Раз на тисячу років, перед тим, як сховатися за обрій, сонце піднімалося так високо в небо, що синьоокі хмари затуляли його повністю й тоді найвища кам’яна скеля в нашому світі оживала. 

Довкола тієї височезної скелі ледь-ледь починала тремтіти земля. Потім неначе каміння знизу витягувалося мов довжелезні ліани, з обох боків відходили величезні лапи. Довгі крючковаті пальці виповзали з широчезних долоней, кидаючи тінь довкола себе. Далі визирала груба шия, а з неї голова з широченною пащею. 

Це був ніхто інший, як сам кам’яний троль. Оживав він лише в той час, коли на нього не потрапляло жодної краплини сонячного проміння. Проте, коли хмари на небі розступалися, щоб пропустити сонечко вниз, чудовисько знову завмирало на тому місці, де до нього встигало доторкнутися сонце своїм променем. Але поки хмари розійдуться назад, троль мав кілька хвилин, за які крок за кроком, долав шлях назустріч… озеру. Вода, в якому не була звичайного кольору. Ця вода була прозора, немов сльоза.

Саме це і було потрібно кам’яному тролю. Адже лише найчистіша та прозоріша, чарівна вода у озері, за допомогою певних чарівних слів, могла перетворитися на дзеркало-щит, за яким троль міг назавжди сховатися від сонця. 

І от цього разу кам’яний троль таки підібрався зовсім близько до чарівного озера. Лишилося всього кілька кроків і нарешті, чудовисько опустило свої пальці у воду і прошепотіло закляття. 

З кожним словом, яке промовляв троль, озеро починало змінюватися. Забулькотіла вода довкола його пальців, піднялася вгору високими хвилями. Закрутившись у повітрі, вода повернулася назад, розбившись на найдрібніші краплі, схожі на діаманти, які довкола пальців троля, зібралися в величезне дзеркало. 

Озеро зменшувалося з кожною секундою і от в лапах троля нарешті опинився дзеркальний щит. Троль підняв його вгору і щодуху заричав:

– Виходь, сонце. Багато тисячоліть я чекав цієї миті, аби здійснити те, що задумав і от це сталося. Тепер я не боюся твого яскравого сяйва. Тобі більше не вдасться перетворити мене на кам’яну статую, аби я день за днем, рік за роком, знову і знову стояв скелею на одному місці, не в силах поворухнутися. Нарешті я помщуся тобі і зроблю те, на що ти заслуговуєш.

І кам’яний троль почав витягуватися вище і вище для того, аби дотягнутися до сонця. Але чим вищим ставав троль, тим більше він звужувався. От вже й кремезне тіло троля стало тонким, немов гілка на дереві. Здавалося ще трохи і троль дотягнеться до сонця, закриє його дзеркальним щитом, яке покладе на синьоокі хмари. Та сталося те, чого троль не міг передбачити. На небі, яке вкрилося чорною ковдрою ночі, виступив його Величність – місяць. 

Всі ці тисячоліття місяць так само, як і кам’яний троль чекав, поки сонце перед тим, як сховатися за обрієм, підніметься в небо так високо, аби він зміг побачити найяскравішу зорю у світі в своїх нічних володіннях. 

Нехай це триватиме, як завжди зовсім недовго, але ті кілька хвилин були для місяця найкращою згадкою про його кохану Зорю – сонце, на наступну тисячу років. Тож, коли місяць побачив, що кам’яний троль от-от полонить сонце за допомогою дзеркала, місяць, який більш за все хотів, аби його Зоря лишилася поряд з ним, наказав зіркам зробити неможливе… розсунути небо, аби сонце могло піднятися ще вище, ніж зараз.  

Зірочки виконали прохання місяця і за мить сонце піднялося високо над небом. Кам’яний троль спробував дотягнутися до сонця, проте не втримав в своїх лапах важкий дзеркальний щит, і оступившись, захитався і впав. 

Дзеркало-щит випало з лап кам’яного троля, і вдарившись об землю, розсипалося на дрібні діаманти, які перетворилися на найпрозоріші краплини води. Вони закрутилися у повітрі, а потім, повільно опустившись на землю, перетворилися на озеро…Озеро, яке назавжди поглинуло кам’яного троля своїми хвилями, що були прозорі, як сльоза. 

Сонце повернулося до синьооких хмар. Зірки тонким павутинням зашили нічне небо. Місяць же з сумом спостерігав за тим, як сонце крок за кроком віддаляється від нього і розумів, що більше вони ніколи не зустрінуться. 

Проте його Величність – місяць помилився. З тих пір, кожного вечора, сонце перед тим, як піти спати, затримувалося трохи на небі, аби дочекатися місяця й торкнутись його своїм теплим промінням й зігріти його серце, зіткане з найтемнішої ночі. Ті кілька митей його Величність – місяць та Зоря – сонце дивилися один на одного, а потім сонце неквапливо заходило за обрій, а місяць заступав на нічну варту. А коли наставав ранок місяць так само намагавсяі затриматися на небі на кілька секунд і дочекатися свою Зорю, щоб вона знову і знову зігрівала своїм теплим променем його серце..

Інга Квітка