Розсміялася пантера й стрибнула на величезний камінь.

– Я не боюся, тебе. – Розсердився цар. – Я готовий битися з тобою за право стати охоронцем вічного дерева в будь-який момент.
.
– Хай б’ється. – Підхопив яструб. – Це справа честі. Пантера сумнівається у силі царя!
Лише перевертню не сподобалися слова пантери. Він запідозрив, що і тут не обійшлося без чаклуна. Проте зараз він не міг підтвердити свою здогадку й тому вирішив поки що промовчати.

А підступна пантера підібралася ближче до лева і от нарешті почався бій! Пантера не поспішала нападати першою. Вона навпаки розмахувала лапами, неначе захищалась від царя звірів, який тримався осторонь. Хижа кішка ніби чекала, щоб цар напав першим. І лев не витримав.

Цар звірів штовхнув лапою пантеру пантеру, навіть не підозрюючи, що їй саме цього було і треба. Вона примудрилася та непомітно висмикнувши волосину з його гриви, швидко відкотилася до кущів.

У цю мить з кущів почувся якийсь шерех. Пантера кинула волосину лева щуру й повернулася на поле битви. Вона голосно заричала:

– Я не здаюся, царю. – Крикнула вона. – Ось тільки переведу подих.

Не знала пантера, що перевертень уважно стежив за нею і тому помітив, що кішка неспроста бігла до кущів. І доки пантера билася з левом, він потихеньку попрямував прямісінько до кущів та звідти вже вибіг крихітний щур та стрімко відправився до своєї печери. Перевертень побачив маленькі сліди й вирішив йти за ними, щоб побачити, куди вони приведуть… й навіть не здивувався, коли зрозумів, що сліди тягнулися аж до самісінької печери чаклуна.

Тим часом чаклун не гаяв часу. Він сховався в печері і знову перетворився на страшного чаклуна, який поклав волосину в зачаровані краплі, а потім повісив її над вогнем.
Волосина почала хитатися. Й цар звірів, котрий якраз схопив пантеру, відпустив її та впав на землю.

Здивувалося сонечко, коли це побачило, що лев затремтів від страху та почав щось бубніти собі під ніс.

– Що з тобою? – Яструб опустився поряд з левом.

– Нестерпний біль. Я не можу, я не можу його терпіти!

– Спробуй поворухнутись.

Проте лев навіть лапу підняти не зміг. Сонце злякалося і тільки пантера усміхнувшись, замуркотіла:

– Всі бачили, що як я легко перемогла лева, – спитала вона, – чи мені продовжити бій? – І підступна кішка стрибнувши до лева, показала йому свої гострі кігті.

– Зупинись. – Благало сонце. – Не треба. Бій скінчився. Ти ж бачиш, що цар звірів не може зараз з тобою битися.

– Та який же він цар? – Розсміялась пантера, – він навіть тіні власної боїться.

– Я не хочу бути охоронцем. Я боюся. Я всього боюся!

– Ти весь тремтиш. Це добре. Я рада, що лев програв і тепер, – пантера подивилася на сонце, – ти, маєш всьому світу розповісти про те, як я перемогла лева! – Закричала пантера.

– Треба рятувати лева, – яструб піднявся до сонечка і піднявши крило, сховався від пантери та додав, – сонечко, я впевнений, що тут не обійшлося без чаклуна. Це знову його підлі чари.

– Але пантера перемогла. Я не можу відмовитись від свого слова. – Відповіло сонце. Воно подивилося на поле битви і не побачило перевертня, – а де перевертень?

– Він кудись зник… – Здивувався яструб. – Треба якось затримати пантеру, а ти поки спробуй знайти перевертня, – і він змахнув крилами та полетів шукати перевертня.

Сонце розправило свої золоті промінчики, щоб відволікти пантеру й заговорило до неї:

– Ти перемогла лева й заслуговуєш стати охоронцем вічного дерева. Проте спочатку мені треба тебе випробувати. Адже ти розумієш, що після того, як ти почнеш охороняти вічне дерево, від тебе будуть залежати долі цілого світу. Я маю бути впевненим, що ти ніколи не розкажеш чаклуну, де знаходиться дерево.

– Досить відмовок! – Заричала пантера. – Або ти відведеш мене до вічного дерева або я продовжу битися з левом до тих пір… – та підняла лапу. Весь її вигляд показував, що вона не відступиться від своїх слів й нападе на лева.

Лев ледве дихав. Страшне закляття зробило його слабким, а завдяки нестерпному болю, та страху, котру чаклун поселив в його серці, він сказав лев навіть звернувся до сонечка з проханням відправити пантеру охороняти вічне дерево.

Зітхнуло важко сонечко та робити нічого. Довелося йому поступитися пантері аби вберегти лева.

– Добре, пантеро, я відведу тебе до вічного дерева.